Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 1. Вступ. Найдавніші цивілізації і стародавні держави на українських землях (VII ст до н. е. - до 80-х років ІХ ст. н. е.)

Лекція № 1. Предмет і завдання курсу «Історія України». Найдавніше населення України

1. Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.

2. Політична історія України - як наука: стан і перспективи її розвитку.

3. Українські землі в первісну епоху.

4. Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.

5. Зародження і поширення етноніму Русь.

3. Українські землі в первісну епоху.

Немає сумнівів, що політичні проблеми України сучасного періоду багато в чому залежать від цілого комплексу питань стародавньої історії. Цілком зрозуміло, в сивій давнині творилася українська культура, українська, мова, все те, що виступає внутрішньою основою суспільно-політичних стосунків в їх головній суті - організації людського життя. Оскільки людина бере початок від роду і вникає кожен в своєму племені і роді, то вже тому всі його освіта, виховання і склад думок є генетичними. Ось де джерела особливих національних характерів, які глибоко відбилися в найдавніших подіях. Така оцінка відіграє значну роль в методології, яка допоможе реальніше вималювати картину давньої політичної історії України.

Це починається з самого розуміння періоду давньої історії України.

Початок заселення українських земель. Територія сучасної України (603,7 тис. кв. км), що тягнеться від Карпат на заході до Дону на сході та від Прип’яті на півночі до Чорного моря на півдні, була заселена з незапам’ятних часів. Найдавніші археологічні пам’ятки на території України датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни. В Україні відомо близько 1 тис. пам’ятників палеоліту (150-40 тис. років тому), коли сформувався сучасний вигляд людини, і люди навчилися здобувати вогонь, виготовляти перші знарядді праці, одяг, будувати примітивне житло. Найдавнішими стоянками людей цього періоду в Україні є: Шари в Криму, Рокосове, Королеве в Закарпатті, Лука-Врублівецька - в Середньому Подністров’ї (Хмельницька область), Ізюмська - на Харківщині, Амвосіївська - Приазов’ї (Донецька область), Житомирська.

Мезоліт (10-6 тис. років тому) був перехідною епохою від палеоліту з його привласнюючими формами господарювання до неоліту - з відтворюючим господарством. Початок мезоліту збігається із закінченням льодовикового періоду. Видатним досягненням людського розвитку цього періоду є винайдення луку зі стрілами, за допомогою яких мисливці вражали здобич на великій відстані. В епоху мезоліту стоянки первісних людей дрібнішали, великі колективи розпадалися. В Україні виявлено близько 1000 стоянок мезолітичної епохи. Серед них Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська на Одещині, Туровська на Черкащині та ін. Встановлено, що в ті часи проживало по 3-5 осіб на 100 кв. км.

В епоху неоліту (6-5 тис. років тому), що завершує кам’яний вік, давні жителі України почали займатися землеробством і скотарством, навчилися шліфувати і свердлити знаряддя праці з каменя, виготовляти глиняний посуд. Пам’ятників епохи неоліту в країні налічується близько 500. Епоха неоліту пов’язана з Великим зледенінням, кордон якого в Україні проходив по широті сучасних міст: Луцька, Рівного, Житомира, Чорнобиля, Чернігова і Сум. Льодовик призвів до зниження води у світовому океані на 100 метрів. Зовсім зникло Азовське море, зменшилася площа Чорного моря, зникло чимало його заток. Пік похолодання наступає близько 20 тисяч років тому. Але велика частина території країни була вільна від льодовиків і на ній жили люди впродовж усього кам’яного віку. Перехід до землеробства і скотарства сприяв політичним змінам в організації суспільного життя: зростання ролі парної сім’ї, розквітові племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади. По-суті, відбулася виробнича неолітична революція, яка привела до появи селянської землеробської цивілізації, якій судилось стати панівною до виникнення і широкої розбудови міст.

Енеоліт (IV—III тис. до н. е.) - мідно-кам’яний вік був перехідним етапом від кам’яного віку до епохи металу, до часу остаточного утвердження домінуючої форми відтворюючого господарства. Саме в енеоліті відбувається перший великий поділ праці, в основі якого лежало відокремлення пастуших племен від осілих землеробства, які в господарстві навчилися використовувати, виплавляти та купувати її. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV-III тис. до н. е.).

