Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 12. Криза тоталітарної системи. Ідейна та громадська боротьба за державну незалежність

Лекція № 16. Україна в повоєнний період. Криза тоталітарної системи.

1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.).

2. «Радянізація» Західної України. Рух опору в західноукраїнських землях.

3. Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи.

4. Соціально-економічні та політичні реформи М. Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер.

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х - початок 1980-х рр.).

6. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985-1991 рр.).

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х - початок 1980-х рр.).

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960-х - початок 1980-х рр.). Політична система СРСР у середині 1960-х - на початку 1980-х рр. (за «доби застою») характеризувалася крайнім консерватизмом. Її функціонування було підпорядковано виключно самозбереженню у незмінній формі. Неспроможність брежнєвського режиму за рахунок куцих економічних реформ довести перевагу соціалізму над капіталізмом спонукала до пошуку ідеологічних обґрунтувань існування радянської політичної системи. Таку роль зіграла концепція «розвинутого» або «зрілого» соціалізму. Уперше про те, що СРСР вступив у період «зрілого» соціалізму було заявлено Брежнєвим в урочистій доповіді, присвяченій 50-й річниці Жовтневої революції (1967 р.). Тим самим запланований Хрущовим комунізм відкладався на невизначений термін, а існуючий соціальний лад поставав як цінність, якою громадяни країни «розвинутого соціалізму» мали пишатися.

Політичну владу доби застою нерідко називають «геронтократією», зважаючи на похилий вік та слабке здоров’я більшої частини радянського та партійного керівництва. Старість та немічність керівників СРСР не давали можливості адекватно реагувати на потреби суспільства, забезпечити ефективне управління країною. Фізичне виродження радянської еліти призвело до стрімкої зміни перших фігур у керівництві СРСР у першій половині 1980-х рр., коли один за одним пішли з життя Л.І. Брежнєв (1982), його наступники - Ю.В. Андропов (1984), К.У. Черненко (1985), а також члени Політбюро ЦК КПРС, які багато в чому визначали зовнішньополітичний та внутрішньополітичний курс країни - М.В. Суслов, Д.Ф. Устінов та ін.

Характерною рисою доби «застою» в ідейно-політичному плані стала обережна реабілітація особистості Сталіна, що проявилося у появі численних художніх, публіцистичних та мемуарних творів (щоправда, їх писали, як правило, не ті особи, імена яких фігурували на обкладинці), в яких утверджувався образ Сталіна як видатного державного та політичного діяча, основного автора Великої перемоги. Натомість були вилучені з бібліотек усі твори, в яких йшла мова про масові політичні репресії та інші прояви культу особистості Сталіна.

Відлунням сталінізму стало поступове формування культу особистості Брежнєва, в яке свій внесок зробило керівництво України. Зокрема, всіляко збільшувалась роль Брежнєва у визволенні України від нацистів та у післявоєнній відбудові народного господарства.

Брежнєвський режим невпинно посилював наступ на українську культуру, що позначилося у черговій хвилі русифікаторства (зменшення питомої ваги друкованих видань українською мовою, переведення на російську мову навчання у ВНЗ, наукових праць тощо). Ідейно-політичне життя України на початку 1970-х рр. було затьмарене кампанією боротьби з українським буржуазним націоналізмом, жертвами якої стало багато представників творчої та наукової інтелігенції.

Стан економіки України та назрівання економічної кризи (середина 1960-х - початок 1980-х рр.). У цей період радянська економіка розвивалася екстенсивним шляхом (тобто за рахунок залучення додаткових кількостей сировини і робочої сили, створення нових виробничих потужностей, освоєння нових орних земель). Якісні фактори економічного росту (передусім, підвищення продуктивності праці, зниження матеріало- та енергомісткості продукції, її конкурентоздатність) відігравали другорядну роль, перш за все через особисту незацікавленість працівників у всіх ланках виробництва. Оскільки у середині 60-х рр. можливості екстенсивного розвитку уже були вичерпані, темпи економічного зростання невпинно зменшувалися. Наростала спрацьованість основних виробничих фондів. Якщо у 1961 р. вона становила 28, то у 1985 р. - уже 43%. Українська промисловість, як правило, працювала на обладнанні років перших п’ятирічок, або вивезеному з Німеччини як репарації.

Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала понад половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів та овочів. Поставка селу електроенергії, мінеральних добрив, вантажних автомашин та сільськогосподарської техніки істотно збільшилися.

Протягом 1960-1980-х рр. принаймні двічі радянське керівництво намагалося переломити негативну ситуацію в економіці.

