Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Українська Історія - Оповідання з історії України

XIII.

Мазепа.

Москва, помирившись з Польщею, згодилась з нею та Цесарщиною разом воювати Туреччину й Крим. Велике московське військо збіралося на Крим; з ним гетьман повів і козацьке військо. Московський уряд не виконав розумних порад Самойловича, через те поход не вдався, й начальникові московського війська Голіцину було соромно вертатися. В його війську де-хто гомонів, що гетьман винен за сю невдачу, що він трохи чи не в згоді з татарами і т.н. Написаний був донос на Самойловича; донос той певно складався за згодою Голіцина, а підписали його де-які козацькі старшини. В Москві тому доносупоняли віри, хоч він був несправедливий. Наказано було арештувати Самойловича й вибрати нового гетьмана. Самойловича одвезено в Сибір, синів та родичів його - кого покарано, кого одвезено на засланнє, маєтки одібрано.

Там, де стояло московське й козацьке військо, над річкою Коломаком зібралась рада й вибрала гетьманом Івана Мазепу, генерального осаула (1687).

Мазепа, як і багато старшини, був родом з правої сторони Дніпра, - з села Мазепинець, наданого його батькам за службу військову. За молодих літ Мазепа багато вчився, мав добру освіту. Служив попереду в Польщі, при боку короля Яна-Казимира, а потім:

- у гетьмана Дорошенка. Одного разу Дорошенко послав його з невеликою компанією козаків у Крим

- одвезти листи. Кошовий запорожський Сірко, обдивляючись шляхи татарські, перестрів Мазепу й узяв його в полон, а потім відіслав до гетьмана Самойловича.

Мазепа вмів добре поводитися з людьми, звичайно дуже подобався своїми розумними та дотепними, часом веселими розмовами. Сподобавсь він і Самойловичеві, і той настановив Мазепу на службу при собі, посилав у Москву, як посланця свого до царського правительства. В Москві знали Мазепу, як чоловіка розумного й приємного.

Мазепа гетьманував довго, 20 літ, хоч і трудно було держатись при тодішніх умовах: козацтво не забуло, як воно воювало за визволеннє України, і багато було невдоволених залежністю од Москви, де-далі тіснішою й міцнішою. Запорожці з їх необмеженою вільністю й демократизмом, часто виступали проти гетьмана й проти старшини, бунтовалися; селянство або поспільство ненавиділо старшину, що намагалась заступити місце колишніх панів; Москва не вірила Українцям, знала, що вони раді б зменьшити або й зовсім порвати залежність свою од Москви. До того ж іще Українці ремствували на Москву за Андрусовський договор, що ним Україну поділено між сусідніми державами.

Та Мазепа був дуже обережний, хитрий і вмів викручуватись. Для оборони гетьмана од можливого бунту проти його в гетьманській столиці Батурині стояв полк московських стрільців і жив московський посланець, як посередник між гетьманом та царським урядом, а більше для догляду за гетьманом, щоб часом не зрадив. Гетьман держав при собі чимало найнятого охочого війська (сердюки - найняте піше військо, компанійці - найняте кінне або охоче-кінне військо). Охоче військо цілком залежало від гетьмана й більше його слухало, ніж звичайні козацькі полки. І попередні гетьмани вже держали охоче військо.

Після нещасливого походу на Крим, московський уряд, по згоді з Мазепою, велів збудувати кріпость на річці Самарі, біля Січі, щоб спиняти Татар і приборкати Запорожців (тепер там город Новомосковськ). Запорожці були дуже невдоволені й нарікали на Москву та на Мазепу.

Щоб упорядкувати де-які справи, Мазепа поїхав сам у Москву. Там він застав великий неспокій і значні одміни.

По смерти царя Олексія, що при йому Україна прилучилась до Московської держави, зостались від двох його жінок два сини й одна дочка. Старший син був недотепний і слабий, меньший, Петро, був жвавий хлопець, та ще малий. Поки що правувала царівна Софія. Тоді вже почали в Москві більше дбати про освіту, про впорядкуванне війська й інших державних справ. З Німеччини викликано багато людей, що вміли робити усяку роботу; в Москві була вже тоді ціла Німецька Слобода.

