Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 9. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920 рр.)

Лекція № 13. Українська держава гетьмана П. Скоропадського і відродження УНР Директорією

1. Політична платформа П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду.

2. Політика Директорії та її наслідки.

3. Більшовицька влада в Україні.

4. Національно-визвольний рух на землях Західної України.

5. Основні уроки національно-демократичної революції в Україні.

1. Політична платформа П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду.

Політична платформа П. Скоропадського. Державний переворот 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровно. Згідно з «Законом про тимчасовий державний устрій України» вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках гетьмана, якого також величали великим князем київським, королем галицьким. Г етьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. Спроба відновити економіку на базі пріоритетності приватної власності прирікала суспільство на черговий виток класового протиборства.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас мирний перехід повноважень до гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Запозичена з другої половини XVII ст. форма державного устрою була тільки декорацією, а не реальною державотворчою традицією. Насправді Гетьманат 1918 р. був авторитарною формою правління Української держави з одночасною наявністю в ній республіканських рис. У політично й соціально розбурханому суспільстві парламентаризм з неконтрольованою децентралізацією неминуче вів до загибелі української державності. Міцна виконавча влада на чолі з одноосібним правителем мала шанси зберегти національну державність. Складність полягала в тому, що курс на формування несоціалістичного уряду задовольняв не більше 20-25% населення України.

П. Скоропадський вважав, що подолання кризових явищ у державі неможливе без відновлення законності, різкого підвищення ефективності виконавчої влади. Часу на розбудову демократичних інститутів гетьман не мав, тому поєднав в одній особі законодавчу й виконавчу влади. Німецька модель реформування України майже цілком збігалася з поглядами на державне будівництво самого П. Скоропадського. Військова присутність союзників на українській території могла суттєво сприяти втіленню в життя власних планів гетьмана щодо зміцнення таких державно-правових засад, унеможливлювали б повернення російського чи українського квазісоціалізму. Усе це свідчило, що консервативно-помірковані суспільні сили використали присутність збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини для приходу до влади з метою здійснення несоціалістичної програми державного будівництва.

Гетьмана безумовно підтримували «Українська народна громада», «Союз земельних власників», Українська демократично-хліборобська партія, Партія народної свободи, Протофіс - об’єднання промисловців, торгівців і фінансистів України. У своїй декларації від 28 квітня 1918 р. керівництво Протофіса заявило: всі державні органи повинні бути вільними від політики, служити надкласовим інтересам, приватна власність відповідати правосвідомості мас, а соціалістичні експерименти взагалі неприйнятні.

Звичайно, консервативний переворот 29 квітня не міг стати вирішальним фактором державної влади в деформованому українському суспільстві. Корінних національних консервативних цінностей на початку ХХ ст. вУкраїні залишилося надто мало, вони були в основному архаїчним і етнографічним декором. Крім того, офіційний Берлін вважав контакти з гетьманом лише прагматичною комбінацією, а частина політиків розглядала незалежну де-юре Україну як плацдарм німецького впливу на Сході, як противагу Росії та широкий ринок збуту промислових товарів. Ускладнився й процес перетворення Української держави на повноправного суб’єкта європейських відносин, а в очах керівництва й громадської думки Франції, Великобританії, США утвердився імідж України як держави пронімецької. Спроби гетьмана встановити контакти з емісарами Антанти виявилися безуспішними. До того ж німецька армія залишалася в Україні до лютого 1919 р.

На селі розпочалося повернення поміщикам землі та майна, захоплених раніше селянами, що загострило класову боротьбу. Ідею «чорного переділу», яка міцно засіла в голови селянства, не можна було витравити ні каральними засобами, ні військово-польовими судами.

П. Скоропадський намагався загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціально-політичним реформам, які розхитували звичайний порядок, врятувати елементи української державності. Річ у тому, що існування парламентської республіки з децентралізацією влади неминуче руйнувало навіть паростки української державності, вважаючи, що парламентська республіка з децентралізацією влади неминуче призведе до загибелі паростків української державності.

Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду. Дестабілізації ситуації в Українській державі сприяли численні терористичні акти бойових груп російських лівих есерів і чекістів. які організували вбивство в Києві німецького фельдмаршала Г. Ейхгорна. З травня до початку листопада 1918 р. у Києві перебувала чисельна делегація РСФСР - легальне гніздо шпигунства та підривної діяльності. Коли частину з них затримала гетьманська державна варта, німецькі дипломати, пов’язані Брестським миром з Росією, звеліли їх відпустити. У липні відбувся ініційований з Москви загальноукраїнський страйк залізничників. Через таємні бази в Курську, Брянську, Воронежі на територію України постачалась зброя, листівки, гроші, антигетьманська література.

За 230 днів гетьманському режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим в Німеччині й Австрії, проведено попередню роботу з формування збройних сил: створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 р. в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману,заборонено політичну діяльність у військах, складено реєстр піхотних та кінних полків, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус - загальна козацька військова школа - Академія Генерального штабу.

До армії було залучено 276 генералів і адміралів, та оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована, виникло небезпечне розходження між принципами військового будівництва й суб’єктивними настроями офіцерства. Передбачалося здійснити масовий призов до війська, запис громадян до реєстрового козацтва.

