Українська Історія - Оповідання з історії України

II.

Велика Київська держава.

Про початок державного ладу в нашій землі не маємо зовсім певних звісток. Літописець, що жив у Київі в XI столітті, позаписував давні перекази про заснуваннє держави, ще додав і свого міркування про се. Він каже, що народ наш платив дань Хозарам, аж прийшли з-за моря Варяги, з племени на ім'я Русь, і запанували спершу в Новгороді, а потім у Київі. З Варягів би то були й князі, від їх пішло б то й саме ім’я Русі.

Ми знаємо, що ім’я Русі здавна прикладалося до Київської землі. Колись було сказати: піду на Русь - однаково, що сказати: піду до Київа. Потім, як Київські Руські князі запанували по всіх князівствах східно-слав’янських, то і всі ті землі стали зватися Руськими.

Варяги, народ, що жив за Балтійським (Варязьким) морем, вояки й купці разом, часто приходили до нашого краю і далі у Грецьку землю; там або торгували, або наймались у військо, бо з їх були добрі вояки. З Варягів же були, видно, й князі в нашій землі.

Князь мав при собі дружину з вояків-товаришів. У дружині служили теж Варяги, а то й наші люде. Дружина хоч не велика, та дружна і завзята, вірна князеві, давала йому силу панувати над людьми. А самі тутешні люде для війни збіралися в сотні і тисячі, маючи з-проміж себе соцьких і тисяцьких. Се військо, під час потреби, ходило на війну разом з князем та його дружиною.

По інших землях - у Деревлян, Сіверян і Черніговців і інших - теж були свої князі. Чи були вони спершу з місцевих людей, чи з чужинців - про те гаразд не знаємо. Згодом, як зросла сила Київського князя, усі ті землі, коли не прилучалися просто до Київського князівства (як земля Деревська), то мали князів з роду Київського (Руського) князя.

Князь і дружинники були не тільки вояками, а й купцями. Вони сами вели торговлю з Греками й иньшими народами, дбали, щоб усякий крам купецький ішов торговими шляхами без перешкоди од степових кочовників. Для того купецькі каравани (напр,човни) стерегло військо, йдучи берегом; і кожний купець був разом вояком. Ото й було найважніше діло князеве - обороняти від ворогів торгові шляхи, бо торговля була найважнішим ділом для таких купецьких городів, як Київ, Новгород, Чернігов і иньші. Окрім військової справи, оборони від ворогів, князеві належало правуваннє і в де-яких інших громадських справах, напр, у суді. Князь судив або сам, разом з старшими громадянами, або поставляв від себе суддів, що судили теж за порадою громадських мужів. За суд князь брав собі плату.

Чималу силу в громадському й державному житті мала рада громадська - віче. Віче скликалося иноді самим князем, коли він хотів порадиться з громадою, просив у неї запомоги, або-що; иноді ж в і ч е скликалося й без князя, коли виникала яка-небудь важна справа. У кожному городі збіралося своє віче. У літописі сказано, що Новгородці, і Смоляни, і Кияни сходяться на віча, як на думу, і що постановлять на вічі старшого города (у тій землі), на тому й пригороди стануть. Пригородами звалися меньші городи, що підлягали власти більшого города; напр. Київ мав пригороди: Б іл город (тепер село Білогородка) й Вишгород. Певного і ясного закону не було про те, коли треба скликати віче й які саме права воно має. А бувало так, що віче рішає, чи бути війні, чи ні; вибірає для себе князя до вподоби, а иньшого, недоброго, прожене. Усі землі наші мали собі князів з одного Київського, Руського роду. Вважалося, що се їх право - князювати. І коли віче постановляло покликати собі, замісто лихого, иньшого князя, то кликали його все ж з того самого князівського Руського роду. Найбільшу силу згодом придбало громадянство в землі Новгородській. Там віче було старше, сильніше за князя, а князь бував спершу наданий з Київа, а пізніше - виборний, хоч і того ж таки Київського роду.

Князь і його дружина живилися з торговлі, війни і з прибутків від свого князівства. Найбільший прибуток був з дані, що князь збірав що-року з свого князівства. Як наставала зіма, князь і дружина ("вся Русь", як писав один Грек) йшли по своїй землі на “полюддє”. Там князь збірав дань з кожного двора - шкурами (куницями, білками, соболями і т.н.), медом, воском і всяким запасом. Те всезвозилося до річки, до пристані, там навантажувалося на великі човни і йшло на весні до Київа. У Київі збіралися човни з усіх верхніх річок, і їх під обороною війська сплавляли вниз по Дніпру й далі по морю, у землю Грецьку. Там усі товари продавалися, натомість купувалися всякі цінні вироби ("паволоки" - шовкове тканнє, зброя, вироби артистичні, прикраси і т.и.), і тоді човни вертались додому.

