Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 13. Україна в умовах незалежності

Лекція № 17. Політична й економічна ситуація в Україні в умовах незалежності.

1991-2014 рр. незалежності України заповнені соціально-економічними та політичними складнощами. Молода українська держава зіткнулася з глибокою економічної кризою, спричиненою розривом усталених економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, труднощами переходу від планово- директивної до ринкової моделі економіки, запеклою політичною боротьбою прибічників і противників незалежності України. У цій боротьбі Українська держава вистоює з великою напругою, поступово розв’язуючи соціально- економічні та політичні проблеми. Найважчою з них є проросійська агресивна акція по відношенню до українства, зрада України з боку деяких її колишніх керівників.

1. Початок будівництва суверенної держави. Конституційний процес в Україні в 1990-х - на початку 2000-х рр. Конституція України 1996 р.

2. Зовнішня політика незалежної держави.

3. Економічна ситуація після розпаду СРСР. Промисловість і сільське господарство в незалежній Україні.

4. Розвиток культури. Освіта. Стан науки.

5. Релігійне життя в незалежній Україні.

1. Початок будівництва Української держави.

Одним з головних завдань незалежної України було формування нових державних структур. Як в будь-якій демократичній державі, в Україні необхідно було створити три основні гілки державної влади - законодавчу, виконавчу і судову, а також органи управління на містах. Найвищим законодавчим органом країни була Верховна Рада України, що обиралася загальним, прямим голосуванням раз на 4 роки в кількості 450 народних депутатів. Обрана весною 1990 р. (ще до отримання країною незалежності) Верховна Рада повинна була функціонувати до наступних виборів, тобто до весни 1994 р.

Верховна Рада ХІІ скликання (нумерацію проводили з 1937 р.) ухвалила Декларацію про державний суверенітет у 1990 р. й Акт проголошення незалежності України у 1991 р. За чотири роки вона дала суспільству 402 закони і 1108 постанов нормативного характеру. Це були вагомі результати.

Вибори до Верховної Ради України ХІІІ скликання відбулися у березні - квітні 1994 р. Уперше вони проводилися на багатопартійній основі. На 1 липня 1994 р. у складі Верховної Ради налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (28); груп «Центр» (28); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжнаціональна депутатська груп» (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Головою Верховної Ради України був обраний соціаліст О. Мороз.

Вища виконавча влада була покладена на президента України, за наданням якого Верховну Раду затверджував склад Кабінету Міністрів і прем’єр-міністра. Новим в системі виконавчої влади було введення у всіх областях посади Представників президента України, які були вищими посадовими особами місцевої державної виконавчої влади. Цей захід повинен був ослабити владу місцевих рад, що залишилася з радянських часів. Ослаблялася влада міністерств, яких залишилося тільки 26. Вони позбавлялися права безпосереднього управління трудовими колективами, але несли відповідальність за здійснення державної політики у відповідних сферах народного господарства. В країні виникло двовладдя. Парламент вважав, що повнота влади на місцях повинна належати не представникам президента, а головам рад та їхніх виконкомів. Між ними виникали конфлікти внаслідок невизначеності посадових функцій.

Вища судова влада зосередилася в руках Верховного суду України і підлеглих йому загальних, арбітражних і військових судів. Генеральна прокуратура України здійснювала контроль за дотриманням законності на всій території країни.

Серед перших документів нового українського уряду були наступні. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України», який носив достатньо демократичний характер. Отримання громадянства оголошувалося невід’ємним правом людини, якого її ніхто не може позбавити. На відміну від багатьох інших республік колишнього СРСР, де отримання громадянства обумовлювалося різними вимогами, Україна вдалася до «нульового варіанту». Українське громадянство було надане всім бажаючим, які у момент ухвалення Закону перебували на території України.

Найважливіший елемент державотворчого процесу - визначення державних кордонів й укладення відповідних домовленостей із сусідами про визнання цих кордонів. Згідно із Законом «Про державний кордон», прийнятий Верховною Радою 7 листопада 1991 р., кордон СРСР із Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією на території України став державним кордоном України. Адміністративний кордон із трьома колишніми союзними республіками (Молдовою, Білоруссю) теж став державним кордоном. Поступово прикордонні війська взяли під охорону весь державний кордон України протяжністю 7014 км.

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні Сили України», що передбачав створення національної армії. Проголошувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і сформувати власні Збройні Сили. В основу будівництва української армії були покладені принципи розумної достатності за чисельністю, структурою і озброєнням військ. Передбачалося, що загальна чисельність нової армії повинна перебувати в межах 400 тис. чол., замість 1,5 млн. солдатів і офіцерів у військових округах на території України. Армія повинна була складатися з сухопутних військ, військово-повітряних сил і військово-морських сил. Закон забороняв використання української армії без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов’язаних з обороною країни. Крім того, у військах заборонялася діяльність будь-яких політичних партій і рухів. Обов’язки Головнокомандувача Збройними Силами України перейняв нас себе Президент республіки.

