Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 12. Криза тоталітарної системи. Ідейна та громадська боротьба за державну незалежність

Лекція № 16. Україна в повоєнний період. Криза тоталітарної системи.

Історія України цього періоду характеризується складними і суперечливими процесами. Чітко виділяються чотири етапи, які мали різне змістовне навантаження:

1. 1945-1953 - посилення сталінського тоталітарного режиму;

2. 1953-1964 - соціальні зміни та економічні перетворення доби хрущовської «відлиги» і водночас неухильне дотримування М. Хрущовим притаманних сталінському режиму силових, командних і злочинних методів керівництва;

3. 1964-1985 - застій і криза радянського суспільства (так звана «брежнєвщина»);

4. 1985-1991 - період перебудови, активізації суспільно-політичного життя в Україні, логічним результатом якого стало проголошення незалежної Української держави.

Боротьба за державну незалежність

1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.).

2. «Радянізація» Західної України. Рух опору в західноукраїнських землях.

3. Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи.

4. Соціально-економічні та політичні реформи М. Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер.

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х - початок 1980-х рр.).

6. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985-1991 рр.).

1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.).

Територіальні зміни в Україні після Другої світової війни. 9 вересня 1944 р. відбулося укладення між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення Люблінської угоди, згідно з якою частина українських земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частини Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Польщі. Таким чином сталінське керівництво намагалося підтримати прорадянський польський уряд та змінити негативне ставлення польського населення до радянської влади, спричинене подіями 1939 р.

16 серпня 1945 р. здійснюється доповнення до Люблінської угоди за рахунок встановлення радянсько-польського кордону по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а в окремих районах навіть на 17-30 км.

У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» - насильницьке виселення українців (140,6 тис. чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалась мета: асимілювати українців; ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

В 1951 р. завершується процес українсько-польських територіальних домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками (до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристонополя, а до Польщі відійшла територія довкола м. Нижні Устрики Дрогобицького району).

За договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945р. Закарпатська Україна возз’єднулася у складі Радянського Союзу.

10 лютого 1947 р. здійснюється підписання радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).

Отже, територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після світової війни, мали для неї такі наслідки:

• остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством;

• збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал;

• об’єднання всіх етнічних українських земель відбулося уперше у складі однієї держави.

УРСР - співзасновниця Організації Об’єднаних Націй. 26 червня 1945 р. на конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско (США) делегація УРСР, як і представники інших 49 держав-засновниць, підписала Статут нової міжнародної організації. Прийняття України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Входження УРСР до складу країн-засновників ООН,активна робота української делегації на конференції в Сан-Франциско спонукали керівництво ООН і деяких західних держав на деякий час поставитися до УРСР як до повноправного учасника міжнародних відносин. До складу делегації входили 12 осіб на чолі з Д. Мануїльським. Характерно, що значну частину делегації від УРСР становили вчені (віце-президент АН УРСР академік О. Палладін, члени-кореспонденти АН УРСР П. Погребняк і М. Петровський, доктор геологічних наук В. Бондарчук). Проте, зрештою, західні держави почали скептично ставитися до можливості УРСР самостійно реалізовувати своє конституційне право на представництво в міжнародних відносинах, що зумовило незначну зацікавленість у дипломатичній діяльності УРСР.

З іншого боку, Кремль не дозволяв УРСР здійснювати самостійну зовнішню політику, встановлювати безпосередні відносини з іноземними державами, обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками, як це передбачалось поправками до Конституції. За умов залежності від Москви практична діяльність української радянської дипломатії на міжнародній арені була спрямована на обслуговування загальносоюзних, а не національних інтересів України. Фактично своєї незалежної зовнішньої політики Україна не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.

Відбудова промисловості. За роки Другої світової війни економіка України зазнала жахливих втрат. У руїнах лежали 714 міст та селищ, 28 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств, 10 млн. осіб залишились без житла. Не вистачало продовольства, яке у містах розподілялось за картковою системою, та промислових товарів повсякденного вжитку.

