Українська Історія - Оповідання з історії України

XVI.

Україна після скасування Гетьманщини.

Після скасування Гетьманщини, Запорожжя й після поділу Польщі, Українські землі належать до Росії, окрім Галичини, Буковини та Угорщини, що належать до Австрії (Буковина одійшла туди од Туреччини).

Гетьманщину поділено на 2 губернії: Черніговську та Полтавську (окрім невеликої округи з Київом, що одійшла до Київської губ.). Хоч у Гетьманщині й завелися знов пани й підгорнули під себе посполитих, поробили їх кріпаками; отже тут зосталося чимало вільного селянства - козаків, і вони здебільшого жили заможненько, мали землю. Багато їх повернуто в кріпаки тоді, як пани придбали велику силу й обпіралися на уряд. Правительство не раз скликало козаків бувшої Гетьманщини під час війни й обіцяло їм полегкости; так, були скликані козацькі полки для війни з Французами (1812-1814 p.), проти повстання Поляків (1830 p.), для Кримської війни (1855 p.). Останній раз Українські козаки покликані були р. 1863, під час польського повстання. Звісно, козаки вже не мали права вибірати собі начальників. Козаки багато втрачалися на ті походи, бо мусіли мати свою військову зброю, свої коні, свою одежу. Обіцянки про полегкости й про повернення деяких старих прав після війни уряд звичайно не додержував, хіба що на якийсь час зменьшував податі.

На правім боці Дніпра, поки була Польща, пани не могли спокійно господарювати, бо “хлопи” часто бунтувались, а Польська держава не мала сили обороняти панів. Як же Польща була поділена і край цей достався Росії, то польські пани тоді тільки справді спокійно запанували, вимагаючи од селян далеко тяжчої панщини, бо тепер уже була й сила військова, і поліція, що не давала “хлопам” бунтуватись. У тому краї зоставались польські школи, польські урядовці, аж до останнього повстання 1863 р. Через ті причини на правім боці не виробилась народня інтелігенція.

Великий край, що здебільшого лежав пустинею до XVII століття й звався Московською, а потім Слобідською Україною, заселився переселенцями - здебільшого з правого боку Дніпра під час великої Руїни. Тоді населились губернії: Харьківська, Курська, Вороніжська, частина Саратовської. Переселенці завели у себе козацький лад у громадах, тільки вищих начальників становило їм Московськеправительство. Там були Слобідські полки: Ахтирський, Сумський, Ізюмський, Харківський, Острогожський. За цариці Катерини II козацький лад і там скасовано, багато землі роздано панам.

Південні степи швидко заселялися в другій половині XVIII століття. Найбільше тут селилось, під крилом Січі, втікачів з правого боку, також і з Гетьманщини, як розцвіла тут панщина. Російськеправительство селило в степу, поруч із Запорожцями, захожих Сербів, віддаючи їм і запорожські землі. Після зруйнування Січі, там селили ще Німців. Пани, що дістали собі там багато землі, переводили туди своїх кріпаків із Московщини. Так заселився той край (Новоросія або Степова Україна) аж до моря. Кримське ханство було звойоване й прилучене до Росії. Турецька гряниця одсунулась далеко. З того часу орда вже не пліндрувала наших селищ, не хапала “ясиру” (невольників). Спокійно стало в степу, зникла давня небезпечність, - отже зникла й давня воля, скрізь понаставали пани та урядовці й нікуди вже було од їх тікати, - хіба що за Дунай, де Запорожці заложили нову Січ.

Народ Український, переживши велику боротьбу, страшні розрухи, руїну, величезні переселення, - зберігав до якого часу свою давню освіту й культуру. Скрізь, де селились наші люде, вони заводили свої садочки, заводили й школи та шпиталі, зберігали свої прешрні звичаї та обряди, свої пісні та думи про старовину. Тоді ще при кожній церкві звичайно була школа для дітей і шпиталь для вбогих та калік. Справи церковні не були чужі людям, бо люде сами орудували ними, сами вибірали й священиків. По школах учились хлопці й дівчата, і письменних людей тоді було багато, хоч і не вміли ще так легко та скоро навчати, як тепер. Як же завелась неволя на Україні, то школи де далі зникали, письменних людей меньшало й настала велика темрява. Поки народ був вільний, то він хотів і міг здобувати собі освіту. Рабство ж не мириться з освітою.

Київська академія, що попереду служила для освіти людей усякого стану, - в кінці XVIII століття стала переважно школою для духовних. Наука там була застаріла, не вдовольняла живих потреб народніх. Так само було і в тих “школах Латинських” (середніх), які були в Переяслові, Чернігові та по інших містах. Начальство намагалося, щоб по тих школах учено мовою московською; не дозволялось видавати книжок давньою письменною мовою, яка виробилась на Україні. Мова тая теж не дуже близька була до живої народньої: то була мішанина живої мови народньої з церковною, латинською, польською. Отже бували й писання дуже близькі до живої народньої мови, напр, де-які проповіді, комедії для вистави театральної (інтермедії). Дійшла до нас “Дума гетьмана Мазепи”, зложена доброю мовою.

З давнього часу й до кінця XVIII ст» в письмі українському вживали правопису церковного і вчили його по школах. Напр., там, де тепер пишемо ї (йі), писалось й, а вимовлялось йі, напр. Чернигов, коні, дівчина (читалось: Чернігов, коні, дівчина).

