Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Українська Історія - Оповідання з історії України

ВСТУПНЕ СЛОВО

Погляд на Всесвітню історію

Відколи люде навчилися говорити, тямити й думати, вони хотіли знати, як і звідки взялося те все, що вони бачили, звідки взявся сей або той народ, город, царство; як люде навчились усякого діла, яка була доля народу з давніх часів.

Поки люде не вміли писати, вони зберігали пам’ять про старовину тільки в переказах батьків та дідів своїх. Не дуже-то багато вдержувалося в пам’яти, та й те переказувалося з відмінами, прибільшувалося, заплутувалось, перемішувалося з иньшими переказами; так що перекази про старовину ставали вже казками, байками (легендами), і часто трудно буває одрізнити, де в тих казках зерно правди, а де самі вигадки.

Як же люде навчилися писати, придумавши знаки для записування слів, то й тоді не обійшлось без вигадок. Наприклад, наш давній літописець у Київі почав з того, що позаписував людські перекази (легенди) про старовину, і так тії перекази-казки й пішли поміж людьми аж до сього часу. А те, що літописець сам бачив і добре знав, що діялося за його часу, - те записане далеко вірніше, певніше, і ми тепер багато користуємося з літописів, коли хочемо знати про старовину.

Наука про старовину, про колишню долю народів, зветься історією. Не з самих тільки людських переказів та літописів береться тая наука. На поміч учені люде-історики - беруть ще багато де-чого: старі писання, документи (акти), духовниці, житія, старі закони й судові присуди; написи на давніх пам’ятниках та грошах; роскопують давні могили й довідуються, як ховали людей, а се показує, як люде вірували; знаходять те, що люде колись виробляли з каменю, міді, золота, заліза, кости, рога; довідуються, як будувались оселі, яким звичаєм жили люде: чи вони сіяли хліб, ловили рибу, чи полювали на дикою звіря, чи розводили домашню худобу. Оте все учені збірають, зводять до купи, перевіряють одно другим, і так виробляється наука - історія. Не мало є ще й інших способів довідуватись про старовину, як се ми побачимо в сій книзі далі.

Колись, у дуже давню старовину, - багато тисяч літ назад, - люде не вміли й не знали тою, що тепер уміють і знають, і жилияк звірі. Не мали ні одежі, ні хати, ніякою струменту. Блукали по лісах, ховалися на деревах, або в дуплах та печерах. їли дикі овощі, ягоди, горіхи, коріннє, пташині яйця, а то й черву і тих звірів, яких уміли подужати і вбити. Проста каменюка, кістка або палиця були першими струментами і зброєю в боротьбі з лютим звірем. Звіряча шкура була замість одежі.

Далеко легше стало жити, як люде навчились здобувати вогонь. Вогонь гріє й світить уночі, розганяє лихих звірів; на вогні можна спекти їжу, щоб смачніша була; вогнем навчилися потім випалювати з руди мідь і залізо.

Поки не було міді й заліза, струменти й зброя робилися з каменю, кістки, рога, дерева. З кремінців навчилися вибивати так наче ножі, пилки, сокири, кінці до стріл та списів. Таких кремінців і тепер ще знаходять багато. Увесь той час, коли струменти робилися з каменю, так і зовуть тепер кам’яним віком. Після того навчилися здобувати мідь і олово, ростоплювали їх і змішували до-купи, і так робилася бронза. Бронза кріпша, ніж нарізно мідь і олово. З бронзи робили струменти вже далеко кращі й зручніші, ніж з каменю. Ті часи зовуть тепер бронзовим віком.

Минуло ще не мало часу, і навчилися люде випалювати залізо з руди й кувати з заліза усякий струмент і зброю. Так настав залізний в і к, що йде аж до нашого часу. Та люде не відразу кинули усякі вироби з каменю, кости, рога; виробляли їх і тоді, як була вже бронза й як настало залізо, та й тепер ще виробляють не мало де-чого з кістки і рога.

Не малу вагу мало в свій час те, що навчилися ліпити з глини усякий посуд і випалювати його в огні. Попереду ліпили просто руками, а тоді навчились виробляти глиняний посуд на гончарському крузі (колі).

Маючи усякий струмент і зброю (спис, лук і стріли, сокиру) людина вже не так боялася сильних звірів і їй легше було здобувати собі їжу з м’яса звірів та риби, А далі люде привчили до себе пса, і пес був добрим помічником у звіроловстві й добрим оборонцем-сторожем од ворогів. З того найдавнішого часу й досі пес зостався на службі людям. А далі ще люде привчили до себе, освоїли й де-яких інших звірів: рогату худобу, овець, кіз, ослів, коней, верблюдів та де-яких птахів. І почали люде розводити великі отари, табуни; пасли їх, переганяючи з місця на місце, де знаходили пашу. Так чоловік із звіролова став пастухом. А там, де земля дуже була родюча, навчилися люде сіяти зерно і здобувати хліб. Там людина стала хліборобом.

Поки люде були звіроловами і пастухами (скотарями), вони не мали міцних хат, не жили селами;

вони переходили, кочували з мкця на місце, шукаючи доброго місця для звіроловства або доброго випасу. Як же почав чоловік сіяти хліб, то вже треба було сидіти па місці, коло свого паля - ждати, поки хліб поспіє. Треба доглядати свого поля, обробленого тяжкою працею; та й не було потреби переходити на иньше місце, бо хліборобство дає вірнішу поживу, їжу, ніж звіроловство або скотарство. Так почав чоловік жити на місці, осіло, не кочуючи вже. Отоді ж ото й почали казати, що се - "моя земля" (почалася власність на землю). До того земля була нічия.

Ще й тепер по де-яких місцях люде живуть звіроловами, не сіють і не жнуть, не мають хат і осель, хіба тільки куріні з гілля або з шкур звірячих. І багато ще й тепер зосталося кочових народів - пастухів, що живуть у ятках, випасають худобу, переганяючи її з місця на місце.

Здавна люде розрізнялися породою (расою) і мовою. Великі простори землі, найбільше в теплих сторонах, займали люде чорної породи. Між ними є й зовсім чорні, мов сажа, і не зовсім чорні, а лиш темні. Волоссє на голові в їх чорне та кучеряве, наче смушок. Чорних і темних народів і тепер ще багато у теплій стороні - Африці і ще де-куди.

У середній і східній Азії жили й тепер живуть люде жовтої породи (китайці, монголи, японці та иньші); тіло їх не дуже темне, жовтувате, очі наче осокою прорізані навскоси, ніс трохи наче придавлений, а волоссє на голові пряме, рівне, не кучерявиться.

В Америці здавна жили люде червоної породи; тіло в їх теж не дуже темне, червонувате або жовтувате.

У нашій стороні, у Европі і в Малій Азії (близько Чорного і Середземного моря) жили здавна і живуть люде білі.

Білі люде діляться на кілька пород. У Європі, особливо в північних сторонах, здавна жили білі люде з ясним, русявим волоссєм і ясними, синіми або сірими, очима. У Малій Азії, Аравії, жили білі люде з темними волоссєми і карими очима (Араби, Жиди й иньші, що всіх їх разом зовуть семитами).

