Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 8. Соціально-політичний та політичний розвиток України на початку ХХ ст.

Лекція № 11. Особливості розвитку України на початку ХХ ст.

1. Зміни в соціальній структурі суспільства.

2. Національний рух на початку ХХ ст. Перші політичні партії України. І і ІІ Державні думи.

3. Український громадсько-політичний рух під час революції 1905-1907 рр.

4. Соціально-політичні процеси в Україні в період третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 р.). III і IV Державні думи.

5. Соціально-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

6. Політичні сили українства під час Першої світової війни.

5. Соціально-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

Соціальна та економічна структура західноукраїнських земель.

Політичне становище українського населення в Австро-Угорщині, яке на 1910 р. мало 8% від загальної кількості населення імперії та проживало на території Галичини, Буковини й Закарпаття, було складним. Угорська влада на Закарпатті взагалі не визнавала існування українців. Однак на Буковині та в Галичині виникли й успішно розвивались українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта» з 1968 р., Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка з 1873 р.) та політичні партії. Українські представники були у рейхстазі та провінційних сеймах. У Галичині влада фактично належала полякам, на Буковині - німцям і румунам.

У Галичині населення протягом 1733-1910 рр. зросло з 2,3 до 8 млн. осіб, Східної Галичини - з 1,8 млн. до 5,2 млн., Буковини (1774-1910) - з 0,07 до 0,52 млн., Закарпаття (1777-1910) - з 0,25 до 0,5 млн.

Етнічний склад імперії був неоднорідним. Основну масу становили українці: на 1910 р. у Східній Галичині проживало 62,8 % українців від загальної кількості населення краю, на Північній Буковині - 58,5 %; Закарпатті у 1857 р. - 69,7 %. Значними етнічними групами були поляки (у Східній Галичині 1900 р. - 22,7 %), румуни (на Буковині 1900 р. - 31,4 %, 1910 р. - 34,4 %), угорці (на Закарпатті наприкінці ХІХ ст. - 26 %). Проживали тут також євреї, німці, чехи, словаки, вірмени та ін.

Основна маса українців проживала у селах; міщан було понад 9% від загальної кількості. Так, на Галичині на початку ХХ ст. селяни становили 85% населення, на Закарпатті на межі ХІХ-ХХ ст. у містах мешкало лише 7% жителів.

Більшість населення західноукраїнських земель була зайнята в сільському господарстві: 1900 р. у Галичині понад 80%, на Буковині - 71,3%, Закарпаття - 85%. У Галичині в 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків; у 1902 р. їх кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Майже 75% поміщицьких земель краю зосереджувалися в руках 493 осіб.

Цей регіон характеризувався найнижчим в імперії рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. 94% усіх господарств мали землі менше, ніж 10 га, а близько половини - 2 га землі й вважалися економічно відсталими. Серед усіх селянських господарств налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% заможних. Помітним було збільшення їх кількості унаслідок дроблення, яке супроводжувалося зменшенням земельних наділів. Наслідком цього стало агарне перенаселення краю. Це викликало масову еміграцію західноукраїнського селянства, яка досягла найбільших розмірів. На початку ХХ ст. зі Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, із Закарпаття 170 тис. Протягом 1890-1913 рр. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже 1/3 приросту населення краю за цей період. Проте вона лише частково розв’язувала проблему аграрного перенаселення й послаблювала соціально-економічне напруження.

Лише приблизно 10% населення Галичини проживало у великих і малих містах. Основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. З появою залізниць, через які пішов потік західних товарів, багато місцевих підприємств, не витримавши конкуренції, розорилися. Значна кількість тих, які вистояли в цій боротьбі, мали ремісничий характер. Польські магнати добилися власного розвитку промисловості. У 1901 р. ними було створено спілку фабрикантів, швидкими темпами стали розвиватися нафтові промисли в районі Дрогобича і Борислава, які фінансувалися переважно за рахунок англійського та австрійського капіталу. До 1914 р. ці промисли давали до 5% світового видобутку нафти.

Зростала кількість пролетаріату. У 1902 р. налічувалося 230 тис. робітників. Серед 18% - українці, 24% - євреї, решта - поляки.

Австрійська статистика класифікувала все населення Буковини за зайнятістю на чотири групи: сільським господарством займалося 75,71% населення; у промисловості було задіяне 11,11%; у торгівлі й на транспорті - 7,25%; на державній і військовій службі, у вільних професіях і безробітних - 5,93%. Соціальний склад працюючого населення був представлений п’ятьма групами: самостійні господарі (на 1910 р. 34,4% усіх працюючих), службовці (2,58%), робітники (12,34%), поденники (17,36%), члени родин, що допомагали (33, 32%). Рівень писемності на Буковині був одним із найнижчих в імперії. На початок 1914 р. вміли читати і писати лише 45,2% населення краю. Серед українців Буковини майже не було великих землевласників, заможної промислової і торгової буржуазії.

Буковина та Закарпаття були внутрішніми колоніями австрійського центру, буковинські українці серед усіх західноукраїнських селян найзаможнішими, насамперед тому, що великі румунські землевласники не мали такого помітного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам. В зв’язку з цим українці мали певні політичні важелі. На межі століть це спричинилося до формування добре організованої системи освіти, можливості навчатися в Чернівецькому університеті та відносно сприятливих політичних умов. Ще у 1884 р. у Чернівецькому університеті було відкрито кафедру української мови та літератури, яку очолив С. Смаль-Стоцький.

