Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українська Історія - Оповідання з історії України

III.

Усобиці князів і боротьба з кочовниками.

Велика Київська (Руська) держава, що підгорнула під себе Слав’янські племена від Карпатів до річки Волги і від Новгородської землі до Дунаю, була некріпка і не з’єднана, і кожному новому Київському князеві доводилося наново привертати до своєї держави ті або иньші землі. Між окремими землями та племенами не було міцного звязку. Через те, як умер кн. Володимир Великий, то між синами його почалася сварка, і боротьба між князями тяглася й далі, через XI, XII і XIII століття, аж поки й загинуло Київське князівство. Иньші князі хотіли бути самостійними, щоб не підлягати Київському князеві, і де-далі велика держава все більше распадалася на окремі, самостійні землі. І не самі князі були в тому винні: певно, і племена чи землі не мали бажання підлягати й коритися Київу.

Зв’язком між племенами служив єдиний княжий (Руський) Рід, а потім ще християнство; та воно тоді ще не пустило глибоко коріння. Держава буває кріпкою тоді, як більшість людей у їй хочуть її піддержувати й обороняти, як більшості людей така держава потрібна, дає їм вигоди, та разом з тим - як держава добре впорядкована. Наші прадіди здавна визначались тим, що не вміли добре впорядкувати громадського й державного діла. Не було певних законів або постанов ні про віче, якому належала значна сила, ні про князя, ні про наслідуваннє князівства. Через те й виходила велика колотнеча.

Держава заснувалася, склалася і зросла заходами київських купців та промисловців, а потім піддержувалась воєнною силою князя. У Київі та в інших городах, як зростала торговля - багатіли купці; робочі ж люде, а особливо селяне, не мали певної вигоди, тільки повинні були одбувати усякі дані, повинности, і при. тім бачили, що пануваннє князів з дружинами не дає ні спокою, ні захисту від кочової орди.

Попереду люде всі були вільні, і не було великої різниці між простим селянином і заможнім городянином або князем. Селяни звалися смердами й були вільними хліборобами та промисловцями. Як зростала держава, появлялося все більше невільних людей, рабів, що звалися холопами або челяддю. Раби здобувалися найбільше не війні. Раб не мав ніяких людських прав, був наче худоба. Рабів часто і по-багато продавали у Грецьку землю, разом з воском, медом, шкурами і т.и. Були й ще люде, трохи вільніші, ніж раби -закупи. Вони не мали свого хазяйства, а робили на господаря, за плату, або за довг. Господарь мав право карати закупа, коли він не добре робить або загубить хазяйське добро. Закупи часто поверталися в рабів (холопів) - за те, що хотіли тікати, або за те, що провинилися в чому-небудь, та не могли заплатити штрафа. Де-далі ставало більше рабів, а меншало вільних і самостійних хазяїнів.

Ще одна причина багато шкодила Київській державі: напади кочових народів, що захопили собі степи над Чорним морем. Київ та иньші городи зросли від торговлі з чужими, багатими землями, особливо з Греками та Арабами. Торговля йшла добре, поки вільні були торгові шляхи - по Дніпру до Чорного моря. Як же степ захопили дикі кочові народи, то вже шляхи не були вільні, і торговля де-далі падала. Через те падало й багацтво Київа та інших городів по Дніпру та його притоках.

Людність славянська, що колись заселяла степи аж до Чорного моря (особливо по-над річками), по-троху зникала, одсовувалася на північ, за великі ліси, та на захід, до Карпатських гір. Колись оселі Сіверян ішли далеко на Дін і далі аж на Тамань, а потім зникли не тільки на Дону, а й по Ворсклі, Пслу та Сулі, одсунувшися аж до Десни та до Сейму. Поляни займали оселями своїми правий берег Дніпра далеко за річку Рось, а потім ледве держалися близько Канева. Уличі й Тиверці, що попереду жили на нижньому Дніпрі та Дністрі, потім зникли, - мабуть вони повтікали у теперішню Галичину та лісову Волинь, або просто погинули в безустанній боротьбі з дикими ордами.

У другій половині IX століття степ захопили Печеніги, азіятська (турська) орда, про яку ми вже згадували. Вони захопили степ од Дону до Дунаю. Землі на південь од Київа по-троху спустіли, та Печеніги пішли й далі, нападали на землі під самим Київом. Через те князь Володимир Великий приказав городити городки (кріпости), робити окопи (вали) над річками Трубайлом, Остром і Стугною.