Часто бувало, що породи або раси людські перемішувались, а найбільше там, де дві раси жили поруч, поблизу, або там, де народ однієї раси звойовував народ другої раси. Так наставали мішані раси.

Народи білої раси здавна виявляли найбільше розуму, хисту, уміння у всякому ділі, і через те ваяли гору над иньшими народами. А найбільш дотепними виявилися народи Європейські (до яких належить і наш народ); вони потім розселилися по інших землях: населили Америку, Австралію, частину Азії, Африки.

Мова була в людей здавна неоднакова; кожна раса, кожен народ виробляли собі свою мову. Спершу мова складалася з малого числа слів найпростіших і найпотрібніших, потім додавалися вже нові слова. Як тільки виробилася хоч проста і бідна мова, так почали складатись перекази, пісні, приказки. Почала вироблятися й в і р а. Віра у ті давні часи - се все те, що чоловік знав і думав про світ, про свою долю, про сили природи. А знав він дуже мало і через те його віра була темна, забобонна, повна помилок і грубих заблудів. Знав чоловік, що сонце дає тепло і світло, розганяє нічну темряву (а вночі страшно усякої темної сили - звірів, ворогів), і вважав сонце за добру силу, добре божество. Бачив чоловік, що вогонь, наче сонце, дає тепло і світло - і вважав вогонь за добру силу, рідну сонцеві, ніби дитину сонцеву. Місяць ходить по небу то повний, то серпом, то сходить рано, то пізно, то зовсім зникає, - чоловік думав, що то якесь божество блукає по небу. Угорі над собою бачив чоловік небо блакитне, наче вода, море, - і думав, що то справді море, відділене від землі якоюсь дивною, прозорою, кришталевою стелею. На краях стеля спускається вниз, і там десь далеко, на краю світа, “земля й небо сходяться”.

Боявся чоловік тяжкої недуги, що, буває, нападе чоловіка з невідомої причини, - якась темна, лиха сила мучить його. І боявся дуже смерти і не міг зрозуміти як се так - ось він живе і думає, і бажає, а то його не стане. Померший часто являється у сні до того, хто його знав і любив. Близькі і рідні споминали й славили помершого. І їм здавалося, що він не зовсім зник, що він мабуть живе десь у иньшій стороні; або що після смерти зостається жити тінь помершого, його привид, душа. І думали, що душа помершого має силу помагати або шкодити людям. Як минало багато часу після смертиякогось значного, великого, славного чоловіка, то про його перекази (легенди). В переказах усе прибільшувалося, прикрашалося, і сам давно-померший славетний чоловік ставав уже чимсь дивним, незвичайним, наче богом.

Між людьми знаходилися такі знахорі й ворожбити, що вміли “викликати духів”, знали, як треба молитись богам, одганяти темну силу, помагати від недугів. А далі, щоб умилостивити духів і богів, навчилися правити службу богам, приносити їм жертви, посвящати особливі місця, жертівні, олтарі й храми. Тоді з знахорів і ворожбитів виробилися вже жерці, священики старші і меньші.

Далі почали доходити розумом, що на світі є одна сила по-над усі сили, і так настала віра в Єдиного Бога.

Усяких вір на світі й тепер ще дуже багато. Віри од міняються, мішаються одна з одною, з старої віри виникають нові.

Поки чоловік жив звіроловом, то не було великої потреби жити гуртом. І жили тоді не густо. Не було тоді між людьми царів і князів і панів. Як же почали люде заводити і випасати худобу, то вже жили і кочували громадами - родами, племенами, і були в їх старші, наче князьки, що правували тими громадами. Тоді бували й війни між родами та племенами; билися за пасовища, за худобу. І вже настали багаті, наче пани, - в кого було більше худоби, золота, струменту, зброї, звірячих шкур. І були вже невольники, раби: їх здобували на війні. Узятого в полон чоловіка можна було вбити, а замісць того його повертали в невольника.

У тих сторонах, де земля була дуже родюча, де завелося хліборобство, там люде жили вже густо. Родючу землю треба обороняти од інших народів, а для того треба мати спокій од розбишак і злодіїв. Той, хто водив на війну військо, мав силу військову в своїх руках, - той був царем. Він обороняв звичаї й закони свого народу, чинив суд. Князі й царі, маючи силу військову, накладали на підвладних собі людей усякі повинности, податі, вимагали од їх роботи на себе та на своїх помічників. А щоб збільшити свої прибутки й силу, воювали сусідні землі, підбивали під себе иньші народи, повертали їх у неволю. Так зростали великі царства - силою, війною, неволею; аж поки иньші царі, ще сильніші, не звойовували й їх.

З давніх-давен народи не жили зовсім окремо, нарізно. Сусідні народи, а иноді й далекі, провадили торги між собою, мінялися усім тим, що вміли виробляти, або воювалися. І тим часом одні народи позичали у других знання й уміння, позичали й звичаї та порядки.

Усе те, що вміли люде витворити, чого не було готового в природі, - усе те зветься культурою. Сюди належить, наприклад, усякий струмент і зброя, вміннє робити човни, кораблі; і знов до культури належить і пісня, і казка, і всяка наука, і всяка умілість. Усе те, що належить до порядків громадських і державних, до ладу між людьми (установи, закони, звичаї) — зветься цівілізацією.

Цівілізація і культура так тісно між собою зв'язані, що часто вживають одно з сих слів замісто другого.

Ні один народ не міг сам собою витворити великої, значної самостійної культури: кожний народ учиться від інших, давніших народів, а потім додає більше або меньше і свого добра до того культурного скарбу. І що більші були стрічі, зносини між народами, то швидче і багатша вироблялася культура, намножувалося звання й уміння, заводилися кращі порядки. Так зростає народня культура тоді, як народ живе вільно, не під гнітом чужого панування. Тоді народ, беручи все добре і придатне для себе од інших народів, усе те вільно перетворяє для своєї потреби.

Так усі культурні народи зв’язані між собою, і ввесь людський рід - так наче одна сем’я. Наука про те, як наставала, передавалася від одних народів до інших культура як зростала цівілізація, яка при тому була доля тих усіх народів, - ся наука зветься Всесвітньою історією.

Де-які народи мали більші здобутки культурні, виробили в себе кращу цівілізацію, і від їх багато позичали, вчилися в їх чужі народи. А були й не такі щасливі народи; не довелось їм вийти на широкий шлях розвитку. Не пощастило їм мати більше здобутків знання й уміння. І тепер ще єсть на землі народи, що й досі не пішли далі звіроловства або скотарства.

Така неоднакова доля народів залежить од таких причин: де, в якому місці, довелося жити народові, чи міг він учитися від інших народів, чи мав з ними зносини, стосунки, чи міг рівняти своє життє до чужого, де в чому багато кращого; чи міг розвивати культуру спокійно, вільно, чи йому все доводилося одбиватись від ворогів або терпіти неволю. Ті народи, що жили над великими ріками, навчалися плавати човнами, знайомилися з сусідами, чужими народами, заводили торг, мінялись усім, що кожний народ умів виробляти, - і так зростала культура. А далі де-які народи, що жили біля моря, навчилися плавати по морю і взнавали ще більше земель і народів. Тоді вели перед у розвитку, поступу ті народи, що жили над морем, - спершу Середземним, а потім і иньшими морями. Найбільше пощастило тим народам, що мали у своїй стороні довгу лінію морського берега, з добрими пристанями, затоками, островами, як се ми бачимо, наприклад, у Європі. А ті народи, що жили далі від моря, або хоч близько, та не мали зручного для плавання берега, спокійних затоків, - ті довго зоставалися некультурними й пізно вийшли на історичний шлях.

