Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 7. Українське національне відродження ХІХ ст.

Лекція № 10. Розширення українського національного відродження в ІІ половині ХІХ ст.

1. Скасування кріпацтва та реформи в Україні.

2. Вплив на українське відродження громадівського руху.

3. Народницький рух у 60-80 роки ХІХ ст.

4. Посилення національного руху в західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

5. Започаткування руху за політичну незалежність України.

2. Вплив на українське відродження громадівського руху.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років ХІХ ст. в Україні організаційно чіткіше окреслився національний рух. Його особливість полягала в тому, що значна кількість української інтелігенції на той час була зосереджена в Петербурзі. Тут була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. Духовне життя української громади Петербурга помітно пожвавилося після приїзду туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерського, Т. Шевченка і М. Костомарова).

Новостворений громадсько-політичний й літературно-мистецький журнал «Основа» зосередився на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної та науково-популярної літератури. Однак навіть культурницька спрямованість журналу обурювала офіційні кола, шовіністично налаштовану російську та польську інтелігенцію. Під впливом звинувачень і штучних перепон журналсамоліквідувався, але за недовгий час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості українців, дав поштовх для розгортання масового національного руху в Україні.

Патріотично налаштована інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. Їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так іпозиції представників польської та російської інтелігенції, які не визнавали української нації, зневажливо називали українців «хлопами» та «хохлами».

Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості виявили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток «Українська громада», що ставив за мету працю на благо українського народу. До нього входили М. Лисенко, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, О. Чужбинський. Очолив гурток Володимир Антонович.

Друкованим органом, що пропагував українську думку, була газета «Київський телеграф». Його програмні положення декларували, що український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, дружньо ставитися до всіх братів-слов’ян й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеями прогресивної російської інтелігенції.

Одну з течій громадівського руху становили так звані «хлопомани» на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, яка зберегла пам'ять про славне минуле України, розмовляла тільки українською мовою, одягалась в національні костюми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Спершу вона займалася переважно етнографічною діяльністю, але поступово переходила й до поширення серед селяндумок про несправедливе вирішення земельної проблеми реформою 1861 р. Проте адміністративно-поліцейський апарат не дав розвинутися цій течії, змусив її представників приєднатися до громадівців, котрі діяли в містах і займалися культурно-просвітницькою роботою (створювали недільні та щоденні школи, організовували публічні лекції, поширювали твори Т. Шевченка, Марка Вовчка).

На рубежі 50-60-х років розгорнувся масовий громадівський рух, названий властями «українофільством». Активно працювала громада в Чернігові, видаючи щотижневу газету «Чернігівський листок» (1861-1863). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавцем був відомий байкар Леонід Глібов, який друкував статті про зловживання адміністрації, тяжку долю селян.

Діяльність громад викликала серйозну тривогу в урядових колах. У 1862 р. було заарештовано й покарано багатьох її активних діячів, закрито недільні школи. Намагання громадівських лідерів відмежуватися від революційного руху й революційних прокламацій, їх заяви про лояльність до режиму не допомогли. Тривали переслідування громадівців, посилювалися напади на українську школу, літературу, спроби поширювати українське друковане слово. За повної відсутності політичних свобод боротьба за українську мову стала провідною сферою політичної боротьби українства.

Антиукраїнська кампанія завершилася циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва в липні 1863 р., в якому лицемірно твердилось, що нібито «більшість малоросіян... досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, й що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Противники ставлення до української мови як до «південноруського наріччя» звинувачувалися в «сепаратистських задумах, ворожих Росії, згубних для Малоросії».

Цензурному відомству було дано розпорядження, «щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією (українською. - Ред.) мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити». Проте цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українською мовою в межах Російської імперії майже припинилося. Циркуляр, проти якого виступив навіть царський міністр освіти О. Головін, супроводжувався закриттям недільних шкіл та адміністративним виданням кількох українських діячів: О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка, В. Лободи та ін.

Після Валуєвського циркуляра громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування. Так завершився перший етап громадівського руху.

Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час «старі» громадівці зберегли лише одну організацію - Київську, поряд з нею почали діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Михайло Драгоманов.

Драгоманов Михайло Петрович (1845-1895) – відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, економіст, філософ. Народився у м. Гадяч на Полтавщині в сім ’ї дрібного дворянина козацького походження. Закінчив Полтавську гімназію, історико-філософський факультет Київського університету, здобув науковий ступінь магістра загальної історії, став штатним доцентом кафедри античної історії. Один з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, Київської «Громади». У 1875р. був звільнений з університету, взятий під негласний нагляд поліції. Проживаючи за кордоном (у Відні, Женеві), опікувався роботою журналу «Громада» - першого українського політичного часопису. У 1886р. пориває із «старою» «Громадою», провідні діячі якої були незадоволені його радикальними поглядами. Викладав історію у Софійському університеті, не припиняючи громадсько-політичної діяльності, через що царський уряд вимагав видати його Росії. Під тиском громадськості уряд Болгарії відмовився це зробити. Помер у 1895р., похований у Софії.

