Українська Історія - Оповідання з історії України

Руїна. Боротьба за автономію України і втрата її.

XII.

Усобиці. Руїна.

Після смерти Богданової не спинилися війни на Вкраїні, до того ж іще почалися великі усобиці, народ терпів страшне лихо, багато городів було зруйновано, села попалені, тисячі людей побито й забрано в неволю. Тії усобиці тяглися мало не 30 літ, та й після того не стало добра.

Ще за життя Богданового виявилося, що Москва з її міцним, централізованим ладом певно прибере до рук Україну; до того ж Москва вже спитувалась миритися з Польщею на умовах, незручних для Українців. Як тая чайка, що вивела діток при битій дорозі, Україна зоставалася між сильними сусідами (Москва, Польща, Крим, Туреччина), не знаючи, куди їй прихилитися, щоб забезпечити собі вільність. Сусідні держави були давні і міцні, Україна ж тільки що народилася до нового життя, не виробила ще собі доброго ладу державного й через те не могла встояти проти сусідів.

Юрко Хмельницький, молодий хлопець, вибраний гетьманом, справді не міг ще правувати; старшина козацька одіслала його вчитись у Київ, а гетьманом настановила Виговського, що був генеральним писарем військовим. Просте козацтво було невдоволене, що його не кликано на вибори, особливо Запорожці та козаки Полтавського полку (близького до Запоріжжя). Полтавський полковник Пушкарь писав доноси в Москву на Виговського, що він наче б то прихильний до Ляхів і веде зносини з ворогами царськими. В Москві приймали Пушкаревих посланців, і се турбувало Виговського. Пушкарь підняв повстаннє, почав війну проти Виговського. Москва не хотіла Виговському помагати, й він, змовившись з татарами, пішов на Полтаву, розбив Пушкаря, а Полтаву здобув і спалив. Разом з тим Виговський вів зносини з Ляхами, бо вони давно вже намагались помиритися з козаками, привернути Україну знов до Польщі. Року 1658 Виговський та старшина козацька склали в Гадячі умови з послами польського правительства. В Гадяцькому трактаті умовлено було, що Україна вертається під руку короля, але як Велике князівство Руське, що мусить мати, окрім гетьмана, своє окреме правительство, військо, казну; православна віра мусить мати однакові права з католицькою; православній церкві мусять бути повернуті маєтки, що колись їй належали; православний митрополіт та 4 архієреї матимуть місце в сенаті; Київська академія матиме ті права, що й польський Краковський університет, і ще одну таку академію вільно заснувати.

Гадяцький трактат удовольняв потребу внутрішньої політичної самостійносте України, - таку потребу розуміли тодішні освічені люде, що були між старшиною (Виговський, Немірич та иньші). Простий же люд мало розумів державні потреби й знав одно, що на яких би найкращих умовах не пристали до Польщі, то все ж польські пани знов прийдуть на Україну, почнуть домагатися, щоб вернуті були їм землі й щоб люде, що живуть на тих землях, знову корились панам. Козацька старшина, дбаючи про самостійність України, дбала й про свої інтереси (навіть у Гадяцькому трактаті умовлено було, що король що-року даруватиме шляхетство тим козакам, що за їх проситиме гетьман); та не подбала старшина про інтереси простого трудящого люду, через те й Гадяцький трактат, і всі дальші змагання старшини не знайшли підпори поміж простим людом.

Виговський, маючи, окрім козаків, охоче (найняте) військо, також Татар і трохи Ляхів почав війну проти Москви. Опитувався здобути Київ, де була московська залога, та не здобув. Зате розбив московське військо під Конотопом, і військо те було цілком знищене.

На той час запорожський кошовий Сірко пішов руйнувати татарські улуси (селища), а тоді рушив на Чигирин, гетьманську столицю, - і Виговський мусів, після побіди над Москалями, поспішати за Дніпро, до Чигирина. Татари теж побігли додому, почувши про напад Сірка. Сірко був добрий вояка, уславлений поміж Запорожцями. Багато разів побивав він Татар.

Скоро виявилося, що Українці не прихильні ні до Виговського, ні до Гадяцької згоди з Ляхами. Сірко допоміг, щоб гетьманом був Юрко Хмельницький. Виговський мусів зректися гетьманства. Трохи пізніше Ляхи покарали на смерть Виговського, обвинувативши його ніби за зраду, без ніякої вини його.