Всесвітня історія розглядає найбільше долю тих народів, що вели в свій час перед поміж иньшими народами, що були для їх наче вчителями, що витворили кращу цівілізацію, що зоставили більші здобутки культурні.

Всесвітня історія, - наука про минулу долю й поступ (прогрес) людського роду, - наука велика, цікава, навчаюча. У сьому вступному слові до Української історії ми можемо тільки коротенько згадати про найважніші події Всесвітньої історії до того часу, як на історичне поле виступає й наш народ.

Історія починається там, де люде перестають бути дикими звіроловами, заводять упорядковані громади, держави, закони, установи, записують важніші події свого громадського життя, пам'ятають про своє минуле. Ті народи, що нічого того не мають, - живуть у часі перед-історичнім (до-історичнім). Кожний народ колись жив передісторичним життєм, а иньші народи й досі ще в йому зостаються, як ми вже згадували.

Заводити й розвивати культуру і впорядковані людські громади довелось найдавніше тим народам, що жили на дуже родючій землі й рано стали хліборобами. Тепер, за високої культури, й аби-яка земля добре родить, бо люде вміють її обробляти. А колись хліборобство починалося тільки на такій землі, що хоч аби-як посій зерно, а воно вродить сторицею, та й ще двічі на рік. Такі землі єсть по-над великими ріками, у теплих сторонах. Річка розливається й наносить перегною, мулу; а як вода спаде, то земля, вкрита мулом і багата на вохкість, дуже буває придатна до хліборобства. Орати її легко, - її просто дряпали карлючками, а пізніше навчилися орати ралом, запряженим волами.

Такі родючі землі по-над річками були: у північній Африці по-над рікою Нилом (ся сторона зветься Єгиптом); у Малій Азії, по-над річками Тигром і Евфратом (Месопотамія); в Індії, над ріками Індом і Гангом; в Китаю, над ріками Янцзи і Жовтою. Усі оті землі лежять у стороні теплій, та не самій гарячій; усі ті землі відділені від інших великими пустинями, горами й морями. Народи, що жили в тих землях, могли спокійно працювати, не дуже боячись спочатку ворогів, - поки не розбагатіли й поки слава про їх не пішла й до дальших народів та не спокусила їх поживитися тим добром.

Тому вже буде більше як шість тисяч літ, коли над Нилом у Єгипті і над Евфратом у Месопотамії вже завелись упорядковані хліборобські громади. Земля добре родила, а річка помагала зносинам і торговлі між громадами, що осіли вздовж річки на сотні верстов. Окремі громади складали з себе невеликі держави, дрібні царства. Вміли тоді люде виробляти вже багато всякого струменту, будувати будівлі не тільки з дерева, а й з дикого обтесаного каменю, та робили вже й цеглу. Вміли прясти й ткати. Вигадали спосіб записувати слова, тільки ще не знали азбуки. Писали малюнками; наприклад, як треба сказати -сонце або день, то малювали кружечок або колісце: то значить сонце; як треба сказати - й т и, п і д у, то малювали ноги; як треба сказати -вода або п и т и, то малювали хвильки, і так далі. Се письмо було дуже трудне, бо для кожного слова треба було знати окремий знак. Усіх слів у живій мові буває кілька тисяч, - і отож стільки знаків треба було вивчити. Звуків у кожній мові небагато, 30-40, хоч як багато слів складається з тих звуків; та тоді ще не прирозуміли розділяти слова на звуки й писати не слова, а букви. Потроху в тих землях культура зростала, уміння й знання збільшувалися. Вже люде вміли впорядковувати течію річки, щоб вода не шкодила нивам; уміли висушувати болота, забезпечувати полям воду під сухий рік. Родючу землю, оброблену своїми руками, ніхто не схоче кинути або віддати иньшому. Через те виробилися закони про землю, про право власности, володіння, наслідства. А що й торговля зростала, то виробились закони про умови торгу, позичок, процентів; установлені закони про кари на злодіїв, грабіжників, довжників. 

Стародавній єгипетський малюнок. Як у Єгипті орали ралом, сіяли хліб, ганяли худобу, щоб утоптала зерно. Дрібні значки угорі і в середині - ото слова, писані єгипетським способом.

Такі багаті, роскішні, культурні землі принаджували иньші народи; вони прикочовували здалека, через пустині або гори й нападали на ті землі, або й звойовували їх, робилися над ними панами, закладали вже більші царства. Так, у Єгипті настали два царства: одно - далі від моря, а друге - близше (Верхній і Нижній Єгипет). Ще пізніше, через війни, увесь Єгипет став уже одним царством. У Єгипті земля була поділена так: третину взяли собі царі, третину дали на своїх помічників-вояків (із їх були усякі пани-начальники); а останню третину дали на храми та на жерців, щоб молились за царя й піддержували між людьми покірність і слухняність. Прості хлібороби мусіли тяжко працювати на жерців (духовних), на вояків і начальників, на царя, а самі мали хіба стільки, аби не вмерти з голоду. Царі використували на себе всю культуру, всі здобутки часу попереднього. Будували пишні палаци і храми, пам’ятники, величезні кам’яні гостроверхі могили-пираміди, що й досі стоять у Єгипті.

У Месопотамії (над Євфратом і Тигром) діялося щось подібне. Там здавна жив народ, що звався Шумеру, мав свої громади, невеликі царства, укріплені городи; виробив значну культуру. Почали туди находити племена иньшого коріня, иньшої раси, семитської (близької до Арабів та давніх Юдеїв); почалися війни, аж поки настало велике царство Вавилонське, а на північ від його - царство Асирійське(Ашур). Цари Вавилона й Ашура воювалися між собою, бо кожний хотів поширити своє царство; брав перевагу то той, то другий, аж поки царь Ашура підбив під себе Вавилон та иньші сусідні землі, і стало його царство дуже велике й страшне. Військо царя. Асирійського ходило війною на землі сусідів і далеких народів, аж до Чорного і Середземного моря, вбивало безліч народу, не минаючи й дітей, вішало, здирало з людей шкури, сажало людей на палі. Городи й села поруйновано, спалено, усе добро пограбовано - худобу, одежу, золото, срібло і т.и. Недобитків чужого народу, хто зостався живий, забірали в неволю, переселяли в иньші землі.

Такі самі звичаї мало й царство Вавилонське. І народи, що жили у Вавилон і в Асирії (Ашурі), були між собою близькі, одного коріня, одної раси (арабської або семитської). І культура, і віра були в їх однакові, - однаково перейняті від давнього народу Шумеру, що жив раніш у тій землі, їхнє “святе письмо”, молитви і т.и., - було зложене мовою того давнього народу Шумеру, і тією старою, чужою мовою правилася служба богам. Були й переклади на живу асиро-вавилонську мову.