За часів українського занепаду, в другій половині XVIII століття уславився на лівім боці (в Гетьманщині й Слобожанщині) український философ (мудрець) Григорий Сковорода. Син козака з Лубенщини, він учився в київській академії, потім бував у західній Європі. Спитувався служити вчителем, та кинув, бо душа його бажала вільного, незалежного життя. Блукав по Україні, не маючи ні хати, ніякого маєтку, окрім торби з книгами та сопілки. Навчав людей, як жи?и по правді, складав вірші, байки, навчаючі писання. В тих писаннях мова не чиста народня, а мішанина з мови української, російської, церковної. В ті часи було не мало, хоч не уславлених, отаких мандрованих учених людей - учителів-дяків, бакалярів, бурсаків. Вони ширили освіту серед народу, хоч ще до ладу й не розуміли ті вчені люде, яку вагу має для народнього життя й освіти чиста жива народня мова.

В кінці XVIII ст. зникала стара письменна мова й замінялася московською. Разом з тим нове українське панство, щоб краще відзначитися від простих людей і наближитись до російських дворян, старалося вживати мову московську, ставало де далі все більше чужим народові своєму. Так ізнову сталось, що народ Український зоставсь без своєї інтелігенції, без освічених людей, бо всі ті, що освітою та багатством стояти вище за просте селянство, пішли за московською культурою й освітою, як колись були пішли за польською. Мова українська стала “мужичою” мовою, й про неї тоді думали, що вона вже скоро згине.

Хоч як швидко панство прихилилося до московської мови та культури, отже поміж панством жив особливий “малоросійський” патріотизм (у відносинах з Москвою Україна, а властиво Гетьманщина звалась Малоросією). Українські пани з гордощами згадували про давню боротьбу “рицарства” українського з Польщею; пишались славою давніх діл своїх дідів, переписували козацькі літописи, а иноді й видавали їх друком. Між тими панами не зникла й думка про автономію свого краю. Се виявилось між иньшим тоді, як цариця Катерина II веліла вибірати депутатів у генеральну комісію для вироблення нових законів (р. 1767). Вибіраючи депутатів, пани, міщани, й козаки давали їм свої, накази, і в тих наказах, між іньшим, вимагали давніх прав, навіть права обрати гетьмана. Тая комісія, що малась бути трохи чи не парламентом (Державною Думою), була розпущена і вже потім не скликалась. Неволя в Росії збільшилася, кріпацький лад, або просто рабство, ставав усе міцнішим. В кінці того віку появилося в Росії декілька щирих оборонців вільности серед панів, між ними найвизначніші Радищев та Новиков.Та вони мусіли за те відбувати тяжкі кари.

Як умерла цариця Катерина, царем став син її Павло, чоловік дуже вередливий, чудернацький, сердитий. Матері своєї кріпко не любив і почав усе робити навпаки того, що робила вона. На Вкраїні він наказав ізнов завести суди по Литовському Статуту, й тоді сподівались, що можна буде вернути й гетьманство. Скоро той царь загинув від ворогів, - а мав їх багато, й на його місці став син його Олександер І. Од його сподівались багато доброго, й сам він казав, що ненавидить рабство й деспотизм, що хоче завести кращий, вільний лад у державі (конституцію). Та він так і не зібравсь зробити того великого діла, а на старість почав навіть ворогувати проти всякої думки про новий лад. Як умер він (р. 1825), то царем мав бути брат його Костянтин, і йому вже присягали. Та він не схотів царювати і царство мало перейти до другого брата, Миколая.

Було тоді в Росії тайне товариство, що звалось “Союзом Благоденствія”. Воно хотіло досягти кращого, на його думку, вільнішого й справедливішого ладу в державі, визволення кріпаків, то-що. До“Союза” належали здебільшого воєнні - генерали, офіцери, бо тоді освічених людей у Росії було більше між воєнними. Як російське військо, під час війни з Наполеоном, імператором Французів, не раз ходило у західню Європу, то офіцери добре бачили, що життє в Європі впорядковане далеко краще, ніж у Росії, що там немає такого рабства й темноти. То й схотілось їм, щоб і в Росії була вільність і освіта. Для того й завели вони “Союз Благоденствія”. Попереду члени Союза надіялись на обіцянки Олександра І, а як він умер, Костянтин же зрікся царювання, то вони добре знали, що Миколай не прихильний до їхніх думок, і зважились не присягати йому. Трохи війська пішло за ними, та військо, вірне Миколаєві, побило його. Головних діячів Союза покарано на смерть (Рилєєва, Пестеля,С.Муравйова, М.Бестужева-Рюмина, Каховського), інших же віддано на каторжну роботу в Сибір. Це сталося 14 декабря 1825 року і через те члени Союза звуться декабристами.

Так почалося царюваннє Миколая І. Посля тієї колотнечі, що наробили декабристи, усякий рух громадський і просвітний мусів затихнути або й спинитись. Уряд не допускав виявлятись вільним думкам ні в книжках та часописах, ні в школах. Та дуже мало й було їх тоді.

Найгірше жилося кріпакам-рабам; вони часто бунту вались, і було з ними багато клопоту урядові й панам.