Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 10. Українські землі в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Лекція № 14. Політичні режими на українських землях у 20-30-ті роки ХХ ст.

20 - 30 - ті роки ХХ ст. в історії України - це роки комуністичного тоталітаризму, який повністю пов'язаний особливостями російського розвитку. СРСР става суворо централізованою, унітарною державою. Союзні республіки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя. Остаточно затверджувався неподільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сферами суспільного життя і над кожною особою окремо. Масові репресії були основною умовою функціонування тоталітарного режиму. В Україні це проявилось особливо голодоморі 1932-1933 рр., здійсненні політики геноциду українського народу.

1. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

2. Перехід до нової економічної політики. Кризи непу та їх політичні наслідки.

3. Форсована індустріалізація й аграрна політика тоталітарного режиму.

4. Голодомор 1932-1933 рр. - політика геноциду українського народу.

5. Україна та утворення унітарної держави СРСР.

6. Політика коренізаціі й українізації.

7. Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х - у 30-і роки.

1. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

Міжнародне становище України. У 1921-1922 рр. на місці колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них були дійсно самостійними: країни Балтії, Польща і Фінляндія. В усіх інших утворилися радянські республіки, формально незалежні, а насправді підпорядковані більшовицькому центру у Москві - РКП(б). Ці республіки уклали з РСФСР договори про тісний військовий і господарський союз, у цілому керувалися вказівками ЦК РКП(б) і Раднаркому Росії. Самим своїм існуванням партія більшовиків перетворила конгломерат радянських республік в єдину країну.

До складу Української СРР тоді входили більша частина українських земель - Лівобережжя, Правобережжя та Південь. Її площа становила 425 тис. кв. км, тобто 70% сучасної території України, населення налічувалося 25,5 млн. чол.

Територія Східної Галичини, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя перейшли під контроль Польщі. Закарпаття - під владу Чехословаччини, Буковина, північна частина якої була заселена українцями, та Бессарабія, у якій на півночі та півдні також переважали українці, були захоплені Румунією.

Х. Раковський, який одночасно з головуванням у Раднаркомі займав пост і наркома закордонних справ, скористався формальною незалежністю України, щоб розвернути на міжнародній арені активну діяльність. 14 лютого 1921 р. представники УСРР Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали мирний договір України з Литвою. 18 березня 1921 р. між РСФСР і УСРР, з одного боку, і Польщею, з другого, був укладений Ризький мирний договір. Україну на переговорах представляли Е. Квірінг і О. Шумський. Договір було ратифіковано: ВЦ ВК РСФР - 14 квітня 1921 р., ЦВК УСРР - 17 квітня 1921 р., польський Сейм -15 квітня. 28 квітня 1921 р. в Мінську було здійснено обмін ратифікованими грамотами.

Основні умови ризького миру:

• обидві договірні сторони взаємно гарантують повну повагу державного суверенітету другої сторони і утримання від усякого втручання в її внутрішні справи, зокрема від агітації, пропаганди і всяких інтервенцій, або їх підтримки. Обидві договірні сторони зобов’язуються не створювати і не підтримувати організацій, що мають за мету збройну силу з другою договірною стороною або зазіхають на її територіальну цілісність, або підготовлюють повалення її державного чи суспільного ладу шляхом насильства, так само як організацій, що приписують собі роль уряду другої сторони або частини її території;

• припинення стану війни;

• визнання Польщею незалежності УСРР і БСРР;

• передбачалося негайне встановлення дипломатичних відносин;

• Росія та Україна брали на себе зобов’язання не втручатися у польсько- литовський конфлікт;

• визначалася лінія кордону між державами:          до Польщі відходили західноукраїнські (Східна Г аличина, Західна Волинь, Західне Поділля, Холмщина, Підляшшя) і західнобілоруські землі; Росія і Україна відмовляються від усяких прав і претензій на землі, розташовані на захід від кордону... Зі свого боку Польща відмовляється на користь України та Білорусії від усяких прав і претензій на землі, розташовані на схід від цього кордону;

• передбачалося укладення економічної угоди;

• визначалися права національних меншин і релігійних громад на території договірних сторін. «Польща надає особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, усі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взаємно Росія і Україна забезпечує особам польської національності всі ті ж права»;

• сторони взаємно відмовилися від компенсації воєнних витрат;

• визначилися принципи утримання військовополонених і її обміну;

• «кожна з договірних сторін надає громадянам супротивної сторони повну амністію за всякі політичні злочини і провини»;

• Росія та Україна зобов’язувалися повернути Польщі всі цінності, що були виведені з Польщі, починаючи від 1 січня 1772 р.