Писали колись малюнками, як і в Єгипті, потім почали писати простішими знаками, клинчиками, наче цвяшками. Сі знаки видушувано на глиняних дощечках, що потім сушилися й випалювалися. З тих дощечок-цеглинок складалися цілі книги, великі книгозбірні при храмах і дворцях. Тепер, роскопуючи давні великі городи Асиро-Вавилонії (Вавилон, Ніневія і ин.), знаходять десятки тисяч таких пописаних цеглинок, читають їх і довідуються про життє тих давніх народів. На цеглинках писалися не тільки книги, а й прості листи, звістки, оповіщення, умови, купчі, царські укази.

Вавилонське й асирійське письмо. У верхньому рядку показано знаки, що робилися найдавніше: малювали те, про що писали, як було і в Єгипті. У середньому рядку показано, як потім писали видавлюючи знаки на глині заструганою палічкою так, що виходили клинці, наче цвяшки. Іще далі (у нижньому рядку) знаки стали ще простіші, хоч визначали вони те саме: зоря, сонце, очерет.

У своїх “святих книгах” асиро-вавилонці мали перекази (легенди) про дивний початок світа, про сотворение людей - “щоб вони служили богам”; про всесвітній потоп і таке инше. Вавилонські перекази де в чому нагадують те, що записано в юдейській Біблії. Найстарші боги у їх були: Шамаш, бог сонця, “судящий небо і землю”, Ану, бог неба, і син його Нуску, бог огню; Бел (Меродах або Ваал),сильний і могучий бог і творець людей, іменем якого називався й великий город Вавилон (Бабель); Ашур, народній бог Асирійців; богиня Істар, - богиня планети Венери, зорі вечірньої і ранньої, - богиня кохання, сестра Шамаша (сонця) і мати боїів, небесна цариця. Усіх богів і богинь було багато й під ними розумілися: сонце, місяць, планети, зорі, небо, море, сили природи; та простий народ до того не доходив: поклонявся фігурам та образам богів, виробленим з каменю.

Жерці (духовні, учені) придивлялися, що діється на небі, добре знали про зорі, вичисляли місяці й числа, вгадували, коли має сонце або місяць мінитись. Думали, що на зорях можна вгадувати долю царів, царств, народів. Отоді почалася астрологія, наука про зорі й про те, що вони ніби віщують.

У Вавилоні стояла велика башта на сім поверхів (етажів); кожний вищий поверх був вужчий, і кожний поверх був помальованій иньшим кольором. Ся башта мала нагадувати про 7 планет, відомих тоді (іменами тих планет-богів звалися й дні тиждня). На самому верхньому поверсі жерці-учені молились богам і оглядали небо.

Вавилон був город дуже великий, найбільший і найбагатший тоді. У йому вироблялося на продаж силу всякого краму. Торговля велася з близькими й далекими землями. У Вавилоні сходилося багато людей з усіх сторін і народів, і була там велика мішанина мов-язиків.

У ті ж часи виробилася своя культура і в Єгипті, і вона де в чому одрізнялася од вавилонської. Писали в Єгипті здебільшого на папірусі, виробленім з листя болотяної рослини. Від того й досі у багатьох народів те, на чому пишуть (бумага), зветься папером. У Єгиптян теж було багато богів, між ними більші: Амун, Озіріс або Ра - бог сонця, Ізіда - богиня місяця, небесна цариця й мати бога Горуса і багато інших. Кожному богові були посвячені які-небудь звірі й птахи. Так, Озірісу посвячений був віл Гапіс, иньшим богам - кіт, кібець і т.и. Тих звірів і птахів важали за святих. Як бачимо, і в єгипетській вірі в основі лежало почитуваннє сил природи, сонця, місяця і т.и.

Здавна завелися зносини між тими двома культурними землями - Єгиптом і Месопотамією. Зносини бували мирні, торговельні і воєнні. То єгипетський царь ходив походом на Месопотамію й брав з неї податки; то Вавилонці й Асирійці ходили аж до Єгипту й брали над ним гору. Багато з того виходило шкоди й руїни, а зате люде придивлялись до чужого життя, до чужої культури, рівняли те все до свого й навчалися багато де-чого від сусідів.

Суперечки виходили за те, кому панувати над землями, що лежали на захід од Месопотамії: Дамаск, Єрусалим (Юдея) і пристані над Середземним морем - Тир, Сидон. Оті всі землі иноді жили сами собі, вільно, а здебільшого підлягали пануванню то Єгиптян, то Асиро-Вавилонян.

По тих землях ширилася культура єгипетська й месопотамська.

По-над морем, на вузькій смужці землі, одділеної од суходолу горами, жив народ тієї ж раси, що й Вавилонці (семити), Фінікійці. Вони мали свої великі, сильні городи - пристані Тир і Сидон і иньші, навчилися плавати по морю, завели велику торговлю з близькими й далекими народами, мали свої осади - колонії на далеких берегах Середземного моря (в Італії, Греції, Африці). Так вони своїми купецькими зносинами об’єднали багато земель і народів, розносили посвіту тодішню культуру й сами додавали до неї де-що. Так, Фінікійці виробили першу азбуку, поділивши слова на звуки й давши кожному звукові - букву. Тепер уже не треба було виучувати тисячі знаків-малюнків, досить було знати якихсь 40 знаків-букв. Нові знаки взяті були з старих, тільки означали вже не ціле слово, а лиш перший звук. Так, старий знак, що звався алеф (віл), тепер визначав уже тільки букву А, хоч і писану по старому, наче волова голова з рогами: V.

Від Фінікійців азбуку перейняли иньші народи: Жиди (Гебреї чи Юдеї), Греки, Латинці, а вже од сих і нові народи, а між ними й ми: наша азбука пішла од грецької.

Народ жидівський жив на невеликому просторі, по-над річкою Йорданом і мав чимале укріплене місто Єрусалим з храмом бога Єгови (Ягве). Давніше Жиди молилися й иньшим богам, як і їхні сусіди, а потім помалу у їх виробилася віра в те, що Єгова єсть єдиний Бог неба і землі і всього світу.

Самостійної культури Жиди не виробили. Зате ота їхня віра потім мала великий вплив на рід людський.

Недовго мали вони своє самостійне царство, а потім як звоювали їх Вавилонці, Асирійці, то все перебували під чужоземним пануваннєм. Бувало й таке, що багато Жидів гнали неволею в чужу землю, а Єрусалим і храм руйнували. Та Жиди все надіялись, що їхній Бог-Єгова визволить їх, коли вони будуть йому вірні, пошле їм визволителя, нового великого царя, і будуть вони панувати над своїми ворогами.

Поки Асирія й Вавилон панували в Месопотамії, воювали, поневолювали й нищили сусідні народи,- в той час над Каспійським морем і далі в горах, на схід од Месопотамії, розселявся новий народ, Мідяни і Перси, європейської, білої раси. Усі народи сієї раси звуться арійцями або індоєвропейцями. Вони здавна заселяли більшу частину Європи; одна частина сього народу одійшла далеко аж в Індію, друга під іменем Персів, заселила сторону за Кавказом, де й тепер є держава Персія.