Зі зміною назви УНР на «Українська держава» влада опинилася в руках землевласників, земських діячів, військових. Гетьман наказав розпустити всі земельні комітети, потім - місцеві органи влади, що залишились від УЦР. Замість комісарів управлінські функції виконували старости, управління міських отаманів. Було поновлено посаду земських начальників, а в селах - повітові й губернські ради. З великим запізненням (5 вересня) було видано закон про вибори в земства, складений таким чином, щоб хлібороби обов’язково мали при цьому пріоритет.

Головою нового кабінету міністрів було призначено російського октябриста Ф. Лизогуба, міністерство закордонних справ очолив відомий історик Д. Дорошенко. Загалом до складу уряду увійшли кваліфіковані спеціалісти.

Одночасно почався наступ на революційні завоювання, закривалися опозиційні органи преси, державна варта громила неслухняні профспілки, лютувала цензура, обмежувалися політичні свободи.

Перша Всеукраїнська конференція профспілок у травні 1918 р. різко засудила масову націоналізацію підприємств, фізичні розправи над підприємцями. Виступи делегатів засвідчували, що вкрай напруженим залишався національний, особливо мовний, чинник. Цькування української мови як «гайдамацької» та «мазепинської» свідчило про неприязнь зросійщеного пролетаріату до ідеї незалежної України.

До осені 1918 р. було розроблено програму фермеризації українського села, але реалізувати її не вдалося. Згодом Вища аграрна комісія схвалила проект примусового відчуження приватних земель, однак і цього не було зроблено. Велику роботу було здійснено у сфері освіти, науки й культури, обережно, але цілеспрямовано проводився курс на дерусифікацію шкільної освіти.

Політика УНР, спрямована на масову соціалізацію, навіть комунікацію суспільного життя, сприяла збільшенню кількості її прихильників, які не приховували ворожого ставлення до гетьманської влади. За той період значно зріс вплив верств населення, які мали неабияку користь від революційного розподілу власності. Проголошення гетьманською адміністрацією пріоритетними ринкових відносин означало суттєву зміну суспільних цінностей для цієї частини населення. Небажання змиритися з новим ладом штовхало багатьох громадян на порушення законності. Гетьманський уряд, приймаючи непопулярні закони адміністративного і кримінального примусу, став вразливим для критики опозиційних сил.

П. Скоропадський одним із пріоритетних вважав державний курс на ліквідацію загальної анархо-кримінальної ситуації в країні. Проте підривна робота з боку радянської Росії підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади, німецьких та австро-угорських військ й унеможливлювала встановлення правопорядку. Крім того, тиск на селянство і робітників з метою відшкодування збитків приватним власникам, відсутність виважених політичних компромісів з опозицією, залучення до каральних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривали авторитет влади і посилювали антиурядовий рух. Навіть партії, що займали проміжне становище між Гетьманом і лівими силами, постійно вимагали негайної українізації політики і державних органів. Всі партії, які були в Україні, відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським.

У зовнішній політиці П. Скоропадський в основному продовжував лінію УЦР, зміцнюючи незалежність Української держави. Її визнали де-факто більше 30 країн світу, були укладені договори з Грузією, Доном, Кубанню, забезпечено входження Криму як автономної одиниці до складу України, тривали переговори з Румунією про приєднання Бессарабії, підтримувалися зв’язки з населеними українцями Зеленим Клином на Далекому Сході та Сірим Клином у Казахстані.

Слід підкреслити важливість, не до кінця реалізованого стратегічного партнерства Української держави з Доном - двох близьких політичним ладом держав. Вони мали змістовну історичну традицію взаємодії і намагалися скоріше за все зберегти державність хоча б на автономістсько-федералістських засадах. Серед в основному ворожого до України великоросійського табору Всевелике Військо Донське було фактично єдиним проукраїнським союзником.

Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні, небажання країн Антанти визнати Україну суб’єктом міжнародного права (у листопаді 1918 р. гетьман звертався з проханням до Ліги Націй прийняти Україну в цю міжнародну організацію) залишили гетьмана віч-на-віч з вороже налаштованими до Української держави білою гвардією Денікіна і більшовицьким військам.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, П. Скоропадський 22 жовтня видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликатичергової кризи. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал і В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Курс на повалення влади П. Скоропадського взяли також представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Падіння монархічних режимів у Німеччині й Австро-Угорщині давало надію на ліквідацію їхніх окупаційних гарнізонів в Україні, які підтримували режим гетьмана. За цієї ситуації уряд уклав угоду з представниками країн Антанти, які визнали легітимний уряд Української держави, про передислокацію дивізій на південь України. Союз з Антантою означав підпорядкування України керівництву Добровольчої армії з її гаслом єдиної та неподільної Росії, де українці могли одержати максимум обмежену національно- територіальну автономію.

У цей час противники гетьмана, роздратовані його забороною, розпочати роботу Національного конгресу, висунули контру мови Антанти: її допомога може бути прийнята, якщо Україна буде визнана самостійною державою з приєднанням до неї Галичини, Криму, Кубані, а також забезпечено права Українських колоній Сибіру, Туркестану. Попри протидію Антанти, значно активізувала боротьба за владу Директорія, яка, домовившись із Солдатською радою німецької армії про допомогу в евакуації з України військовослужбовців Вільгельма ІІ, 14 грудня 1918 р. ввела свої війська до Києва після сутичок з військами гетьмана. Так завершилась ще одна соціально-політична утопія часів революції: намагання побудувати національну державу на базі консервативної ідеї.