Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українська Історія - Оповідання з історії України

Від найдавніших часів до Монгольського нападу.

І.

Землі й племена Слав’янські.

На тій землі, де тепер живуть Українці, люде жили з давніх-давен, - вже багато тисяч років назад. Уже й тоді жили тут люде, як ще не завелися культурні держави - Єгипет, Вавилонія, Асирія. Оце недавно роскопували землю у Київі, у Трипіллі над Дніпром і в інших місцях і знаходили сліди того давнього життя людського: оброблені кістки, оббиті камінці. Жили тоді люде в печерях, по-над річками та ярами, балками; живилися звіроловством й рибальством, а худоби ще не мали й хліба не сіяли. Се в нашій стороні був вік кам’яний, вік печерного життя. Якого племени й якої раси були ті давні люде у нашій землі - тепер трудно вгадати. Ніякі писані звістки не можуть сягати так далеко, за багато тисяч літ назад. То - часи перед-історичні.

Аж тоді, як завелася багата культура у Греків (тому уже буде більш двох тисяч літ) і як Греки почали заводити свої осади-колонії по-над Чорним морем, - почали вони в своїх писаннях згадувати й про нашу землю, та й то тільки про той край, що лежить близше до Чорного моря.

Грецькі осади (колонії) засновувалися здебільшого для торгу з чужими народами. Отак Греки вели торговлю і з тими народами, що жили в нашій землі. І тепер ще знаходиться не мало грецьких грошей і всяких виробів того часу у нашій землі.

У близькому сусідстві з грецькими колоніями, в степах над Доном і Дніпром, тоді жили Скифи - народ близький породою до давніх Персів і до теперішніх Осетинців, що живуть на Кавказі. Скифи випасали в степу худобу, коней, а подекуди й хліб сіяли і продавали його Грекам. У нас у степу зісталося немало могил, насипаних Скифами над своїми ватажками, чи князями. У могилу вони клали все, що буде потрібне, на їхню думку, мерцеві “на тім світі”, і через те знаходять у тих могилах чимало всяких виробів з золота, срібла, глини і т.и. Скифи купували вироби у Греків.

Після Скифів у степу запанувала друга орда того ж коріня, -Савромати або Сармати. Про Скифів і Савроматів знаходимо немало звісток у тодішніх писаннях грецьких. А що тоді діялося далі від Чорного моря, аж там, де Київ, Чернігов, і який там жив тоді народ, - про те Греки добре не знали. А в нашій стороні люде не вміли ще писати.

Немало й ще інших народів насувалося у степи, та про се скажемо далі.

Давні предки наші, Славяни з давніх-давен жили там, де тепер Правобережна Україна, Біла Русь, Польща, Галичина. Слав’янське плем’я належить до того ж арійського коріня, що й Греки, Римляни, Німці, Французі, Англійці, Литовці. Сама мова усіх тих народів показує, що всі вони пішли з одного коріня. Так у всіх тих народів найдавніші слова схожі (напр., перші числа - один, два, три іт.п., або батько, мати, брат, сестра; або - смерть, море, дім, око і т.п. Сі слова і тепер ще вимовляються Подібно у багатьох з тих народів). Греки і Римляни колись переселилися на південь, до Середземного моря, і там, у сусідстві з давніми культурними народами, й сами стали культурними, освіченими, і сами багато додали до тієї всесвітньої скарбниці людського знання й уміння. Народи ж Німецькі і Слав’янські, зіставшися у середній і північній Європі, ще довго були темними, “дикими”.

Тому вже буде з півтори тисячі літ, як Слав’янські племена почали розселятися, посунули до Дунаю і за Дунай, зайняли давню землю Македонську і часть грецької, заселили й степи над Чорним морем.

До Слав’янських народів тепер належать: Великоруси, Білоруси, Українці, Поляки або Ляхи, Чехи, Словинці, Серби, Болгари й иньші. Усі ті народи близькі між собою мовою, і видно, колись були одним народом, що потім намножившись і розселившись, поділився на окремі народи. Слав’янські мови такі ще близькі між собою, що наш чоловік, зроду не чувши, напр., сербської або чеської мови, розбере й зрозуміє (хоч і не все), як Чех або Серб не швидко говоритиме своєю мовою. А з поляками та Великорусами наші люде жили здавна у близькому сусідстві, то й ще легше одно одного розуміють.

Розселялися Слав’яне в сторони північні - аж до моря Балтійського (що колись звалося Варяжським), і на схід, - на річки Оку й Волгу, поміж племенами Фінськими.