Персам довелось жити не в долині, не на родючій землі; та вони навчилися багато де-чого од своїх культурних сусідів. Маючи вже більше знання й уміння, маючи культуру, люде можуть добре прожити й не на роскішній, родючій землі, а в стороні бідній, суворій. Асиро-Вавилонці звикли до роскошів, розлінувалися, позаводили багато рабів. А там, у Персів, люде мусіли великою працею здобувати собі хліб і мали вдачу працьовиту, добру, сміливу. Се часто колись бувало, що на кращій, родючій землі швидче заводилася неволя людська, рабство; а на землі бідній, або в горах, хоч і трудніше було прожити, люде зоставалися вільними і було в їх більше братерства та доброго ладу.

Перси довго жили окремими громадами, малими племенами, а потім знайшлися між ними одважні вояки, з’єднали до-купи усі племена й пійшли війною на Месопотамію. Сот за шість літ без малого до Різдва Христового, або без малого за 2500 літ до нашого часу Перси вже панували у Вавилоні, по всій Месопотамії, підбили під себе усі землі й народи у Малій Азії до Чорного і Середземного моря, а далі взяли верх і над роскішним Єгиптом і його повернули у підданство своєму цареві.

У завойованих землях Перси спочатку поводилися вже не так, як перше Асиро-Вавилонці: не нищили всіх людей, городів, не переселяли недобитків в иньші сторони. Перський цар Кір дозволив Жидам вернутися з неволі в свою землю, збудувати на-ново свій храм і город Єрусалим.

Перси здавна мали віру, подібну як і в інших арійських народів. Вважали за найстарше, добре божество - сонце, звали його Мітрою, святкували той день, коли сонце повертає на весну (в декабрі) й коли воно літом стоїть на небі найвище (в іюні). Вважали Огонь (Агні) за сина божого, сина Сонця, що прийшов на землю визволяти рід людський од лиха - холоду, темряви і всіх темних сил - ворогів, що в темряві никають. Спершу вогонь доводилося здобувати так: терли одну деревину об другу, поки займеться. Через те дві деревині, зложені навхрест, нагадували людям доброго бога Агні, сина Мітри. Кружечок або колесо нагадували соняшного бога.

Згодом, як у Персів зросла культура, як почали вони рівняти свою віру з чужими, у їх появився пророк Заратуштра. Він навчав про великого соняшного, доброго бога Ормузда, творця світу і людей. Усе добро на світі - від Ормузда, а все лихо - від його супротивника (сатани) Арімана. На світі добро (Ормузд) змагається з лихом (Аріманом), а колись змаганнє й боротьба скінчаться, і лиха не буде, а престоли Ормузда та Арімана стоятимуть укупі, поруч. По давньому Перси почитували вогонь, вважали, що вогонь усе очищає.

Коли Перси повоювали Асиро-Вавилонян та иньші народи й завели величезну державу, якої ще в світі не бувало, то й сами потроху відмінилися, набрались звичаїв од давніх панів того краю, звикли до роскішного життя й до нелюдського поводження з народами, особливо, як ті починали повстання. Так сяя величезна держава, наче сильна і страшна, дожидала свого часу, поки прийде молодий, свіжий народ і розвалить її.

Такий народ жив з другого боку Середземного моря: то були Греки або Еліни. Колись вони зайшли сюди з Середньої Європи, розселилися за Балканськими горами на Грецькому пів-острові, на всіх островах, що їх там багато, більших і меньших, аж до берега Азії.

Сей народ арійської раси, дуже дотепний, з великим хистом, здобув собі початки культури від давніх народів: Єгиптян, Фінікійців, Вавилонян. Від Фінікійців перейняли Греки азбуку. Фінікійські колонії були колись і в самій Греції, і всюди по-над морем.

Жили Греки невеликими громадами, в долинах між горами, і не було в їх великого царства, і чужі народи не панували над ними. На просторі та на волі життє розвивалося, культура зростала, вироблялися добрі звичаї вільного народу. Кругом було море, та воно не здавалося страшним: від острова до острова так близько. На горах високо біліє сніг, а в долинах усе цвіте й зеленіє, і течуть веселі потічки - річечки. Сторона та не така холодна, як наша, і люде ходили трохи не голі; та й не така пекуча, суха, як у Месопотамії або в Єгипті, біля пустині. Греки рано навчились робити кораблі, плавати по морю, а трохи згодом їхня торговля на морі вже переважувала фінікійську, і вже грецькі осади (колонії) були всюди над берегами Середземного й Чорного моря.

Колись Єгиптяни й Вавилонці боялись моря, не любили його й не вміли на йому запанувати. Зносини між людьми велися тоді по річках човнами, або сухим шляхом верблюдами, кіньми.

Як же Фінікійці, а потім Греки запанували на морі, то зносини між далекими народами побільшали, люди могли більше рівняти своє й чуже, і через те культура швидче зростала і знання людські збільшувалися. Для давньої історії людського роду має велику вагу оте Середземне море; округ його відбувалися найважніші події давньої історії.

Греки виробили в своїх громадах (не у всіх) добрі, розумні, вільні порядки, установи, закони. Правувалися виборними радами й суддями. Цілий народ грецький, хоч і невеликий числом, не мав одного царя, однієї власти державної. Були то вільні городи-республіки, де старшинували виборні люде, а не царі.

Давня віра грецька була подібна до віри інших арійських народів. То була віра народня, “язичеська” (язик і значить народ), а не зложена мудрецями та духовними.

Вірили в бога сонця, Геліоса, що на золотій колесниці що-дня виїзжає на небо, а старшим богом і владикою землі й людей уважали Діоса або Зевса. Зевс має в руці своїй грім і блискавицю, він подібний до слав’янського бога Перуна. Поважали ще бога Аполона (соняшне божество, що прийшло з Азії), богиню Афину - богиню розуму, торгу, війни, в честь її звався великий і славний город Афини; була ще Афродита, богиня кохання (перейшла з Азії, де її почитували під ім’ям Істар, або Астарти), і чимало інших богів. Була у Греків давня легенда про те, що боги не хотіли дати людям вогню, а один з меньших божків, добрий Прометей, украв огонь на небі й приніс його людям. За таке добро люде дуже поважали Прометея, а заздрий бог Зевс звелів покарати Прометея, прикувавши його До Кавказської скелі, і там він довго мучився. Було й ще немало богів, духів, як от русалки (наяди - в потічках, океаніди - в морні) полісуни і т и. Вірили, що по смерти тінь людини йде жити в сумну країну на тім світі, що зветься Аідес. Мали святі місця, криниці, храми. У великі свята - де раз на рік, а де й раз на 3 або 4 роки - з цілої Греції сходилися до якоїсь святині. Уся природа для Грека - земля, річки, гаї, гори, море - усе було населене божествами, усе було живе, і сама природа була божественна. Сам чоловік був “богорівний", природа людська не вважалася грішною. Образи й фігури своїх богів вони робили дуже гарними, як найкращі люде.

Греки положили початок справжньої науки, філософії; зоставили нам найкращі зразки поезії, письменства; ніхто краще за їх не вмів робити фігури з каменю, - образи богів і людей (статуї). У розумі своєму і вдачі виявили вони багато сили, благородства, відваги. Греки того часу зоставили всім норим народам найкращі здобутки культурні і всі народи вчилися від їх.