Як бачимо, східна частина України, що стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву «Україна» - формально - державність. Ця державність була достатньо умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Проте наявність державності давала можливість установлювати дипломатичні контакти з іншими державами і навіть укладати з ними міжнародні договори. Протягом

1921 р. УСРР установила дипломатичні відносини з Латвією і Естонією; 2 січня 1922 р. делегація УСРР, очолювана М. Фрунзе, підписала в Анкарі договір про дружбу та братерства між Україною й Туреччиною, що мало істотне економічне значення, оскільки майже половина зовнішньої торгівлі республіки припадала на цю країну. Торговельні угоди були укладені між УСРР і Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною.

Україну було запрошено для участі в Лозанській міжнародній конференції, що розглядала питання про статус Чорноморських проток (кінець 1922 - початок 1923 р.).

З посиленням централістських тенденцій у політиці Москви зовнішньополітична діяльність уряду УСРР почала згортатися. Закривалися дипломатичні місії в балтійських республіках, а у вересні 1923 р. остаточно перестав існувати апарат Наркомату іноземних справ. Відповідно самостійна зовнішньополітична діяльність України припинилася на багато років.

Внутрішнє становище України. Шість років безперервних воєн і революцій, що відбувалися на території України, воєнно-комуністична політика більшовиків призвели до повної розрухи в народному господарстві. Людські втрати склали близько 4 млн., промислове виробництво скоротилося в 9 разів і у 1920 р. становило 12 % довоєнного рівня. Видобуток вугілля становив лише 6 % виплавка металу - 1 %, обсяг продукції машинобудівної промисловості - 4 %, цукрової - 5 %.

Сільське господарство також перебувало у тяжкому стані. Валовий збір зернових в УСРР у 1921 р. становив лише 277 млн. пудів, тобто 25% довоєнного.

Порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор.

Формування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн. осіб (25% населення республіки).

Якщо до голодуючих в Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. За цієї ситуації московський уряд, а за його вказівками - партійно-державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Тільки у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомогу від міжнародних організацій, писати про голод.

Ситуація і надалі залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2,7 млн. десятин менше, ніж у попередньому році, але центральний уряд прагнучи мати іноземну валюту, зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, збільшити його постачання в Росію. Це зумовило другу хвилю голоду (взимку 1922-1923 рр.).

Загострення післявоєнної економічної розрухи викликала політика «воєнного комунізму» більшовиків у період від захоплення влади у 1917 р. і до весни 1921 р. Їх основною метою була побудова комунізму насильницьким методами, шляхом «кавалерійської атаки на капіталізм»; мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади; приборкання національно- визвольного руху.

Основні заходи політики «воєнного комунізму»:

• в сільському господарстві - уведення продрозкладки (вилучення «надлишків» продовольства у селян). Українські селяни в 1921 р. мали віддати державі 6 млн. пуд. цукру, 111 тис. пуд. меду, 160 млн. пуд. хліба, 23 млн. пуд. картоплі. Радянська влада повертала селянство до становища, у якому воно перебувало напередодні реформи 1861 р. Тільки якщо раніше селяни працювали на поміщиків, то тепер вони змушені були працювати на так звану робітничо- селянську державу;

• в промисловості - націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості; встановлення державного контролю над виробництвом; уведення загальної трудової повинності; мілітаризація праці. До закінчення громадянської війни було усуспільнено майже 11 тис. заводів, фабрик, шахт, із яких діяло з перебоями лише 4060;

• в торгівлі та обміні - заборона вільної торгівлі; спроба ліквідувати товарно-грошові відносини, перехід до прямого товарообороту; карткова система постачання міського населення;

• методи впровадження політики «воєнного комунізму» - «червоний терор»; жорстка централізація; створення продзагонів, реквізиції, конфіскації.

Політика «воєнного комунізму» прискорила соціально-політичну кризу, яка виявилася в такому:

• почалися повстання селянства проти політики «воєнного комунізму» і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чол.). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чол.;

• тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у том числі - «Ради без більшовиків»;

• заворушення охопили й армію. У лютому - березні 1921 р. відбулося повстання військового гарнізону міста-фортеці і моряків Балтійського флоту;

• склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

У проявах народженого «воєнним комунізмом» протесту комуністи побачили загрозу для своєї влади. Це й стало поштовхом до запровадження непу, переходу від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики (непу).