Літ тисячу двісті назад (як починаються певніші й докладніш писані звістки про нашу землю) у східній Європі жили такі племена Слав’янські:

На правім боці Дніпра, у Київщині, жили Поляни, від річки Ірпені до річки Росі; колись вони жили й далі, за Россю, у степу (полі) та їх витіснили вороги. На захід од Полян, жили Деревляни; земля Деревська (лісова) лежала по-над річкою Тетеревом до Случі ( а може й далі) і до Припети. На лівім боці Дніпра жило племя Сівер а або Севруки. Земля Сіверська була велика, йшла по-над Десною, Сеймом, Трубайлом, Сулою. Колись оселі Сіверські йшли й далеко в степ; аж на Тамані були їхні оселі (Тмуторокань). На низу Дніпра жили Уличі або Угличі, та під натиском ворогів вони посунулися на захід на річку Бог. Близько Уличів з заходу, на Дністрі, жили Тиверці. На захід від Деревлян і на північ від Тиверців жили Дуліби, що потім звалися Волинянами.

Оті всі племена: Поляни, Севруки, Деревляни, Дуліби, Тиверці та Уличі - то все були предки теперішніх Українців. Мали вони одну мову (язик), тільки вимовляли трохи не однаково, як і тепер трохи відрізняється вимова у Чернігівців та Полтавців, Поліщуків (колишніх Деревлян) та Подолян або Галичан. Відрізнялися ті племена й де-якими звичаями, як і тепер трохи відрізняються.

На північ од Українських племен жили Дреговичі, Кривичі, Радимичі, Вятич і; то були предки теперешніх Білорусів та Великорусів. Великоруські племена розселялися далі на схід, по-над ріками Окою, Волгою, - поміж племенами чужими, Фінськими, у тій землі, що потім звалася Московщиною.

Далеко в стороні північній, аж близько Балтійського моря, здавна оселилися люде, що прийшли, видно, десь із нашого краю; вони звалися просто Словенами, по-давньому, бо так колись звався увесь той народ, з якого пішли усі ті племена.

Слав’янські племена у ІХ-Х століітях і сусідні народи.

Сусідами наших предків були з західньої сторони: за Карпатами-горами Угорці або Мадяри; вони прийшли туди з Азії у дев’ятому (IX) столітті по Різдві Хр. й поселилися за Карпатами. Близше їх, над р.Прутом і Дунаєм жили Волох и або Румуни, що оселилися там ще за часів Римської держави й мовою були близькі до Римлян. Над р. Вислою жили Ляхи або Поляки. Далі за Дреговичами(Білорусами) жили Литовці, племя зовсім не слав’янське. На схід, як уже сказано, слав’янські племена розселялися поміж народами Фінськими, що жили там не густо і були смирні та не мали сили ні завзяття не пустити в свою землю чужинців.

Найгірше сусідство було з південного, степового боку. Той степ з-над Чорного моря йде далі через Дін, Волгу, Урал в Азію, там ще ширшає, переходить де-куди в солонці або й піскуваті пустині. У степах Азії здавна жили кочові народи Турського або Монгольського коріня; вони випасали табуни коней, отари овець, гурти рогатої худоби, перекочовуючи з одного місця на друге, шукаючи добрих випасів. Здавна бувало так, що ті орди (через війну з иньшими ордами, або просто через намноженнє людей) посувалися через Урал і Волгу до Дону і Дніпра й займали під свої кочовища степи над Чорним морем, аж до Дністра й Дунаю. Оті дикі кочові орди чинили велике лихо нашій землі своїми нападами.

У дев’ятому (IX) столітті степ захопили Печеніги (турська орда) і спустошили оселі наших предків у степу, руйнували городи аж під самим Київом. А за Печенігами йшли нові орди з Азії, б’ючи Печенігів. Прийшли Узи або Торки (Турки), а потім велика і сильна орда Половців або К у м а н і в, що панували в степу півтораста літ і багато шкоди наробили нашій землі. Про боротьбу наших людей з кочовниками, що панували в степу, нам ще доведеться не раз згадувати, бо тая боротьба без упину тяглася цілі сотні літ, на неї тратилися сили нашого народу,

через неї спинялася культура й добробут. Тільки в лісовій стороні (Черніговщині, частині Київщини до р.Росі, на Волині і в Галичині) нашим людям сидіти було трохи спокійніше, бо кочовникам незручно було ходити походами серед лісів і болот.

Був такий час, коли наші люде заселяли (хоч не густо) степ до самого моря. Як же в степу запанували азіятські орди, то народ наш посунувся до лісової сторони, хоч і тоді не зовсім зникла в степу слав’янська людність; вона сяк-так жила де-куди під пануваннєм чужинців.