У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, у якій наголошувалося, що Україна не вбачає в сусідніх країнах ворогів і не є потенційним противником жодної держави. З огляду на цю доктрину Україна не мала утримувати того велетенського воєнного потенціалу, який успадкувала від СРСР. На її території дислокувалися 3 загальновійськові та 2 танкові армії, окремий армійський корпус, армія протиповітряної оборони, 4 повітряні армії та Чорноморський флот, угруповання стратегічних ядерних сил у складі 43-ї ракетної армії та важких бомбардувальних дивізій. Арсенал Збройних Сил СРСР на території України налічував 6,5 тис. танків, понад 7 тис. бойових машин піхоти, приблизно 1,5 тис. бойових літаків, понад 1600 стратегічних ядерних боєголовок. Особовий склад налічував до 780 тис. осіб. Така насиченість військами обумовлювалася прикордонним розташуванням республіки. З огляду на свою воєнну доктрину Україна не мала утримувати такої армії за рахунок свого бюджету. Тому Верховна Рада і Президент України розпочали процес скорочення Збройних Сил. За три роки звільнили в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків і мічманів.

У 1991 р. керівництво України не змогло вплинути на командування Чорноморського флоту, який майже цілком перебував на українських військово- морських базах. Невизначеність статусу ЧФ стало однією з найгостріших проблем у відносинах між Україною і Росією. Суть проблеми корінилася не в самому флоті, який налічував майже 300 кораблів застарілих конструкцій. Найновіші Росія вивела з акваторії Чорного моря. Флот мав берегову інфраструктуру, тому російський контроль над кораблями поширювався практично на весь Крим.

У червні - серпні 1992 р. президенти України та Росії на зустрічах у Криму домовилися про встановлення подвійного контролю над флотом терміном на 5 років. Така домовленість не одна. А закінчилась вона повною втратою Криму. Агресивність Путіна й зрадництво екс-президента України Януковича досягли абсурду, - загарбанням усього регіону і знищенням українського флоту. За місяць (березень 2014 р.) російські окупанти захопили 50 українських кораблів й єдиний підводний човен.

На початку 1992 р. затверджена символіка України, що сходила до традицій української державності ХХ ст. Центральним питанням було визнання незалежної України спадкоємицею УНР. Затримка його рішення була пов’язана з негативним ставленням до УНР, яке прищеплювалася радянським людям протягом цілих десятиріч. Тільки в січні 1992 р. Президія Верховної Ради зважилася видати указ «Про державний Гімн України» - національний гімн на музику М. Вербицького. Питання про текст («Ще не вмерла України ні слава, ні воля...»), уперше опублікований П. Чубинським у 1863 р., залишилося відкритим, оскільки його зміст суперечив кордонам сучасної України на заході та сході (у вірші П. Чубинського йшлося про етнографічні українські землі «від Сяну до Дону»).

У січні 1992 р. синьо-жовтий стяг було затверджено як Державний прапор України, а в лютому - тризуб доби України-Русі як малий Державний герб України. Тризуб має бути головним елементом майбутнього великого Державного герба.

Пріоритетним напрямом у державотворенні стало формування нового державного апарату на основі демократичного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Цей процес дедалі більше гальмувався через відсутність у країні сучасної, такої, що відповідає демократичному вибору України, конституції.

1 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про підготовку нової Конституції України, але пройшло ще чотири роки до її прийняття. Було розроблено декілька проектів, які всенародно обговорювалися і допрацьовувалися Верховною Радою України.

6 червня 1995 р. через загострення політичної обстановки в країні як тимчасовий захід було підписано Конституційний договір між Президентом і Верховною Радою України, який діяв до ухвалення Верховною Радою чинної Конституції України 28 червня 1996 р.

Офіційною датою прийняття Конституції України вважається 28 червня 1996 р., хоча необхідно відзначити, що процес прийняття Конституції України розпочався вже 27 червня і тривав 26 годин, аж до наступного дня, 28 червня, коли за законопроект проголосувало 312 народних депутатів. Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті. У 2004 р. до неї були внесені значні зміни.

Конституція України визначає основи економічного, суспільного і політичного ладу; форму правління, державний режим та територіальний устрій; державну символіку України, державний статус української мови; основи правового статусу особистості; організацію, компетенцію і порядок формування органів законодавчої, виконавчої і судової влади; визначає принципи виборчої системи; статус Автономної Республіки Крим; основи місцевого самоврядування.

Встановлений на основі Конституції 1996 р. державний лад можна охарактеризувати як президентсько-парламентську унітарну республіку.

Подальші події, серед яких постійні конфлікти між Президентом України та Верховною Радою України, Президентом та Кабінетом Міністрів, свідчать про те, що Конституція України була прийнята за умов тимчасового компромісу між політичними силами, що обумовило певні її недоліки.