Печеніі?і, без перестану воюючи Руську землю, тим часом мусіли одбиватися й од інших орд, що насувалися знов із Азії. Так де-далі зменьшувалася сила Печенігів. Останній раз напали вони на Київ року 1036, і скоро після того зникли, повтікали за Дунай. Після їх у степу появилися Узи (Огузи), що їх називає наш літописець Торками (Турками). На їх ходили війною князі Руські року 1060, розбили їх, і вони втікли також за Дунай. За ними прийшла велика й сильна орда Половців або Куманіві запанувала в степу на півтораста літ.

Боротьба з дикими ордами вимагала великих сил, а тим часом сили Руси поділилися. Як умер кн. Володимир Вел., то зараз же почалась суперечка і війна між синами його за Велике Київське князівство. Тоді ж то загинули князі Борис та Гліб Володимировичі від старшого брата свого Святополка. Скінчилося на тому, що в Київі запанував князь Ярослав, та все ж він не міг підгорнути під свою руку всіх земель, які належали колись до Київської держави. Ярослав князював довго, і за той час багато поширилася просвіта, люде звикали до християнства, засновувалися манастирі на зразок грецьких (Печорський монастир у Київі). З іменем кн. Ярослава звязують збірник законів “Руська Правда”. Справді був не один збірник “Руської Правди” і складалися вони довго, - і за часів Ярослава, і пізніше; у їх були записані правила, взяті з тодішньої судової практики.

Як умер Ярослав (1054 p.), усі Руські землі, які були під його рукою, поділилися між шістьома його нащадками, і далі все більше та більше ділилися, бо рід княжий усе множився, а кожному князеві треба було мати свій уділ, або свою частку в землі Руській. Звичай був такий, що найбагатше Київське князівство мало бути в руках у найстаршого князя: старшого брата, або дядька і т.и. Київський князь звався “великим”, його мали слухати иньші князі, як батька. За ним ішли князі трохи меньші: Чернігівський, Переясловський, Новгородський і т.д. Далі йшли князівства ще дрібніші. Кожний князь по черзі мав переходити все на вище та вище князівство, як умірали старші князі, аж поки доходив до Київського великого князівства. Так воно малося бути, а справді дуже часто виникали суперечки між князями за уділи: кожному хотілося захопити кращий уділ, через те виникали внутрішні війни, усобиці і земля плюндрувалася, знесилювалася. Не раз той або другий князь, борючись з иньшими князями, закликав собі на поміч сусідів - Ляхів або й Половців. Так ішло тоді життє: в боротьбі з Половцями та в усобицях між князями. Люде більше любили тих князів, що добре обороняли землю від Половців. Таким князем був (в кінці XI і початку XII століття) кн. Володимир Мономах. Він намагався помирити князів, скликав їх на раду; намовляв воювати дружно против Половців, сам багато разів ходив на їх війною. Як уже був він старий, а в Київі умер князь, то Кияни зібралися на віче й постановили покликати до себе князювати Володимира Мономаха. Його боялись Половці, та й свої князі слухали. Тоді трохи відпочила Русь. Син його, Мстислав, зостався після отцевої смерти великим князем у Київі, хоч не був старшим у роді. Та потім знов пішла довга боротьба за Київ, земля руйнувалася, і сам Київ був не раз пограбований і зруйнований, і не було вже надії росплутати та розбірати - чиє більше право на Київ і як можна спинити усобиці за його. Київське князівство видимо падало, руйнувалося. Тим часом зростала Русь північно-східна, Суздальська, за великими лісами, у тій стороні, де потім виросла Московська держава. Туди не доходили Половці, там не було такого принадного города, як Київ, край там не такий роскішний, як тут, зате простору багато.

Суздальський князь Андрій Боголюбський не домагався вже Київа, а впорядковував своє князівство. На Київ він послав своє військо, воно взяло з бою Київ (року 1169) і зруйнувало його; город спалено, не минаючи й Печерською манастиря, церкви пограбовано, багато людей, навіть жінок і дітей, побито або забрано в полон.

Разом з тим, як росла Русь Суздальська, а Київська падала - росла сила й Р у с і Галицько ї. Туди також трудніше було доходити степовим ордам, і туди посунулася частина людности з степу, під натиском орд. Земля Галицька назвалася від того, що князь Володимирко, з’єднавши той край у своїх руках, зробив столицею землі своєї город Галич. Трохи згодом (у початку XIII століття) з’єдналися до купи князівства Галицьке та Волинське, і князівство теє було сильне, особливо в руках такого визначного князя, яким був кн. Роман. Князям Галицьким доводилося багато боротися і з сусідами (Ляхи, Угри), і з своїми панами-боярами, що все намагалися захопити собі найбільшу силу в державі. Про Галицьку землю нам ще скоро знов доведеться говорити.

