Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 9. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920 рр.)

Лекція № 13. Українська держава гетьмана П. Скоропадського і відродження УНР Директорією

1. Політична платформа П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду.

2. Політика Директорії та її наслідки.

3. Більшовицька влада в Україні.

4. Національно-визвольний рух на землях Західної України.

5. Основні уроки національно-демократичної революції в Україні.

4. Національно-визвольний рух на землях Західної України.

Творення державності в Галичині. Проблеми незалежності України та Польщі неминуче передбачали питання про належність Східної Галичини, яка ще з середини ХІХ ст. стала польським і українським П’ємонтом. Обидві спільноти без Львова не уявляли своїх держав, бо український та польський національні рухи сприйняли ідеали нового світогляду, за яким нація - основна етнокультурна вартість. Від цієї концепції залишався один крок до абсолютизації ідеалів нації, протиставляючи їм ідеї свободи окремих особистостей. Рівень національної свідомості й особливості політичної кон’юнктури в Західній Україні не дозволяли поширювати прагматичне гасло автономії. Навпаки, романтичне гасло самостійності опанувало значну частину населення.

Започаткування процесу національно-державного будівництва у підавстрійській Україні стало можливим під час Першої світової війни, напередодні поразки в ній країн Четвертого союзу. Уже 30 травня 1917 р. Євген Петрушевич оголосив у віденському парламенті заяву про необхідність відновлення Галицько-Волинської держави, неприпустимість приєднання Східної Галичини до формально створеної у жовтні 1916 р. Польської держави. Правова основа для виконання такої вимоги з’явилася в лютому 1918 р., коли на переговорах у Бресті УНР домоглася від австрійського уряду зобов’язання створити в липні 1918 р. окремий Український Коронний край зі Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської держави. Однак Відень проігнорував це, так і не ратифікувавши Брестський договір до розпаду власної держави.

Напередодні поразки країн Четвертного союзу представники чеського, словацького, українського народів планували проголосити на своїх територіях національні держави в союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. австрійський імператор Карл видав маніфест, за яким «Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм». Проте серед українських парламентаріїв Західної України не було єдності. Деякі (Є. Петрушевич і К. Левицький), підтримані націонал-демократами і радикалами, вимагали української автономії, погрожуючи приєднатися до Великої України (Наддніпрянщини), яка в цей період переживала політичну кризу через боротьбу за владу між Директорією та гетьманом П. Скоропадським. Насправді програми щодо об’єднання всіх етнічних українських земель вони не мали, враховуючи нестійкість влади на сході України. Водночас галицькі соціал-демократи наполягали на обов’язковій злуці Галичини з Україною в одно державу.

Використавши маніфест імператора як юридичний привід, 18 жовтня 1918 р. у Львові депутати-українці австрійського парламенту (представники партій Галичини й Буковини) створили конституанту під назвою«Українська Національна Рада» на чолі з Є. Петрушевичем. Вона ухвалила утворення Української держави. Тоді не йшлося ні про її приєднання до Наддніпрянської України, ні про автономію у складі Австрії. Це викликало значний опір націонал- демократів і радикалів, які вважали, що проголошення державності на землях Г аличини й Буковини викличе гнів Антанти.

Лише активність польських представників прискорила збройний виступ 1 листопада 1918 р. українських військових частин, які досить швидко захопили Львів. 9 листопада було створено уряд Західноукраїнської народної республіки - Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким (назва держави була прийнята офіційно 13 листопада). В уряді лідирували націонал-демократи - 8 державних секретарів, радикали мали 2 посади, соціал-демократи, християнська суспільна партія - по одній. Було і два позапартійних члени уряду. Однак після наступу польських військ 21 листопада українські загони залишили Львів. Ще раніше румунські війська зайняли Буковину, а Закарпаття на початку 1919 р. було приєднане до Чехословаччини. Боротьба за Львів і східні креси стала для поляків міфологізованим символом національної державності. Для українців же Східна Галичина виглядала основою державності, ядром української нації, а не просто однією з провінцій. Таке протистояння пояснює, чому в травні 1919 р. керівництво ЗУНР згоджувалося на федерацію з Чехословаччиною або окупацію Східної Галичини чехословацькими військами. Не виключалося запрошення до Буковини військ Антанти, а до Галичини - румунських, але ні в якому разі не польських.

Величезні територіальні й людські втрати, іноземна агресія примусили керівництво ЗУНР прискорити об’єднання з Наддніпрянською Україною. Такі плани існували і в керівників Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком ще в жовтні 1918 р., але вони виявилися надто амбіційними і нереальними. Йшлося про залучення в єдиний державний український організм Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії, Донщини, Чорноморії, Кубані, Криму. У листопаді 1918 р. був прийнятий «Тимчасовий основний закон ЗУНР». Він дав назву Західноукраїнській народній республіці. Затвердив герб - Золотий Лев на синьому полі і синьо-жовтий прапор.

Тодішній світ загалом не передбачав утворення Західноукраїнської держави. Польща вважала український національний рух у Східній Галичині злочинним, Франція розглядала його як німецьку інтригу, США територію Західної України з погляду «доцільності і практичних міркувань» планували віддати Польщі. Об’єднання українських земель теж вважалося недоцільним, бо незалежна Україна існуватиме недовго, її знову підкорить Росія, а поширення російського кордону до Карпат лякало Європу. Перевагу було віддано федеративним утворенням, забезпеченню права окремих націй на самовизначення, запобіганню балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.

Не зважаючи на це, 1 грудня 1919 р. повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. Урочисте проголошення Акта злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі. Остаточна ратифікація Акта мала бути здійснена майбутніми Українськими Установчими Зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР залишалася зі своїми окремими законодавчими, адміністративно-виконавчими органами влади.

Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР.

Об’єднання УНР та ЗУНР мало скоріше ідеологічний, демонстративний, ніж державно-правовий характер. Соборною Україна існувала формально лише 9 місяців - до 16 листопада 1919 р., бо надто полярним виявилося політико- ментальне середовище в цих регіонах. Внутрішні чвари та неузгодженість у діях обох урядів у зовнішній та внутрішній політиці сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України, хоча такі явища взагалі були характерними і для інших національно-визвольних рухів.

Лідери ЗУНР не мали власного плану державного будівництва, тому діяла австрійська модель виконавчої влади, а форми організації місцевого самоуправління не були сталими. Багато діячів Української національної ради пройшли шлях національної самоідентифікації, для інших участь у національному русі супроводжувалась зміною політичної орієнтації. Не можна забувати, що українці в Східній Галичині фактично були меншиною економічно й політично. Керівництво Західної України не мали широких зв’язків з впливовими політичними колами Європи; та й нова політична еліта тут у 1919 р. ще не була створена. Слабкістю Української національної ради була відсутність у ній мало- та безземельних селян, недостатня кількість робітництва, а це позбавляло її підтримку знизу.

Серйозні розбіжності з питань між урядами українських республік були викликані їх різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами, а також між партійною боротьбою. Головною небезпекою для ЗУНР від перших днів її утворення була агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько- українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. До того ж Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії, відчуваючи постійну загрозу ще й з боку білогвардійської армії Росії.

Ускладнювала відносини між урядами УНР і ЗУНР й між партійна боротьба. Якщо до складу Ради Народних Міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, то в галицькому Державному Секретаріаті були члени ліберально-поміркованих Національно- демократичної і Радикальної партій. Різне розуміння ними політики й тактики дій часто викликали взаємну недовіру та звинувачення. Галичани вважали владу С. Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії критикували владу «буржуазії» Г аличини, її «відірваність» від народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові й воліли відповідних змін у себе.

Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської призвело до неузгодженості дій і конфліктів всередині української делегації на мирній конференції в Парижі. Ініціаторами такого повороту в травні 1919 р. стали галицькі представники В. Панейко і С. Томашівський, які, заснувавши без відома керівника загальноукраїнської делегації окреме бюро, діяли самостійно. Цей крок можна пояснити й тим, що галицькі представники зрозуміли краще від лідерів УНР безнадійність позитивного вирішення української проблеми. Навіть спроби порушити питання про визнання УНР і української делегації в Парижі зустрічали з боку великих держав Заходу прохолоду і настороженість.

Тим часом і внутрішня ситуація в ЗУНР щодалі загострювалась. прийнятий Національною Радою земельний закон не задовольняв село, бо відкладав розподіл поміщицьких земель на невизначений строк. Побоюючись обвинувачень у більшовизмі, уряд поводив себе обережно й у вирішення інших соціальних проблем, що підбурило проти нього частину населення, посилило лівацькі настрої: в Дрогобичі спалахнуло робітниче повстання під радянськими гаслами. Лихоманило урядові структури: у грудні 1918 р. лідера ЗУНР К. Левицького було знято з посади за хабарництво. В органах влади процвітали протекціонізм та корупція. Презирливе ставлення влади до селянства призвело до небажання сільського населення поповнювати збройні сили.

Фактично доля ЗУНР залежала від подій на польсько-українському фронті й загальної ситуації в краї. Успіхи польських військ у боях з Українською Галицькою армією примусили уряд ЗУНР розглядати можливість союзу з Чехословаччиною. У другій половині травня 1919 р. Державний Секретаріат обговорював проект утворення федерації з нею і відведення на її територію частини армії. Водночас до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С. Голубовича, в якому Раді чотирьох великих держав пропонувалося розмістити у Східній Г аличині й на Буковині контингент союзних військ Антанти. У разі неможливості таких дій Держсекретаріат прохав надати Чехословаччині мандат на зайняття території Галичини, доки не буде вирішене питання про кордон між Польщею і Західною Україною. Проте ні перша пропозиція, ні плани формування українсько-чеського державного союзу у формі конфедерації реалізовані не були.

Перехід УГА восени 1919 р. в табір денікінців активізував протиборство наддніпрянських та галицьких керівників. Останні вже добре усвідомили, що для лідерів УНР Західна Україна, з огляду на майбутній союз, не мала великої цінності, бо в найтяжчі для ЗУНР місяці збройної боротьби з Польщею Директорія УНР так і не оголосила їй війну.

Деякі надії на поновлення державності в Західній Україні виникли на початку польсько-радянської війни 1920 р. У липні, коли катастрофа польської армії видавалася неминучою, передбачалося визначити статус Східної Галичини. Тим більше, що «лінія Керзона» залишала її поза межами Польщі, загалом відповідаючи етнографічному польсько-українському кордону. Вже 25 липня 1920 р. Є. Петрушевич видав розпорядження про організацію «Уряду Диктатора ЗУНР» з осідком в Відні, пропагуючи ідею незалежної Галицької республіки. Згодом виникла концепція «Швейцарія Сходу», згідно з якою нейтральна Східна Галичина мала відігравати у Східній Європі роль Швейцарії. Емігрантські діячі ЗУНР стверджували, начебто Східна Галичина має всі можливості стати самостійною і нейтральною державою. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародної підтримки, хапаючись за будь-які способи здобути її знову. Велися переговори з російськими білоемігрантами, урядами радянської Росії та України, Італії, Ватиканом тощо. Після перемоги Польщі над радянською Росією всі ці плани розтанули, а в березні 1923 р. за наполяганням конференції послів Антанти панування Польщі на західноукраїнських землях було узаконене (до вересня 1939 р.).