Відбудова народного господарства України почалось ще у 1943 р., як тільки перші міста та села були звільнені від німецьких загарбників. Основні матеріальні та людські ресурси було спрямовано на відбудову важкої промисловості та транспорту. Відновлення економічного потенціалу, зруйнованого війною, набуло масового характеру з прийняттям Верховною Радою УРСР у серпні 1946 р. плану IV п’ятирічки. Ним передбачалось виділення 65 млрд. крб. капітальних вкладень (більше, ніж у двох попередніх п’ятирічках) на відновлення і розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту. До України прямували значні засоби, а також частина машин і устаткування, технологічних ліній і сировини, що вивозилися з Німеччини як репарації. Початки відбудови, передусім у промисловості, супроводжувалися проблемою забезпечення робочою силою. Нестачу трудових ресурсів мала компенсувати демобілізація. За три повоєнні роки в Україну повернулося 22 млн. солдатів і офіцерів. Вони мали велике економічне та соціальне значення. Певний час використовували примусову працю військовополонених, радянських в’язнів ГУЛАГу. Крім того, застосовували трудову мобілізацію, зокрема оргнабір сільських трудовиків. Важливе місце займало залучення патріотичного руху комсомольців і молоді на відбудову донецьких шахт, металургійних заводів.

На відновлення діяльності Дніпровської гідроелектростанції були кинуті величезні республіканські і союзні ресурси. Відбудові Дніпрогесу надавали допомогу 120 підприємств СРСР, працювали робітники з усіх областей України.

У березні 1947 р. знаменитий Дніпрогес почав виробляти електроенергію, а до кінця п’ятирічки ця найбільша в Європі гідроелектростанція була повністю відновлена.

Загалом у IV п’ятирічці було відбудовано найбільші теплові електростанції - Зуївську, Харківську ДРЕС, Криворізьку ДРЕС. В результаті вже в 1950 р. Україна виробляла електроенергії більше ніж до війни. До цього ж часу довоєнні показники були перевищені в добичі залізняку і прокаті чорних металів. На початок 1949 р. в країні працювало більше машинобудівних підприємств, ніж в 1940 р., а видобуток вугілля майже порівнявся з довоєнним.

В цілому промислове виробництво в Україні до 1950 р. на 15% перевищило довоєнний рівень.

Проте галузі легкої промисловості до кінця п’ятирічки досягли лише 80% рівня виробництва 1940 р. У 1950 р. в УРСР було реконструйовано або збудовано 9 м’ясокомбінатів, 31 птахокомбінат, 172 маслоробних і 51 цукровий заводи; розпочато створення молочноконсервної промисловості та відновлено маргаринову.

Слід зазначити ту обставину, що відновлення радянської промисловості здійснювалося переважно на базі старих технологій і з використанням морально застарілих матеріалів і механізмів. Це в значній мірі визначило технічне відставання Радянського Союзу від передових країн Заходу в майбутні десятиліття.

Відновлення промисловості не привело до підвищення життєвого рівня населення СРСР. Мільйони сімей були вимушені жити в бараках і перенаселених комунальних квартирах. Багато товарів народного споживання залишалися дефіцитними. Відчувалися гострі перебої з постачанням продуктів харчування.

Повоєнна відбудова супроводжувалася грошовою реформою. 14 грудня 1947 р. з’явилася постанова про проведення грошової реформи з одночасною ліквідацією карткової системи на продовольчі і промислові товари. Держава знімала із себе відповідальність за постачання населенню товарів. Розподільники перетворювали на магазини. Грошова реформа мала яскраво виражений конфіскаційний характер. Вона завдала нового улару по добробуту людей. Держава розв’язувала свої проблеми (зокрема, інфляцію) за рахунок населення. Нові карбованці обмінювалися за співвідношенням 1:10. Всі заощадження на руках населення миттєвого знецінилися. Ті, хто тримали свої заощадження в ощадних касах, теж втрачали, але значно менше.

