Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 8. Соціально-політичний та політичний розвиток України на початку ХХ ст.

Лекція № 11. Особливості розвитку України на початку ХХ ст.

Початок ХХ століття в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Вибух народного гніву назрівав. Посилилась активність політичних сил, розгорнувся процес утворення перших політичних партій в Україні. Рубіж ХІХ і ХХ ст. значною мірою зумовлений революцією 1905-1907 рр. після її поразки розпочався широкомасштабний наступ реакції складовими частинами якої були погроми суспільних організацій, посилення національного гніту. Перша світова війна зумовила розкол національного руху, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення його розвалу.

1. Зміни в соціальній структурі суспільства.

2. Національний рух на початку ХХ ст. Перші політичні партії України. І і ІІ Державні думи.

3. Український громадсько-політичний рух під час революції 1905-1907 рр.

4. Соціально-політичні процеси в Україні в період третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 р.). III і IV Державні думи.

5. Соціально-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

6. Політичні сили українства під час Першої світової війни.

1. Зміни в соціальній структурі суспільства.

Характеристика соціального складу. Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897 р., у Російській імперії проживало приблизно 30 млн., в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував близько 3 млн. українців. Проте на провідних ролях була російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та євреї. Нижча сільська верства переважно складалась з українців. Загалом у дев’яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян - 12%. У Східній Галичині українці становили 63% населення, поляки - третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців - 5,5%, тоді як 38% росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. Наприкінці ХІХ ст. існувало чотири великих міста: Одеса (понад 400 тис. осіб), Київ ( 250 тис. осіб), Харків (175 тис. осіб), Катеринослав (115 тис. осіб). Тут нараховувалося 35% усього міського населення Наддніпрянської України. На 1914 р. населення Києва і Одеси становило понад 500 тис. осіб, Харкова - приблизно 250 тис., Миколаєва і Херсона - приблизно 100 тис., Житомира, Новочеркаська, Полтави - 60-80 тис. чол.

На початку ХХ ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менш ніж 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім’ями) визнали рідною мовою українську. Але для значної кількості їх була характерна подвійна лояльність та ідентичність: Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань.

Серед господарських верств міста і села бракувало освічених людей. У 1897 р. було зареєстровано 47 тис. українців з середньою та вищою освітою, з них понад половину - на Лівобережній Україні (0,3% українського населення), ,а росіян 143 тис. (5% російського населення України).

Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов’язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймались його вимогами, захищала його інтереси. Кількісний склад спеціалістів на селі становив 83025 осіб. Найбільше сільської інтелігенції проживало на Правобережжі (понад 38 тис. осіб); Лівобережжі та Слобожанщині - майже 27 тис.; Півдні - приблизно 20 тис. Територіально сільська інтелігенція була розподілена нерівномірно: від 500 до 100 осіб на повіт. До 1917 р. її кількість зросла удвічі. Значну частку спеціалістів становили представники духовенства. Напередодні Першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села, на відміну від другої половини ХІХ ст. Поява сільської інтелігенції потребувала нових умов організації суспільства: створення профспілок, національних організацій тощо.

Іншим класом, який сформувався на початку ХХ ст. стали робітники. За переписом 1897 р., в Україні їх кількість становила приблизно 1,5 млн. осіб. 387 тис. осіб із них були зайняті у промисловості. У зв’язку з розвитком промисловості від початку ХХ ст. до 1917 р. прискорювалося зростання пролетаріату. У 1910 р. у промисловості України було зайнято 475 тис. робітників, у 1917 р. - 839 тис. Чисельність пролетаріату зростала за рахунок міграції робітників із російських губерній, які оселялися здебільшого у південних районах. Ситуацію використав царат для проведення русифікаторської політики у найбільших промислових центрах Наддніпрянщини. Резервом поповнення пролетаріату стали й дрібнотворні виробники.

