Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українська Історія - Оповідання з історії України

Козаки і боротьба з Польщею.

VIII.

Українські козаки. Військо Низове Запорожське.

Після татарського нападу в XIII столітті, а ще більше після страшних нападів Татар за часів Менглі-Гірея (в кінці XV ст. і далі), Україна лежала пусткою аж трохи не до Київа й Остра, а на правім боці Дніпра - до Канева. З давніх давен край сей терпів од того, що не мав визначних природніх гряниць, що служать обороною для інших земель: гори, море. Український народ жив, як тая чайка, “що вивела діток при битій дорозі”.

Великі роскішні степи, оте Дике Поле, були в руках у кочової орди, що випасала в степу свої табуни й отари та нападала на наші оселі. Литовсько-польська держава немала сили оборонити край сей від орди, і люде сами мусіли дбати про оборону. Попереду люде скуплювались під обороною замків - Канівського, Черкаського, Остерського, Брацлавського та інших, і звідти ходили в степ на здобич. У степу було багато диких коней, усякого звіра, в лісах - диких бжіл, у ріках - риби. Люде йшли в степ невеликими ватагами з мушкетами, луками й шаблями; билися з татарськими ватагами, як вони попадалися; а на зіму верталися додому, - у Канів, Черкаси або иньший город. Сі люде звалися козаками.

Людей, що “ходили в козаки”, де далі більшало; через те в степу ставало безпечніше од Татар, і люде стали посувати свої оселі далі в степ: у той край, де тепер Чигирин, також по-над Сулою і Пслом. Люде, що оселялися в степу, виходили на поле лрацювати, маючи при собі мушкети й шаблі, щоб можна було оборонятись од ворогів.

Так звикали люде жити серед вічної небезпеки, але на волі, далеко від панів та начальства. Вільний роскішний степ і вічна війна з ордою - манили до себе змілих, од важних людей. Сюди тікали люде з Волині, Галичини, Київщини, з тих земель, що були давно заселені й віддані панам. Люде, що не хотіли коритись панській самоволі, тікали в степ.

Перші згадки про Українських козаків стрічаємо в документах наприкінці XV століття. Між козаками попадалися й польські шляхтичі, яким подобалось жити в степу й вести війну з ордою.

Де далі козацтво збільшувалося, входило в силу, роспочинало походи проти орди аж у самий Крим і проти Турок. Не раз бувало, що козацькі ватаги нападали в степу на купців, грабували їх. На козаків жалілися польському урядові, - і купці, і Татари, а найбільше пани, властителі маєтків, зруйнованих козаками. Уряд хотів упорядкувати козацтво, взяти хоч частину його на казенну службу, дати їм плату й доручити, щоб стерегли гряниці. Та поки уряд зібрався се зробити, ще раніш де-які начальники (старости погряничні: Дашкович, Предслав-Лянцкоронський) сами від себе набірали козаків у військо й ходили з ним у походи на орду. Під ті часи вславився Дмитро Вишневецький, один з княжат українських, прозваний між козаками Байдою. Байда з козаками збудував кріпость на Порогах, на острові Хортиці, громив Татар, а при нещасливім поході в Волощину попався Туркам і загинув. Року 1570, за короля Сигизмунда-Августа, уряд набрав 300 козаків, завівши їх у реєстр (список), дав їм плату й визначив “старшого”, начальника, якого мали слухати козаки; иньшого ж начальства або панів слухати були неповинні. Уряд надіявся, взявши на свою службу частину козаків, спинити розбишацтва й сваволю інших людей, що теж звали себе козаками. Та нічого з того не вийшло, бо уряд не мав сили взяти під свій догляд “Дике Поле”.

Козаки ходили, як і попереду, війною на Татар і на Турецьку землю - Молдавію (Волощину). Турки сердилися й вимагали од польського уряду, щоб він спинив напади козаків. Польський уряд боявсь Турків, та нічого не міг вдіяти. Набрав на свою службу ще 2-3 тисячі козаків, звелів їм стояти по Дніпру й доглядати, щоб там не збіралися купи свавольних козаків, не записаних у реєстри. І знов же з того нічого не вийшло. Скільки було на Дніпрі, на Низу, в степах людей, вони всі вважали себе вільними. А тут і ще й сам король, як йому потрібна була військова сила, кликав усіх козаків на війну.

