Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 8. Соціально-політичний та політичний розвиток України на початку ХХ ст.

Лекція № 11. Особливості розвитку України на початку ХХ ст.

1. Зміни в соціальній структурі суспільства.

2. Національний рух на початку ХХ ст. Перші політичні партії України. І і ІІ Державні думи.

3. Український громадсько-політичний рух під час революції 1905-1907 рр.

4. Соціально-політичні процеси в Україні в період третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 р.). III і IV Державні думи.

5. Соціально-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

6. Політичні сили українства під час Першої світової війни.

4. Соціально-політичні процеси в Україні в період третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 р.). ІІІ і IV Державні думи.

Столипінська політична реакція. Внаслідок поразки революції 19051907 рр. тимчасово переміг царизм. По всій країні встановився режим репресій, що за іменем одного з його основних натхненників і провідників - голови царської Ради міністрів П. Столипіна, дістав назву столипінського. Третьочервневий виборчий закон зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Це був перший крок у масштабному наступі реакції. За новим виборчим законом ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. Поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1% населення Європейської Росії, обирали 64,4% всіх виборщиків, а робітники й селяни разом - тільки 24,8%. Вибори, що відбувались влітку і восени 1907р., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у ІІІ Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священників і тільки 20 селян. За партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.

Однією з найважливіших складових частин третьочервневої монархії був наступ проти революційних сил, який позначився: воєнним або надзвичайним станом; стратою робітників і селян без суду і слідства; засланням на каторжні роботи; забороною діяльності усіх опозиційних партій, розгромом профспілок, кооперативів тощо; значним посиленням антиукраїнської політики уряду.

Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 19071909 рр. військово-польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Сильно постраждали революційні партії. Нещадне переслідування їх розпочалось уже в 1906 р. і неослабно тривало протягом кількох років. Харківська організація РСДРП тільки за другу половину 1907 р. зазнала 8 провалів. Після розгрому в травні 1909 р. харківська організація РСДРПприпинила своє існування до кінця 1911 р. Партія есерів, якщо в роки революції в Харкові налічувалось понад 700 осіб, то протягом наступних 2 років їх залишилось кілька десятків. На початку 1910 р. організації у місті уже не існувало.

В січні 1907 р. була проведена загальноукраїнська ліквідація «Спілки», а разом з нею й УСДРП. Практично не постраждала зовні від репресій непомітна організація УНП (керівник М.І. Міхновський).

Посилення національного гніту. У центрі уваги П.А. Столипіна завжди знаходилось і національне питання. У руслі підходів до нього слід розглядати й репресивну політику уряду П. Столипіна щодо тогочасного українського національного руху, котру можна узагальнити основними положеннями:

• українознавство кваліфікувалося як «австрійська інтрига», що загрожувала національній безпеці Російської імперії;

• заборонялося введення ще в 1905 р. викладання українською мовою у школі, скасовувався циркуляр міністра народної просвіти від 1906 р., за яким учителям дозволялося «використовувати малоросійську мову для роз’яснення того, що учні не зрозуміли», обмежувалися розмови вчителів з учнями українською мовою навіть у позаурочний час, не дозволяючи співати українських пісень, декламувати українські вірші, виконувати українські мелодії на музичних інструментах;

• закрилися Київська, Одеська, Чернігівська, Полтавська, Ніжинська та інші регіональні «Просвіти»;

• обмежувався продаж українських книжок та переплата газет національною мовою;

• заохочувалася діяльність так званих «богданівців», тобто прихильників курсу Богдана Хмельницького на об’єднання Росії й України;

• набував чинності циркуляр від 20 січня 1910 р. про заборону реєструвати будь-які інородницькі («инородческие») товариства та клуби, в окремій інструкції пояснювалося, що це обмеження стосується перш за все українських організацій;

• заборонялося вживання у пресі слів «Україна» та «український народ».

Коментуючи всі ці кроки, П.А. Столипін із промов у Державній думі 1911 р. говорив: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою Малоросійської України на автономно-територіальних засадах» .

Такого відношення П. А. Столипіна до України не випадково викликало незадоволення ним з боку українського есера Д. Богрова, який у вересні 1911 р. у Києві смертельно поранив його. Ця подія, між іншим, зашкодила проведенню реформи. Крім того, реформу було розпочато зі значним запізненням; перехід від натурального типу економіки до ринкових відносин в умовах самодержавства й адміністративних принципів управління економікою і рівноправні способи розподілу землі завжди викликають опір. Без надійної соціальної бази в особі ініціативних і кваліфікованих прошарків населення такі перетворення приречені на поразку. Політика впровадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а загострила її.