Кияни і київські князі розбагатіли з торговлі, мали добре і сильне військо, ходили війною на близькі й далекі землі, - аж по той бік Чорного моря. Так, року 860-го Русини появилися перед Царьгородом на 200 човнах, та почувши, що імператор вертається з походу, втікли. Ходили Русини війною і в Крим, і на береги Каспійського моря.

Про перших київських князів довідуємося з літопису і з договорів з Греками, бо з ними князі або воювали, або мирилися й укладали договори, умови про свої стосунки. З тих умов знаємо, що старшим князем був київський, а в інших землях були або його “посадники” (намістники), або свої “світлі князі”, що корилися київському.

В початку X століття князем у Київі був Олег. Він не раз ходив війною на Греків, а як мирився, то складав з ними умови (911 року) про вигоди київських купців, коли вони припливають у Царьгород. Про Олега записано у нашому літопису не мало народніх переказів, - записувалося те аж у другій половині ХІ століття: як Олег воював Царьгород, як повісив свого щита там на брамі городській, як поставив свої човни на колеса, щоб переїхати по сухому, як потім умер від коня свого... Та то все перекази, легенди, казки.

Після Олега князем у Київі був Ігор. Він теж ходив війною і на Цареград, і за Кавказ. Загинув Ігор у землі Деревській. Було се так, що Ігор віддав боярину своєму Свенельду збірання данини з Деревлян, щоб Свенельд міг содержувати свою дружину. Данина була добра, велика, так що дружина самого Ігора заздрила й ремствувала. Тоді Ігор надумався ще й сам, удруге, зібрати данину з Деревлян, та й пішов до їх на полюддє. Деревляни розсердилися; вони казали, що їхні князі - добрі і “роспасли Деревську землю”, а Київський князь - неначе вовк: усе йому мало. Половили вони дружину князеву й побили, а самого Ігора прив’язали ногами до верховин двох нахилених деревин та й розірвали.

Після Ігора правувати стала жінка його, Ольга,- поки підросте син Ігорів, Святослав. Про неї знаємо, що вона ходила війною на Деревлян і примусила їх скоритися, і що вона прийняла християнську віру від Греків.

Син Ігора й Ольги, Святослав, що почав князювати з 60-х років X століття, був визначний князь, і народня пам’ять зберегла про його (в літопису) не мало цікавих переказів. Дружина любила його, і кожний дружинник був йому за товариша. Одягався, як простий селянин, у білу, довгу сорочку, носив “чупрцну”, спав у полі, поклавши сідло під голову; не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, а порізавши конину або яловичину, припікав над вогнем і їв. Любив найбільше війну і славу. Звоював і підгорнув під свою руку племя Вятичів; ходив війною на Хозарське царство і зруйнував його. Се потім пошкодило Руській державі, бо поки стояло Хозарське царство, воно хоч трохи спиняло дикі орди, що все йшли з Азії у степову землю над Чорним морем. Як же впало Хозарське царство, у степу запанували дикі Печеніги, зруйнували слав’янські оселі, що були роскинулися аж до моря, і на довгий час, на цілі століття народ наш утратив степову землю.

Після тих походів пішов Святослав за Дунай воювати Болгарське царство, щоб прилучити його до своєї держави. Зразу йому щастило, та грецький імператор Іоан Цімісхій вступився за Болгар. Греки обступили невелике Святославове військо під городом Доростолом (тепер зветься Сілістрія); Русини завзято билися, а проте му сіли уступити, бо їх було мало проти грецької сили. Помирившися з Цімісхієм, Святослав поїхав додому,, та на Дніпрі, за порогами, його підстерегли Печеніги і вбили (р. 972).