У 1965 р. за рішенням ЦК КПРС була зроблена спроба здійснити господарську реформу, сутність якої полягала у наступному:

• промислові підприємства отримали право оперативного управління закріпленими за ними ресурсами;

• основним плановим показником ставав обсяг реалізованої продукції, а не валова продукція. Це мало спонукати підприємства випускати продукцію, що користувалася попитом населення;

• державні підприємства переводилися на так званий господарський розрахунок. У своєму розпорядженні вони могли залишити певну частину отриманого прибутку. Вони могли використати його на заохочення працівників та модернізацію виробництва;

• введена нова система ціноутворення, зокрема, був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції (тверді плани її закупівлі, надбавки за надпланову продукцію, врахування кліматичних умов при формуванні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію);

• повернута система міністерств як галузевих органів управління економікою;

• збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво, поліпшено спеціалізацію й умови праці колгоспників.

Однак, ринковий механізм, основою якого є приватна власність, на засоби виробництва та конкуренція, зрозуміло, так і не був спроваджений. Практика показала, що прищеплення елементів ринку командній соціалістичній економіці було принципово неможливим.

На початку 1980-х рр. катастрофічні наслідки панування планової адміністративно-командної системи управління економікою стали очевидними. Хронічним стало невиконання економічних планів, ухвалених партійними з’їздами. Темпи економічного зростання перетнули нульову відмітку і стали мінусовими. Чітко позначалося технологічне відставання від розвинутих країн.

Етносоціальні процеси і рівень життя населення в середині 1960-х - на початку 1980-х рр. Протягом другої половини 1960 - початку 1980-х рр. в Україні відбулися значні соціально-демографічні зрушення:

• зміни у соціальній структурі населення. Так, чисельність робітників з 8 млн. 1960 р. зросла до 14 млн., а колгоспників зменшилася з 7 млн. до 3,5 млн. У 2,3 рази зросла соціальна група службовців (до 6,3 млн.осіб);

• продовження процесу урбанізації (зростання чисельності міського населення). Якщо на початку періоду чисельність міського та сільського населення була приблизно однаковою, то в кінці міське населення удвічі переважало сільське;

• зменшення питомої ваги титульної нації (українців) у складі населення: з 76% (за переписом 1959 р.) до 72,2% (за переписом 1989 р.). Це було зумовлено як міграційними процесами (масові переселення росіян в Україну, а українців до Росії), так і низьким рівнем природного приросту населення республіки, який упав з 13,6 осіб на тисячу жителів у 1960 р. до 1,7 у 1989 р.;

• стійка тенденція до зростання кількості малодітних сімей та неповних сімей. Наприклад, сімї, які складалися лише з двох осіб, у 1970 р. нараховували 28,3%, а в 1989 р. їх було вже 35,1%;

• старіння населення, зменшення народжуваності і збільшення показників смертності. За 1970-1985 рр. природний приріст населення України скоротився у

2.2 рази;

• зростання освіченості населення. За переписами 1959 р. та 1989 р. виходило, що осіб, які мали середню або середню спеціальну освіту, побільшало у

5.3 разів і налічувалося майже 20 млн. Відповідно вищу освіту мали у 5,9 разів більше людей (4,2 млн. осіб).

Отже, в Україні поступово формувалося індустріальне суспільство. Цьому процесу певною мірою відповідали зміни у рівні життя населення:

• зростання середньомісячної заробітної плати робітників і службовців із 93.3 крб. (1965 р.) до 173,9 крб. (1985 р.), значне підвищення стипендії студентів, уведення гарантованої грошової оплати праці колгоспників. За 1966-1985 рр. середньомісячна оплата праці колгоспників зросла із 49,8 крб. до 135,6 крб.;

• зростання забезпеченості населення предметами культурно-побутового призначення зросло за 1965-1985 рр.: телевізорами - з 21 до 92 (на 100 сімей), холодильниками - з 8 до 88, пральними машинами - з 19 до 65 тощо;

• зростання споживання основних продуктів харчування в перерахунку на душу населення на рік за 1965-1985 рр. зросло: м’ясом і м’ясопродуктами - з 41 до 66 кг, молоком і молочними продуктами - з 246 до 350 кг, цукром - з 36,2 до 46,5 кг, олії - з 7,8 до 10,6 кг;

• удосконалення системи пенсійного забезпечення, зокрема, з 1965 р. було введено пенсії для колгоспників;

• збільшення мінімальної тривалості щорічної відпустки для робітників та службовців із 12 до 15 робочих днів;

• покращання житлових умов. 24,8 млн. чол., тобто майже половина населення УРСР поліпшила свої житлові умови.