Культурні здобутки наших прадідів, за часів Київської держави, були чималі. Можна сказати, що народ наш у ті часи стояв культурою не нижче від західніх сусідів своїх: Німців та інших, і тільки пізніше великі нещастя спинили культурний розвій нашого народу.

Книжки та школи появилися, як тільки настала християнська віра в нашій землі. Книжки були здебільшого самі церковні, і в школі вчили найбільше християнської віри, з церковних книжок. Від задунайських слав’ян принесено було не мало перекладів з грецької мови. То були, окрім Св. Письма - житія святих, “хронографи” (літописи та історичні писання) і т.и. Були й такі учені, що знали грецьку мову й могли читати грецькі книжки. Скоро й наші люде почали сами складати книжки: літопис, житія своїх святих (Володимира св., Бориса та Гліба), “поученія” і т.и. Певно, було не мало писань і свіцьких - про удатних князів, що боролись з ордою, і т.и., тільки до нас трудно було дійти книжкам' від того часу, бо вся Руська земля була скоро зруйнована Монголами, й загинули не тільки книжки, а й багато освічених людей, церкви й манастирі, де б могли переховатися писання.

Заціліла одна дуже гарна поема: “Слово о полку Ігореви” (дума про військо Ігореве). У їй виспівується про нещасливу війну князя Ігоря та інших Сіверських князів з Половцями (1185 року). З тієї думи можна бачити, що в ті часи було вже не мало поетичних творів, і що вміли писати гарно, що письменство або література дійшла вже значного розвою.

Так само значно поширені вже були всякі уміння: будувати церкви, малювати, виробляти усячину з металів, кісток, каміння. Де-які тодішні роботи наших майстрів були кращі, ніж тодішні роботи у народів західної Європи. З того часу зосталися муровані церкви, дуже гарно збудовані, напр, церква Св. Софії у Київі, або кафедра (собор) у Чернігові.

З тодішніх збірників законів, відомих під назвою “Руська Правд а”, довідуємося про суд і про кари судові. Найбільше вживалися такі кари: винний мусів заплатити штраф або вину за шкоду або обиду;за пана платити треба було більше, за простого чоловіка-меньше. Як хто кого вб’є, то родичі вбитого мають право мститися - вбити винного, і суд тільки рішав - кому належить право помсти. Дивлячись на грецькі звичаї та закони, хотіли й у нас завести смертну кару та кару на тілі. Тільки сього не хотіли приймати наші люде; кара на тілі вживалась тільки для рабів.

У “Руській Правді” знаходимо багато постанов про купецтво, позички грошей, проценти - те все показує, яку велику вагу в Київі мала торговля.

Тодішні книги писалися мовою задунайських слав’ян (церковною); тільки наші люде иноді помилялися й тоді писали слова так, як говорили, і з того виявляється, що говорили тоді в Київській землі по-нашому, по-українському, або старо-руському. “Слово о полку Ігореви” написане мішаниною мови церковної та української.

Ось зразок мови із “Слова о полку Ігореви” - про усобиці князів: “Рекоста бо брат брату: се - моє, а то - моє-же. І начаша князі про малоє - ”се великеє" молвити, а самі на себе крамолу ковати; а поганії (язичники - орда) со всіх стран прихождаху с побідами на землю Рускую..." Ігор кличе брата Всеволода, а той каже: “Один брат, один світ світлий - ти, Ігорю, оба єсви (єсьми) Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії комоні (коні), а мої ти готові, осідлані у Курска напереді; а мої ти Куряни - свідомі кметі: під трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відомі, яруги їм знаємі...”

Тоді ж відоме вже було й імя України; напр., під р. 1187 у літописі записано, що як умер Переясловський князь Володимир Глібович - “плакашася по нем Всі Переясловці... о нем же Українамного постона”.

Культура наших предків ХІ-ХІІІ століття дійшла значного розвитку, та на жаль спинялася й руйнувалася нападами орди з Дикого Поля (степів, зайнятих кочовниками) та усобицями князів, аж поки прийшла велика сила Монгольска та й зруйнувала все, що не було ще зруйновано.