Повоєнне становище сільського господарства. Голод 1946-1947 рр. Відбудова сільського господарства проходила в надзвичайно складних умовах:

• повоєнне українське село практично за станом свого розвитку перебувало на рівні 1921 р., зазнавши чимало людських і матеріальних втрат: спалено до 30 тис. сіл, знищено майже всі МТС, втрачено значну кількість сільськогосподарської техніки;

• загальна чисельність працездатного населення в аграрному секторі зменшилась через війну майже на чверть; у сільському господарстві працювали переважно жінки, кількість чоловіків удвічі поступалися кількості жінок;

• після війни, як і в 20-х роках, продовжувався перерозподіл коштів із села у важку промисловість. За роки відбудови частка капіталовкладень держави в сільське господарство коливалось лише в межах 1/7 від загальної в економіку;

• капітальне будівництво у колгоспах вели за рахунок місцевих ресурсів без достатнього технічного забезпечення. Це призводило до зриву запланованих темпів робіт, погіршення якості технічного стану новобудов. За 1946-1953 рр. у сільському господарстві країни було вироблено 298 млрд. крб. національного доходу, а використано лише 193 млрд. (менше 2/3), решту спрямовано в інші галузі економіки;

• в державі існувала диспропорція між заготівельними цінами, за якими вона розраховувалася з колгоспами за сільськогосподарську продукцію, та роздрібними у торгівлі, а також вартістю насіннєвого фонду, оплатою за користування технікою МТС. Так, ціна насіння була у 15-20 разів вищою, ніж вартість вирощених колгоспами відповідних культур. За обов’язковими поставками виплачували за 1 кг борошна 1 коп., м’яса - 23коп., натомість у роздрібній торгівлі продавали відповідно за 31 коп. та 1 крб. 50 коп.;

• важким було становище селян: мізерна оплата праці (від 60 до 100 кг зерна за рік), високі податки на підсобне господарство (воно залишалося основним джерелом доходів для колгоспників);

• під час війни селянство розширило свої присадибні ділянки за рахунок колгоспних земель. Виконуючи постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б), місцеві органи в областях України до кінця 1946 р. виявили й повернули до громадського господарства колгоспів 591 тис. га землі, на 2 млн. крб. різного майна, понад 13 тис. голів великої рогатої худоби;

• соціальне становище селян було практично безправним: паспортів вони не мали, а отже, були обмежені у пересуванні та зміні місця проживання, не мали права на пенсію - отримували її лише робітники та службовці. Було заборонено створювати колгоспам будь-які підсобні підприємства, що б поліпшувати побут та умови життя селян. Крім цього, щодо селянства застосовували силову політику. Зокрема, М. Хрущов у лютому 1948 р. заявив про необхідність вжиття заходів для поліпшення трудової дисципліни колгоспників, пропонував видати закон, який надавав би право загальним зборам колгоспників або всіх селян висиляти ізсела так звані паразитичні елементи. Ініціативу М. Хрущова підтримав Й. Сталін. 21 лютого 1948 р. Верховна Рада СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим указом, у 19481950 рр. було внесено до 12 тис. «громадських вироків». Серед тих, кого це стосувалося, були люди похилого віку, інваліди, учасники війни;

• ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр. Малосніжна зима та посуха, значно більша за площею охоплення, ніж у 1921 р., і найзадушливіша за останні 50 років, призвели до наднизької врожайності зернових. Валовий збір зерна (531 млн. пудів) був у 2,5 рази менший, ніж у довоєнному 1940 р. Урожай у п’ятій частині колгоспів був нижчим, ніж кількість посіяного зерна. Між тим для УРСР був встановлений план хлібозаготівлі у 340 млн. пудів. Він був непосильним: його виконання означало новий удар голоду по Україні. Однак і цей неможливий для виконання план у серпні 1946 р. був підвищений до 362 млн. 750 тис. пудів. Перед селянами поставала реальна загроза загибелі від голоду. В Україні він почався узимку 1946-1947 рр., який охопив значну територію, особливо південь, зокрема Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську, Полтавську області. Кількість жертв третього радянського голодомору в УРСР сягає приблизно 1 млн. осіб. Масовий голод і численні людські втрати - провина тодішньої системи влади, що було зумовлено: відірваною від реалій експортною політикою держави (вивіз зерна з СРСР становив у 1946 р. - 1,7 млн. т); неефективним розподіленням врожаю 1946 р. - отримано на 8% більше валової продукції у сільському господарстві, ніж у 1945 р.; невчасністю надання допомоги голодуючим;

• після катастрофічних подій 1946-1947 рр. у 1948 р. розгорнулася кампанія з меліорації земель і осушення боліт. Але її результати були негативними. У 1950 р. урожайність зернових по всій площі посіву в республіці дорівнювала лише 10 ц з га, цукрових буряків - 177 ц;

