Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 7. Українське національне відродження ХІХ ст.

Лекція № 9. Україна в першій половині ХІХ ст.

Із ліквідацією державної автономії українське суспільство було вражено гнітючою атмосферою національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницьке устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державність.

1. Початки українського національного Відродження

2. Початок Українського відродження в Слобідській Україні.

3. Політизація національного руху в першій половині ХІХ ст.

4. Особливості національного відродження в західноукраїнських землях.

5. Вплив європейських революцій 1848-1849 рр. на політичне життя українських земель.

1. Політичні та економічні наслідки остаточної втрати Української автономії.

Унаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні сам одержано-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Особливо в тяжкому становищі опинилося селянство, яке складалося з кількох груп, що різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, величиною земельного наділу. Основними групами в дореформений період були поміщицькі, державні селяни, а також селяни і козаки, перетворені царською адміністрацією на військових поселенців. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. із 12,8 млн. осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Протягом першої половини ХІХ ст., особливо починаючи з 30-х років, поміщики, намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба, посилювали панщину, якою було охоплено майже 99% від загальної кількості поміщицьких селян. Дедалі ширше застосовувалась урочна система, за якою поміщики давали селянам завдання на день («урок»). Селянські наділи з останніх років XVIII ст. до 1861 р. зменшилося наполовину, а то й більше. Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, переводячи таких селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою. Це була одна з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації.

Деякі зрушення відбулися у промисловості України. Це виявилося у виникненні нових галузей (буряко-цукрової), у збільшенні видобутку кам’яного вугілля, технічному переобладнанні підприємств, перетворенні їх на фабрично- заводські. З середини 30-х - початку 40-х років зросла кількість капіталістичних підприємств, на яких використовувалась наймана праця. При цьому питома вага промисловості в загальному обсязі господарства була невелика. Слабкий розвиток міст не сприяв розвитку капіталістичного сектора. Купецько-міщанська промисловість, зосереджена в містах і містечках, становила незначну частку від поміщицької промисловості. Тому розвиток основних галузей промисловості (гуральництво, суконне виробництво, цукроварня) не призвів до істотного зростання чисельності міського населення. У 40-х роках воно становило лише 8,7%. Значна його частина ще була пов’язана з сільським господарством, а більшість міст передусім були торговельними центрами. У ці роки в Україні не було жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільшими містами були Одеса (60,1 тис.), Київ (47,4 тис.), Бердичів (35,6 тис.), Харків (29,4 тис.), Миколаїв (28,7 тис.) і т. д. У той час у Петербурзі нараховувалось 470,2 тис. жителів, у Москві - 349,1 тис.

У складному економічному становищі перебували західноукраїнські землі. Австрійська монархія вважала їх ринком збуту своєї промислової продукції.

Природні багатства Західної України використовувались мало. У містах, в основному, розвивалося дрібне ремесло, з переважанням ручної праці. На початку 40-х років у років у Східній Галичині нараховувалось до 200 таких підприємств (3,9% від загальної кількості в Австрії).

Слаборозвинутим було й сільське господарство, обтяжене феодально-кріпосницькими відносинами. Земельні багатства перебували в руках магнатів, шляхти, держави і церкви. У Східній Г аличині на одне поміщицьке господарство в середньому припадало до 440 га продуктивної землі, а на один селянський двір - до 6 га. Ці пропорції значно відрізнялися від Лівобережної України, Наддніпрянщини і Правобережжя, де пограбування селян було масштабні шим.

Австрійський абсолютизм закріпив на західноукраїнських землях їх політико-адміністративну роз’єднаність, що виникла в попередні століття. Закарпаття залишалось у складі Угорського королівства і підкорялось Братиславському намісництву, утворюючи його чотири комітети (жупи). Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край - «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Східна українська частина краю адміністративно була поділена на 12 округів. На правах окремого округу до королівства входила Буковина з адміністративним центром у Чернівцях.