Як Петро виріс, то взяв перевагу над своєю сестрою Софією, скинув її, запер у манастир, а сам став царем. Тих, хто помагав сестрі, велів карати на смерть.

Тоді саме, як Петро тільки що взяв перевагу над Софією, - Мазепа прибув у Москву. Він сподобавсь молодому цареві своїм розумом та освітою. Після того довгий час держались добрі відносини між царем та гетьманом.

Нещасливі попередні походи на Крим примусили Петра зібрати велике військо й піти новим походом. У цій війні брали велику участь козаки; вони забрали не мало татарських городів, помогли здобути город Азов. Козацький начальник під Азовом, полковник Лизогуб здобув од Петра велику подяку. Дякував царь і наділяв дарами також гетьмана, Запорожців.

Царь Петро надумався перетворити свою державу на європейський лад, завести більшу освіту, одмінити старі звичаї, впорядкувати військо, завести уміння, усяке потрібне ремество; для того ж, щоб мати більші зносини з иньшими народами, царь дуже хотів доступитися до моря, бо по морю найлегче ведуться зносини між народами. При тому виявилося, що царь хоче робити всі реформи своєю тільки волею, без поради з виборними од свого народу (без земського собору). Іще виявилося, що царь Петро має вдачу жорстоку, часом подібну до вдачі царя Івана IV.

Нові звичаї, позичені од західніх народів, Петро заводив силою, примусом, карами. Напр., звелів усім боярам та урядовцям голити бороди й носити німецьку куцу одежу; загадував своїм слугам силою втинати бороди й жупани, і вони втинали бороди, - иноді й з тілом.

В Москві счинився проти Петра бунт стрільців, і царь велів тяжко карати їх, своїми руками стинав їм голови; а перед вікном сестри своєї Софії, що сиділа в манастирі, велів повісити 195 стрільців, і так вони висіли аж 5 місяців. Се - за прихильність стрільців до Софії. Свого старшого сина Олексія, вже дорослого, Петро велів катувати “за зраду”, а потім покарати на смерть. Петрові пошкодило московське рабство, безмірна покірність підданних, “царських холопів”, як звали себе вони всі, до найстаршого боярина. Заводячи європейські звичаї в своїй державі, Петро не жалів ні народу, ні народнього добра. І сам виявляв надзвичайну працьовитість, завзяттє, силу, уміннє.

Задумавши завоювати в Шведів Балтийське по-бережжє, Петро увійшов у спілку з Ляхами та з Данцями, щоб укупі воювати Шведа (1700 p.). В Шведів тоді був молодий король Карл XII, дуже смілий вояка. Попереду Шведи розбили військо Петрове під Нарвою. Тоді Карл пішов у Польщу й пробув там кілька літ.

За той час Петро виготовив і вивчив нове військо, що вже вміло брати кріпости й подужувати армії Шведів. Потроху завоював Петро морське побережжє й збудував там город Петербург. Загадував людям селитись там, силою згонив туди робочих з цілої держави, й багато загинуло народу, поки збудували город на тому низькому, болотяному місці.

Для війни з Шведами цареві треба було багато війська, і він вимагав од гетьмана багато козаків. Війна велася далеко од України, де наші люде не звикли воювати, та й не розуміли, для чого та війна. До того ж ще царські генерали не добре поводились з козаками, били їх, держали голодними, віднімали коні. Народ нарікав на царський уряд, а разом і на гетьмана - бо царь вимагав од гетьмана, а гетьман од Українців. Гетьмана вважали прислужником Москви, й нарікання на його чулися вже давно, ще з початку його гетьманування. Напр., один сотник казав: “Не буде в нас добра на Україні, поки сей гетьман живий буде; бо сей гетьман одно з царем розуміє. Царь на Москві своїх вигубляє, а гетьман доводить до умалення Україну... Для того то він часто і в Москву бігає, щоб там науку брати, яким способом сей народ згубити”...