Гетьман Юрко Хмельницький з старшиною, прихиляючися до Москви, хотів забезпечити більші права гетьманского уряду, більшу вільність України. Та Московський уряд бачив, що старшина не має певної, міцної підпори серед людей, і примусив підписати нові умови, гірші ніж умови Б.Хмельницького. Московська залога військова мала бути, окрім Київа, в Переяслові, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані; права гетьмана обмежувалися. Не хотіла Москва забезпечити автономії Україні, і через те мала багато ворогів особливо серед старшини, і через те мусіла довго воювати за Україну й нарешті втратила половину її, як се далі роскажемо.

Не довго й Юрко Хмельницький був вірний Москві. Пішов він на Волинь проти Ляхів, а разом з ним пішов і московський боярин Шереметєв з Москалями. Ляхи з Татарами оточили Шереметєва під Чудновом, не давши йому зійтися до купи з козаками Хмельницького. Довго одбивався Шереметєв, та мусів скоритися, а Ляхи, оточивши тим часом Юрка Хмельницького, намовили його пристати до згоди з Польщею.

Тоді де-які лівобережні полковники (Переясловський - Сомко, Ніжинський - Золотаренко) виступили проти згоди з Ляхами, виявили свою прихильність до Москви; кожен з їх мав надію бути гетьманом, навіть Сомко звався вже “наказним” гетьманом. Та й на правім боці Дніпра народ ненавидів Ляхів і дорікав Хмельницькому за розрухи від Татар, що приходили йому на поміч. Юрко Хмельницький був парубок слабий духом, а тут іще пережив оті всі нещастя і турботи; року 1663 він зрікся гетьманства, постригся в ченці, скоро після того став архимандритом, звався вже Гедеоном.

Правобережні полки вибрали гетьманом, за польською згодою, Тетерю.

На лівім же боці, поки Сомко та Золотаренко домагалися гетьманства, явився запорожець Бруховецький тай переважив на свою користь питаннє про те, кому бути гетьманом. Бруховецький догожав Москві, поступаючись правами земляків своїх, а разом догожав простому людові, особливо Запорожцям, маючи на увазі, що “чернь” не любить козацької старшини, до якої належали Сомко та Золотаренко. Бруховецький доводив, що гетьмана мусить вибірати не сама старшина, а й “чернь” (прості козаки) та Запорожці. На раду під Ніжином привів Бруховецький Запорожців, і Сомко явився з прихильними до його козаками. Счинилася колотнеча й тоді вибрано гетьманом Бруховецького (1663 p.). 

Бруховецький віддав Сомка, Золотаренка та їх родичів і прихильників на військовий суд; Сомка, Золотаренка й ще двох полковників покарано на смерть, інших віддано в Москву, а звідти їх послали на Сибір.

Так Україна розділилася: лівобережна .мала свого гетьмана Бруховецького, залежного від Москви, а правобережна мала Тетерю, залежного від Польщі. Запорожці ж звичайно не корились ні тому, ні другому, настановляли своїх гетьманів (Суховієнка, Ханенка).

Щоб здобути лівобережну Україну, Тетеря з королем польським та з Татарами ходили війною аж до Глухова, побрали багато городів, та нічого з того не вийшло: народ ненавидів Ляхів, і скоро прийшла московська поміч, Ляхів вибито і прогнано. Тоді Бруховецький, маючи на поміч Москалів, ходив здобувати правобічну Україну; і там виявилося, що народ не має прихильносте до Ляхів та до Тетері. Довго так тяглася війна. Тетеря, бачивши, що справа його безнадійна, зрікся гетьманства і втік у Польщу (р. 1665).

Бруховецький же, щоб піддобритися Москві, поїхав на поклон до царя і там погодився віддати усю Україну, окрім війська козачого, на безпосереднє правуваннє московської адміністрації, щоб вона сама збірала подать і прибутки в царську казну, мала для того своїх урядників на Україні, також щоб по городах стояли Москалі з воєводами... За таку прихильність Бруховецького титуловано московським боярином. Скоро уряд московський почав користуватись тими умовами, - робити перепис людности й маєтків, збірати податі. Се викликало серед народу величезне невдоволення проти Москалів і проти Бруховецького. Духовенство теж було невдоволене, бо Москва хотіла підгорнути під владу свого патріярха церкву на Україні. Тим часом Москва лагодилась на згоду з Ляхами, віддаючи їм правобічну Україну, навіть самий Київ, і се викликало велике обуреннє серед Українців. По Андрусовській умові (1667 р.) Москва справді оддала правобічну Україну, тільки без Київа. На великий жаль усіх щирих синів рідного краю - він був розідраний на двоє.

