Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 10. Українські землі в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Лекція № 14. Політичні режими на українських землях у 20-30-ті роки ХХ ст.

1. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

2. Перехід до нової економічної політики. Кризи непу та їх політичні наслідки.

3. Форсована індустріалізація й аграрна політика тоталітарного режиму.

4. Голодомор 1932-1933 рр. - політика геноциду українського народу.

5. Україна та утворення унітарної держави СРСР.

6. Політика коренізаціі й українізації.

7. Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х - у 30-і роки.

4. Голодомор 1932-1933 рр. - політика геноциду українського народу.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 19321933 рр. Цілеспрямована політика хлібозаготівлі стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хдіба, у 1931 р. - 380 млн. (що було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити лише 136 млн. пудів хліба, а з радгоспів - 20 млн. Після цього Сталін направляє в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів. 158 керівників районних контрольних комісій.

У «процес» хлібозаготівлі все активніше включалися репресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за не здачу хліба було арештовано 16000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено до розстрілу, а за другу п’ятиденку січня 1933 р. і тільки по 153 районах УСРР -        2709 осіб, з яких 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

7 січня 1933 р. Й. Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. «В цьому, - твердив він, - можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади...». Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбувалися в цей час в Україні.

Взимку 1932-1933 рр. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники - без продовольства, худоба - без фуражу. Виснажене до краю трирічною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли у селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло у масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім’ям. Вже в лютому - березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори - це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур’яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труп померлих від голоду селян, за березень - 689, за травень вже 992. На 1 червня 1933 р. у області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства і людоїдства.

У цих умовах один з керівників України М. Хатаєвич із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

Голодомор 1932-1933 рр. став наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства, безпринципності тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар).

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932-1933 рр. С. Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5 млн. осіб. Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт - від 4 до 5 млн., С. Максудов - 4,5 млн., О. Субтельний - 3-6 млн. Останнім часом у ряді публікацій називається цифра 8-9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932-1933 рр.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору:

1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівлями, політикою продрозкладки;

2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства;

3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою в «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

Відомий американський фахівець з історії СРСР А. Улам вбачає причини трагедії у економічних обставинах, в хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший західний дослідник В. Голубничий вказував на відсутність доказів, що «Сталін навмисне спланував голод, або П. Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобігти, знизивши квоти розверстки і плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відповідальність за те, що цього не було зроблено». Американський дослідник М. Левін вважає головною причиною голоду «колективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогосподарському виробництві».

Р. Конквест вважає, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами». Це заперечує С. Кульчицький, який пише, що «люди гинули залежно від місця проживання, але не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення». Але ж Сталін неодноразово говорив, що національне питання тісно пов’язане з аграрним і репресії в більшій мірі торкнулися саме українського. Переконавшись в провалі планів хдібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати винних, формувати «постать ворога». Якщо в Росії це був, зрозуміло, куркуль, то в Україні до нього додався ще і націоналіст. Виступаючи на XVII з’їзді ВКП(б), С. Косіор, наприклад, зазначав, що «націоналістичний ухил в компартії України... зіграв виняткову роль у створенні і поглибленні кризи в селянському господарстві».

Більшість західних дослідників вважають, що радянський геноцид мав насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. була підготовлена доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що «Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932-1933 рр.».

Аргументуючи правомірність застосування терміна «геноцид» для характеристики голоду в Україні, дослідники спираються на положення Міжнародної конвенції «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього». Вона була підписана 9 грудня 1948 р. у Парижі і ратифікована всіма країнами- членами ООН, в тому числі і СРСР, у 1954 р. У цьому документі геноцидом визнаються акти, здійснювані з наміром знищити (цілком чи частково) національні, етнічні, расові або релігійні групи. Сюди відносяться: а) убивство членів будь-якої групи; б) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам групи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що мають за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів, спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, а, б і особливо в, а також в певній мірі г може бути співставлений з діями сталінського керівництва в Україні під час голодомору 1932-1933 рр.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», в якій відзначається, що голодомор 19321933 рр. був «політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду українського народу». Але, навіть через 80 років, у Росії, спадкоємниці колишнього Радянського Союзу, тему голодомору сприймають хворобливо. Позиція офіціальної Москви зводиться до того, що ніякого геноциду українського народу, організованого керівництвом СРСР, не було, а був голод, викликаний неврожаєм, і в результаті постраждали всі народи, які заселяли Союз. Федеральне архівне агентство Російської Федерації восени 2012 р. відверто заявило, що підготовило трьохтомний збірник документів, який заперечує особливий характер голоду в колишній УРСР. Аргументація тих, хто заперечує трагедію українського народу, та сама: на Рязанщині, Тамбовщині, в інших союзних республіках також був голод. Але голод і голодомор - принципово різні речі. До речі, в 1932 році УРСР зібрала добрий урожай. Голод дійсно був у багатьох регіонах СРСР, але голодомор-геноцид - тільки в Україні.

По-перше, лише в Україні у селян забирали все їстівне, чого не було ні в одній області Росії, за винятком української у відповідності з етнічним складом Кубані.

По-друге, ніколи і ніде, окрім України, голодних людей, їх села, райони, області, не ізолювали від решти регіонів і не забороняли переїздити в інші місцевості, щоб врятуватися від голоду. В то же час у сусідніх з Україною російських і білоруських селах хліб був.

По-третє, голод 1932-1933 років в Україні ховали як від світового суспільства, так і решти населення Росії. Відкрито про голодомор заговорили лише в епоху перебудови.