Зростання національно-політичного руху в Г аличині. У Східній Г аличині на початку ХХ ст. сформувалася свідома своїх політичних інтересів українська спільнота, яку вже неможливо було залишати поза увагою. Для розвитку українського руху Г аличина мала сприятливі умови. Українці хоч і обмежено, але користувалися демократичними правами: обирали своїх представників до крайового сейму й австрійського парламенту, мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, освіти. Учасники українського національного руху застосовували легально-еволюційні методи для відстоювання своїх інтересів. Вони проявилися в наступному:

• в діяльності українського парламентського представництва в австрійському парламенті. Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в 10 разів порівняно з 1897 р. Українці здобули 32 мандати (із 516 осіб). Провідну роль у них відігравала УНДП як провідна парламентська партія. Українська фракція наголосила на тому, що буде в опозиції до уряду поки не будуть створені умови для самостійного розвитку українського народу. Вона зосередила увагу на викритті зловживань місцевої адміністрації під час проведення виборів, українізації освіти та відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму. Наприкінці 1907 р. фракція добилась від уряду визнання необхідності проведення деяких реформ в Галичині. У 1910 р. проблему поділу Г аличини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Г аличиною прокотилась хвиля масових народних віч на підтримку відповідного рішення. У 1914 р. було змінено Крайовий Статут. У новому сеймі мало бути 221 місце, з яких 62 віддавалось українцям. Усе це свідчило про зародження елементів політичної автономії українців у Галичині. Перша світова війна перервала ці реформи;

• у проведенні масових виступів сільськогосподарських робітників і селян. Найширших масштабів і гостроти набули страйки в 1905-1906 рр. у Галичині. Вони охопили 384 сіл 35 повітів;

• у зростанні політичної активності і завершенні формування основних політичних партій, зокрема завдяки українській студентській молоді. Серед співзасновників і активних діячів українських партій були представники студентського руху Є. Левицький, В. Охримович, М. Ганкевич, О. Колесса, О. Партицький, Ю. Бачинський;

• у загостренні на початку ХХ ст. українсько-польських відносин гостроконфліктного характеру. Конфронтація розгорталася навколо трьох основних проблем: селянського питання, суперечок навколо університету і вимог щодо проведення виборчої реформи, причому як до віденського парламенту, так і до Галицького сейму. Польсько-український конфлікт між двома національними елітарними колами (в основному студентськими) переріс у конфронтацію між двома народами. Особливо гострими та актуальними було селянське питання, зумовлене низькими заробітками сільськогосподарських робітників у великих маєтках. У 1902 р. вони розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Проблема, яка могла б об’єднати пригноблених українських і польських селян, була успішно використана для розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Особливості українського національного руху на Буковині на початку ХХ ст. Охарактеризуємо найбільш виразні з них:

• у віденському парламенті буковинці разом із галичанами входили до «Українського клубу»;

• у листопаді 1905 р. у Чернівцях було скликано Національну Раду, на яку прибули представники всіх українських товариств краю, депутати буковинського

сейму та австрійського парламенту. Тут відбулося організаційне оформлення буковинського народовства в політичну партію, яка мала офіційну назву - «Національна Ради русинів на Буковині», неофіційну - Національно-демократична партія;

• у червні 1906 р. утворилася Радикальна партія, метою якої було поєднання боротьби за визволення українського народу із широкими соціально- економічними перетвореннями, встановлення соціалізму;

• 1909 р. відбулося відродження товариства «Руська Рада», тепер вже зі статусом «мужицької партії». Ініціатором цих подій став лідер народовців С. Смаль-Столцький;

• народовська «Національна Рада» розгорнула боротьбу за введення загального прямого рівного виборчого права. У 1907 р. на виборах за новим виборчим законом у всіх українських виборчих округах перемогли народовці.

Основні особливості українського національного руху на Закарпатті на початку ХХ ст. Вони такі:

• розвивався у надзвичайно важких умовах примусової мадяризації краю;

• завдяки опору мукачівського єпископа Ф. Фірцака та його прибічників угорська влада не змогла придушити на Закарпатті український національний рух;

• в українському національному русі цього періоду продовжував панувати русофільський напрям, але зародилася також народовська (українофільська) течія;

• органом народовського руху став тижневик «Наука» (1897), редактором якого з 1903 р. був греко-католицький священик А. Волошин;

• розвиток народовського напряму на Закарпатті відбувався під впливом і в тісній взаємодії з галицьким та буковинським народовством;

• народовський напрям у цей період був досить аполітичним, обмежувався питаннями мови, літератури та освіти. Народовці не домагалися надання автономії чи самоврядування краю. Головним завданням вважали збереження існуючих проявів національного життя, що в майбутньому могли б сприяти відродженню краю;

• народовці посилюють роботу серед селян. Напередодні Першої світової війни майже в кожному українському селі вони організували читальню;

• бурхливо розвивалися молодіжні спортивно-пожежні товариства «Січ». Перше товариство виникло в Кіцмані в 1902 р. Січовики проводили велику пропагандистську роботу по селах, намагалися навертати молодь до суспільної діяльності. На 1910 р. товариства існували в 110 селах краю;

• 1903 р. засновано союз хліборобських спілок Буковини «Селянська каса» (голова С. Смаль-Стоцький), який об’єднав капітали місцевих кооперативних спілок. 1913 р. виникла страхова компанія «Карпатія»;

• активно діяли українські культурно-просвітні товариства. Центральним була «Руська бесіда», що мала 8 філій і понад 120 читалень на місцях. Діяло також товариство «Руський народний дім», яке для незаможних українських дітей відкрило «Бурец ім. Ю. Федьковича». Існували також станові організації «Руська школа» (українське учительство), «Зоря», «Поміч» (ремісники), «Праця» (робітники), «Жіноча громада» (жінки) тощо. Культурно-освітні, політичні та економічні товариства буковинських українців становили основу й джерело оновлення національного відродження.