• 30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв Постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій в цій справі». Воно було спрямоване на розширення сфери застосування техніки МТС в них,переорієнтацію трудових зусиль селян з присадибних ділянок на громадське господарство. Навесні 1951 р. М. Хрущов запропонував ідею вдосконалення процесу укрупнення колгоспів через створення «агроміст», замість сіл з населенням по 5 тис. мешканців. Однак ця ідея масового будівництва об’єктів соціально-культурного призначення, а також скорочення присадибних ділянок до 10-15 соток не знайшли підтримки навіть з боку Й. Сталіна. Він вважав, що це буде відволікати колгоспи від виконання державних виробничих планів;

• в Україні, не зважаючи на розширення посівних площ, валовий збір зернових у 1953 р. не досяг рівня 1940 р., нижчою також була їх врожайність. І хоча валове виробництво цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць дещо перевищувало довоєнний рівень, загалом виробництво продуктів харчування та сировини значно відставало від зростаючого на них попиту. Виявилася тенденція до зменшення чисельності колгоспного селянства в УРСР, зокрема через міграцію з села працездатного населення.

Наступ політико-ідеологічної реакції на спроби культурно- національного відродження. Складним і суперечливим процесом повернення до мирного життя і подолання повоєнної розрухи керувала головна політична сила тих часів - комуністична партія (до 1952 р. - ВКП(б), а з жовтня 1952 р. - КПРС). Чисельність КП(б)У (з 1952 р. Компартії України), як складової частини ВКП(б), була відновлена до початку 1947 р., а на 1 січня 1951 р. становила 715,7 тис. чол. Із числа членів партії і був обсаджений весь керівний адміністративно- господарський та радянський апарат республіки. Вони адміністративно- командними методами і здійснювали керівництво господарським і культурним життям республіки.

Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (червень 1938 р. - березень 1947 р. і з грудня 1947 по грудень 1948 рр.). Він же до грудня 1947 р. обіймав посаду Г олови Ради міністрів УРСР.

Маючи необхідні повноваження і незаперечний авторитет у республіці, він усі найважливіші питання життя республіки вирішував одноосібно, однак під пильним контролем Кремля. За цих умов зосередження влади в руках М. Хрущова було достатньо ефективним, що давало змогу долати складні проблеми повоєнної відбудови. Водночас він неухильно дотримувався, притаманних сталінському режиму, силових, командних і злочинних методів керівництва.

Для сотень тисяч українців перехід до мирного життя був драматичним, а то й трагічним. До кінця 1947 р. з Німеччини в Україну повернулося 1,25 млн. осіб, вивезених на примусові роботи. Майже 300 тис. з них було звинувачено в державній зраді й депортовано до Сибіру.

Повоєнні роки - час безмежного поширення культу особи Сталіна. У кожному місті, райцентрі, селищі бовванів пам’ятник вождю «всіх часів і народів». На його честь складали вірші, пісні, поеми. Його іменем називалися центральні вулиці, сквери, площі, його бюсти і портрети прикрашали всі установи, школи, вузи, клуби і палаци культури. Його славословили в гімні Радянського Союзу і до його справи закликали в піонерському салюті. Святкування семидесятиріччя вождя у грудні 1949 р. перейшов всі розумні межі. Всі досягнення країни Рад, перемогу у недавній війні приписували одній людині - «наймудрішому із мудрих, геніальному товаришу Сталіну».

Задушлива, гнітюча атмосфера страху душила будь-який прояв самостійної думки, будь-який супротив. Розгалужений партійно-державний апарат, «озброєний загін партії» - органи МВС-МДБ - тримали під невсипущимконтролем всі сфери життя суспільства.

Сталінський режим після війни брутально розтоптав всі надії та сподівання радянських людей на покращання їх долі, на вільне і щасливе життя.

Найрельєфніше після війни критичні настрої проявилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання неслухняної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВЕП(б) А.О. Жданову, який дуже ретельно взявся до справи. Тому цей грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, безрідному космополітизмі, а в Україні ще і в буржуазному націоналізмі суспільствознавці назвали «жданівщиною».