Протягом перших 15 років ХХ ст. кількість робітників в Україні значно зросла і досягла приблизно 20% (3,612 млн. осіб) від загальної кількості робітників Російської імперії. Найбільші центри зосередження пролетаріату - Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. У 1917 р. концентрація пролетаріату у цих містах сягнула понад 70%. На Лівобережжі його більшість зосередилася у Харківській губернії (104 тис.), на Правобережжі - в Київській губернії (101 тис.). У 1917 р. сільськогосподарських працівників, які приєдналися до пролетаріату, налічувалося 1,2 млн. осіб. До непромислового пролетаріату належало також понад 230 тис. осіб найманих робітників.

Етнічний склад робітників Наддніпрянської України був неоднорідним: росіяни-шахтарі становили 70%, металісти - 69%, залізничники - 49%. В аграрно- промисловому комплексі у південно-західних і західних губерніях переважали робітники українського походження. Загалом серед пролетаріату частка українців становила приблизно 70%. Національний склад робітництва впливав на формування й розвиток національно-державницьких ідей на наступних етапах. На Сході та Півдні, де у міському населенні переважав російськомовний компонент, серед пролетаріату панували проросійські настрої, натомість у західних областях - самостійницькі тенденції.

Значні зміни відбулись і в середовищі поміщиків. Протягом 1877-1917 рр. відбулось істотне скорочення землеволодіння дворян. Більшість своїх земель вони втратили через соціально-економічні умови. Господарства після реформ 60-70-х років ХІХ ст. почали занепадати. Скороченню дворянського землеволодіння сприяли також аграрна криза наприкінці ХІХ ст., повстання селян у 1905-1907 рр., реалізація Столипінської аграрної реформи. У 1905 р. на Наддніпрянщині налічувалося 21,6 тис. поміщицьких маєтків. Упродовж 1905-1907 рр. поміщицькі землеволодіння скоротились у Київській губернії на 33,2%, Чернігівські - 43,1%, Полтавській - 31,1%, Харківській - 40,5%, Катеринославській - 52,7%. Це сталося тому, що відбулася соціальна еволюція поміщиків. Збувши свої маєтки, вони часто ставали чиновниками, лікарями, художниками, письменниками, вчителями, науковцями, поповнюючи лави інтелігенції. Поступово поміщицькі землеволодіння обмежувалися, поміщиків витісняли із соціальної структури суспільства, формуючи на їх основі господарства нового, капіталістичного, типу.

Особливості промислового розвитку. Наддніпрянська Україна в промисловому виробництві Російської імперії посідала друге місце. На її території найбільш стрімко розвивались великі підприємства у металургійній та кам’яновугільній промисловості. Були створені нові промислові центри: вугільно- металургійний Донбас, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Зокрема, у 1900 р. 5 найбільших заводів Півдня виробляли 49% металургійної продукції. У загальноросійському виробництві їх частка становила понад 25%. Вугільні шахти Донбасу на початку ХХ ст. продукували 75% усього видобутку вугілля в Росії. Постали нові центри сільськогосподарського машинобудування (Харків, Одеса, Бердянськ), металургійного виробництва (Юзівка, Катеринослав). На початку 90х років ХІХ ст. в Україні вироблялося 30% чавуну, а на початку ХХ ст. - більше 60%. Високі показники були характерні й для інших галузей. У 1913 р. продукувалося від загального виробництва в Російській імперії 72,3% залізної руди, 58%сталі, 69% чавуну, 37% прокату, 50% сільськогосподарських машин, 40% паровозів. На початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва була на одному з перших місць у світі. Промислове виробництво зосередилось у великих промислових центрах на Сході Наддніпрянщини та у містах Півдня - Харкові, Луганську, Катеринославі, Миколаєві, Одесі. З 1890 до 1902 рр. кількість великих підприємств, на яких працювало від 1000 осіб, зросла на 141,5%. Значним досягненням стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів.

