Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 9. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920 рр.)

Лекція № 12. Доба української Центральної Ради. Відродження державності (березень 1917 - квітень 1918 рр.)

1. Утворення Центральної Ради, її склад і політична програма.

2. Політична діяльність Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки.

3. Проголошення радянської влади в Україні. Українсько-більшовицька війна.

4. Причини поразки Української Центральної Ради.

3. Проголошення радянської влади в Україні. Українсько-більшовицька війна.

Політична ситуація в Харкові в цей час була своєрідною. 6-8 (19-21) грудня 1917 р. на пленарному засіданні Харківської Ради був переобраний її виконавчий комітет. Із 40 його членів більшовиків стало 19, лівих есерів - 11, меншовиків - 4, українських соціалістів (есерів та соціал-демократів) - 4, безпартійних - 2. На цьому засіданні було розв’язане питання про ставлення до Української Ради. За резолюцію більшовиків проголосували 119 депутатів, за резолюцію есерів - 54, за резолюцію меншовиків - 18. Харківська Рада заявила, що Центральна Рада не заслуговує довір’я трудящих і визнає уряд Народних Комісарів. 11 (24) листопада 1917 р. головою виконкому було обрано більшовика Артема. Військове керівництво Центральної Ради стягувало свої війська на Лівобережжя, зокрема, в район Харкова, який С. Петлюра вважав «оплотом більшовизму» в Україні. Але це робилось повільно й невдало. Ситуація швидко змінилась після захоплення Харкова 7-8 (20-21) грудня військами Раднаркому, якими керували відомий більшовик В. Антонов-Овсієнко і лівий есер, підполковник царської армії М.О. Муравйов. Штаб почав діяти у Харкові 10 (23) грудня 1917 р. більшовики захопили керівні місця у ВРК. Головою ВРК став член міського комітету РСДРП(б) М.Л. Рухимович. Тепер ВРК повністю був підпорядкований Раді і виконував усі розпорядження її виконкому. У Харкові встановилася радянська влада.

В цій ситуації більшовики і деякі делегати Всеукраїнського з з’їзду Рад, покинувши його, перебралися в Харків. Тут вони об’єдналися з делегатами ІІІ з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну і проголосили себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад (хоча в реальності присутні на з’їзді делегати представляли лише незначну частину Рад України). 11-12 (24-25) грудня 1917 р. цей з’їзд проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і федеративною частиною Російської республіки. На територію України було поширено дію декретів і розпоряджень уряду Радянської Росії й одночасно оголошені не чинними всі розпорядження ЦЦР та Генерального Секретаріату.

З’їзд обрав Центральний Виконавчий комітет Рад України (ВУЦВК), у складі якого абсолютно переважали більшовики і майже не було представників українських партій. Лише головою ВУЦВК був обраний робітник Харківського трамвайного депо, український лівий соціал-демократ Ю.Г. Медведєв, який у подальшому не грав жодної ролі в радянському керівництві. На противагу Генеральному Секретаріату УЦР урядові Радянської України була надана назва Народний Секретаріат, до якого ввійшли більшовики М.С. Данилевський, Артем, B.Х. Ауссем, Є.Б. Бош, М.О. Скрипник, В.П. Затонський, С.С. Бакинський, C.В. Лугановський, В.С. Люксембург, В.М. Шахрай і один лівий есер Є.П. Терлецький.

У реальності ні ВУЦВК, ні Народний Секретаріат не були самостійними державно-політичними органами. Для контролю за їх діяльністю Рада народних комісарів РРФСР (уряд Радянської Росії) призначала «Народним комісаром району України» більшовика С. Орджонікідзе. Саме його розпорядження були обов’язковими для уряду і всіх більшовиків України.