Трипільська культура. Перше поселення цієї землеробської культури було відкрито у 1893 р. професором Вікентієм Хвойкою в с. Трипілля на Київщині. Носії Трипільської культури населяли Нижню Наддунайщину, Наддніпрянщину, Побужжя й частково Середню Наддніпрянщину, тобто регіони, що тепер входять до території України, Молдови та Румунії. В Україні виявлено більше як 1000 таких поселень. Розквіт трипільської культури припадає приблизно на 35002700 рр. до н. е. Поселення трипільців, які розташовувалися на височині поблизу річок, складалися з 30-40 глинобитних помешкань, розташованих на полу. Кожна споруда досягала в довжину 25-27 м і завширшки 6-7 м, і ділилася всередині на окремі приміщення з вогнищем для кожної сім’ї. Кількість жителів кожного такого поселення складала зазвичай 600-700 чоловік, але інколи досягало 10 і більше тисяч чоловік. Загальне число трипільців сучасна наука оцінює приблизно в 1 млн. чоловік. Етнічно трипільці належали до середземноморської раси. На останньому етапі свого існування в трипільському суспільстві почала виділятися родоплемінна верхівка, про що свідчать багаті поховання. Трипільська культура носила яскраво виявлений хліборобський характер. Трипільці культивували м’яку та тверду пшеницю, ячмінь, просо, жито, бобові рослини, коноплі тощо. Основним знаряддям обробітку землі була мотика з кам’яним або роговим робочим кінцем, траплялися й мідні наконечники. Землеробство доповнювалося скотарством. З пониженням врожаїв трипільці переселялись на нові землі. Вони залишили унікальну розписну кераміку. Використовуючи жовту, червону та чорну фарби, створювали багатоколірні орнаменти.

Приблизно до 2000 р. до н. е. трипільці зникли як єдина етнічна спільнота. Найімовірніше, причиною зникнення трипільської культури стало нашестя кочових народів. Рівень культурно-економічного розвитку трипільців був значно вищим від племен, що їх оточували. Проте мобільні, добре організовані, войовничі й агресивні кочовики змогли взяти верх над порівняно мирними землеробами трипільської культури.

І все ж таки, трипільські племена залишили помітний слід у давній історії України. Вплив їхньої культури простежується від найдавніших часів до наших днів. Багато дослідників вважають, що традиції трипільської культури у видозміненому вигляді існували і подальші часи й збереглися в культурі українського народу.

Кіммерійці. Нова сторінка давньої історії України пов’язана з племенами кіммерійців - першого народу, власне ім’я якого дійшло до наших днів. Уперше про кіммерійців згадується в поемі грецького поета Гомера«Одісеї». Існує три версії походження кіммерійців. Перша вважає їх давньоіранським кочовим народом, що прийшов до України через Кавказ. Друга називає батьківщиною кіммерійців Нижнє Поволжя. Третя відносить їх до корінного населення півдня України. Кіммерійці з’явилися в Причорноморських степах близько 1500 р. до н. е. Це були кочові іраномовні племена, об’єднані в племенні союзи. Незабаром кіммерійці заселили всю степову частину України від Дону до Дністра.

Характерними рисами кіммерійських племен були:

• заняття кочовим скотарством, яке було надзвичайно ефективним;

• наявність боєздатної кінноти, при допомозі якої робили походи аж у Передню Азію;

• кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотних руд, а також металообробку. Саме кіммерійці відкрили в Україні «залізний вік»; вони майстерно обробляли залізо, виготовляючи з нього прекрасні мечі і кинджали;

• ці племена переживали перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на боці рабовласницького виробництва. Проте утворити повноцінну державу їм так і не вдалося;

• кіммерійці були відмінними воїнами, здійснювали грабіжницькі походи на міста в малій Азії та вели війни з царями Урарту й Ассирії. У них існувала розвинена військова аристократія, про що говорять багаті поховання у великих курганах;

• саме кіммерійської доби в південних районах землеробської епохи почали виникати укріплені поселення.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е., і розпалося під тиском скіфських племен. Вчені вважають, що частина кіммерійців розпорошилася в північному Причорномор’ї, певна їх кількість мігрувала до Близького Сходу, або ж була асимільована скіфами.