Політична структура українського суспільства після ліквідації російським царатом Гетьманату і Запорозької Січі також була знищена. Передусім царизм намагався ліквідувати сліди колишньої автономії. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар з подання міністра внутрішніх справ, а в повітах - справниками. Повіти були поділені на стани, очолювані поліцейськими приставами, котрі опирались на підлеглих їм нижчих поліцейських службовців - городових, сільських соцьких і десяцьких. Уся ця ієрархія тримала населення міст і сіл в беззаперечному підкоренні самодержавній владі царя.

Україну позбавили власних збройних сил, а для придушення будь-яких спроб невдоволення царат утримував на її території армію чисельність до ста тисяч. Це обтяжувало населення, особливо селянство, чиїм обов’язком було будувати, ремонтувати, обслуговувати казарми.

Процеси духовного життя України були пов’язані зі складною історією формування культурних стосунків між росіянами та українцями. З утвердженням військової та державної могутності Російської імперії припинилися суперечки між російською та українською культурними спільнотами, які виникли після приєднання України до Росії. Тоді на порядок денний постало питання про злиття культур Русі-України і культури Русі Московської. Українці вважали московську редакцію руської культури зіпсованою неписьменними москвинами, докоряли їм за відсутність шкіл, хизуючись організацією шкільної справи, яка справді тоді була на високому рівні. Москвини вважали українську редакцію руської культури зіпсованою латино-польськими впливами. Питання зводилися до того, яку з цих двох редакцій слід цілком прийняти, а яку повністю відкинути. Влада розраховувала використати українців для європеїзації культури Росії.

Таке протистояння двох культурних спільнот неминуче мало спричинити реванш державної нації, що, зрештою, і сталося. Україна, втративши свою державність і самостійність, поступово була позбавлена й свого пріоритету в культурній сфері. Значна частина українського панства була деморалізована і подалася на службу імперії, здобуваючи там чини й жалування. У 1805 р. в Петербурзі налічувалося більше 132 тис. осіб української шляхти.

Російська культура, інтегрувавши в себе інтелектуальний потенціал провінцій, отримала потужний заряд розвитку. Серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII ст. домінували освіченіші українці, утверджувалася психологія реваншизму. Росіяни ще мстилися за колишнє своє приниження. Замість недавньої моди на українців при царському дворі стало звичною справою висміювання «малоросів».

Із ліквідацією Гетьманату неухильно занепадали культура та освіта, особливо після перетворення Києво-Могилянської академії на вузькопрофесійний навчальний заклад. Чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшувалась. У 1789 р. в Лівобережній та Слобідській Україні почали відкривати «народні училища» як своєрідну альтернативу національній школі України. Під особливим пресом опинилися література та книгодрукування. Видавалась лише прорецензована релігійна література. Надруковані раніше книги в Україні збирали і спалювали.

Найважчим для України було позбавлення її національної інтелігенції. Посилилась русифікація так званого Південно-Західного краю (Київської, Волинської, Подільської губерній), «Малоросії» (Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній), «Новоросії» (Херсонської, Катеринославської і Бессарабської губерній), спрямована не тільки проти українців, а й проти поляків, молдаван, греків, інших неросійських народів. Україна стала своєрідним донором, живлячи російську культуру, знекровлюючи свій власний організм.

Після загарбання Східної Галичини (1722) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Шкільна реформа передбачала запровадження в краї однокласних і чотирикласних навчальних закладів німецького типу. З наступом католицизму зменшувалась кількість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну до рівня найосвіченіших країн Європи. В 1790 р. австрійський уряд фактично ліквідував самостійність Львівського університету, викладання в якому велося німецькою мовою.

В цих умовах єдиною надійною ознакою національності залишалась мова. Це, перш за все - інструмент письменника . Тому їй належала функція рятівника нації. До середини XVIII ст. загальновживана літературна мова була своєрідна мішанина народних і церковнослов’янських елементів з досить відчутним впливом польської і російської мов. В цей час процес повного переходу в літературі на українську мову набуває все більш широкий, а основне - осмислений характер. Боротьба за мову стає боротьбою за українське відродження, українську націю.