Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 7. Українське національне відродження ХІХ ст.

Лекція № 10. Розширення українського національного відродження в ІІ половині ХІХ ст.

1. Скасування кріпацтва та реформи в Україні.

2. Вплив на українське відродження громадівського руху.

3. Народницький рух у 60-80 роки ХІХ ст.

4. Посилення національного руху в західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

5. Започаткування руху за політичну незалежність України.

4. Посилення національного руху в західноукраїнських землях.

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

Західноукраїнське життя у другій половині ХІХ ст. мало певні, специфічні для цього краю особливості.

По-перше, якщо селяни Східної України шукали кращої долі на сході Російської імперії, то західні українці швидко розорювались, продавали частину землі, бідніли, змушені були емігрувати до Бразилії, Канади, Сполучених Штатів Америки та інших країн Заходу.

По-друге, в містах відсоток українського населення був надзвичайно низький і складав 25-30% від їх загальної кількості. Решта міщан були євреї та поляки. Саме вони опанували керівництво економічними функціями міст, особливо їх комерційним життям. Ця специфіка не завжди кращим чином відбивалася на стосунках етносів.

По-третє, в кінці ХІХ ст. в Галичині нараховувалося близько 200 тис. робітників, які були тісно пов’язані з селом. Тому західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

По-четверте, австрійський уряд свідомо культивував в Галичині домінуюче становище поляків. По суті Галичина перетворилася на польську «державу в державі». Тут полонізувався чиновницький апарат, зміцніла польська інтелігенція, запанували польські школи.

У 60-ті роки ХІХ ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперечили між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курсна придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об’єднання всього слов’янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов’янських народів.

У другій половині ХІХ ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства: «Народный дом», «Ставропигийский институт во Львове», «Галицко-русская матица», «Общество им. Крачковского». Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І.Франко, М. Павлик. До кінця ХІХ ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, патологічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років ХІХ ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали «народовством». Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін.

Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію «Руська бесіда» (1861), «Просвіту» (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів, з дійсним і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) - посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

У 70-ті роки у народознавстві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію - Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-Українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Національно-демократична партія та Християнсько-суспільна партія (після 1896 р.).

• Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Іван Франко (членпартії до 1899 р.), Михайло Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (І. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В. Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).

Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).

Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 р., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 рр. під час польської окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об’єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвоюУкраїнська радикально- соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала 20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.

• Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на кінець ХІХ - початок ХХ ст. УНДП утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Установчий з’їзд партії відбувся 16 грудня 1896 р. у Львові.

Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис «Будучність», редагований Є. Левицьким, В. Охримовичем та І. Трушем, у якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Серед провідних діячів партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський, І. Белей, М. Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, І. Франко. З 1907 р. партію очолював К. Левицький.

Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об’єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.

Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. Її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал- демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно- політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, і ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.

Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне пряме таємне голосування.

У 1918 р. партія відіграла провідну роль у творенні Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 р. змінила назву на Українську трудову партію.

• Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал- демократична партія - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.

У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919 рр. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.

З 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 р. вимогу возз’єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р. відповідно до рішень VI з’їзд УСДП остаточно перейшли на комуністичні позиції. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України. Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з’їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику «нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х рр. УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.