Тоді й Бруховецький надумався йти проти Москви.

На правім боці Дніпра народ сяк-так визволивсь од Ляхів, і там при запомозі Татар явився, після Тетері, новий гетьман Опара. Та скоро його місце заступив Петро Дорошенко. Се був видатний козак, з славного козачого роду, заслужений у війську. Ставши гетьманом і бачивши, що з Ляхами та Москвою не буде ладу, він хотів обпертися на Туреччину, щоб досягти незалежности України, щоб була вона “Річчю посполитою козацькою” (республікою).

У початку р. 1668 Бруховецький почав повстаннє проти Москалів, змовившись із Дорошенком та з Татарами. Московські залоги скрізь були вибиті, окрім Київа та ще де-яких міст. З-за Дніпра прибув Дорошенко з своїм військом і вимагав, щоб Бруховецький зрікся гетьманства. Козаки ненавиділи Бруховецького, вбили його на очах у Дорошенка, в Опошні. Усі козацькі полки вважали тепер єдиним гетьманом Дорошенка. Здавалося, Дорошенко вже досяг того, чого добивався, і при запомозі Татар і Турок міг би забезпечити Україну од Москви та Ляхів. Та на лихо собі Дорошенко, покинувши військо, поїхав додому, в Чигирин, бо почув, що жінка зрадила його. На лівім боці він зоставив наказним гетьманом Демяна Ігнатовича, що прозивався Многогрішним. Тим часом прийшло московське військо з Ромодановським. Многогрішний, покинутий Дорошенком, схилився до московського підданства, тільки вкупі з старшиною намагався вернути умови, вироблені з Москвою Б.Хмельницьким.

Москва надіялася, що Ігнатович, хотівши сам бути гетьманом і через те бувши в суперечці з Дорошенком, муситиме бути слухняним. Так воно й вишло. На раді в Глухові (1669 р.) були прийняті умови, де права московського уряду хоч і зменьшено проти того, що було в умовах Бруховецького, отже й збільшено против умов Б.Хмельницького.

Дорошенко не почав війни проти Ігнатовича, раз через те, що вони обидва домагалися збільшення прав свого краю, а ще й через те, що Дорошенко мав багато клопоту й без Ігнатовича.

В Москві знали, що Многогрішний нарікає на неї за Андрусовську згоду. Разом з тим Ігнатович не вмів жити у добрій злагоді з вищою старшиною. Знаючи, що Москва не заступиться за Ігнатовича, старшина арештувала його й віддала в Москву, подавши на його фальшивого доноса. В Москві Ігнатовича ні за що катовано, а тоді заслано на Сибір. Старшина боялася народу за те, що вдіяла з своїм гетьманом, і зібравшися на раду за гряницею України, у Московщині, вибрала гетьманом “свого” чоловіка Самойловича (1672 p.). Після того, що старшина зробила з Ігнатовичем, Самойлович, уже шанував старшину й робив усе, чого вона бажала. З Москвою Самойлович був у добрій згоді, й тільки добивався, щоб швидче скинути Дорошенка, бо той ще державсь у своєму Чигирині.

Ще раніш Дорошенко віддавсь у підданство турському султанові з тією умовою, щоб султан визволив Україну від Ляхів і Москви на всьому просторі від Перемишля, Висли, Німана - до Московської гряниці. Султан вимагав, щоб татарська орда помагала Дорошенку, хоч се була поміч немила людям: орда сама пліндрувала наші села, брала людей у неволю. 