Святослав ще за життя свого настановив у Київі князем сина свого Ярополка. Другий син, Володимир, князював у Новгороді, та йому хотілося бути великим Київським князем. Він вигнав брата з Київа й запанував там (близько року 980). Володимир був князь розумний, працьовитий, і з усіх київських князів у пам’яті народній збереглися найкращі згадки про князя Володимира, прозваного Великим і Святим, бо він завів християнську віру в нашій землі. Попереду він ходив війною, щоб підгорнути під свою державу ті племена, що жили на захід, аж до Польщі. У Ляхів тоді князем був Болеслав, та він не міг подужати Володимира, і гряниця Київської держави доходила тоді трохи не до самого Кракова.

Щоб кріпше прив’язати до своєї держави окремі землі і племена, Володимир посадив по тих землях, замісто їхніх князів або намістників, своїх синів; а синів у його було багато, бо багато було жінок. Виходило так, що рід Київського князя дивився на землі Київської (Руської) держави як на своє наслідство. Се треба пам’ятати, бо далі побачимо, що з того вийшла потім велика шкода державі.

Буваючи часто у Цареграді, Русини бачили, що там царі мають велику пошану, особливо від того, що патріярхи та і всі духовні надають царській владі надзвичайну пишність, освящають її помазаннєм, називають царя рівноапостольним. Царство теє звалося Римською імперією, хоч справді там жили Греки; імперія Римська вважалася “вічною”, і се надавало ще, більше поваги й пишноти імператорам. Імперія брала перевагу над сусідніми народами і своєю старою культурою, освітою.

Сусідні князі - Угорський, Руський, Хозарський - раді були б дістати од грецького імператора які-небудь ознаки царської поваги (регалії), щоб і їх осяяв відблиск того царського світла, тієї пишноти; тоді й сих князів більше поважали б у своїй землі.

В Київі здавна вже були християни, мали й свою церкву. Часто буваючи в Цареграді і приймаючи в себе грецьких “гостей” (купців), кияни давно вже познайомилися з християнською вірою, іменно з православною (грецькою) вірою. Вже в Київі була й княгиня-християнка, Ольга (баба Володимирова). Немає нічого дивного, що як надумав Володимир прийняти християнську віру, то він обернувся за тим у Цареград.

Там тоді царювали два брати, і проти їх піднялося повстаннє. Вони попросили помочі у Володимира, і він послав на поміч своє військо, але поставив умову: щоб імператори віддали за його заміж свою сестру. У Володимира було вже багато жінок, та йому, видно, хотілося поріднитись з імператорами, щоб надати більше собі поваги. Імператори обіцяли віддати за Володимира свою сестру Анну, аби він прийняв християнську віру. Він вихрестився, а проте імператори, як біда минула, не хотіли додержати своєї обіцянки. Тоді Володимир пішов війною на грецький город Корсунь (у Криму) і звоював той город. Імператор Василь схаменувся й зараз прислав свою сестру в Корсунь, і Володимир звінчався з нею, а Корсунь вернув імператорові, як “віно” - викуп за молоду.

Після того Володимир заходився тирити християнську віру разом з грецькою культурою у своїй державі. Він розумів, що нова віра, добре впорядкована, з гарною пишною одправою, з духовним начальством, багато допоможе, щоб кріпше з’єднати державу й збільшити князеву владу. У Київі й раніш було вже багато християн, а тепер охоче вихрестились трохи не всі кияни (988 р.). Так саме було й по других південних землях; а де-далі на північ і на схід, там иноді доводилося заводити християнство й силою.

Від греків прибули на Русь архієреї та священники, а в Київі поставлений був митрополіт. Почали будувати церкви, заводити при їх школи. Появилися й манастирі. Від греків усе більше прибувало усяких майстрів. Так разом з християнством перенесені були у нашу землю основи світової культури.

Разом з християнскою вірою появилось у нас і письмо. Бо ще раніше, перед тим літ за 100, два брати слав’яни, Кирило та Мефодій, поперекладали святі книги на мову слав’янську, для тих слав’ян, що жили за Дунаєм (Болгари). Як завелося на Русі християнство, то були принесені й ті слав’янські (болгарські) книги. Вони написані були мовою хоч і не зовсім такою, як говорили в Київі, а все ж зрозумілою й для наших людей. Тодішні учені люди звикли писати тією церковно-слав’янською мовою, і довго вона панувала у нашій землі - в книжках, у школах, а в церкві панує ше й досі.

Літописець каже, що Володимир, як прийняв християнську віру, значно відмінився: став милостивий до людей, особливо до духовних, та до старців і калік. Часто скликав людей на веселі, пишні бенкети. Як умер він (року 1015), то за ним плакали та жалкували так, як ні за одним попереднім князем.