Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українська Історія - Оповідання з історії України

XIV.

Зрада Мазепи.

Усім видно було, що скоро вже зникне, загине і та частка давньої козацької вільности, яка ще зоставалась. Московські пани-начальники намовляли Мазепу знищити автономію, явити “знаменіе своей верности”. Тільки чекали зручного часу, щоб за згодою гетьмана чи без його згоди, по його смерти, довести ті заміри до краю. Найбільше на се наполягав Меньшиков, що мав велику силу при цареві. Московське військо ходило по Гетьманщині, виникали всякі непорозуміння, а офіцери иноді говорили: “Полно вам хахлы свои подымать: вы у насъ въ рукахъ”. Чулося, що надходить останній час Гетьманщині.

Усе те турбувало й ображало українських патріотів, - усіх, кому дорога й мила була Гетьманщина, а найбільш козацьку старшину. Згадували, що Москва не війною здобула Україну, а Україна сама до Москви прилучилася, на певних умовах. “Не шаблею нас здобули”, - бувало мовлять тоді. Сумували й радилися, як визволитися з тих лабетів, згадували давні змагання, напр. Виговського “Гадяцькі статті”.

Чув і бачив те все старий гетьман Мазепа, а все ще був вірний цареві. Де-хто з старшини звертавсь до його й мовив: “Як ми за душу Хмельницького завсігди Бога молимо й ім’я його блажим, що Україну од ярма лядського визволив; так, навпаки, і ми, й діти наші в вічні роди душу й кости твої будемо проклинати, як ти нас за гетьманства свого, по смерти твоїй, в такій неволі зоставиш”...

І він зважився. Він казав до старшини:

“Коли є між вами такий, що в сей тяжкий час зможе визволити рідну країну, то я сам йому уступлю. А як хочете, щоб я взяв те на себе, то звольте мене слухати”... І він почав тайно зноситися з Шведським королем та з прихильними до Шведів Ляхами. Про те ніхто не знав, окрім генерального писаря Орлика та де-яких прихильників.

Не мало знаходилося людей, що доносили на Мазепу в Москву за ввесь час його двадцятилітнього гетьманування. Доносили, що він змовляється з сусідніми державами, що він хоче зрадити, то-що. Не раз і сам Мазепа звіщав у Москву, що до його присилались тайно листи й посли від Ляхів. Царь велів карати донощиків, а Мазепі говорив, що вірить йому, часто висловлював йому подяки, давав нагороди, поклопотавсь йому про титул князя і т.и. А проте царь, через своїх підручних, пильно доглядав за Мазепою, особливо після доносу Кочубея.

Генеральний суддя Василь Кочубей, здавна мав дорученнє доглядати за Мазепою, а проте був приятелем і кумом гетьмана. Останніми часами, маючи злобу на гетьмана й бажаючи прислужитись цареві,Кочубей доніс, що Мазепа хоче зрадити, передатись Ляхам, хоче вбити царя. Московський уряд велів катувати Кочубея та його товариша й родича Іскру. Тоді Кочубей зрікся всього, що писав у доносі.Царь велів одвезти Кочубея та Іскру на Україну й судити козацьким правом. їх обох покарано на смерть (1708 р.).

Війна Росії з Шведами тим часом ішла далі. Вже король Карл зважився йти на Російське царство, тільки невідомо було, кудою він піде; чи на Смоленск і Москву, чи на Україну. Мазепа тайно звіщав Карла, що пристане до його з козаками. Бо вже гетьман не був вірний цареві.

Не було нового в тому, що Мазепа хотів обпертись на Шведів: попередні гетьмани спитувались обпертися то на Татар і Турків, то на тих же Шведів. Б.Хмельницький був уже в спілці з Шведами й вже задумував одірватись од Москви.

Мазепа був уже старий. Він не мав синів, не дбав ні про себе, ні про дітей своїх. Зважившися на зраду цареві, Мазепа присягавсь старшині: “Пред Всевідущим Богом на тім присягаю, що я не для приватної моєї корнети, не для вищих гонорів (почестей)... але для вас усіх, під владою й регіментом моїм зостаючих, для жон й дітей ваших, для общого добра матки моєї бідної України... для підвисшення й розширення прав і вольностей військових, хочу теє чинити, щоб ви з жонами й дітьми, і отчизна з Військом Запорожським, як од Московської, так і од Шведської сторони не загинули”...

Мазепа й старшина тоді думали: як подужає Швед, то віддасть Україну Ляхам; а як візьме перевагу царь, то можна сподіватись ще більших утисків для Гетьманщини й вона має загинути. Невідомо, які саме були умови Мазепи з Карлом. Мабуть, Мазепа надіявся, перейшовши на бік Карла, за його запомогою забезпечити самостійність України як од Москви, так і од Польщі.

Надіявся Мазепа пристати до Шведів хоч із 20 тисячами війська. Та царь вимагав, щоб гетьман посилав йому багато козаків, і при гетьману зоставалось їх зовсім мало. Мазепа, старий і недужий, хитро вдавав із себе зовсім умірущого, причащавсь, соборувавсь, - аби одвернути очі царських послів, що кликали його до царя на пораду. Як же Карл уже був близько, Мазепа порвавсь як вихор, швидко приготовив свій Батурин для оборони од Москалів, а сам пішов до Шведів. При йому була вся старшина генеральна й трохи не вся полкова, а війська було при йому тільки 4 тисячі. Карл приняв Мазепу з пошаною, і старий гетьман сподобався Шведам своїми розумними, цікавими розмовами.