Сот за п’ять літ до народження Христового повстали проти Персів ті Греки, що жили в Малій Азії; їм помагали Греки з Афин. Перси побили повстанців і надумали піти походом на саму Грецію. Такий був колись звичай у царів, що поти воюють, поки всі народи повоюють, або - поки їх самих хто не подужає. Зібрав перський цар величезне військо й рушив на Грецію. Малий був народ грецький і земля їхня була невелика; та їхня культура була вища за перську, дух грецький, викоханий на волі був могучий і завзятий, - не то що в рабів перського царя, хоч їх було й дуже багато. У великій, на віки славній битві близько города Афин, на полі Марафонському, десять тисяч Грек в подужали величезне, стотисячне військо перське. І не всі ще Греки й билися там, а тільки невелика республіка Афинська та їй помагала ще меньша сусідня республіка.

Через кілька літ Перси знов рушили війною на Грецію й зібрали на сей раз з усього свого величезного царства більш миліона вояків (кажуть, що їх було до 2 миліонів). Військо перейшло по мосту через Босфор (близько Чорного моря), воєнні кораблі (усіх було 1200) пливли морем. Такої великої сили Азія ще не висилала на Європу. Тяжка була ся війна для Греків. Не всі й Греки йшли одностайно; де-які республіки піддалися Персам, иньші не могли погодитися, як саме треба вести війну. Тільки Афинська громада щиро бралася обороняти Грецію від азіятського ворога. В кількох битвах на землі й на морі Греки знов подужали Персів і прогнали їх, визволили й тих Греків, що жили під Персами в Малій Азії. Перси вже більш не важилися ходити війною на Грецію.

Після того у Греків розвивалася далі культура, освіта. Місто Афини, зруйноване під час війни, наново збудовано і прикрашено дуже гарними будівлями громадськими, що й досі чарують своєю красою, хоч уже й обдерті стоять і напів-зруйновані.

Отоді-то вславилися великі письменники грецькі, учені, поети, мудреці-філософи, артисти, що виробляли прегарні постаті богів і знаменитих людей з мармуру, або виливали з бронзи. Старші й молодші любителі знання (філософи) сходилися й училися один від другого в академії. Афини були осередком і школою для всіх Греків і чужинців, були містом вільної думки, мистецтва, усякої умілости.

Війни з Персами зоставили й недобрі сліди. У тих війнах Афинська республіка вела перед і зажила собі слави, прихилила до себе немало инших грецьких республік, викликала заздрощі другої значної держави грецької, Спарти. Спарта не хотіла давати перевагу Афинам.

У грецьких державах-республіках правували громадою здебільшого багатші й благородніші люди - аристократи. Простий вільний народ, демос по-грецькому, домагався й собі права в громадських справах, добивався, щоб державою правував увесь вільний народ, - щоб було народоправство або демократія (правліннє демоса). В Афинській республіці демос здобув собі великі права: там настала демократія, завелися вільні порядки. А в Спарті панувала аристократія. Іньші, дрібніші республіки хилилися то до Спарти, то до Афин, - як коли де запанує аристократія, або демократія.

Усі аристократи, по всіх грецьких державах і навіть заморських колоніях, хилилися до Спарти, помагали їй в боротьбі з демократичними республіками, от як з Афинами. І в самих Афинах аристократи не раз спитувалися завести панське правліннє, з запомогою Спарти та інших чужинців. Отак по всей Греції йшла завзята боротьба аристократії й демократії; і боротьба тая з часом не зменьшувалася, а зростала. Тая невпинна боротьба знівечила грецьку силу. До грецьких справ мішалися сусіди, наприклад Македонський царь, що скоро став там верховодити. Македонці були сусідами греків, переняли від їх культуру й сами себе вважали теж за Греків.

Молодий й дотепний цар Македонський, Олександер, зібрав грецьке військо й повів його воювати Перську державу. Слава про ту війну зосталася на-віки. Олександер Македонський з греками у великих битвах подолів сили Перського царя, пройшов до Тира, здобув се місто; був у Єрусалимі, де його прийняли покірно. Був у Єгипті, заложив там город Олександрію на березі моря, що й досі стоїть. Здобув Сирію, Вавилонію, усю державу Перську; ходив аж до Індії, а після того вмер ще молодим від гарячки (за 323 роки до Різдва Христового).

Олександрове царство не встояло довго, поділилося після його смерти. А тим часом греки рознесли всюди по тих землях, де ходили з Олександром, свою культуру, освіту, заснували нові, європейські городи, і вся тая частина Азії й Африки пристала до європейської - грецької цівілізації. Олександер з греками не ходив звичаєм давніх азіятських царів, не нищив і не вигубляв народів, поважав усяку віру й звичаї тих земель. Грецька культура з’єднала тоді багато народів і земель. Появилися нові осередки освіти, а найважніший з їх - Олександрія в Єгипті, та ще Антіохія в Малій Азії.

Та самі Греки змішалися з азіятами, семитами, набрались азіятських звичаїв, звикли до роскоші. Се не були вже Греки колишніх дрібних вільних республік. Уміння й знання вони ще зберегали, а давнього духу вільного і вдачі вже не було. І сама порода (раса) Греків потроху одмінилась через мішанину з азіятами. Колись Греки були чистими арійцями, європейцями, з білим тілом, блакитними очима, русявим волоссєм. Нові покоління Греків переродилися, стали подібні до семитів (Арабів, Вавилонців), і не тільки в Азії, а і в самій Греції.

Поки те все діялось, зростала сила нового народу, Латинців або Римлян. Жили вони на Італійському пів-острові, поділялися на дрібні племена. Там здавна вже були осади Греків, і се помогло Римлянам здобути початки освіти й культури. І далі Римляни все вчилися в Греків, перейняли їхню науку, віру, уміння, шанували тих самих богів, тільки що по своєму звали їх: Зевс звався Юпитер і т.и. Римляни були тієї ж раси, що й Греки. Жили дуже просто, бідно, поважали таке життє. Колись, у давню старовину були в їх царі, та вони їх скинули й завели у себе республіку. Їхня рада державна звалася сенатом. Спершу в республіці правували самі багатші, значніші, пани; а простий народ (по-римському - “плебс”, простий чоловік - “плебей”) домагався й собі прав, вів боротьбу за свої права. Історія республіки Римської визначається отією завзятою громадською боротьбою за народні права. Через те Римляни виробили знамениті закони про всякі права окремих людей і права громадські, закони судові (Римське право). Простий народ (плебеї) довгою й завзятою боротьбою здобув собі права римського громадянства, право вибірати з-поміж себе людей на всякі громадські уряди, право користуватися з громадського поля.

Тим часом республіка Римська вела боротьбу з сусідніми народами й потроху підбила їх під себе. Римляни були добрими вояками й мали гарно впорядковане військо, найкраще тоді в світі. Римська держава зростала, привертала до себе все нові землі та народи. Вже Греція, Мала Азія, Єгипет, частина середньої Європи, Еспанія й частина Британії, північна Африка-належали до Римської держави. Римський орел (герб або знак їхній) панував на цілому тодішньому культурному світі. Трудно було добре й справедливо правити такою державою сенатові римському (що був наче городська дума города Рима). Через ті війни велику перевагу в державі взяли воєнні, генерали, полководці. Один з їх захопиввласть у свої руки, став наче царем. Тільки не звався царем, а Рим і після того звався республікою. Новий володарь звався імператором, се значить - старшим генералом. Зостався й сенат, і всі громадські уряди по-старому, тільки справжнім господарем і паном був імператор. Сила його була велика, і всі корилися йому, як богові, ще й звали божественним (дівінус), покланялися його образам, вибитим з каменю (статуям). По йменню першого імператора Цезаря, імператори звалися ще цезарями (тепер у нас кажуть - цісарь або царь).

