Українська Історія - Оповідання з історії України

XV.

Занепад України.

Після зради Мазепи царь обіцяв не займати давніх прав і вільностей Українців, а за вірну службу сподіватись доброї подяки. Скоропадський з козаками вірно служив цареві в війні з Шведами. Після того, як Шведи були розбиті під Полтавою, Скоропадський, порадившись із старшиною, подав цареві (17 іюля, у Решетилівці) проханнє, щоб царь потвердив “статті”, зложені старшиною. У статтях тих між иньшим прохано було, щоб царь потвердив права, надані попередніми царями; щоб наказний гетьман у поході не підлягав команді царських генералів; щоб московські урядники не мішались до суду й правування на України; щоб виведені були з Гетьманщини московські полки, і т.и. Царь не вдовольнив найголовніших бажань гетьмана, а врешті обіцяв зробити, що можна буде. На думці в Петра тоді було зовсім скасувати Гетьманщину й настановити в їй свій уряд. До гетьмана приставлений був царський міністер, і гетьман не мав уже права без його згоди правувати. Жити мусів гетьман, замісто зруйнованого Батурина, в Глухові, - як раз при Московській гряниці. Там були поставлені московські полки. Улюбленим царським прибічникам, Меньшикову та Шафирову, гетьман мусів дати великі маетности; (Меньшикову - м. Почеп і м. Ямполь, зо всіма селами). Се вперше московські пани стали властителями на Україні.

Скрізь по гетьманщині розставлені були постоем московські полки, і їх мусіли годувати наші люде.

Гетьман не мав уже сили нічого робити або порядкувати; центральний уряд до всього мішався, почав настановляти полковників з своїх людей. Першого настановив Толстого полковником у Стародуб, а далі й по інших полках; настановляв і сотників та иньшу старшину. Московське правительство давало уряди в гетьманщині “вірним людям”. Люде на їх жалілись гетьманові, та гетьман нічого не міг зробити, не міг тих старшин скинути з посади. Гетьман мусів посилати козацькі полки на важку роботу - копати канали близько Петербурга. Там, у чужій, холодній, болотяній стороні, козаки гинули тисячами од важкої праці, голоду, недугів. А на їх місце посилалися все нові полки.

Року 1721 царь помирився з Шведами. З тієї нагоди царь прийняв титул імператора і справив пишне свято в Москві. Був там і гетьман, його приймали з великою шаною, але тим часом не хотіли й слухати про поверненнє прав Українцям. Року 1722 настановлено генерала Вельяминова з шістьма офіцерами для правування в Гетьманщині. Ся колегія (її звали Вельяминовською колегією) заведена була для правування в Гетьманщині, поруч з гетьманом; на ділі гетьман уже не мав ніякої сили. Для людей оповіщено було в царському листі, що колегію заведено для оборони людей од старшини; колегія ніби то оборонятиме козаків і посполитих, у кого пани поодбірали землі і в підданство повернули. Оте все вразило гетьмана й старшину в саме болюче місце.

У такі невеселі часи Скоропадський помер (того ж р. 1722). Старшина просила, щоб дозволено було обрати нового гетьмана, та царь одмовив, що треба знайти певного чоловіка, бо попередні гетьмани були зрадники, а для того треба підождати. Полковникові Павлу Полуботку з старшиною доручено правувати замісто гетьмана.

Полуботок, багатий і визначний полковник, почав упорядковувати справи правування, а разом з тим - жалітись до сенату на Вельяминова за всякі здирства.

Царь викликав Полуботка та ще де-кого з генеральної старшини (Савича, Чарниша) у Петербург. Полуботок і там жалівся на зламаннє давніх прав Українців, потверджених царями. При тому Полуботок подав петицію (проханнє) від імені всіх полків і сотень Гетьманщини про поверненнє давніх прав.

За це звелено посадити Полуботка з товаришами в кріпость. Маєтки їхні забрано в казну. З України велено забрати ще де-кого з старшини (Лизогуба, Жураковського та ин.). Полуботок сидів у кріпости, поки і вмер. Під той час Вельяминовська колегія робила ще більші утиски: “багато людей помордовано, - як каже наш літописець, - здирства усякі вигадувано; кабали, - ніби в нужді хто позичив гроші, - брато; а теє чинено, щоб помогти в ділі чиїм. А що готовизною доїли, теє і не в числі”.

