Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 10. Українські землі в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Лекція № 14. Політичні режими на українських землях у 20-30-ті роки ХХ ст.

1. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

2. Перехід до нової економічної політики. Кризи непу та їх політичні наслідки.

3. Форсована індустріалізація й аграрна політика тоталітарного режиму.

4. Голодомор 1932-1933 рр. - політика геноциду українського народу.

5. Україна та утворення унітарної держави СРСР.

6. Політика коренізаціі й українізації.

7. Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х - у 30-і роки.

3. Форсована індустріалізація й аграрна примусова колективізація.

Політика індустріалізації та її наслідки. У середині 20-х рр. завдяки застосуванню ринкових відносин непу вдалося, в основному закінчити процес відбудови народного господарства. Особливо значних успіхів було досягнуто в дрібній кустарно-ремісничій промисловості, що перебувала під впливом приватного капіталу. Значно відставала за своїми виробничими показниками націоналізована велика промисловість, що перебувала під контролем державних владних структур.

Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дозволила більшовицькій партії в грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більше того - необхідною. Фактично більшовики продовжували перерване довготривалою війною і революційними подіями індустріальне піднесення, що переживала Російська імперія наприкінці ХІХ ст. Але радянська індустріалізація в порівнянні з ринковою, капіталістичною мала своєрідні ознаки.

Особливостями її реалізації були:

1.   Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Цій галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.

2. Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.

3. Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на Заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.

4. Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерел - одне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби.

Форсована індустріалізація прискорила згортання непу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчо-бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами. Змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати «зверху» замість попередньої практики колективних договорів.

У промисловості, згідно з постановою Раднаркому 1927 р., трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 р. з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30 років вони взагалі перестали існувати. У 1928 р. синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об’єднання - главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 р. синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

У 1927 р. розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 р. замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками - з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов’язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилася лише одна функція - забезпечувати доходи казни.

У 1930-1932 рр. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 р. було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 р. - ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.

Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти, або згортати будівництво, на що сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення виплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв’язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, але й непрямі податки.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську продукцію - знижувались. Нееквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстраординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості: у важку промисловість переливались кошти з легкої. З 1927 р. стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківськими установами на добровільних засадах, а відтоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.

Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 р. була запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі, промислові товари. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів «воєнного комунізму». Згортання товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму.

З 1929 р. партія перейшла до авантюристичної політики комуністичного штурму в промисловості, що дістала назву «великого стрибка» чи «надіндустріалізації». Продиктований Сталіним темп зростання промислового виробництва мав сягнути майже 38% в середньому за 3 роки. Затверджені планові показники на першу п’ятирічку були перекреслені. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об’єктивних підстав для цього не було. У 19311933 р. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928-1929 рр. до 5% у 1933 р. Всупереч заяві Сталінапро дострокове виконання плану першої п’ятирічки за чотири роки і три місця не було виконано навіть і за п’ять років. Здійснення індустріалізації сталінськими методами зумовило значне зниження життєвого рівня трудящих, падіння їх добробуту.

Разом із цим результати розвитку важкої промисловості були вагомими. Особливо в роки першої п’ятирічки, коли УСРР одержала понад 20% загальних капіталовкладень. Серед промислових об’єктів Радянського Союзу виділялися 35 виробничих гігантів вартістю понад 100 млн. крб. кожний. Із них у республіці розміщувалося 12 об’єктів - 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. До новобудов належали металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», «Дніпроалюмінбуд», Краммашбуд і Харківський тракторний завод. Великими промисловими підприємствами стали реконструйовані Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійних заводи в Макіївці, Дніпропетровську та Алчевську. Значні досягнення були одержані в розвитку електроенергетики. У 1932 р. запрацювали агрегати найпотужніші в Європі Дніпровської гідроелектростанції.

Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій. Однією з причин цього було застосування масових репресій до технічних кадрів. Не відповідав дійсності висновок про дострокове виконання другого п’ятирічного плану. Досягнення в промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням ресурсів з села, його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, село забезпечило індустріалізацію країни.

Напружені народногосподарські плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Це досягалося через використання суто радянських засобів - соціалістичного змагання, «стаханівського руху» за перевиконання завдань, заснованих на ентузіазмі, моральному заохоченні (нагородження орденами тощо) й адміністративному примусі. Брак, запізнення на роботу кваліфікувались як шкідництво і кримінально переслідувались.

Стрибок розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, над централізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей. Ліквідація непу, плюндрування об’єктивних економічних законів зумовили встановлення командно-адміністративної системи в економіці, що виступала матеріальною основою комуністичного тоталітарного режиму на чолі з Й. Сталіним. За його часів була створена замкнута економіка (автаркія), яка сама себе забезпечує.

Аграрна політика тоталітарного режиму. Проведення форсованої насильницької колективізації. На початку 1928 р. вибухнула криза хлібозаготівлі, і керівник держави Й. Сталін висунув гасло суцільної колективізації, яке було офіційно проголошено в листопаді 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б).

Основними методами колективізації були: примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби, позбавлення селян права розпоряджатись продукцією через обов’язкові постачання державі за значно нижчими від ринкових цінами, «розкуркулення».