В 1946-1948 рр. була прийнята ціла низка ідеологічних постанов ЦК ВЕП(б) («Про журнали «Звезда» і «Ленінград»», «Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення», «Про кінофільм «Большая жизнь»», «Про оперу «Великая дружба» В. Мураделі») де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, аполітичність, наклепи на радянську дійсність тощо.

Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК ВКП(б)У ухвалив ряд постанов, які ставали метою показати стан справ в українській радянській літературі та мистецтв («Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури» (серпень 1946 р.); «Про журнал сатири і гумору «Перець»» (вересень 1926 р.); «Про журнал «Вітчизна»» (вересень 1946 р.); «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (вересень 1946 р.)). Критика представників інтелігенції у цих постановах супроводжувалася зневажливим тоном, безцеремонно навішувались ярлики «українського буржуазного націоналізму», ставилися вимоги викривати «ворогів народу» тощо.

У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та наукової інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв Л. Каганович, якого з березня 1947 р. було обрано першим секретарем ЦК КП(б)У. Під його тиском на пленумі Спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка.

Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто «відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій».

2 липня 1951 р. у газеті «Правда» з’явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі». В ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Він був названий «ідейно порочним твором».

За ініціативою Л. Кагановича кампанії критики української інтелігенції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за «серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, І. Супруненка, Ф. Ястребова), «Нарис історії України» (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова), перший том «Історії України» (надрукований у 1943 р. під редакцією М. Петровського).

Партійно-державне керівництво змушувало вчених відмовитися від схеми історичного процесу, розробленої у працях М. Грушевського, натомість взяти на озброєння ідеї «Короткого курсу історії ВКП(б)». 29 вересня 1947 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР». У ній наголошувалося, що радянські вчені не створили «марксистсько-ленінського курсу» історії України.

Шукаючи «ворогів народу» в Україні, Л. Каганович ініціював підготовку до пленуму ЦК ВКП(б)У з порядком денним: «Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У». Але в грудні 1947 р. його призначили на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Першим Секретарем ЦК КП(б)У знову став М. Хрущов. У грудні 1949 р. М. Хрущова обрали першим секретарем Московського обкому і секретарем ЦК ВКП(б). На звільнену посаду Кремль рекомендував Л. Мельникова (1950-1953 рр.). В червні 1953 р. звільнений із посади першого секретаря за прорахунки в національній політиці в Західній Україні (прискорені темпи русифікаційної освіти, зокрема Львівського університету, й однобічний підбір кадрів).

Одночасно з критикою «українського буржуазного націоналізму» з кінця 1946 р. розгорнулося цькування «безрідного космополітизму». Ця критика швидко набрала відвертий антисемітський характер. Інтелігенти-євреї письменники, літературні критики, музиканти, вчені звинувачувалися в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі. антипатріотизмі тощо. Єврейський антифашистський комітет був розпущений, декілька сот єврейських інтелігентів заарештували. Частина з них за вигаданими і фантастичними звинуваченнями у 1952 р. була розстріляна.

У 1947 р. була розгорнута велика дискусія з питань філософії, яка пропагувалася як «зразок більшовицької критики і самокритики». Аналогічні дискусії розгорнулися в мовознавстві, політекономії та в інших науках. Мета цих «дискусій» - залякати наукову інтелігенцію, розгромити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя.

Яскравим прикладом такої «дискусії» була сесія ВАСГНІЛу у серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Кількасот вчених- генетиків і біологів втратили роботу. Зокрема в Україні були звільнені академік М.М. Гришко, у Харківському університеті професор І. І. Поляков та багато інших. Розгром генетики очолив «народний академік» Т. Лисенко.

«Лисенківщина» яскраво віддзеркалювала політику тоталітаризму у царині науки, вона була тріумфом псевдонауки, яка крім шкоди нічого не приносила нашій країні. Всюди процвітало шарлатанство, догматизм, начотництво. Ряд наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили «буржуазною лженаукою». В результаті у цій галузі СРСР на десятки років відстав від Заходу.

В цілому «жданівщина» залишила по собі гнітючу атмосферу в стані інтелігенції. Всі чекали повторення кривавих репресій 30-х років.

Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Морально- політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська «відлига».