В основі його політичних поглядів була ідея історичного поступу України до самостійного політичного існування на європейському терені. Особливе місце в них посідало питання про майбутній державний лад, стрижнем якого був принцип державного федералізму: автономні народи-держави, об’єднавшись у федерацію, повалять самодержавство і матимуть рівні права та обов’язки. Декларація київських громадівців 1873 р.,яка вважалася «програмою мінімум» або «основою програми», висувала три провідні ідеї: «федералізм», «демократизм», «раціоналізм».

Принцип політичного федералізму поділяли ідейні лідери найбільших українських громад - Київської та Одеської. Так, В. Антонович вважав бажаним ідеалом «вільну федерацію народів», а Л. Смоленський виступав за федеративний республіканізм («інтернаціональну федерацію народів»).

Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу в травні 1876 р. Його ще називають «указом Юзефовича» - помічника куратора Київського навчального округу, який надіслав цареві доповідну записку про «українофільський рух», вбачаючи в ньому «замаскований соціалізм» і «приховане зазіхання на державну єдність Росії». У відповідь на це Емський указ забороняв ввезення на територію Російської імперії без дозволу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», крім історичних документів і пам’яток, з дотриманням правопису оригіналів, творів літератури з використанням тільки загальноприйнятого російського правопису. Заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». Було зупинено видання прихильної до українства газети «Київський телеграф», розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, звільнено кількох професорів з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера тощо).

Про шкоду. завдану Емським указом українській культурі, свідчить хоча б те. що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки. Так закінчився другий етап громадівського руху.

Наприкінці 1870 р. в українському народолюбстві чіткішим ставав політичний напрям, посилювалися радикально-демократичні тенденції. Виявом цього була модернізація програмних настанов, в яких тісніше поєднувались соціально-економічні й політичні завдання.

На рубежі 70-90-х років ХІХ ст. відомі українські діячі М. Драгоманов, С. Подолинський та М. Павлик висловили принципові міркування щодо теоретичних засад вітчизняного «громадівського соціалізму», які ввібралив себе ідеї широких економічних перетворень, соціальної та національної рівності на основі вільної автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства (федерації) громад і народів. Втілювати ці ідеї в життя передбачалося за допомогою різноманітних тактичних засобів. Не заперечувалась можливість того, що «простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)».

Радикально-демократичні ідеї українського народолюбства підтримувались молодим поколінням громадівців. Наприкінці ХІХ ст. політизувались багато діячів громадівського руху, що започаткувало третій етап його розвитку. Цей процес простежується вже на прикладі студентських громад «тарасівців». Діяльність «Братства тарасівців» є однією з яскравих сторінок національно- визвольних змагань українського народу. Це була перша загальноукраїнська політична організація.

Останньому десятиріччю ХІХ ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60-70-ті роки українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби М. Драгоманова та його послідовників - членів гуртків «українських соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. - у 80-ті роки поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціального визволення не були підтримані. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років покликав до життя національні об’єднання з виразною політичною спрямованістю, котрі стали прообразом українських партій.

«Братство тарасівців» було першим серед них. Виникло воно влітку 1891 р. з невеликої групи однодумців-студентів Харківського університету М. Базькевича, М. Байздренка, І. Липи та дрібного урядовця В. Боровика. «Тарасівці» не збиралися наслідувати українофільські громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їх метою було створення розгалуженої таємної організації, вироблення її програми. передусім політичної.

«Братство тарасівців» нерідко ототожнюють з харківською групою. Насправді його гуртки існували щонайменше в 10 містах: Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Ічні й Срібному, що на Чернігівщині, Оргієві - у Бессарабії (сучасна Молдова).

До гуртків «тарасівців» належали селяни, студенти, дрібні службовці, інтелігенція (з середньою та вищою освітою), репрезентуючи усі регіони Східної України. Попри те, що членами братства не були міські робітники, поміщики, капіталісти-промисловці, його можна вважати загальноукраїнською організацією.

Організаційні засади братства були сформульовані в його статуті: політичне виховання членів гуртка; повна автономія і свобода в Україні; святкування днів, пов’язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т. Шевченка й Г. Квітки-Основяненка; вивчення економічного становища України і турбота про його поліпшення; спілкування про освіту народу, створення бібліотек.

Отже, українські громади відіграли помітну роль у вітчизняному русі другої половини ХІХ ст. За світоглядною орієнтацією вони об’єднували тодішню вітчизняну демократію від «культурників» ліберально-демократичного до «політиків» радикально-демократичного спрямування. Ідеологія громадівців поєднувала любов до рідного народу, прагнення до всебічного народовивчення, до зближення з простолюдом зі щирим українським патріотизмом - українолюбством. Ці фундаментальні особливості світогляду громадівців відбилися у практичній діяльності, головним змістом якої стало служіння національно-культурному відродженню України.