Грецькі колонії (осади) над Чорним морем теж руйнувалися кочовниками і держалися міцніше хіба в Криму, де був великий город грецький - Херсонес, або Корсунь.

У степу над Волгою й Доном виникла велика держава Хозарська; столиця тієї держави - Ітиль стояла на нижній Волзі. Людність Хозарського царства складалася з Монголів і з Фінів; було там не мало й Слав’ян, та Жидів. Царі ("кагани") держалися віри жидівської, одначе там вільно було всякому держатися якої хто хоче віри. Магометани, христіяни, жиди, язичники-слав5яни - усі мали свої каплиці-храми, для всіх були окремі суди. Хозарські царі прихилили під свою руку великі землі, аж до Київа; їм платили дань і наші предки. Хозарське пануваннє не впеклося нашим людям, бо Хозари вимагали тільки податків, а в життє нашого краю не мішалися.

Був такий час (у VIII й IX століттях по Христі), що Хозарська держава була сильною, спиняла орди, що насувалися з Азії, а се було користно для нашої землі. У Х-му столітті Хозарська держава почала занепадати, а далі й розвалилася, не видержавши боротьби з азіятскими ордами та з Київськими князями.

У ті часи, коли не було не тільки залізних, а й простих добрих доріг, найзручнішою дорогою служила річка, бо по їй легко можна перевозити всячину. Такими дорогами були в нашій стороні великі ріки: Волга, Дін, а надто Дніпро з Десною, Припятю й Сожом. Дніпро тече з сторони, близької до Балтійського (Варяжського) моря і впадає у Чорне море. І наші люде, і чужинці (Варяги з-за Балтійського моря) здавна вели торгові зносини по Дніпру, плавали аж у Грецьку землю; се була велика і важна торгова дорога “із Варяг в Греки”, як тоді казали.

Над сією дорогою були торгові міста, городи: у землі Словен, над р.Волховом - Новгород; на Дніпрі - Смоленск; низче по Дніпру, як упаде в його Сож-Любеч; на Десні -Чернігов; близько того місця, де впадає в Дніпро Десна - великий город К и ї в; ще трохи низче, з лівого боку Дніпра - Переяслов.

Київ через те й став великим городом у ті часи, що стояв він на великому водяному шляху, де сходяться й иньші великі ріки: Десна, Припять. Через те й плем’я Полян (чий був Київ) узяло тоді перевагу над иньшими племенами, і Київським князям корилися иньші землі, хоч плем’я Полян само було невелике. Воно так звалося, мабуть, через те, що жило від поля і в полі, у теперішній Київщині, над Россю і далі в степ, поки його звідти не витиснула орда за Рось.

Ліва сторона Дніпра звалася Сіверою чи то Сіверщиною і заселилася нашими людьми, видно, трохи пізніше. Та сторона, повна лісів, річок, болот, дикого звіря, мало залюднена, вважалася за непривітну країну. Заселенно тієї сторони нашими людьми, видно, йшло з-за Дніпра, від Київа. Сіверська земля була велика, по Десні, Сейму, Сулі, аж до Дону; тільки людей там жило колись не густо.

Усі оті племена, що ми їх звемо тепер народом Українським, як бачимо, жили здебільшого на тих місцях, де й тепер живуть. Північна границя нашого народу (від Білорусів та від Великорусів-Москалів) зосталася там, де й була; а південна границя тепер посунулася далеко аж до моря і до Кавказу, бо в пізніших часах наші люде там розселилися, опанувавши степ, колись зайнятий кочовниками.

У той час, коли починається історія нашого народу (ІХ-Х століття), народ сей уже жив городами й селами, орав землю, розводив худобу домашню (рогату, коней, свині, кури, вівці), умів багато де-чого виробляти з дерева, шкури, кістки, заліза, міді; вів торг із близькими й далекими народами.

Жили люде здебільшого по-над річками (де раніш були печері, поки люде не стали жити в хатах). Хати робились маленькі, мастилися глиною, ставилися близько одна од одної. У лісовій стороні хати були рублені, де-куди й не обмазані й без печі;

замість неї вогонь розводився на долівці, а дим слався по хаті й виходив у дірку, або в двері.

Окрім хліборобства, велику вагу мали лісові й водяні промисли. Ловили багато риби, дикого звіря. Знаходили в лісах борті - дупленасті дерева, де водились бжоли, і брали мед. Де-куди мали пасіки і в роблених дуплах чи вуліках.