Усі народи тодішнього культурного світу зійшлися, з’єдналися в державі Римській, скінчилися сварки та війни між народами, настав “римський мир”.

Під той час Жиди розселялися по всій державі Римській. Було їх багато в Олександрії єгипетській, були вони і в Греції, і в Римі, і всюди вірили тільки в свого Бога й нахиляли до своєї віри язичників. Старі віри й боги вже мало вдовольняли людей. Уже видко було, що перекази (лєгенди) про старих народніх богів - то тільки казки, вигадки. І потреби людські,, і культура були вже не ті, що колись у окремих народів. Треба було нової віри, що єднала б людей не на основі інтересів свого тільки народу, а на основі інтересів усього людського роду. Нова віра мала встановити закон вселюдського братерства, правди, милосердя й ласки до всіх слабих, убогих, кому тяжко жити.

Така віра, християнство, появилася спершу в землі Жидівській і почала росходитися по всій Римській імперії. Римський уряд, хоч не мав звичаю забороняти комусь вірити, як хоче, не раз ставав проти християн, бо вони проповідували, як тоді здавалося, якесь небезпечне нове вченнє, не хотіли приносити жертви перед образом імператора, вірили, що скоро імперія і Рим і ввесь сей грішний світ загине, а настане нове царство добра і правди. У тому “новому царстві”, що його сподівалися християни, не буде вже, на їхню думку, ні панів, ні рабів, ні багатих, ні вбогих, а всі будуть однаково вірними слугами Отця свого небесного, доброго і милосердного. І через те здавалося урядові римському, що християни суть вороги держави і громади. Иноді минало багато літ - християн не займали, давали їм множитися й прихиляти до себе людей. А в иньші часи починалися тяжкі утиски, мучення християн, і чимало їх загинуло на хрестах, на огні, від меча і т.и. Та се не спиняло нової віри, і сотень через три після народження Христового вже більша половина людей у державі Римській стала християнами.

Римська імперія велика й сильна була, проте в середині трухлява. Корінь лиха був там у рабстві. Рабів у Римі колись було небагато, та й самі пани жили просто, не роскошували. Що далі йшли війни, що новіших земель прибувало, то все більшало рабів. Рабами робили бранців на війні, або просто купували по чужих землях. Війна давала багато золота до рук Римові, золота і всякого добра, - то було за що купувати рабів. Раби не вважалися за людей, за громадян; і вони, і діти їхні були наче домашньою худобою. У багатих людей на полях працювали тільки раби; на заводах і в ремісничих майстернях працювали раби. Вільному чоловікові трудно було й прожити, заробити, бо всюди була рабська праця. Через те вільні люди окрім самих багатирів, збідніли, з’убожіли, і тільки й зоставалася їм тая слава, що вони - “римські громадяни”. Імператори роздавали їм хліб, і так народ звикав годуватися з панських рук; псувалася вдача народу римського. На полях в Італії зникали ниви дрібних власників-хліборобів: усе закупили багачі, і там, де раніш вигукував, орючи, вільний хлібороб, - там випасав отари панський раб-невольник.

Імператори будували пишні храми, палаци, театри, великі бруковані шляхи стелили; платили добре війську. Усі ті заходи не помогли Римській імперії встояти. По-між багатими від того золота, що пливло до Риму з усіх сторін, завелася роскіш, велика роспуста і всяка погань. Особливо псувало людей оте рабство: псувало і тих, що панують, і тих, що в неволі. Римські чиновники по всіх землях, між чужими народами (по провинціях Римської держави), пильнували, аби швидче розбагатіти, і чинили за-для того усяке здирство. В де-яких провинціях виникали повстання проти римського панування; тоді починалося втихомирювання їх лютими карами. Так, народ Юдейський (Жиди) повстали, почали війну проти Риму; римське військо зруйнувало Юдею і самий город Єрусалим і храм, так що можна було пройти плугом на тому місці, де стояв Єрусалим. Жиди розійшлися по всій державі, і з того часу (70 літ по Різдві Хр.) вони не мають свого храма, ні богослужения, ні священників, а тільки вчителів-наставників (рабинів). Християнська віра з того часу зовсім відділилася від старої Юдейської і стала швидко ширитись поміж язичниками, усякими народами.

Велика була імперія Римська, багато захопила вона земель і народів. Щоб добре й справедливо правувати в такій державі, треба було б завести велику раду з виборних від усіх земель і народів; та до того не додумалися тоді. Для народів не було гірше з того, що республіка Римська замінилася імперією. Імператори не були гірші для народів - земель (провинцій), ніж сенат римський, ніж оті багачі, що дбали лиш про себе. Та і в самому Римі простий народ, бідні люде (а їх було багато) не жалкували за республікою, бо допекли вже їм багатирі, а імператори манили їх хлібом, грошима.

Трудно було дати лад отій великій державі. А тут іще наставали усобиці: військо помагало тому чи иншому полководцеві захопити імператорський престол, і з того виходили великі внутрішні війни та руїна. Опитувалися ділити імперію на двоє, щоб легче було правувати: в одній половині, східній (де панувала грецька культура і мова) сидів один імператор, а в другій, західній (де переважала римська, латинська мова) - другий. Се помагало одбиватися й від сусідніх народів, що де-далі намножилися й насувалися на римські провинції. В Азії було немало ворогів, і між ними Перси, що знов завели свою державу; а в Європі велику силу взяли народи германського коріня (Німці) й Слав’яни.

У початку четвертого століття по Різдві Христовому, під час усобиц, боротьби за імператорство, один з тих, що хотіли здобути імператорство Костянтин, маючи у своєму війську багато християн, виставив знак хреста на своєму прапорі (військовій корогві); християнам се подобалося, вони билися завзято й подужали ворога. Костянтин, ставши імператором, дозволив вільно всім бути християнами, а потім зробив християнство державною вірою імперії, хоч сам вихрестився тільки перед смертю. Звелів закрити й зруйнувати давні народні ("язичеські") храми, каплиці, святилища.

Столицю імперії він переніс у Византію або Цареград, що від його ймення став зватися Костянтинополем. Стала нова, византійська або Грецька імперія.

Християнство запанувало. Для впорядкування церковних справ імператори скликали духовні собори; на соборах зложені були основні закони віри й виречена була заборона усякого иньшого навчення: хто навчав не так, як постановили святі отці на соборі, в згоді з імператором, той був єретик і проклятий. Тоді знищені були нехристиянські школи, книгозбірні, статуї і все, на що могла опиратися нехристиянська наука і культура. Учені і всі “язичники” му сіл и або прийняти нову віру, або тікати за гряниці імперії. Церква (патріярхи, духовенство) впорядкувала свої справи по згоді з імператором. Тая згода і спілка церкви з правительством була велика; правительство помагало церкві, наділяло її маєтками, боролося з єретиками й невірами, а церква давала піддержку й посвяченнє імператорам.