Так у степу виробилася й зміцніла думка, що козак єсть вільний чоловік, що він не повинен коритись якимсь властям, окрім своїх козачих начальників, не повинен платити податі або одбувати які повинности, окрім козацької служби. Ті люде, що оселяли землі, надані панам, часто приставали до козаків і не хотіли коритись панам. На вільні, заселені людьми землі пани брали грамоти й вимагали, щоб люде робили на їх, одбували повинности; а люде, вважаючи себе вільними козаками, не хотіли коритись. Пани жалілися на сих “неслухняних підданих”, примушували їх до повинностей, а з того виходило тільки обуреннє народу й бунти, - “українське свавільство”, як тоді казали. Иноді король посилав військо, щоб задавити козацтво, та козаки тікали в Дике Поле або на Низ, аж за пороги, і там ніяке військо їх не доставало.

За порогами на Дніпрі козаки мали добрі сховища, на островах, у лугах, поміж протоками, очеретами, у балках та лісах. Сі козаки звалися Низовими Запорожськими; се був осередок і корінь козацької сили, через те трохи згодом і все козацтво українське стало зватися Військом Запорожськ и м. Запорожці мали свій городок, що звався Січ. У Січі жило виборне начальство, козацька старшина; там зберігалися гармати (артилерія), скарбниця, воєнні човни або чайки, що ними Запорожці плавали аж у море; була й церква. У Січі не можна було жити жонатим із жінками, а тільки самим козакам. Жили вони в курінях, - великих хижах або хатах, куди збіралось козацтво під час потреби.

Запорожці вибірали раз на рік кошового отамана, військового суддю, писаря, курінних отаманів і т.и. Козаки записані були кожний до якого-небудь куріня; так усе військо поділене було на куріні (полки). Козаки розходилися по всій Низовій країні ловили рибу, випасали коні, їздили по сіль до моря, привозили в городи на ярмарки коней, рибу, сіль. 

Росказуємо тут про звичаї, які виробилися на Запоріжжі не в один час, не відразу, а на проїязі XVI і XVII століть.

На Запоріжжє приходив хто хотів, і всякого приймали, аби він був віри християнської та виконував звичаї й постанови запорожців. Усі козаки звались товариством, і кожний козак звався й писався товаришем такого то куріня.

Товариство Запорожське вважало своїм найбільшим обов’язком - боротися з “невірними агарянами”, Турками й Татарами, визволяти християн, забраних у полон. Скоро запорожці взяли на себе й другий обов’язок - визволяти земляків своїх на Вкраїні од польського панського ярма.

Військо Запоріжське вважало себе товариством рицарським (лицарським) на зразок рицарськіх орденів (брацтв), які колись були у західній Європі.

Старший козак, що давно вже служив у війську й добре знав запорожські звичаї й всі воєнні справи, брав собі в науку молодого козака, “молодика”, й той усюди йшов за старшим товаришем, помагав йому у всякому ділі “на полі й на морі”, як рідному батькові, й обидва вони обороняли один одного хоч би й до загину. Такий молодик звавсь джурою.

Військо Запорожське Низове жило в межах держави Польсько-литовської, а проте воно вважало себе вільним, і ніяка польська власть туди не досягала. Се була вільна республіка, зложена з рівних і вільних, смілих, одважних людей, що не боялись ніякої небезпеки й нужденного життя в тій дикій країні.

Запорожці мали звичай голити бороду й голову, тільки зоставляли “чуб” на лобі, та вуси. Пишались добрими кіньми, гарною військовою зброєю, шаблями, мушкетами. Носили широченні штани-шаровари (як Турки), й з того часу сей звичай зоставсь на Степовій Україні. Чоботи носили низенькі, з гострими, загнутими вгору носками, козлові або сап’янові, червоні або жовті. Червоний колір був улюблений Запорожцям. Прапори, чи корогви військові мали вони червоні або малинові, так саме любили червоні жупани.

Усі справи рішали на раді військовій (на сході). Як треба скликати раду, довбиш бив у казани, козаки сходилися на майдан і тут гуртом рішали справи: чи треба обрати нових старшин, чи йти на війну і т.и. На Новий Рік вибіралися наново старшини, а старих судили, і як вони були винні, то й карали.

Товариство Запорожське складалося здебільшого з утікачів од панської неволі; між ними були й такі, що в чому-небудь провинилися, та втікли од кари. Часто “товариші” звалися новими прізвищами, замісто старих. Видати втікача товариство ніколи не згоджувалося; такий був закон, щоб нікого не видавати, хоч би й злочинця. А як він провиниться, то його судили своїм військовим судом і для того мали суддів.

Вважаючи своїм обовязком воювати з “невірними агарянами”, а також і з Польським урядом і панами, Запорожці часто ходили грабувати як Татар, так і Ляхів та Жидів. Польські пани вважали їх просто розбишаками та злодіями, і не без причини. Запорожці дивилися на польське пануваннє, як на велике лихо, яке треба знищити. Так сі обидва табори були ворожими од початку й до кінця.