Довідавшись про зраду Мазепи, царь негайно видав маніфест до Українців, називав Мазепу “Юдою”, казав, що Мазепа хоче повернути Україну в неволю Ляхам, а всі православні церкви віддати католикам. Велів царь скликати раду в Глухові, щоб вона вибрала нового гетьмана, й звелів духовенству проклинати Мазепу.

Рада в Глухові обрала гетьманом такого чоловіка, якого хотів царь: полковника Стародубівського, Івана Скоропадського. Це був чоловік смирний, покірний.

Царське військо під командою Меньшикова пішло здобувати гетьманську столицю Батурин. Батуринці оборонялися завзято, та один чоловік поміг Москалям і вони здобули замок. Усіх людей повбивано, навіть жінок та дітей; город зруйновано й спалено.

Люде, не розуміючи, що затіяв Мазепа, бачивши перед собою Москалів і почувши про страшну долю, яка спіткала Батурин, - здебільшого пішли не за Мазепою, а за Скоропадським, і він щиро помагав цареві вибити Шведів. Тільки Запорожці перейшли до Мазепи й Шведів.

Король Карл зостався зімувати на Україні. Зіма була дуже люта, Шведи гинули й од холоду, й од війни. На поміч королеві йшов з запасом генерал Лєвенгавпт, та Москалі перестріли його й розбили. Війська в короля зоставалось не багато й не було надії на запомогу, бо він зайшов далеко від свого краю. А царь тим часом зібрав чимало війська, впорядкував і вимуштрував його. Так настав рік 1709. На весні Шведи обложили Полтаву, надіючись її здобути; до сього найбільше намовляли короля Запорожці з кошовим Гордієнком. Царь звелів тим часом зруйнувати Січ. Тоді повбивано багато Запорожців.

Під Полтавою спинилась битва 27 іюня 1709 р. Король мав уже мало війська й припасу бойового, й Москалі розбили Шведів. Побіда під Полтавою дала Петрові цілковиту перевагу в цілій війні з Шведами, а в Мазепи та його прихильників відняла всі надії: уся їхня справа затнула.

Король та Мазепа, з невеликим гуртом Шведів і козаків, втекли в Туреччину, в Бендери, в Бесарабії. Царь давав 300 тисяч талярів Туркам, аби видали йому Мазепу, та Турки не згодились. Притінений літами, недугами й лихом, Мазепа скоро помер (22 авг. 1709 p.).

Довго радились старшини й козаки, що пішли за Мазепою, кого вибрати гетьманом. Вибрали генерального писаря Пилипа Орлика. Тоді ж були вироблені цікаві умови про те, яке має бути краще правуваннє на Україні, коли пощастить одбитись од Москви. Тая конституція ніколи не була справді уведена на Україні, бо Орликові не довелось вернутися й гетьманувати. Король Карл обіцяв не миритися з царем, аж поки не буде забезпечена самостійність України. Король і Орлик надіялись на запомогу Турків. І справді, Турки почали війну з царем і примусили його (р. 1711) підписати умови, в яких між иньшим стояло, що Україна має бути самостійною. Та турецькі начальники далися підкупити, і умови були так написані, наче б то річ іде не про ту частину України, яка зостається під владою царя. Другу ж частину України (правобічну) Польща вважала за свою. Спитувався Орлик прийти сюди з невеличким військом, та скоро Поляки його протали. Після того довго ще Орлик та иньші товариші Мазепи, живучи в Туреччині, Швеції та по інших землях, клопотались про те, щоб поправити свою справу за допомогою чужоземних держав, та з того нічого не вийшло. Орлик помер на чужині.

Минулись ті часи, що Український народ увесь підіймавсь на боротьбу, не жалів життя свого, вірив, що боротьбою він досягне собі волі й щастя. Довго тяглась боротьба, знесилила народ, віднала в його віру в свої сили, в користну запомогу сусідів, віру в своїх проводирів. Люде не вірили старшині, не зважувались знову воювати. Заможніші люде дбали більше про своє хазяйство, про лани пшениці, про збільшеннє маєтків, а для того треба було годити Москві й сидіти тихо.

Про Гетьманщину, про автономію більше дбала козацька старшина. Та простий люд не вірив старшині, нарікав на неї за здирства, за панщину; простий люд надіявся, що царський уряд оборонить його од нових панів.

Зрада Мазепи, змагання його прихильників - то була остання велика спроба підняти народ до боротьби за старожитній лад. І після того, як ся спроба пішла марно, усім видно стало, що треба забувати старі мрії, що треба якось миритися з Москвою, що доля міцно звязала з нею Україну. Знесилена, роздерта сусідами на клапті, Україна конала.

Ще змагались освічені люде, ще ходили просити царський уряд, нагадували давні й недавні обіцянки, що права й вільности зостануться незаймані на-віки... І що-дня бачили, як ті права касуються.

Запорожці, після того, як Москалі зруйнували Січ, перебрались близче до Татар, на річку Каменку, а далі заклали Січ в Олешках і пробували там, під рукою хана, аж до 1733 року.