Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 12. Криза тоталітарної системи. Ідейна та громадська боротьба за державну незалежність

Лекція № 16. Україна в повоєнний період. Криза тоталітарної системи.

1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.).

2. «Радянізація» Західної України. Рух опору в західноукраїнських землях.

3. Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи.

4. Соціально-економічні та політичні реформи М. Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер.

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х - початок 1980-х рр.).

6. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985-1991 рр.).

6. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985-1991 рр.).

Початок перебудови в СРСР, її особливості в Україні. Чорнобильська катастрофа. На березневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. Генеральним секретарем став порівняно з минулою геронтократією молодий М. Горбачов. Через місяць, на квітневому пленумі ЦК КПРС він проголосив курс, названий перебудовою. У подальшому цей політичний курс був доповнений рішеннями січневого пленуму (1987) ЦК КПРС, ХІХ Всесоюзної партійної конференції (1988).

Перебудова передбачала модернізацію соціалістичного ладу «зверху». Складовими перебудови мали стати:

• інтенсифікація виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу;

• активізація «людського фактору»;

• реформування системи управління і планування;

• гласність, тобто пом’якшення цензури;

• широка демократія, тобто певна можливість публічного обговорення політичних та соціальних проблем.

Перебудова не передбачала докорінних змін у суспільному та політичному ладі країни, що врешті-решт і обумовило її провал. Адже прищепити соціалістичній економіці конкурентність, а партійно-радянській державі демократію було неможливо за визначенням.

Найбільшим надбанням першого періоду перебудови була гласність - обмежена свобода слова. В атмосфері гласності надзвичайно посилився суспільний інтерес до «білих плям» радянської історії. З особливими почуттями українська громадськість сприймала раніше суворо заборонену інформацію про голод 1932-1933 рр., політичні репресії, перебіг подій Другої світової війни.

Процеси перебудови суспільно-політичного життя в Україні проходили повільніше, ніж у Москві та Ленінграді, що й не дивно, зважаючи на повне знищення опозиційного руху в республіці та особливий консерватизм місцевого партійного керівництва, не сприйняття ним ідей перебудови.

Каталізатором зрушень у суспільному житті та свідомості українських громадян стала страшна катастрофа - вибух на Чорнобильській атомній

електростанції 26 квітня 1986 р., точніше позиція центрального та республіканського керівництва щодо цієї аварії. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення населення почуло лише на дев’ятий день після катастрофи. До цього за допомогою ЗМІ людей переконували, що аварія на ЧАЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров’я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації, хоча якраз напередодні, 30 квітня, було зафіксоване підвищення радіоактивного фону у Києві. Замовчування керівниками країни масштабів трагедії призвело до тяжких наслідків і одночасно розкрило громадянам очі на політичні реалії радянського соціалізму.

1987 р. став переламним для українського опозиційного руху. Проголошення широкої демократії змусило радянський уряд розкрити двері політичних тюрем та психлікарень, які використовувались з каральною метою. Протягом цього року додому повернулось близько 300 політв’язнів та в’язнів сумління (останніх політв’язнів було звільнено тільки у 1989 р.).

Політика «прискорення» та економічна ситуація в Україні в другій половині 1980-х рр. Політика перебудови та «прискорення» в економіці дала дуже неоднозначні результати. Підприємства справді стали більш самостійними. Але це призвело лише до того, що вони або почали ухилятися від виробництва невигідної за тогочасним рівнем цін продукції, або нарощували виробництво продукції, вигідної виробникам, однак не потрібної споживачам.

Економіка республіки дедалі гостріше відчувала переважання видобувних галузей - вугільної, залізорудної, чорної металургії. В Україні за радянських часів виробництво і так було розбалансоване: випускалось багато засобів виробництва (сировина, устаткування) і замало товарів широкого вжитку. Перебудова ж посилила розбалансування народного господарства, тому що інвестиції централізовано спрямовувалися переважно на забезпечення прискореного розвитку атомної енергетики, оновлення військово-промислового комплексу, будівництво малоефективних водогосподарських об’єктів тощо.