Перша війна Радянської Росії з УНР. 4 (17) грудня 1917 р. РНК Росії опублікував «Маніфест до українського народу», який фактично був неприкритим ультиматумом Україні. У документі зазначалося, що Центральна Рада «ігнорує радянську владу в Україні» і тому не може бути визнана РНК. Раді пропонувалося визнати радянську владу в Україні, тобто саморозпуститися. У разі невиконання вимог ультиматуму протягом двох діб, РНК Росії оголошував війну Центральній Раді. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не дозволити козачим формуванням перейти через Україну з фронту на Дон, попустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. Ультиматум був ні чим іншим як брутальним втручанням у внутрішні справи.

6 (19) грудня 1917 р. з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відповів відмовою на більшовицький ультиматум. Того ж дня РНК Росії оголосив війну українському уряду. Цей документ підписали Ленін, Троцький і Сталін 9 (22) грудня і раптовим ударом із Білгорода частини Червоної армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка захопили Харків, перетворивши місто на головний радянський центр в Україні. Незабаром тут був створений штаб «по боротьбі з контрреволюцією на півдні», який очолив колишній жандармський підполковник М. Муравйов.

У Києві було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування.

Загальна чисельність радянських військ, що вдерлися до України, складала близько 60 тис. солдатів, крім того, в Україні діяли створені більшовиками загони червоноармійців, які налічували до 100 тис. бійців (переважно в Донбасі). Військовий міністр УНР С. Петлюра зміг протиставити більшовикам не більше 15 тис. багнетів і шабель. До кінця грудня червоні зайняли Катеринослав, також важливі залізничні вузли - Лозову, Павлоград і Синельниково. 6 (19) січня радянські війська зайняли Полтаву, що відкривало їм прямий шлях на Київ.

Сил стримувати противника було недостатньо. Нечисленні українські полки виявилися небоєздатними. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у кульмінаційний момент 16 (29) січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на юнкерів Помічного куреня студентів - січових стрільців, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ УЦР все ж не вдалося. 26-27 січня (8-9 лютого) 1918 р., після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі - до Сарн.

IV Універсал Центральної Рада та проголошення незалежності УНР. За обставин війни з Радянською Росією УЦР вбачала єдиним виходом отримання зовнішньополітичної підтримки з боку зарубіжних держав. Для цього Україна формально мала бути незалежною державою. З цією метою УЦР ухвалила свій IV Універсал 12 (25) січня 1918 р. Основні положення IV Універсалу:

• незалежність та суверенітет УНР;

• проведення переговорів з Німеччиною та її союзниками й укладення з ними миру;

• після укладення миру демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан; збільшення продукції народного споживання тощо;

• передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

• націоналізація лісів, вод та підземних багатств;

• запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

• скликання Українських установчих зборів для прийняття Конституції УНР.

Але навіть у цьому маніфесті незалежності цілковито не відкидалась ідея федералізації з Росією. На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений, а війська супротивника уже контролювали значну частину території України.

Зайнявши Київ, більшовики розв’язали у місті кривавий терор. У наказі Муравйова говорилося: «Військам армії наказую нещадно знищити у Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Всього в Києві було розстріляно більше 5 тис. чол., хоча повні дані про більшовицький терор просто відсутні. На Україну була поширена дія всіх законів і декретів російського уряду, країна почала керуватися законодавством РРФСР.

Для прямого і безпосереднього вивозу до Росії вугілля, металу і залізняку, Ленін запропонував створити «незалежну» Донецько-Криворізьку радянську республіку. На посилення місцевих більшовиків до Донбасу прибув полк латиських стрілків. 29 січня 1918 р така «республіка» була створена, на чолі її Раднаркому став лідер місцевих більшовиків Ф. Артем-Сергєєв. Проте «республіка» проіснувала недовго, і в квітні того ж рокубула окупована німецькими військами.

Брестський мир та німецько-австрійська окупація України. Ще в грудні 1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро- Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянської Росії. 27 січня (9 лютого) 1918 р., тобто тоді, коли війська Муравйова увійшли до Києва, делегація УЦР на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Основні його положення:

• встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин - Гусятин - Збараж - Броди - Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

• відмова від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

• взаємний обмін військовополоненими;

• взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;

• встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

• налагодження дипломатичних відносин.