Тоді тільки в трьох полках і зоставалися ще полковники з Українців, та й то з таких, що не змагалися боронити права Гетьманщини.

В початку 1725 р. умер Петро І, і царицею стала його жінка, Катерина I. При їй Меньшиков узяв іще більшу силу; він позабірав собі нові великі маєтки в Гетьманщині. Цариця Катерина вмерла р. 1727, і царем став малий син нещасного царевича Олексія, - Петро II. Меньшиков узяв його до себе жити й хотів віддати за царя свою дочку. Меньшикова ненавиділи иньші пани московські, скинули його й заслали на Сибір. Тоді настали де-які невеликі полегкости й на Україні. Скасовано колегію, одмінено де-які податі, заведені колегією, навіть дозволено обрати гетьмана. Вибрали гетьманом на раді в Глухові полковника Миргородського, Данила Апостола. Се був старий козак, що знав козацькі звичаї й памятав ще часи Гетьманщини.

При гетьмані знов поставлено царського міністра; вищий (генеральний) суд складався з московських і українських людей; у праву ванні старшинував московський уряд, і гетьманові треба було коритись. Не довго й цей лад продержався. Скоро вмер молодий царь Петро II (1730 p.), царицею стала Анна Івановна, (дочка царя Івана, старшого брата Петра І). Її вибрали московські пани, члени “верховної ради”, надіючись замісто неї правувати. Вони навіть узяли з неї підписку, що вона не має права нікого карати, роздавати або одбірати маєтки без згоди “верховної ради” й законного суду. Це була спроба обмежити самодержавіє. Та цариця сама розірвала тую підписку, обпираючись на підмогу війська.

Гетьман Апостол упросив царський уряд, щоб дозволено вернутись і жити на старих місцях Запорожцям. Вони вернулися р. 1733 й поселилися вище порогів, у Старому і Новому Кодаку та над річкою Самарою.

Правительство в відносинах до України тепер ішло слідом за Петром І. Як умер Апостол (р. 1734), то правительство не веліло вібирати гетьмана, а доручило правувати своєму генералові, князеві Шаховському з колегією.

Під час довгої та тяжкої війни з Турками й Татарами (р. 1735-39) козаки воювали щиро й завзято, на полі й на морі, брали турецькі кораблі, нападали на береги й давали велику поміч у тій війні. Тим часом російські армії збіралися на Україні, стояли тут постоєм, або переходили, вимагали харчів для себе й для коней, брали підводи і т.и., і се все лягало на людей важким тягарем.

Російський престол переходив тоді з рук до рук. Не було певного закону, хто мав право наслідувати престол, і його захоплювали звичайно ті, кому помагало військо, перше всього - гвардія. Нарешті царицею стала Єлисавета, дочка Петра І.

Єлисавета любила одного українського козака, Олексія Розумовського, і через те мала прихильність до Українців. Вона дозволила знов вибрати гетьмана, маючи для того бажаного їй кандидата - брата Олексієвого, Розумовського Кирила. Його й вибрали, - дуже пишно, з великою церемонією... та вже з Гетьманщини мало що й зоставалося, окрім церемоній. Сей останній гетьман виріс і вчився на чужині, та й бувши гетьманом, жив здебільшого в Петербурзі, хоч і звелів будувати собі пішний палац у Батурині.

У ті часи козацька старшина, багаті дуки, нові пани - добудовували, доводили до краю теє діло, яке розпочали скоро після Хмельниччини: забезпечували свої “права”, як справжніх панів, підгортали під себе посполитих, робили з їх кріпаків на зразок того, як було в Московщині і в Польщі. Минуло 100 літ після Хмельниччини, і вже забувалося, що діди сих “прирожденних” панів сами були простими козаками, або й підданими польських панів. Московський уряд щиро помагав новим панам ширити свої права, на шкоду простим людям. А як сі пани домагались автономії краю, то московський уряд зараз пригадував про утиски панів над народом, і пани, боячись народу, мусіли мовчати. За часів останнього гетьмана Розумовського українські пани вважали себе вже справжньою шляхтою й прикладали до себе усі права шляхти, пописані в Литовському Статуті.