Загалом, становище трудящих верств населення України на початку ХХ ст. було одним з вагомих факторів посилення соціальної напруги. Загострення соціальних протиріч неминуче вело до революційного вибуху.

Українське питання в ІІІ та IV Думах і активізація українського національно-визвольного руху. Ця проблема доказово і ретельно розглядається професором Д. М. Чорним у навчальному посібнику з політичної історії України (Політична історія України: навч. Посібник. - К.: Академвидав, 2008.) у розділі 7.3 «Українські фракції в парламенті Росії та Австрії на поч.. ХХ ст. В ньому автор підкреслює, що новий антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх національних партій, тиск на виборців під час голосування призвели до того, що у ІІІ (1.11.1907 р. - 9.06.1912 р.) і IV (15.11.1912 р. - 6.10.1917 р.) Думах українських фракцій не було.

У 1907-1914 рр. влада розгорнула наступ на національні права народів Російської імперії. Пропагувалась ідея «Великої Росії», яка на шпальтах проурядових видань, у виступах лідерів чорносотенних і навіть частини правих лібералів розшифровувалась як «Росія для росіян». Увесь український рух оголошувався сепаратистським, таврувався як мазепинство. В залежності від поточної кон’юнктури імперський пропагандистський апарат то закликав ігнорувати українство як щось штучне, вигадане, мертве, то спрямовував на нього репресії як на реальну небезпечну, грізну і велику силу. Це означало, що організована політична боротьба українців викликала розгубленість влади та її прибічників.

На початку 1908 р. за ініціативою А.І. Савенка, Т.Д. Флоринського,

А.В. Стороженка в Києві виник «Клуб русских националистов», який став інтелектуальним та організаційним центром антиукраїнського руху. На сторінках періодичної преси, в спеціальних записках до уряду, виступах на крайових і загальноросійських конференціях та з’їздах чорносотенців вони намагались довести, що український рух викликаний австрійською та німецькою інтригою, спрямований на підрив устоїв православ’я та російської державності. Чорносотенні теоретики відкидали існування української мови, українського народу, розробляли власну версію історії українського козацтва, закликали уряд до жорсткої політики щодо українства. Намагаючись відволікти увагу простих людей від демократичного руху, чорносотенці використовували політичні технології, побудовані на доносах, насильстві, нагнітанні в суспільстві атмосфери страху, роздмухуванні антисемітських настроїв. Особливо галасливу та масштабну кампанію російські націоналісти організували в 1913-1914 рр. з метою недопущення широкого відзначення 100-ї річниці з дня народження Т.Г. Шевченка. Демократичним силам, що діяли в українських губерніях імперії, стала зрозумілою необхідність зусиль для подолання правої загрози. Тому в передвоєнні роки посилились консультації між українськими діячами та представниками загальноросійських ліберальних і народницьких сил.

Настання політичної реакції. репресії щодо опонентів самодержавного режиму, примусили всі українські партії змінити тактику. В ці роки політичні лідери шукали будь-яку можливість заявити про українські вимоги. Особливої ваги набули три напрями політичної діяльності. По-перше, співробітництво із демократичними (поступовими, за термінологією тих часів) фракціями в Думах - кадетами і трудовиками та соціал-демократами, які почали усвідомлювати вагу національного, зокрема українського питання, в демократизації імперії. По-друге, залучення широкої української громадськості до обговорення українських вимог, що лунають з думської трибуни, організація кампаній масової підтримки знизу цих вимог. По-третє, участь в політичних дискусіях, політичній полеміці із представниками інших таборів, ознайомлення громадськості, зокрема європейської, із українськими вимогами та потребами.

Подібна тактика використовувалась у 1908-1914 рр. у зв’язку із обговоренням в думах питань бюджету, про українську мову викладання в школах, створення Холмської губернії, з приводу заборон святкування Шевченківських роковин. В ІІІ Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про допускання української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте ці скромні вимоги не були прийняті. Українську мову не дозволили вивчати в початковій школі, хоч іншим народом - полякам, латишам, литовцям, естонцям, татарам, євреям - було дозволено мати такі школи.