Скіфи. У середині VH ст. до н. е. у південно-українських степах з’явилися іраномовні племена скіфів. Вони вийшли з глибин Азії, спустошливим маршем пройшли по країнах Близького Сходу й осіли у південних областях. Скіфи підкорили собі також і лісостепову частину українських земель. Самоназва цього народу - «сколоти», скіфами ж їх називали греки, і саме ця назва увійшла до історії.

До кінця VII ст. скіфи створили своє державне об’єднання Скіфію. Близько 450 р. до н. е. у Причорномор’ї побував грецький історик Геродот, який у праці «Історія» намалював картину розселення скіфів та їх сусідів. Зокрема, у пониззі Південного Бугу жили калліпіди - «прекраснокінні», вище їх алазони, між Дніпром і Дністром - скіфи-орачі. Степовими просторами володіли скіфи- кочівники і царські скіфи. Геродот вважає, що північніше скіфів жили - неври, меланхлени, андрофаги, гелони, будани та ін.

Крім того, розкопки скіфських могильників-курганів у ХІХ-ХХ ст. дозволили отримати додаткові відомості про цей народ. Деякі могильні кургани скіфів досягли 20-метрової висоти. Найбільш відомими їз скіфських курганів є Куль-Оба (розкопаний у 1830 р.), Чортомлинський (1863 р.), Солоха (1912 р.). Тут були знайдені безцінні твори скіфського мистецтва: золота ваза зі сценами повсякденного життя скіфів, жіноча гривня, бляха-олень, електрова ваза (Куль-Оба), золоте обкладення гориту (футляра для лука і стріл), мечі із золотими рукоятками, золоті прикраси, велика срібна ваза (Чортомлинський курган), зброя, прикрашена золотом і коштовними каменями, золоті браслети і гривні, золотий гребінь, плоска золота чаша (фіал), бронзовий шолом, срібна позолочена посудина зі сценами полювання скіфів на левів (Солоха).

Скіфська держава вела паразитарно-експлуататорський спосіб життя:

• вважала за потрібне збирати високі податки з навколишніх землеробів, особливо жителів лісостепової зони. Це приводило до їх занепаду та зубожіння;

• робила постійні напади на своїх сусідів та чинила їх пограбування. Зокрема, агресивними були походи скіфів на задунайські землі, їх військові зустрічі з персидським царем Дарієм, який одержав від них нищівну поразку. Історики вважають, що скіфське військо було одним із найсильніших. Цьому сприяла пристосована для війни структура суспільства та жорстокі варварські традиції. Панівне положення було у царських скіфів. Це були природжені воїни, відмінні наїзники, все життя яких було підпорядковане військовим законам. Звичайне озброєння скіфів: вкладений лук зі стрілами, короткий меч («акінак»), спис, дротики та щит. За деякими даними скіфська стріла могла пролетіти понад 500 м, що свідчить про високу техніку виготовлення луків і стріл;

• скіфи створили високу матеріальну культуру. Вони увібрали у себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу, Греції, Риму; вплинули на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію населення лісостепової України;

• скіфи поділялися на три царства - басілеї, якими правив головний цар - батько та два його сина, а також на три стани: общинників, воїнів, жерців.

Починаючи з ІІІ ст. до н. е. на територію Причорномор’я постійно вдираються все нові хвилі кочовиків з Азії, з якими скіфи були вимушені вести вперту боротьбу. На рубежі ІІІ ст. і ІІ ст. до н. е. останнього удару по Скіфії завдали сармати. Частина скіфів була підкорена і асимільована прибульцями, а частина сховалася в Криму, де створила нову скіфську державу на чолі з царем Скілуром зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Ця держава проіснувала до ІІ ст. н. е., після чого була розгромлена племенами готів.

Сармати. Племена сарматів з’явилися на території Причорноморських степів України у ІІ ст. до н. е. Вони розгромили скіфів і більш, ніж на 500 років стали повновладними господарями цих земель. Сармати прийшли з областей Нижнього Поволжя і були іраномовними племенами. Вони поділялися на три групи: язиги, алани та роксолани. Особливою войовничістю виділялися алани. Їх походи на Індію, Малу Азію, Крим, Закавказзя відзначалися широкомасштабністю і агресивністю.