Під час антипрезидентських виступів 2001-2002 рр., коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України.

Кардинальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла «помаранчева революція». Після другого туру президентських виборів країна опинилася у глибокій політичній кризі, а наприкінці листопада - на початку грудня 2004 р. - перед загрозою громадянської війни. Тривалі переговори влади та опозиції щодо виходу країни з політичної кризи завершились компромісом - «пакетним голосуванням» 8 грудня. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у Закон про вибори президента (розпуск чинного і формування нового складу ЦВК, територіальних і дільничних виборчих комісій, перевірка та упорядкування списків виборців, відкритий доступ до виборчих комісій офіційних спостерігачів) і двох проектів поправок до Конституції України (уряд призначається Верховною Радою; президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем’єр-міністра, міністра оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем’єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депутати позбавляються його в разі не входження до фракції цієї партії, або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін.).

Після голосування 8 грудня 2004 р. за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроекту відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його нелегітимним.

Основними аргументами ініціаторів перегляду поправок до Конституції були: система розподілу повноважень між органами влади, яку передбачає політреформа, призведе до порушення балансу сил, розосередження влади і приховує в собі ризики послабити керівництво державою; поправки приймалися в екстремальних умовах і тому належно не опрацьовані; при голосуванні змін до Конституції в пакеті з іншими рішеннями багато їх положень не були обговорені і доведені до громадян; не всі політичні сили влаштовує запровадження імперативного мандата для народних депутатів; політична реформа повинна бути комплексною і проводитися одночасно з адміністративно-територіальною і судовою.

Уже після президентських виборів 2010 р. нова влада зробила свою спробу подолати українську конституційну кризу 2004-2010 рр. 1 жовтня 2010 р. Конституційний Суд України розглянув подання 252 народних депутатів України і визнав таким. що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції» від 8 грудня 2004 р., посилаючись на порушення процедури його розгляду та прийняття. Крім того, своїм рішенням Конституційний Суд зобов’язав органи державної влади невідкладно привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення змін 8 грудня 2004 р. В даному випадку це було розпорядження адміністративного характеру, пряме порушення основних повноважень Верховної Ради.

Суть конституційних змін полягав у поверненні парламентсько- президентської форми правління до президентсько-парламентської:

• чинною ставала норма, згідно з якою кандидатуру прем’єр-міністра вносив на затвердження парламенту Президент. Він також призначав всіх членів Кабінету міністрів за поданням уряду;

• позбавлено Верховну Раду України права призначати голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України та звільняти їх із посад; призначити на посаду та звільнити за поданням Президента голову Служби безпеки України;

• втратили чинність положення щодо обов’язкової необхідності формування коаліції депутатських фракцій;

• скасовано норму, згідно з якою депутат, виходячи з фракції політичної сили, від якої було обрано до парламенту, позбувався свого мандату;

• зменшено перелік підстав, за якими Президент може розпустити парламент. Фактично єдиною підставою для розпуску парламенту є ситуація, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії з якихось причин не починаються пленарні засідання;

• скорочено до чотирьох років повноваження рад усіх рівнів;

• позбавлено права спікера парламенту у разі дострокового припинення повноважень Президента виконувати його обов’язки. Таке право надається прем ’ єр-міністру;

• розширено право Президента, який відповідно до Конституції 1996 р. утворював, організовував та ліквідовував за поданням прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Глава держави мав право скасовувати акти Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим;

• президенту також поверталось право видавати укази з питань, які не врегульовувались чинним законодавством.

У 2010 р. В. Янукович обирався на конституційні повноваження свого попередника. Це була парламентсько-президентська республіка, де Президент не володів диктаторськими повноваженнями. Але, прийшовши в кабінет Президента,

з допомогою корумпованого Конституційного Суду, Янукович змінив Конституцію. І ні в одному пункті рішення Конституційного Суду з цього приводу немає фрази про те, що відновлюється дія попередньої Конституції Леоніда Кучми. А це означало, що в країні було здійснено державний переворот, і учасниками й організаторами перевороту були судді Конституційного Суду. В зв’язку з цим, в умовах загострення політичної кризи, опозиція 21 лютого 2014 р. внесла в парламент проект постанови про відновлення конституційного ладу. 386 народних депутатів повернули Конституцію 2004 р. Але пообіцяли: далі будуть Основний закон допрацьовувати. Остаточний текст зобов’язалися прийняти у вересні 2014 р. Головне призначення Конституції 2014 р. - перехід від президентської до парламентсько-президентської форми правління. На практиці це означає серйозне обмеження повноважень президента і, відповідно, посилення ролі Верховної Ради й уряду. Верховній Раді необхідно змінити 77 законів - про Кабмін, про Президента, про Верховну Раду і багато інших.