Отже, кількісні показники рівня життя населення були нібито високими. Але вкрай мілітаризована економіка СРСР не в змозі була задовольнити потреби населення в якісних товарах. Так, із 1971 по 1985 рр. грошова маса зросла в 3,2 рази, а виробництво товарів народного споживання тільки в 2 рази. Тому радянська економіка була приречена бути економікою дефіциту. За рівнем життя Україна посідала 60-е місце у світі.

Опозиційний рух в Україні в середині 1960-х - на початку 1980-х рр. Бездержавний статус України, відсутність демократичних прав і свобод, всевладдя партапарату, незадовільний стан життя людей, очевидне банкрутство комуністичних ідей були внутрішніми передумовами для наростання опозиційних настроїв.

Основні течії дисидентського руху:

• націонал-культурницька. Її прихильники ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту української мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам’яток українського народу тощо (літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, поети В. Стус та О. Рєзнік, художник П. Заливаха);

• правозахисна. Головне завдання представники цього опозиційного руху вбачали у зверненні уваги світової громадськості на факти порушення прав людини в СРСР. У 1976 р. було створено підпільну Українську Гельсінкську групу (УГГ), яка поставила за мету сприяти виконанню в СРСР гуманітарних статей Заключного акту Гельсінкської наради 1975 р. (О. Бердник, М. Руденко, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Тихий, Н. Строката-Караванська);

• націонал-державницька. Її представники відстоювали ідею державної незалежності України (Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком, Український національний фронт Д. Квецька);

• соціал-демократична. Її представники, залишаючись на позиціях марксистського соціалізму, гостро критикувала реальний соціалізм;

• релігійна. Головні завдання учасники супротиву вбачали у боротьбі за свободу совісті, дозвіл на релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних

державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів. Виділялися своєю активністю греко-католики і протестанти (Й. Тереля, В. Романюк);

• кримськотатарська. Діяльність представників цього напряму була спрямована на повернення кримськотатарського народу на історичну Батьківщину і відновлення його автономії (М. Джемільов, П. Григоренко, І. Габай);

• єврейський рух був представлений двома течіями - «еміграційників» та «культурників». Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю, другі прагнули відродити історико-культурні традиції українського єврейства.

Опозиційний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український опозиційний рух відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

Культура та духовне життя в Україні (середина 1960-х - початок 1980х рр.). Доба застою була досить суперечливим періодом у розвитку культури. Перетворення науки на безпосередню виробничу силу спонукало подальший розвиток природничих, математичних, технічних наук, пошук нових технологій. Що ж стосується гуманітарних наук, і особливо - суспільних, то тут застій був наявний. Вони спрямовувались на дослідження неіснуючого явища - розвинутого соціалізму, натомість суттєво обмежувались, а то й заборонялось вивчення найбільш важливих періодів національної історії - козаччини, визвольних змагань 1917-1921 рр. Ці заборони перекочували й до літератури, кіномистецтва та образотворчого мистецтва.

Літературні здобутки цього періоду відмічені поетичними творами Д. Павличка, Л. Костенко, І. Драча, прозовими творами Р. Іваничука, П. Загребельного, О. Гончара. Усе більш відчутною стає загальна кризасоціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напряму (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

Друга половина 1960-х рр. - це період злету українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанов «Тіні забутих предків» (1965), Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972). Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади.

Значні досягнення має українська музика. Продовжують плідно працювати Ю. Мейтус, Г. Майборода, К. Данькевич, С. Людвекич, А. Кос-Анатольсикий, М. Скорульський, Б. Лятошинський. Українські виконавці здобули світове визнання (Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко). Неабияку популярність у всьому СРСР отримали митці естради В. Івасюк, Н. Яремчук, С. Ротару, В. Зінькевич.

В українському живопису все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи (Т. Яблонська, А. Шовкуненко), історичного минулого (М. Дерегус). Від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис (М. Примаченко).

Негативним явищем у духовному житті України цього періоду була нова хвиля русифікації. Українська мова практично зникла з офіційного вжитку, її використання було ознакою або сільського походження, або буржуазного націоналізму. Вивчення української мови у школах набуло факультативного характеру. Викладання у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах майже стовідсотково проводилось російською мовою. Більша частина друкованих видань в Україні теж були російськомовними.