Гетьман Розумовський, порадившись із старшиною, завів суди й уряди, які мусять бути по Литовському Статуту й які були скасовані за Хмельницького (суди гродські - про справи карні, подкоморські - про справи земельні та межові, земські - про справи цівільні або гражданські). В судах мали судити виборні з шляхти. Так відновився шляхетський лад у Гетьманщині.

Не стало цариці Єлисавеги й на її місці став Петро III, а потім його жінка Катерина II. Була вона людина дотепна й царювала довго. За неї московські дворяни здобули найбільші права, вона їм багато помагала; понадавала великі маєтки (землі й людей) своїм приятелям. Ніколи ще так пишно не розцвітало дворянство, як за часів Катерини II. У ті ж часи в Московщині счинився величезний бунт - повстаннє селян проти панів. Один великоруський козак Пугачов, назвавшись царем Петром III, підняв теє повстаннє за Волгою, обіцяючи людям, волю і землю. Багато дворян було вирізано там, де пройшло повстаннє (над Волгою). Та царське військо задушило повстаннє, і тисячі людей було покарано. Роскошувало й багатіло дворянство, а кріпаки велике лихо терпіли.

Цариця думала, що треба відняти особливі місцеві права, надані окремим країнам, ті права зона вважала за “дурницю”. Р. 1764 цариця звеліла гетьманові йти в одставку, а для правування в Гетьманщині постановила графа Румянцева, з колегією. Так скінчила життє своє Гетьманщина.

Тоді почались усякі реформи: місцеві суди й уряди перероблялись на московський лад, посполиті й панські піддані зовсім стали кріпаками, рабами, як у Московщині; панів прирівняно до московських дворян. Гетьманщину поділено на губернії (1783 p.). Козацькі полки повернуто в регулярну службу, як московські.

Запорожське військо, що займало землі в теперішній губ. Катеринославській та частині Херсонської, у ті часи заселяло свої округи (паланки) прихожими з України людьми, впорядкувало там мирне хліборобське життє. Під час війни з Турками, Запорожці багато помагали: без їх Москалі не вміли добре воювати з Турками на морі, а Запорожці, як і здавна, вощвали завзято, брали ворожі кораблі, і сама цариця не раз їм дякувала. Отже й це не помогло Запорожцям: правительство не мирилося з тим, щоб зосталася вільна запорожська громада, а пани заздріли на землі запорожського війська.

Здобувши після війни з Турками землі над Чорним морем (поруч із землями запорожськими), цариця настановила намістником того краю свого прибічника Потьомкина. Потьомкин хотів прилучити до свого намісництва й землі Запорожців. А тут іще правительство невдоволене було, що Запорожці часом сварилися з новопоселеними біля їх Сербами, або ходили ватагами в Польщу грабувати панів. Кошовий отаман Петро Калпишевський з усієї сили намагався вести справи так, щоб царське правительство не ремствувало на Запорожців.

Правительство проте надумало скасувати Запорожську Січ. Генералові Текелію доручено було обступити Січ Москалями. Січовики не оборонялися: спершу вони й не думали, що Москалі прийшли їм на шкоду, а далі вже пізно було. Разом з тим Москалі зайняли всі паланки (округи) Запорожської землі. Так перестало жити знамените, давнє товариство Війська Запорожського, “корінь і твердиня усього к;озацтва українського”, що стільки віків було оборонцем вільности й демократії, було притулком для всіх покривджених, пригнічених: для таких бідолах Січ-мати все була “прибіжищем і заступленієм”. Се діялося р. 1775.

Кошового Петра Калнишевського взято під арешт і одвезено аж у Соловки (на Білому морі) й там посажено у тісну муровану комірчину; там він просидів 25 літ і вмер у Соловках.

Запорожські землі наділено панам і новим поселенцям: Сербам, Німцям. Люде, що раніш заселяли ті землі, були віддані вкупі з землями панам і стали кріпаками. Запорожці розійшлися скрізь, сумуючи. Частина Запорожців пішла в Туреччину і там, за Дунаєм, заклала нову Січ.