Концентрація капіталу та робочої сили сприяла монополізації промисловості. На початку сторіччя створюються потужні синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903), «Продуголь» (1904). Останній контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донбасі. Але слід мати на увазі що, по-перше, процес монополізації торкнувся лише металургійної , кам’яновугільної, залізорудної галузей. Легка та харчова промисловість залишались немонополізованими. По-друге, форма монополізації української промисловості була найпростішою, а саме - синдикат (угода промисловців про спільну цінову політику), тоді як у розвинутих країнах монопольні об’єднання передбачали концентрацію капіталу в одних руках та угоди про спільну виробничу політику. Типовою формою монополістичних об’єднань там уже були концерни та трести. По-третє, концентрація робочої сили була вкрай нерівномірною. На найбільших металургійних та металообробних підприємствах Донбасу та Катеринослава працювало до 3 тис. робітників, і таких заводів-гігантів було порівняно небагато (Брянський рейковий завод у Катеринославі, Луганський паровозобудівний). В Одесі та Києві на жодному з підприємств не було більше 500 працівників. Основна маса найманих працівників була зайнята на невеликих та середніх за розміром підприємствах і до того ж в ряді галузей наймана праця використовувалась сезонно (наприклад, у цукроварні).

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Схід і Південь України досить швидко перейшли на капіталістичні рейки і бурхливо розвивали промислове виробництво, то на Правобережжі домінував аграрний сектор.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових регіонів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн - марганцевої, Кривий Ріг - залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя - цукрової. Кількість цукрових заводів на Правобережній Україні протягом 1898-1904 рр. зросла із 122 до 144 і до 1914 р. практично не змінилась.

Зміни в сільському господарстві України. Незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому вселах проживало 80% населення. За національним складом сільське населення, а в містах українці не перевищували 32% населення. Темпи зростання чисельності робітничого класу були високими, але все ж таки станом на 1917 р. кількість найманих працівників сягала лише 892 тис., причому у провідних галузях промисловості зосереджувалися, як правило, робітники-росіяни. Українська нація залишалась переважно агарною. Феодальні відносини гальмували розвиток капіталізму в сільському господарстві, а невирішене аграрне питання посилювало конфронтацію у суспільстві, сприяло зростанню соціального напруження та політичної нестабільності. Поміщицькі землеволодіння занепадали, а громада виявила нездатність ефективно господарювати і контролювати настрої селян. Це зумовило запровадження аграрної реформи в Російській імперії, яку ініціював прем’єр-міністр П. Столипін. Реформи передбачали руйнування громади, в якій вбачався головний стримувальний чинник розвитку продуктивних сил сільського господарства. Почалося реформування з публікації указу від 9 листопада 1906 р., у відповідності з яким скасовувався закон 1893 р. про непорушність селянської громади. Попри те, що указ мала затвердити Державна дума, його відразу почали втілювати в життя. Юридичної сили він набув лише 14 червня 1910 р. за Положенням про землеустрій (травень 1911 р.), у якому йшлося про створення відрубних та хутірських господарств шляхом ліквідації черезсмужжя. За угоди1/5 домовласників можна було отримати землею однією ділянки. В Україні найбільшого поширення набули хутори, а в інших регіонах Російської імперії - відруби.

За Законом від 14 червня 1914 р. в індивідуальну земельну власність перейшло від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% - степовій та від 13,8 до 16,5% - Лівобережній Україні. Хутірських господарств у Наддніпрянщині протягом 1906-1913 рр. було створено 226 тис., площа яких сягала 3817838 десятин. Ці показники були значно вищими, ніж в інших місцевостях європейської Росії, де з общини загалом виділилось 24% селянських господарств, а переселилося на хутори всього лише 10,3% господарств.

Позитивне значення аграрної реформи П. Столипіна полягало в тому, що сільське господарство почало перехід до інтенсивних методів організації роботи, зростання врожайності, збільшення посівів селян. Також збільшилася частка товарної селянської продукції, чому сприяв розвиток різних видів кооперативів: кредитних, виробничих, збутових, споживчих. Зокрема утворено перші кооперативні союзи, Київський кредитний банк. Валовий прибуток сільського господарства у 1913 р. становив 52,6% від загального, а товарообіг за роки реформи збільшився на 45%. Проте загалом проблема реформування аграрного сектору була нерозв’язаною: сільське господарство мало низьку ефективність; механізація та забезпечення сільськогосподарською технікою перебувала на низькому рівні; мінеральні добрива застосовували лише у великих спеціалізованих господарствах.