Імперія, як згадано, була поділена надвоє; західню, латинську частину її незабаром звоювали й захопили нові, тоді ще некультурні народи німецького коріня. Народи сі посунули на Римську імперію, бо їх почали тиснути з сходу Слав’яни. А Слав’ян тисли Турські народи - орди, що сунули з Азії. Так упала й завалилася Західня Римська імперія (року 476-486). Східня (Византійська) імперія жила ще довго і звалася теж Римською, хоч там жили здебільшого Греки.

Нові цароди, що захопили провинції Західної Римської імперії, перемішалися з римлянами, і так виникли народи римського кореня, ще й досі говорять мовою близькою до римської (латинської): Італійці, Французи, Еспанці. Далі на схід і на північ зосталися народи німецького кореня: Німці, Шведи й Норвежці, Англо-Сакси. Ще далі на схід жили народи Слав’янські (що тепер звуться Чехами, Поляками, Великоросами, Українцями, Білорусами, Болгарами, Сербами). Далі від їх на краю Європи і в Азії жили народи Фінські й Турські.

Усі нові народи вчились од Греків та Римлян; звідти, з тієї великої скарбниці освіти й культури, черпали всі народи, - хто більше, хто меньше. Усі нові народи, а між ними й Українці - то наче діти старої греко-римської цівілізації, що сама в початку збірала скарби культурні від давніших народів. Від Греків та Римлян нові європейські народи взяли й християнську віру.

Нові народи були ще темні, некультурні, коли впала римська імперія на Заході. Вони не могли ще зрозуміти всієї мудрости греко-римської науки, освіти й письменства; їм зрозуміліша була проста наука віри християнської. А тут іще і в самій Византійській імперії почали нищити й руйнувати нехристияиську науку і культуру. Думали, що треба дбати не про сей “грішний світ”, не про землю, а про йебо. Занедбали землю, і на землі настала темнота; освіта занепала, давнє письменство та наука забувалися. Така темрява панувала в Європі дуже довго, і тільки по-троху, по-малу, через сотні літ, почало розвиднятися (почалось відродженнє наук і освіти).

У Византійській імперії (з столицею Цареградом) ще задержувалося де-що з старої освіти й культури. Звідти й наші прадіди здобували собі початки культури, взяли й віру християнську.

Церква християнська поділилася теж на дві: Західню, латинську або католицьку (се значить - “всесвітню”) і Східню, грецьку або православну, чи як у нас у старовину казали - благочестиву. У латинській церкві був старшим архиєрей, або папа римський, що вважав себе за наслідника апостола Петра; як Петро, мовляв, був старшим між апостолами і вмер у Римі, так архієрей римський має бути старшим над усією церквою. Західні народи, що здавна звикли коритись Римові, корилися й папі римському.

Для церкви Східньої, грецької велику вагу мали імператори. В Римі не було такої сильної власти, через те самі папи зробилися царями.

Не раз опитувалися наново з’єднати церкви латинську і грецьку, завести “унію” - єдність. Така унія була заведена потім у нас на Україні, як се далі побачимо. Та нічого доброго з того не виходило.

Тоді саме як у Європі, на руїнах Римської імперії запанували нові королівства, на історичний шлях знов виступив народ семитської раси - Араби (мовою й породою близькі до давніх Вавилонців і Жидів). З давніх-давен жили вони в Арабії, кочували з отарами овець, табунами коней та верблюдів. Землі родючої там мало, тільки між горами та морем можна знайти пасовища, а далі йдуть піски та гола пустиня. Коли намножувалось Арабів, то частина їх виходила з свого краю шукати місця під нові оселі.

У тих Семитів, що зоставалися кочувати в своїй Арабії, віра була народня, мало вироблена; молились зорям та місяцю, мали перекази (легенди), як і иньші давні народи, про богів і велетнів (героїв). Була в їх і всенародня святиня Кааба (де тепер город Мека): чорний камінь, що ніби янгол приніс його з неба; а то був метеорит, камінь, що падучою звіздою впав колись на землю, як се й тепер иноді буває. Між арабами ширилася потроху віра жидівська й християнська.

У початку сьомого століття по Різдві Христовому один Араб, на йменнє Магомет (чи Мухамед) зложив нову віру для Арабів, що й тепер зветься магометанською. Магомет навчав, що Бог - один, що він справедливий і грізний; що жидівський Мойсей та Ісус були пророки божі; отже Магометові дана Богом остання і найповніша наука віри, що виложена у святій книзі -Корані. Ніяких божих образів, статуй, фігур або малюнків не повинно бути. Тільки серп місяця малювали магометани на прапорах і корогвах та ставили на своїх храмах - мечетях. Магомет навчав, що треба ширити нову віру, що найбільше щастє для чоловіка - вмерти в війні за сю віру і піти в рай.

Так настала нова велика світова віра (релігія). Як і жидівська і християнська, так і магометанська - усі три віри виникли серед семитських народів. Нова віра почала швидко ширитися, найбільше війною. Араби, намножившися, вийшли з свого краю й понесли з своїм військом ім’я свого пророка по світу, заснували велику арабсько-магометанську державу, подгорнули під себе, окрім Арабії, Месопотамію, Сирію, Палестину, Єгипет, північну Африку аж до океану, почали тиснути Византійську імперію. Арабська держава потім поділилася на кілька меньших.

Після тієї заверюхи, що наробили Араби, вони трохи втихомирилися, почали вчитися, перейняли чимало де-чого з старої науки й письменства Греків та Римлян і своє де-що додали до того скарбу. І в той час, коли в Європі стояла темрява, - тоді у Арабів-магометан переховувалася освіта, аж поки і в Європі почало, як згадано, розвиднятися.

Пізніше з середньої Азії прикочувало в Малу Азію племя турське (жовтої раси), - Турки-Османліти. Вони перейняли від Арабів магометанську віру й почали воювати Византійську імперію. Довго точилась війна, імперія все меньшала, все тісніте її ставало, аж поки Турки й зовсім розвалили її, забравши й самий Цареград (року 1453). Так не стало православної Грецької імперії, а християни мали з того часу жити під турським пануваннєм.

Турки підбили під себе частину племен арабських, панували над давньою святинею Каабою; забрали землі балканських Слав’ян, Волоську землю й частину Української (Буковину), виявляли колись дуже велику і грізну воєнну силу. Приходили не раз війною на Україну та Польщу.

Самі Турки поміж Арабами-семитами давно втратили ознаки своєї турської (жовтої) породи й самі стали подібні до Семитів, тільки мова в їх давня зосталася.

***

Всесвітню історію звичайно ділять на такі части: Стародавню - від найдавніших часів до занепаду Західньої Римської імперії або до заснування Цареградської (Византійської) імперії; Середн ю, від занепаду Зах. Римської імперії до кінця XV століття ( до відкриття Америки); Нову - від початку XVI ст. Іще з Нової історії виділяють Найновішу - від кінця XVIII століття. З того бачимо, що у Всесвітній історії наша Українська історія міститься в другій половині середніх віків та в історії нових часів.

***

Оце наше вступне слово - короткий огляд давньої Всесвітньої історії - поможе нам розуміти те, що діялось у нашій землі здавна, - де що взялося й з чого почалося.