Сарматські традиції були цікаві та оригінальні:

• в їх середовищі були залишки колишнього матріархату. Часто їхніми керівниками були жінки - цариці (Томирис, Амагу та ін.). Жінки цього народу відзначались войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, з чоловіками ходили в походи;

• сарматська культура була близька до скіфської;

• їхнє військо славилося клиноподібною кіннотою і було неперевершеним. Кіннота сармат істотно вплинула на формування європейських рицарських загонів.

У 372 р. сармати були розбиті гунами, розсіялися у західній Європі, на Кавказі та Хозарському каганаті. Вважається, що частина їх згодом влилася до слов’янського середовища.

Грецькі міста-колонії. Греки з’явилися у Північному Причорномор’ї в середині VII ст. до н. е. Тут вони знайшли родючі, практично незаселені землі і почали будувати свої міста-колонії. Причинами, що підштовхнули греків до колонізації, були такі:

• демографічний вибух, перенаселення міст у самій Греції. Надлишок населення змушений був емігрувати;

• нестача землі;

• торгова експансія, необхідність пошуку нових джерел сировини і ринків збуту;

• усобиці та війни на території Греції; соціальна напруженість. Ті, хто одержували поразку на виборах, вимушені були виїхати на необжиті землі.

Першим грецьким поселенням на території сучасної України було місто Борисфен, побудоване на острові Березань, поблизу нинішнього Очакова. Потім у Дніпровсько-Бузькому лимані з’явилася Ольвія, яка стала незабаром найбільшим грецьким містом у Північному Причорномор’ї. Наприкінці VII - початку VI ст. н. е. були побудовані міста Херсонес (околиця сучасного Севастополя), Тіра (Білгород-Сіверський), Пантікапей (Керч), Феодосія, Фанагорія (Тамань), Танаїс (гирло Дону) та інші.

Греки привезли з собою полісну модель суспільного устрою. Вона поєднувала життя міста і навколишніх земель і робила міста-держави самодостатніми, життєздатними. Громадяни полісів мали широкі права (за винятком рабів, жінок та іноземців). Вільні люди мали право брати участь у народних зборах, обирати та бути обраними на державні посади. народні збори вирішували важливі державні питання. Політичний устрій, який склався в грецьких містах, отримав назву рабовласницької демократії.

Для населення античних міст були притаманні писемність, початкова освіта (читання, письмо, лічба), вивчення риторики, оволодіння музикою. В особливій пошані були історія та філософія. фізкультура та фізичні змагання.

Забудова міст враховувала одночасно підведення водопостачання, спорудження каналізаційних систем, створення приміщень для театральних вистав, спортивних занять та здійснення релігійних обрядів.

Протягом тисячолітнього існування причорноморських міст-держав виділяється два періоди в їхній історії - грецький (друга половина VII - середина І ст. до н. е.) та римський (І ст. н. е. - середина IV ст. н. е.).

У 480 р. до н. е. утворюється політичне об’єднання грецьких міст-колоній у Криму - Боспорське царство зі столицею в Пантикапеї. У І ст. до н. е. подальша експансія Боспорського царства зіштовхнула його з великою Римською імперією. Внаслідок невладних війн з Римом Боспорське царство почало занепадати, а в 63 р. римські легіони вступили до його столиці Пантикапеї. Всі грецькі міста- колонії Північного Причорномор’я були вимушені визнати владу римлян.

У перші століття нашої ери північне Причорномор’я стає об’єктом постійних атак з боку багато чисельних варварських племен, що просувалися зі сходу. У ІІІ ст. на територію Південної України вступають племена аланів і готів. У ході боротьби з ними римляни залишають Ольвію і Херсонес. Але незабаром у Північному Причорномор’ї заявився новий страшний ворог, який прийшов з глибин Азії - гуни. Спустошуючи все на своєму шляху, гуни у 70-х рр. IV ст. вдерлися на територію Боспорського царства, перетворивши його міста на руїни. Завмерло життя і в Ольвії. Лише Херсонес уцілів на деякий час, опинившись на узбіччі головних шляхів гунів. Згодом слов’яни почали називати це місто Корсунем.

І все ж таки, історія античної цивілізації у Північному Причорномор’ї позначилося перенесенням політичної системи управління на місцеві народи, прогресом в українських землях технології землеробства, ремесла та товарно- грошових відносин, поширенням на Подніпровщині досвіду та здобутків високо розвинутої на ті часи античної культури.