А народ Український скоро почав дивитися на Військо Запорожське, як на свою народню силу, що має визволити народ і віру православну од неволі й знущання. Як більшала неволя на Україні, як пани накладали все більші повинности, як зростали знущання, то люде все більше тікали на Низ, і Військо все зростало. Разом з тим землі, близькі до Дніпра (з обох боків), вважались теж козачими, що мають підлягати присуду й власти Війська Запорожського. Усі “хлопи”, “піддані”, “посполиті” хотіли бути вільними козаками. Так ширилася козацька земля далі і в межах давніше заселеного краю.

В кінці XVI ст. козаки вславилися походами на Крим і Туреччину; брали з бою Очаків, Тегинь, Козлов у Криму. Скоро козацькі походи на Туреччину зробилися смілішими. Вони випливали в море на своїх “чайках” (великі човні, обшиті з боків осмоленим очеретом, щоб не тонули), нападали на турецькі кораблі, допливали аж до Анатолійського побережжя по той бік моря, нападали на Синоп і на саму турецьку столицю Цареград.

“Реєстрові” козаки, що мали жити по-над Дніпром (Канів, Черкаси, Чигирин, Переяслов) мало одрізнялись од не заведених у реєстри, і здебільшого були в єдності з ними: вкупі ходили на війну з “невірними”, вкупі робили повстання проти Ляхів. Уже року 1591 козацький старший, або гетьман Криштоф Косинський, жаліючись, що польський уряд не виплачує грошей козакам за службу, пішов війною на Білоцерківське староство, руйнував польські маєтки в Київщині та на Волині. Ляхи тоді думали, що Косинський хоче, змовившись з ордою та з Москвою, знищити шляхту на Україні. Року 1592 Косинського вбито під Черкасами. Та й без його козаки не перестали воювати, навіть були захопили Київ. Та скоро знайшлася козакам иньша праця: імператор німецький (цісар) намовив їх іти війною на Турка. Вони пішли, взяли Очаків, зруйнували Волощину, що тоді була під Турком. Після тієї війни козаки знов пішли на Україну. Маючи ватажками, чи старшими, Лободу, Шавулу, Наливайка, вони пішли по воєводствах Брацлавському, Київському й Волинському; скрізь прилучали в козацтво людей, руйнували шляхетські маєтки і т.и. Так років із 5 (1591-1595 р.) козаки гуляли по всій Україні, польське хазяйство знищувалося, “піддані” робились козаками. 

Січ Запорожська

Аж тоді правительство надумалося визволити край од козаків і послало свого гетьмана Жолківського з військом (р. 1596). Жолківський довго бився з козаками близько Білої Церкви, тоді козаки відступили за Дніпро, до Переяслова і далі до Лубень. Жолківський здргнав їх і обступив з гарматами. Довго оборонялися козаки, а тоді, не маючи собі запомоги, почали трактувати з Ляхами про згоду. Погодилися на тому, що козаки віддадуть свої гармати, казну й ватажків, а сами розійдуться. Як же козаки вийшли з табору, Ляхи кинулися на їх і трохи не всіх перебили. Така зрада Ляхів надовго зосталася в пам’яті народу. Ватажків козацьких покарано в Варшаві. Наливайкові поодрубували руки й ноги, а тоді й голову. Сейм польський постановив, що козаки вже втратили свої права, що вони - вороги держави і закону.

Звісно, Ляхи не могли знищити козацької сили, бо вона ховалася за Порогами. А скоро козаки здобули собі і втрачені права, як Польщі потрібне було військо для війни з Шведами (1601 p.). Знов на Україні, по-над Дніпром, заворушились козаки, а пани все жалілися на “українське свавільство” і неслухняність “підданих”, що вважали себе вільними козаками.

У другому й третьому десятилітті XVII століття побільшилися напади козаків на Татар і Турків. На той саме час припадають найсміліші морські походи, і про їх пішла тоді слава далеко по чужих землях. З тих походів козаки верталися з великою здобиччю, а часто козацькі чайки гинули в морі або од бурі, або од ворожих гармат.

Напади на Туреччину викликали велику турботу Польського Уряду, бо Турки вимагали, щоб Польща спинила козаків, а Поляки дуже боялися війни з Турками. Туреччина була тоді дуже сильною державою, і війна з нею мала бути тяжка і страшна. Та трудно було спинити козаків, раз через те, що Запорожці любили війну і часто з неї й жили, а вдруге й через те, що Польща, все одно, не мала сили обороняти Степову Україну од нападів татарських, і сами козаки му сіли обороняти свій край, оборона ж звичайно переходила в напад козаків на саму Татарську й Турецьку землю.