Внаслідок повільних темпів модернізації та реконструкції підприємств швидко старіли основні фонди. Зокрема, 1990 р. їх зношеність у промисловості становила близько 50%. Низьким залишався рівень механізації й автоматизації виробництва. Наприкінці 1980-х рр. ручною працею у промисловості було зайнято 34,5% робітників, у будівництві - 55%, а в сільському господарстві - понад - 70% працюючих. Продуктивність праці в Україні залишалась низькою у порівнянні з розвинутими країнами світу.

У 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р.; національний дохід, відповідно, зменшився на 11,2%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства - 13,2%.

Рівень життя населення в другій половині 1980-х рр. Від стану економіки залежала ефективність соціальної складової «перебудови». У цій сфері були певні здобутки. Зокрема, розширилось будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Розпочалась приватизація квартир. Була підвищена заробітна плата традиційно низькооплачуваних працівників у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури; передбачались додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали змогу підвищувати зарплату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилось, цей процес мав і зворотний бік. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної плати, то 1988 р. - 1,5%, а 1989 р. - 2,2%. Грошові доходи населення України в 1991 р. порівняно з 1990 р. зросли на 87,1%. Не забезпечена товарами грошова маса спричинила різке розбалансування споживчого ринку. Поза тим, відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалась спекуляція, запанував «чорний ринок», що відобразилось на становищі, передусім, соціально незахищених верств населення.

Активізація національного руху в Україні. Формування національних громадських організацій і об’єднань. У період перебудови в Україні з’явилися перші неформальні (тобто створені не за ініціативою КПРС) громадськіорганізації. Вони виникали на основі спільних інтересів та потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об’єднань, серед яких - суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування (Товариство української мови ім. Т. Шевченка, історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», «Товариство Лева», Українська Гельсінкська спілка тощо).

Ще одним важливим проявом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які, на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об’єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об’єднань. Уособленням цієї формули став Народний рух України. Ініціатором його створення стали українські письменники на чолі з І. Драчем, які у лютому 1989 р. опублікували програму Народного руху України на підтримку перебудови (НРУ). Протягом першої половини 1989 р. створювались регіональні та місцеві організації НРУ, його програму підтримали Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), українське відділення Товариства «Меморіал».

Влітку-восени 1989 р. до опозиції в Україні додалися ще два масові рухи: робітничий рух та рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

Перший в Україні страйк провели гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» (15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Усього страйкувало 182 шахти. Страйк завершився 30 липня 1989 р. задоволенням майже всіх вимог страйкарів.

8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд НРУ. Склад учасників з’їзду відбив соціальну базу опозиційного руху в Україні - це був рух переважно інтелігенції (72% делегатів мали вищу освіту), переважно із Західної (близько половини) й Центральної (35%) України. Слабко був представлений робітничий рух, а також регіони Південної та Східної України.

Сильною стороною НРУ стало уважне ставлення до проблематики національних меншин в Україні. З’їзд ухвалив постанову на підтримку кримських татар, засудив антисемітизм та звернувся з проханням до росіян в Україні підтримати національно-демократичний рух. Програма НРУ на той момент не включала вимоги незалежності України, натомість закликаючи до утворення суверенної Української держави, яка б будувала свої стосунки з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору.

Формування багатопартійної системи в другій половині 1980-х - на початку 1990-х рр. Монополія КПРС у політичній сфері утрачена, що й було закріплено скасуванням ст. 6 Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві.

Закон «Про громадські організації» від 15 жовтня 1990 р. створив правові передумови для виникнення багатопартійної системи в СРСР. На зміну неформальним громадським об’єднанням прийшли політичні партії. Некомуністичні організації мали одну загальну мету - усунути КПРС від влади. Найбільш впливовим серед них був політичний рух «Демократична Росія», який виник у січні 1990 р. Комуністи - прихильники реформування КПРС - також створювали свої партії: Російська комуністична партія, «Демократична платформа в КПРС» тощо.

