Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 12. Криза тоталітарної системи. Ідейна та громадська боротьба за державну незалежність

Лекція № 16. Україна в повоєнний період. Криза тоталітарної системи.

1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.).

2. «Радянізація» Західної України. Рух опору в західноукраїнських землях.

3. Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи.

4. Соціально-економічні та політичні реформи М. Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер.

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х - початок 1980-х рр.).

6. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985-1991 рр.).

2. «Радянізація» Західної України. Рух опору в західноукраїнських землях.

Розвиток західноукраїнської економіки. У Західній Україні продовжувалася політика «радянізації», перервана війною. Основними напрямами перетворень були:

• проведення індустріалізації. Враховуючи, що Західна Україна ніколи не була індустріальним регіоном, влада приділила особливу увагу будівництву тут промислових підприємств. Відновлення економіки краю йшло за двома напрямами: реконструкція старих галузей промисловості - нафтової, газової, лісової, і створення нових машинобудування, приладобудування, металообробки. Г оловним промисловим центром Західної України став Львів, де були побудовані заводи автонавантажувачів, телефонної апаратури, автобусний, сільськогосподарських машин, інструментальний. Ці заводи оснащувалися сучасним устаткуванням, вивезеним з Німеччини. Одночасно до Львова було направлено більше 2 тис. інженерів і техніків і 14 тис. робітників зі всього Радянського Союзу. У 1949 р. в західних областях України працювало 2500 великих і середніх промислових підприємств, кількість робітників зросла у 7 разів, а валова продукція промисловості - у 10 разів і складала 10% промислового виробництва республіки;

• колективізація сільського господарства Західної України. Методи її були такими ж брутальними, як і ті, що застосовувалися в східних областях у 1929-1933 рр.: спочатку підвищення податків та скасування будь-яких пільг для так званих «куркульських» господарств, а потім суворі заходи відповідальності за виконання обов’язкових перед державою. Наслідком цих заходів стала масова примусова колективізація. У 1945 р. в Західній Україні налічувалося близько 70 тис. порівняно великих приватних селянських господарств, які ніяк не бажали брати участь в колективізації. До 1951 р. колгоспи об’єднали більше 95% селянських господарств в Західній Україні. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру;

• заходи в культурно-освітній сфері (ліквідація неписьменності, створення мережі освітніх закладів різних років, посилення русифікації, заідеологізованість);

• насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною партією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної України;

• утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, «ворожі елементи» депортувалися в східні райони СРСР;

• направлення зі східних регіонів України на постійну роботу фахівців, партійних функціонерів;

• радянізація західних областей України мала і свій релігійно-церковний намір. Українська греко-католицька церква, яка мала найбільшу кількість вірних у цьому краї, розглядалась сталінським керівництвом як ідеолог національно- визвольної боротьби проти СРСР. Саме тому у 1945 р. був заарештований її предстоятель - архієпископ Йосиф Сліпий. Радянська влада ініціювала і підпотувала саморозпуск УГКЦ. УГКЦ змушена була піти в підпілля.

Таким чином, за декілька років Західна Україна пройшла шлях Східної, повторивши всі соціальні реформи.

Протистояння ОУН-УПА і радянської влади (друга половина 40-х - 50- ті роки ХХ ст.). Коли у 1944 р. лінія радянсько-німецького фронту наблизилася до території, контрольованої УПА, перед нею постало питання зміни тактики.

УПА перейшла до дій дрібними загонами, створила мережу підпільних боївок. При перших зустрічах з Червоною армією УПА уникала бойових дій, сподіваючись морально та ідейно вплинути на солдатів, серед яких було багато українців. Певною мірою ці сподівання були виправдані, але радянські війська суцільно контролювались військовою контррозвідкою СМЕРШ (Смерть шпигунам) та загороджувальними загонами НКВС. Вони не тільки підганяли в бій червоноармійців, а й мали завдання придушувати національно-визвольний повстанський рух в західних областях України. Саме проти них були спрямовані перші бойові дії УПА.

Радянське керівництво перекинуло до Західної України, внаслідок закінчення війни, війська. В січні - квітні 1946 р. тут було зосереджено понад 3,5 тис. гарнізонів регулярних військ і 3593 винищувальних батальйонів. Переважання урядових військ і в чисельності, і в озброєнні спричиняло поразки УПА. Закордонним проводом ОУН було прийнято рішення про передислокацію з території України майже 50 тис. повстанців. Підрозділи, які залишались для продовження боротьби подрібнювалися на невеликі групи, здатні діяти партизанськими методами. За радянськими даними, упродовж 1944-1953 рр. рух ОУН і УПА здійснив майже 14,5 тис. акцій, серед яких 4904 теракти і 195 диверсій. Підпільні боївки значною мірою спиралися на підтримку місцевого населення, яке не бажало поступатися комуністичному режиму своїм правом на приватну власність, культуру, релігію. Безпосередньо в русі опору та активній допомозі повстанцям взяли участь понад 30 тис. осіб.

З метою дискредитації націоналістів радянська сторона створювала спецбоївки НКВС, які діяли під виглядом загонів УПА. Лише в 1946 р. ними було здійснено 1169 диверсійно-терористичних акцій. За 1944-1956 рр. націоналістичне підпілля втратило 155108 осіб, 76753 особи прийшли повинитися. Радянська сторона впродовж 1944-1953 рр. втратила 30676 осіб. У 1943-1956 рр. за звинуваченням у націоналістичній діяльності було заарештовано 103366 осіб; 87756 з них - засуджено. У 1944-1952 рр. із західних областей УРСР в інші регіони СРСР було депортовано 203 млн. осіб.

Не отримуючи допомоги з-за кордону, опираючись виключно на підтримку місцевого населення, повстанський рух не міг тривалий час протистояти регулярній армії та спецслужбам Радянського Союзу. 5 березня 1950 р. в бою в с. Білогорща під Львовом, загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Після цього органи держбезпеки неодноразово заявляли про ліквідацію націоналістичного підпілля. Проте антикомуністичний опір у західних областях УРСР не припинявся. Згідно з офіційними джерелами, лише в період 1954 р. - 1959 р. «ворожі елементи» здійснили 156 терористичних актів і замахів, 94 підпали колгоспних будівель і приватних господарств. За 5 років КДБ ліквідував 183 «націоналістичні та інші антирадянські організації», виявив понад 5,5 тис. випадків виготовлення і поширення антирадянської літератури. За антирадянську діяльність було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб. У західних областях відбулося 14 відкритих судових процесів над членами ОУН і УПА. 24 учасника руху опору було засуджено до вищої міри покарання.

Не припинялася жорстока боротьба і після повернення 65534 осіб, засуджених за членство в ОУН, участь в УПА. Аналізуючи діяльність антирадянського підпілля, влітку 1959 р. керівництво КДБ звернуло увагу, що приблизно 20% його учасників перебували під впливом колишніх націоналістів чи «буржуазно-націоналістичної літератури». У зв’язку з цим було розроблено пропозиції щодо засобів нейтралізації антирадянських закордонних центрів ОУН. У жовтні 1957 р. агент КДБ Б. Сташинський убив голову Політичної Ради ОУН за кордоном Л. Робота, а в жовтні 1959 р. - голову Проводу Закордонних Частин ОУН С. Бандеру.