Перші широкі дебати безпосередньо з українського питання відбулися в IV Думі і травні-червні 1913 р. в ході сесії, на якій розглядався державний бюджет, зокрема витрати на освіту. Ініціатива належала трудовикам і кадетам, до яких приєднались соціал-демократи. Г отуючись до виступів, вони тісно співпрацювали з українськими політиками. Промовці аргументовано довели, що існує жорстоке переслідування українського слова; посилаючись на висновки педагогічної науки, показали сумні наслідки заборон викладання рідною мовою для розвитку освіти народу, народної самосвідомості. З думської трибуни зазначалось, що політика уряду шкодить міжнародному іміджу країни, оскільки в Австро-Угорщині діють школи з українською мовою викладання. Спроби членів партії октябристів заперечити існування української мови і української нації викликали бурхливу реакцію громадськості. Українська інтелігенція виступала із заявою 118-ти. Серед підписантів були колишні члени Думи П. Чижевський, І. Шраг, Ф. Штейнгель, публіцист С. Єфремов та ін. Селяни Катеринославської губернії зібрали 1790 підписів під листом на захист національних інтересів. Ці документи були направлені в Думу.

У передвоєнний період пожвавилася полеміка між різними політичними силами, активну участь у якій брали українські ліберали та соціал-демократи. Однією з найзначніших постатей став С. Єфремов, статті, фейлетони, замітки якого з політичних та літературних питань систематично з’являлись у газеті «Рада», інших виданнях. У центрі уваги його публіцистики цієї доби - об’єктивна оцінка стану українського руху після поразки революції 1905-1907 рр., питання тактики. На думку С. Єфремова, український рух має бути здатним працювати з українськими масами. Активно полемізував він з чорносотенцями, лідерами російських кадетів (П. Струве) з українського питання. У його міркуваннях домінувала теза, що «не слід поступатись перед будь-якими своїми національними домаганнями або занадто великі надії покладати на когось, опріч самих себе».

Вагомими напрацюваннями української політичної думки стали ідеї українського соціал-демократа Л. Юркевича (Рибалки). Полемізуючи з українськими лібералами, він доводив необхідність робити ставку на середній клас як основну силу національного руху. У полеміці з лідером більшовиків В.І. Леніним він показав співвідношення між правом націй на культурне і політичне самовизначення та створення пролетаріатом кожної нації власних соціал-демократичних організацій.

Наприкінці 1900-х років розпочалась теоретична робота ідеолога українського консерватизму В. Липинського. Він вважав, що розбудова незалежної української держави неможлива без збереження повноцінної соціальної структури суспільства, в якому мають бути представлені всі класи і групи. В публіцистичних та історичних працях В. Липинський доводив необхідність повернення до українства полонізованої польської шляхти із збереженням нею своїх класових характеристик (так звана концепція територіалізму або «крайовства», що наслідувала погляди хлопоманів ХІХ ст.). В умовах наближення війни В. Липинський закликав до об’єднання всіх переконаних українських державників, висуваючи формулу «ясна і виразна українська політична ідея, не засмічена ні русофільським, ні австрофільським намулом». Власне бачення майбутнього України, стратегії і тактики руху запропонував член УСДРП, згодом ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. Більшість українських діячів усвідомили в цей час необхідність самостійної тривалої і копіткої політичної роботи з масами, яка згодом має дати позитивні наслідки.

Донцов Дмитро Іванович (1833-1973) - політичний публіцист, ідеолог українського націоналізму. Належав до Революційної української партії (РУП) та Української соціал - демократичної робітничої партії (УСДРП). У 1914-1918 рр. - голова й активний член Союзу Визволення України (СВУ). У 1917 р. жив у Львові, де здобув доктора права. В березні 1918 виїхав до Києва, де очолив Українське телеграфне агентство. Один із керівників Української хлібороцько- демократичної партії. З 1922 мешкав у Львові, де був одним з засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва» (1923-1924). У 1939 заарештований і ув’язнений у польському концтаборі. З 1939 р. жив у еміграції в Німеччині, Чехословаччині, Франції. З 1947р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях.

У своїх працях « Модерне Москвофільство» (1913), «Історія розвитку української ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Європа» (1955), «Ключ доби» автор обґрунтував необхідність політичної незалежності України, виступав проти російського імперіалізму в усіх його проявах, застерігав від орієнтації на Москву, не зважаючи на те, чи вона буржуазна, чи пролетарсько-соціалістична. У філософських концепціях Д. Донцова яскраво виражені ідеї інтегрального націоналізму - ідеології ОУН, що заперечувала ліберальні цінності й проповідувала рішучі дії заради національних інтересів. Обстоюючи ідею самостійності України, Д. Донцов завжди зберігав виразну антиросійську позицію.