Осередки «Демократичної платформи» виникли й в Україні, але її учасники досить швидко позбулися ілюзій щодо можливостей реформування КПРС і в грудні 1990 р. утворили Партію демократичного відродження України (ПДВУ). Крім того, в Україні були створені Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

Особливістю формування багатопартійної системи в Україні було те, що в 1989-1991 рр. тут фактично склалась своєрідна двопартійна система. Комуністам активно протистояв НРУ та інші громадські організації національно- демократичного спрямування, котрі й стали базою для створення політичної опозиції у Верховній Раді УРСР.

Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р. У березні 1990 р. пройшли вибори народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вони вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів).

Уперше в історії України Верховна Рада УРСР 15 травня 1990 р. почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не 1-2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція - Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицького, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 із 23 постійних комісій. Саме з її ініціативи 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

Попри те, що 85% депутатів Верховної Ради були членами КПРС (на 16,5% більше, ніж у попереднє скликання), позиція КПРС у ряді регіонів похитнулася. Понад дві третини місць у Львівській обласній раді посіли активісти НРУ та інших некомуністичних організацій. Опозиція завоювала майже 40% мандатів у Київській міській раді, близько 65% у Харківській обласній і міській радах.

Декларація про державний суверенітет України. Багатогранність суверенітету України була закріплена Декларацією про державний суверенітет України, схваленою 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР. Державний суверенітет України означає верховенство державної влади в середині держави і незалежність її в зовнішніх відносинах.

Декларація про державний суверенітет України закріпила такі прояви (компоненти) державного суверенітету:

• верховенство Конституції і законів Республіки на своїй території;

• громадянство України;

• недоторканність території України;

• економічна самостійність України;

• самостійність України в організації охорони природи і використання її природних ресурсів;

• самостійність у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації і всіх національностей, що проживають на її території;

• право України на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки.

Декларація не розривала федеративних відносин з Радянським Союзом, проте недвозначно проголошувала право українського народу на створення самостійної держави.

Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. Проголошення незалежності України. У грудні 1990 р. IV з’їзд народних депутатів СРСР ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладення», що передбачала перетворення СРСР на «добровільний рівноправний союз суверенних республік - демократичну федеративну державу». На підтримку цього плану збереження радянської імперії 17 березня 1991 р. був проведений референдум з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а деякі навіть відмовились від нього. В Україні на референдум було винесено додаткове питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?». На перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників референдуму в Україні, на друге - 80%.

Робота над текстом нового союзного договору виявила значні розходження між республіками. Зокрема. Верховна Рада УРСР прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Але уже наприкінці липня М. Г орбачов заявив про завершення роботи над проектом союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Церемонію попереднього укладення союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. Але й у такому вигляді договір являв собою загрозу для контрреформаторів, яких немало було в союзному керівництві. За цих обставин вони вирішили вдатися до державного перевороту.

19 серпня 1991 р. у Москві було проголошено усунення від влади Президента М. Горбачова і перебирання вищої влади Державним комітетом з надзвичайного стану, до складу якого увійшли заступник Президента СРСР Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Офіційне керівництво України зайняло щодо путчистів вичікувальну позицію; опозиція однозначно висловилась проти них.

Завдяки рішучій протидії путчистам з боку демократичних сил, перш за все, у центрі подій - у Москві - заколот був придушений, а путчисти арештовані. Невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акта та всенародні вибори Президента України.

Референдум 1 грудня 1991 р. і вибори Президента України. Розпад СРСР. На референдум 1 грудня 1990 р. було винесено питання про підтвердження Акту проголошення незалежності України, на яке дали ствердну відповідь понад 90% його учасників. Одночасно проходили вибори Президента України. Першим всенародно обраним Президентом став Л.М. Кравчук, який отримав 61,6% голосів виборців. Друге місце із 23,3% голосів посів колишній політв’язень, голова НРУ В. Чорновіл, причому в західних областях він отримав переконливу перемогу.

7-8 грудня 1991 р. на нараді у Біловезькій Пущі керівники України, Росії і Бєлорусі уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня Верховна Рада України прийняла постанову «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб’єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. 25 грудня 1991 р. перший і останній президент СРСР М. Горбачев заявив про свою відставку. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати.