Скоро почалася нова війна з Турками, - Запорожці були дуже потрібні. Правительство дозволило козакові Антонові Головатому зібрати знов Запорожців, обіцяючи їм для поселення нові землі. Запорожців зібралося чимало (12 тисяч) і вони багато помогли в війні, особливо на морі. Тоді їм дозволено було поселитися на Кубані та на Тамані (р. 1792). Так настало Чорноморське або Кубанське козаче військо, що зосталося й досі. Військові надано право мати свій суй і свої порядки та звичаї; отже старшину правительство настановляло вже само, а не військо вибірало.

На правім боці Дніпра козацтво теж загинуло. Ми вже згадували, що царь Петро хотів віддати цей край Полякам за їхню згоду й прихильність, та Мазепа усякими способами одмовляв од того царя і вдержав цей край, аж поки й сам був гетьманом. Після того (р. 1711-14) царь віддав Білу Церкву і ввесь той край Польщі. Тоді поверталися сюди пани й почали господарювати. Та не спокійне було теє пануваннє, бо люде часто бунтувалися, збіралися ватагами, нападали на панські добра, грабували, як і колись, “ляхів та жидів”. Ці розбишаки, повстанці, звались гайдамаками та коліями. Часто їм помагали Запорожці і всі, хто ненавидів Ляхів-панів, хто хотів обороняти давню православну віру від утисків католиків і т.и. Між иньшим, иноді помагали гайдамакам православні ченці та попи.

Велике гайдамацьке повстаннє счинилося р. 1734, воно захопило воєводства Київське, Подільське, Брацлавське та Волинське. Російське правительство, помагаючи королеві Польському, послало своє військо на “усмиреннє” гайдамаків.

У Польщі все було велике безладдє: одна партія панів вела війну з другою; одна кликала на поміч Москалів, друга - Німців, і т.и. Разом з тим Поляки все не хотіли задовольнити справедливих потреб православних людей, пани не хотіли поступитись своїми правами на користь “підданим”, а ці не хотіли коритись панам. Кожний багатий пан держав при собі своє військо з дрібної шляхти і двірських козаків. Пани часто воювали між собою. Таке велике безладдє й упертість панів му сіли довести Польщу до погибелі.

Нове велике гайдамацьке повстаннє сталося р. 1768. Ватажком на той час був запорожець Максим Залізняк. Повстаннє захопило частину Київського та Брацдавськош воєводств. Пани та Жиди тікали до Уманю, бо надіялись, що того кріпкого замку не здобудуть гайдамаки. Та до гайдамаків пристав Гонта, начальник козаків із двірського війська пана Потоцького, властителя Уманя, й гайдамаки здобули Умань, вирізали там багато Ляхів та Жидів. Між народом тоді ходила чутка, що воювати Ляхів звела цариця Катерина, що вона ніби-то дала на те й золоту грамоту.

Не мали Ляхи сили подужати гайдамаків і просили царицю, щоб вона дала поміч. Цариця наказала своїм полкам рушити на гайдамаків. Повстаннє було задавлено, взятих у полон гайдамаків віддано Ляхам і вони страшно покарали повстанців. Напр., з живого Гонти здирали шкуру на спині пасмами.

Велике бездаддє в Польщі довело до того, що сусідні держави (Росія, Прусі», Австрія) почали ділити Польщу. Перший поділ Польщі відбувся р. 1772; тоді Австрія забрала собі Галичину й частину Холмщини, а Росія - Білу Русь; по другому поділу (1793 р.) Росія забрала собі воєводство Київське, Волинське, Подільське та Брацлавське. Третім поділом (1795 р.) Польська держава була скасована. Перед тим Поляки були схаменулися й зложили нову конституцію, щоб завести лад у своїй державі, та вже пізно було. Так загинула Польська держава.

Трохи раніш (1783) не стало й Кримського татарського ханства: його забрала Росія. Так у другій половині XVIII віку впали давні вороги й сусіди, що змагались за землі східньої Європи: Крим, Польща, Гетьманська Україна, Запорожська Січ.

Росія ж зросла й зміцніла, запанувала на всьому просторі східної Європи.


загрузка...