Аж ось сам султан Магомет IV з величезною армією рушив на поміч Дорошенку Ляхів воювати. Турки здобули Кам’янець, підступили до Львова. Ляхи й на думці не мали обронятися, бо не було в їх сили проти Турка. Вони швиденько почали миритися, віддали Туркам Подолію, повинилися платити що-року данину, а Україну, в її давніх гряницях, обіцяли віддати Дорошенкові (Бучацький мир, 1672 p.). Та подія зтурбувала московський уряд. Почали там гадати, як би прилучити до себе Дорошенка. Коли Ляхи зреклися в умовах з Турками правобережної України, то виходило, що Москва має право, не зачіпаючи прав Польщі, прилучити собі тую землю. Отже Ляхи заявили, що вони не зрікаються своїх прав на правобережну Україну, та й Самойлович не хотів, щоб Москва мирилася з Дорошенком, - бо тоді могло б статися, що гетьманом цілої України буде, замісто Самойловича, Дорошенко. Самойлович намовляв Москалів іти на Чигирин, та й пішов з Ромодановським. Як перейшли вони Дніпро, то виявилося, що й на тім боці народ ненавидить Турків, і турецьке підданство зовсім не подобається людям. Мало вже було там прихильників Дорошенкових. Посланці правобережних полків з’їхались у Переяслові й потвердили своє підданство Москві. Тоді прибув сюди і зложив свою гетьманську булаву й Ханенко, що обпіраючись на Ляхів, якийсь час гетьманував на правім боці. Так Самойлович став гетьманом на цілу козацьку Україну, окрім Чигирина і частини Подолії.

На правім боці ще якийсь час тяглася боротьба. Приходили Турки, Татари, Ляхи, Москалі; усі вони карали людей за “невірність”; карав і Самойлович, і Дорошенко. Край зруйновався. Люде вже не бачили ніякої надії, щоб хтось їх оборонив і визволив, - хоч Ляхи, хоч Москалі, хоч би навіть Турки. А всі приходили, воювали, руйнували. Люде тікали на лівий бік, селилися в Полтавському полку і далі, у Слобожанщині, де тепер губернії Харьківська, Курська, Вороніжська. Так Чигиринська сторона зовсім запустіла, а Слобожанщина заселилася. Слобожанщина належала до московського уряду, і тут люде, хоч і мали свої військові козачі порядки, не належали до Гетьманщини.

Ще раз пішов Самойлович на Чигирин, і Дорошенко, не маючи вже ні людей, ні надії на щось краще, зложив свої гетьманські клейноди (р. 1676). Скоро Дорошенка примусили поїхати в Москву, і він жив на чужині до смерти (1698 p.).

Замісто Дорошенка, Турки поставили гетьманом і “князем Українським” Юрка Хмельницького, що раніш попався до Турків у неволю. Та він не довгий час держався в Подолії турецькою силою. (Турецькі походи 1676-78).

Московський уряд, бачивши, що не має сили вдержати Чигиринську сторону, наказав зруйнувати Чигирин, а всіх людей, які ще зоставалися в тому краї, зігнати на лівий бік.

Довго боролися сусідні держави за Україну, роздираючи її на части й руйнуючи, - та й потомились. Помирилися на тому, що лівобережна Україна має бути в руках Москви, також і Запоріжжє; частина правобічної України трохи не до самого Київа, який зостався за Москвою, належала Ляхам. Подолія Туркам. Краса й осередок козацької землі од Київа і до Запоріжжя, край що був найбільше зруйнований, мусів зоставатися пустинею.

Тільки зруйновані городи, спалені, порожні селища, запустілі сади та людські кістки нагадували про ту страшну руїну, яка пройшла над сим нещасним краєм. Тії лихі часи так і звалися в пам’яти народній - Руїною.

Самойлович спокійно гетьманував, догожаючи Москві. Чоловік він був практичний, добре розумів відносини до сусідів - Ляхів і Татар; давав московському правительству добрі поради в сих відносинах. У Москві до якого часу були вдоволені з Самойловича.

За його часів сталося, що церкву українську віддано до рук московському патріярхові. Українські духовні того здебільшого не хотіли, їм миліша була автономна незалежність церкви.

Вдоволена була й старшина козацька, що за часів Самойловича спокійно збільшувала свої маєтки, звикала дивитись на себе, як на панство.

Та було не мало й ворогів у Самойловича, особливо з того часу, як він сам ставав гордим, настановляв на уряди своїх синів та родичів. І московський уряд не помилував Самойловича, як прийшла на його лиха година.