Партійні працівники України першими проявили ініціативу у реалізації курсу на суцільну колективізацію села. Зокрема. перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор в листопаді 1929 р. виступив на пленумі ЦК ВКП(б) з доповіддю «Про сільське господарство України й про роботу на селі», в якій зазначалося, що Україна повинна у найкоротший строк впровадити колективізацію й показати приклад іншим республікам. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р., або на весні 1932 р. В лютому 1930 р. С. Косіор у листі-директиві місцевим партійним організаціям дає розпорядження колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 р., що призвело до застосування жорстких насильницьких методів колективізації. До 1 березня 1930 р. було примусово колективізовано 62,8% селянських господарств. Восени 1930 р. у директивному листі «Про колективізацію» ЦК ВКП(б) закликав найрішучими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації. Повторне об’єднання селян у колгоспи в Україні мало завершитися до кінця 1931 р. (до кінця 1932 р. в Україні були об’єднані у колгоспи близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ).

Розкуркулення в Україні. Сталінська колективізація передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали "куркулями".

Мета розкуркулення: передача колгоспам (державі) найприбутковіших селянських господарств разом із землею та реманентом, вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, ліквідація найзаможнішого прошарку селян, яких радянська влада вважала джерелом капіталізму на селі. Основна ціль - вибити із селянина почуття хазяїна-хлібороба та перетворити його на політично безправного й економічно залежного від тоталітарної системи виробника сільськогосподарської продукції в одержавлених колгоспах. 30 січня 1930 р. постанова Політбюро ЦК ВКП(б) поділяла куркулів на 3 категорії, кожній з яких призначалася певна міра покарання:

• активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів (10- річне ув’язнення або розстріл);

• пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність (конфіскація майна, виселення до північних та східних районів СРСР);

• лояльні до політики більшовиків, ті, що не чинили опору радянській владі, але не бажали вступати до колгоспів (переселення за територію колгоспів, надання гіршої землі).

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання потрапило 61887 (2,5%) господарств. Площа вилученої землі становила 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби - 58,6% тис. голів, вартість конфіскованого майна - 40,4 млн. крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями та свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й масові виступи на селі. За деякими даними, в селах України у 1930 р. відбулося понад 40000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів кількість колективних господарств різко зменшилось. З 10 березня по 20 червня (протягом 100 днів) з колгоспів вийшло 1,5 млн. (50%) селянських господарств. Восени у колгоспах залишалося менше третини селян України, в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. вишукуванням нових куркулів, що мало на меті залякати селян.

У січні 1934 р. на ХІІ з’їзді КП(б)У П.П. Постишев (другий секретар ЦК КП(б) України) звітував: ліквідували близько 200 тис. селянських господарств, оголошених куркульськими. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн. чол. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув. До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

До середини 1930-х років колективізація в Україні повністю завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93% селянських господарств, яким належало 98% посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов’язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. З останнім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система. Результати її такі:

• поголів’я великої рогатої худоби в СРСР скоротилося із 60,1 млн. в 1928 р. до 33,5 млн. в 1933 р., свиней - із 22 млн. до 9,9 млн., овець - з 97,3 млн. до 32,9 млн. (1934 р.), кіз - з 9,7 млн. до 3,3 млн., коней - з 32,1 млн. до 14,9 (1935 р.);

• продукція тваринництва і птахівництва скоротилася в 1932 р. майже удвічі порівняно з 1928 р.: м’яса і сала - із 4,9 млн. т до 2,8 млн. т, молока - із 31 млн. т до 20,6 млн. т, яєць - із 10,8 млрд. шт. до 4,4 млрд. шт.;

• за період 1928-1932 рр. Україна втратила приблизно половину поголів’я;

• під тиском режиму, ОДПУ, в обстановці насильства до березня 1930 р. майже 3,2 млн. селянських господарств України вступили до колгоспів (64,4% від загальної кількості в республіці), вони мали майже 20 млн. га землі, тобто 71% селянського клину;

• наприкінці січня 1932 р. Наркомзем УСРР ухвалив постанову про організацію праці в колгоспах, постійну рільничу виробничу бригаду, відрядність, норми виробітку, розцінки та облік. Колгоспників розподіляли по бригадах. Жоден колгоспник не мав права працювати в робочий час в іншому місці, крім колективу;

• напередодні масової колективізації самодіяльне населення становило в українських селах 14,9 млн. осіб. 9 млн. українських хліборобів «зникли» в період розкуркулення, колективізації, голоду, масових репресій, переселень, осіли в колгоспах як непридатні. Упродовж 30-х та в наступні роки, не вдалося повернути доколгоспну кількість самодіяльного сільськогосподарського населення в Україні. Тип селянина-господаря було втрачено;

• сформовані колгоспи, які теоретично вважалися самостійними кооперативними об’єднаннями, насправді перетворилися на державні підприємства. Майно колгоспів, земля, реманент хоча і належали до т. зв. колгоспно-кооперативної форми власності, але де-факто кваліфікувалися як державні. Колгоспники жили переважно за рахунок своїх присадибних ділянок;

• підірвані розкуркулюванням і колективізацією продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через ненормальні економічні відносини між державою і одержавленими колгоспами. До 1932 р. площа посівів в Україні скоротилася на 20%. У 1932 р. південь республіки охопила посуха. Водночас хлібозаготівельна кампанія взимку 1931-1932 рр. завершилася цілковитою конфіскацією зерна в колгоспів. Україна зазнала страшного голодомору 1932-1933 рр.