УЦР звернулася до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування» розраховуючи на те, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб). Проте німецький блок наполягав на введенні в Україну власних регулярних військ. Лише так було можливо вирішити своє, найбільш вигідне для Німеччини питання - забезпечення продовольством армії та цивільного населення. Справитися з цією вимогою Рада вже не могла. Її авторитет в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення.

Загалом події зими 1917-1918 рр. засвідчили, що еволюційний, демократичний, а інколи - романтично-піднесений курс лідерів Центральної Ради не збігався зі стратегією й тактикою російського більшовизму, який не визнавав ні державних кордонів України, ні принципів її суспільного устрою. Далася взнаки також непослідовність і нерішучість лідерів УНР у вирішенні нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, особливо тоді, коли не можна було зволікати. Через відсутність належних адміністративних механізмів прийнятих законів і постанов не виконувалася, а законодавча діяльність УЦР тривалий час мала в основному політико-декларативний характер. Не вирішивши радикально ні аграрного, ні робітничого питань, Центральна Рада опинилася у хвості революційних подій, втратила довір’я більшої частини населення. Справжнім каменем спотикання для неї став державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних і неефективних постанов.

Законодавчу діяльність УЦР гальмували політичні й ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та прийняття законопроектів. Правовий статус, повноваження Ради, Генерального Секретаріату залишалися невиразними, їх функції часто дублювалися. Така невизначеність тривала до останнього дня існування Центральної Ради. Арбітром у суперечках не завжди міг бути її голова М. Грушевський - член УПСР, який змушений був підкоритися партійній дисципліні.

Робота над Конституцією Україна (автономної України) почалася після проголошення ІІ Універсалу. В червні 1917 р. була утворена комісія у складі 100 осіб (голова М. Грушевський).

Конституція УНР, що була прийнята 28 квітня 1918 р., мала назву «Статус про державний устрій, права і вольності УНР». Вона включала 8 розділів і 85 статей. За першим розділом (Загальні постанови) йшов розділ «Громадського права і свободи», який проголошував гарантії прав і свобод громадян.

Конституція проголошувала єдиною, нероздільною територію, яка без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів не може зазнати ніяких змін.

В Конституції підкреслювалось (ст. 12), що всі громадяни мають рівні права, незалежно від статі, національності, раси, освіти тощо. Проголошувалася повна свобода слова, преси, спілок, місця проживання. Виборче право надавалось громадянам, яким виповнилось 20 років. В основу формування вищих органів влади було покладено принцип розподілу органів влади - на законодавчу, виконавчу та судову (законодавча - Всенародні збори, виконавча - Рада Народних Міністрів, судова - Генеральний суд).

В Конституції не йшлося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи зовнішньої та внутрішньої політики, формування місцевих органів самоврядування, органів суду та прокуратури, не були передбачені посади президента і прем’єра.

В той же час Конституція мала демократичний характер, була міцною правовою основою держави, фундаментом для всього законодавства України, створення демократичної державності.

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, зубожіння мас, невирішеності соціальних та економічних проблем, відсутності буржуазно- демократичних реформ розширювалися і зміцнювалася база для більшовицької ідеології в Україні. Тим часом керівництво Раднаркому твердо здійснювало централізаторську діяльність у межах колишньої імперії. Саме соціалістичним утопізмом характеризувалися дії Раднаркому Росії щодо України, і вони здобули широку підтримку серед її населення. Українське суспільство не готове було активно виступити проти більшовизму, бо його ідеологія глибоко проникла у свідомість та психологію людей в умовах законсервованого суспільства. Комуністична ідея порівняно легко паралізувала українську людність, розколола суспільство. Приблизно 25-30% активного населення України побачили у більшовизмі можливість реалізувати свої інтереси: зберегти єдину державу. ліквідувати соціально-економічний визиск, забезпечити розподіл власності на користь, як спершу здавалося, бідних верств населення. Лише незначна частина українців виступила на захист УНР, надаючи підтримку національним органам влади. Більшість дотримувалася нейтралітету.