Прості люде, посполиті, також Запорожці, бачивши, як старшина прибірає до рук посполитих людей, а гетьман - у згоді з старшиною, ненавиділи гетьмана й старшину, і на Запоріжжі навіть почалось було повстаннє проти старшини (дуків, панів), та разом і проти Москви (р. 1692). Прибув на Запорілвкє військовий канцелярист Петро Іваненко, що звався просто Петрик, і почав намовляти “товариство” до війни проти панів і Москви, обіцяв, що люде повстануть, як тільки прийде запомога з Січі та від татар. Гетьман, - казав Петрик, - утече в Москву, “бо там його вся душа, а тут тільки тінь”. Петрик сподівався, що йому поможуть убогі люде, “голоколінки, которих сердюки, орандарі та тії дуки, що їм царі маєтків понадавали, мало їх живих не їдять”. “Я стою за самих бідних і простих людей”, - мовив Петрик. Нарікав він на Москву, що вона помагає панам забрати до рук посполитих людей, засилдє на Сибір оборонців народу. “Як ми тепера не виб’ємося з московського ярма, - мовив Петрик, - то вже не виб’ємося й ніколи”.

Петрик привів татарську запомогу військову. Гурт Запорожців (не ціле військо) вибрав його гетьманом, і він пішов на Україну. Де-які села та городки Полтавського полку (близшош до Запоріжжя) скорились йому. Скоро Татари покинули Петрика, і він сам утік у Крим. Ще не раз приходив він на Україну, підманював народ усякими хитрощами. Його вбив один козак, бажаючи дістати од Мазепи обіцяну плату.

Народ не пішов за Петриком, - не тільки через те, що Петрик не вмів повести справу, або що він був чоловік невидатний, незаслужений, невідомий. Народ уже втомився боротись, знесилився довгими війнами, руїною; не вірив у свої колишні змагання, особливо згадуючи сумну долю тієї справи, за яку боровся Дорошенко... Розмови й листи Петрика показують лиш, яке велике невдоволеннє було проти старшини й проти гетьмана Мазепи.

На правім боці Дніпра, де недавно ще була найкраща частина України, її краса й осередок, - земля не довго лежала пусткою, хоч московський уряд і хотів того. Після Руїни, як минулася буря, люде почали вертатись на свої давні оселі. Находили люде і з Полісся, й з лівого боку, тікаючи від нових панів, що заводились на Гетьманщині. Поляки дозволяли заселяти сей край на своє ім’я, дозволили завести наново й козацтво, бо воно було потрібне для війни з Турками й Татарами.

Впорядники нового заселення - Семен Палій у Хвастові, Іскра у Корсуні, Самусь у Богу славі та иньші - були разом з тим начальниками тамошнього козацтва. Палій вважався “козацьким батьком”, до його тікало багато людей як од польських панів, так і з Гетьманщини. Усе те нове козацтво не хотіло бути під Польщею, не вірило Ляхам. Палій не раз обертався до Мазепи, щоб сей намовив царя прийняти до своєї держави правобічну Україну, наново заселену. Царь на те не згодився, бо він помирився з Ляхами, увійшов із ними в спілку й догожав їм. Невдоволення проти Ляхів довело до повстання. Палій здобув замок Білоцерківський, і Ляхи не могли його відти вигнати. Царь наказував Мазепі, щоб він примусив Палія скоритися Ляхам. Мазепа, на скільки ставало його сили, одмовляв царя, нерадив віддавати Білої Церкви і всієї тієї сторони Ляхам. Так минуло чимало років. Царь усе вимагав, щоб Мазепа примусив Палія скоритися. Мазепа підманив до себе й арештував Палія, одіслав у Москву, а звідти його заслано на Сибір. А проте Мазепа не віддав Білої Церкви Ляхам, поставив там свого полковника, і ввесь той край знов став належати до Гетьманщини (полки: Білоцерківський, Корсунський, Могилівський, Чигиринський). Там на старших оселях знов ширилось козацтво, а пани польські нарікали, що “хлопи” покозачилися.

Трудно було Мазепі вдержати сей край у своїх руках проти домагання Ляхів і волі царя. Отже Мазепа, одмовляючись то сим, то тим, удержав той край, не передав його Ляхам, аж поки й був гетьманом.