Питання для самостійного опрацювання:

1. Як проходив період післявоєнної відбудови в Україні?

2. З якою метою здійснювались примусове переселення українського населення з Польщі до СРСР та операція «Вісла»?

3. Охарактеризуйте процес радянізації Західної України. Доведіть, що антикомуністичний опір у західних областях УРСР наприкінці 50-х - на початку 60-х років ХХ ст. не припинявся.

4. Поміркуйте, наскільки радикальною була спроба змінити політичний режим в Україні після смерті Сталіна.

5. Якими були наслідки часткової реабілітації жертв культу особи та політичних і соціально-економічних реформ М. Хрущова?

6. До яких засобів вдавалась партноменклатура для консервації тоталітарної системи?

7. Охарактеризуйте опозиційний рух в УРСР у другій половині 60-х - першої половині 80-х років ХХ ст.

8. Доведіть, що в період другої половини 60-х - першій половині 80-х років ХХ ст. відбувалось поглиблення системної кризи радянської влади.

9. Поясніть, чому дехто із учених кваліфікує УРСР другої половини 80-х років як «заповідник застою».

10. Чим була зумовлена спроба реформувати суспільство в СРСР шляхом перебудови?

11. За яких умов та яких форм набувала політизація суспільства наприкінці 80-х - на початку 90-х років.

12. Наскільки політичне структуроване українське суспільство було на початку 90-х років?

13. Яку роль відіграла у вітчизняній політичній історії Декларація про державний суверенітет України?

14. До яких наслідків привела політика перебудови і гласності?

Орієнтовні теми рефератів:

1. Діяльність УРСР на міжнародній арені (кінець 40-х - 50-ті рр.).

2. Депортації українського населення (1944-1947 рр.).

3. Підпільно-партизанська боротьба ОУН-УПА з тоталітарним ладом.

4. Антисемітська кампанія Сталіна та України.

5. «Шестидесятники» та їх роль у національно-культурному житті країни.

6. Політичні репресії 60-х - 70-х рр. Зародження дисидентського руху.

7. Економічні проблеми в Україні.

Література для самостійної роботи:

Алексєєв Ю.М. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 19851999 рр.): навч. посібник / О.М. Алексеєв, С.В. Кульчицький, А.Г. Слюсаренко. - К.: ЕкоОб, 2000. - 296 с.

Бажан О. Процес десталінізації в Україні (друга половина 1950-х - початок 1960х рр.) / О. Бажан // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1999. - № 1/2.

Баран В.К. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.) / В.К. Баран, B.М. Даниленко. - К., 1999.

Баран В.К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. / В.К. Баран. - Львів: МП «Свобода», 1992. - 182 с.

Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку / О.Д. Бойко. - К.: ТПТУНД, 2002.

Литвин В.М. У другому повоєнному десятилітті (1956-1965) / В.М. Литвин. - К.: Видавничий дім «Лі-Терра», 2004. - 272 с.

Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки 19181991 / В. Лозицький. - К.: Генеза, 2005. - 368 с.

Плющ М. Промисловість України у 80-90-ті роки: люди, проблеми, уроки / М. Плющ. - К.: Тн-т історії України НАН України, 2002. - 335 с.

Рибак І. Соціально-побутова інфраструктура українського села (1921-1991) / Т. Рибак. - Кам’янець-Подільський, 2000. - 304 с.

Романюк І. Українське село в 50-ті - першій половині 60-х рр. ХХ століття / Т. Романюк. - Вінниця: Книга, Вега, 2005.

Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х - початок 1990 рр. / А.М. Русначенко. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1998. Тимченко С. Українське село: проблеми етносоціальних змін. 1959-1989 / C. Тимченко. - Запоріжжя, 1995. - 195 с.

Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії / Ю.Т. Шаповал. - К.: Наукова думка, 1993. - 351 с.

Шаповал Ю.М. М. Хрущов на Україні / Ю.М. Шаповал. - К.: Знання, 1990.