Зерно хлібне їли варене (кутя, каша - то найдавніший хліб), або пекли хліб з муки, змолотої ка жорнах. Вітряки й водяні млини стали робити пізніше. З меду варили п’яне питво., Уміли ткати полотна й шерстяні матерії, шили одежу. Любили прикрашати одежу шкурками звірів (бобра, куниці, соболя, білки, горностаю) і всякими закрасами з срібла, золота, міді. Одежа була подібна до тієї, що й тепер ще носять у глухих сторонах нашої землі: у Галичині, на Поліссі, у Черніговщині. На голові - шапка хутром обшита, верх з матерії. На тілі - сорочка біла довгенька, часто гаптована червоними й иньшими нитками, а поверх сорочки - пояс тканий. Сорочка носилася поверх штанів, а штани ("порти") були не широкі й шилися з полотна та з иньшої матерії. Поверх надівалася керея. На ногах - постоли або чоботи. У багатих уся та одежа була з дорогої матерії, привезеної з далекого краю, з Греції. До того ще додавалися прикраси: ошийники, у жінок - сережки, чільця (наче вінок із металевих бляшок), обручки, ланцюжки, застібки і т. и. Уміли обробляти дерево; робили човни, діжки, усякий посуд, вози, колеса, сани, рала, а потім і плуги з залізним лемішем і череслом. Здобували по болотах руду залізну й випалювали залізо (і досі такі місця - села на Поліссі та в Черніговщині звуться Рудками). Над усі промисли поважалося хліборобство; воно мало найбільшу вагу для нашого народу з дуже давнього часу.

Для оборони від ворогів городи обгорожувалися валами, стінами з дерева й землі, частоколом, вежами (баштами). Йдучи проти ворога, люди мали зброю: списи з залізним вістрям, сокири, мечі довгі, луки з стрілами, щити, броні з заліза, шоломи на голові. У війні були завзяті, билися немилосердно.

Наші люде були колись здебільшого русяві, з рожевим тілом, з ясними (синіми або сірими) очима. Чоловіки часто підстригали бороди, иньші ж носили бороди довгі. На голові чоловіки (особливо вояки в походах) часто вистригали волоссє, лишаючи тільки довгого чуба на лобі. Були терпеливі на холод, негоду, голод. Любили пісні, музики, гулянки, ігрища, забавки; мали вдачу веселу, охочі були до меду, пива. Вельми привітні й ласкаві були до чужого чоловіка, як йому доведеться бути між нашими людьми. Чужого чоловіка, гостя (купця), кожен було нагодує, напоїть, оборонить, обдарує.

У своїх громадських справах часто не мали доброго ладу, сварилися, заводили бійки, не додержували мирових умов. Через те над нашими людьми часто брали верх чужі народи, хоч і менш культурні, менш дотепні. Сусіди помічали, що народ наш, бувши відважним і завзятим на війні й вельми дотепним у всякому ділі, був би непереможно-сильний, як би вмів завести у себе добрий лад і держатися усім народом згоди, громадської постанови.

Багатші люде (бояри) держали рабів (челядь). Рабів здобували на війні, беручи ворогів у неволю. І за провину або довги теж віддавали в рабство. Раби мусіли відробити призначений час, скілька літ, а тоді відпускалися на волю.

Віра у наших предків була проста, народня, стародавня. Не було ще храмів, не було й священників-жерців. Ставилися з повагою до сил природи, сонця, вогню, місяця, грому. Се була віра, дуже подібна до первістної віри інших арійських народів. Уявляли собі бога Перуна, що правує на небі громом, блискавицею, дощем (бог схожий на грецького Зевса); поважали Дай-Бога - соняшне божество, що й досі згадується в колядках ("Ой Дай-Боже"). Знали ще бога Велеса чи Волоса - скотиняче божество, а скот у ту пору був багацтвом, як тепер гроші (через те й тепер наші люде звуть скотину товаром). Були ще й иньші боги, а до того люде вірили в русалок, домовиків, полісунів, відьом, дідьків і т.и. Вірили, що чоловік по смерти житиме “на тім світі”, там, де живуть і всі померші батьки та родичі. Ховаючи мертвого, клали з ним у могилу все, що йому буде, як вони думали, потрібне на тім світі: їжу, зброю, коня, човна, иноді й жінку або дівчину. Де-куди (у Сіверщині) усе те палили разом з мертвим, в інших місцях просто ховали. Насипали високі могили й справляли поминки (тризну).

Маючи здавна зносини з Греками, наші люде иноді приставали до християнської віри й мали свої церкви. Так у Київі здавна була вже християнська церква.