Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 6. Українська державність наприкінці XVII-XVIII ст.

Лекція № 8. Обмеження та ліквідація української автономії кінця XVII-XVIII ст.

1. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи.

2. Причини та наслідки поразки І. Мазепи.

3. Пилип Орлик і Конституція України.

4. Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії.

5. Остаточна ліквідація царизмом української автономії України.

6. Політична ситуація на Правобережжі в кінці XVII-XVIII ст.

6. Політична ситуація на Правобережжі в кінці XVII-XVIII ст.

Устрій Правобережної України під владою Польщі. Отримавши у своє розпорядження Правобережну Україну згідно Андрусівському договору 1667 р., Польща ще довгі роки не могла відновити на цих землях свою колишню владу в повному об’ємі. Тільки до 1713 р. Правобережна Україна повернулася до шляхетського устрою життя.

Польща відновлювала на Правобережжі порядки, які існували до повстання Б. Хмельницького. Територія Правобережної України була розділена поляками на 4 воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (хоча сам Київ увійшов до складу російської держави). Польські магнати продовжували захоплювати величезні земельні ділянки, кріпосних селян і худобу, створюючи собі незчисленні багатства. Найбільш великими маєтками в Україні володіли сім’ї Вишневецьких, Потоцьких, Любомирських, Чарториських, Яблоновських, Браніцьких та інших польських магнатів. У володінні кожної значної магнатської сім’ї знаходилися десятки українських міст, сотні сіл та десятки тисяч кріпосних селян. У середині XVIII ст. у Правобережній Україні 40 феодальних сімей володіли 80% території країни. Посилювався кріпосний гніт, селяни працювали на панщині 4-5 днів на тиждень.

У 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій. Козаки були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, що наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

У Правобережній Україні міське населення росло не так швидко, як на Лівобережжі. Проте у XVIII ст. розвинулися такі торгівельні міста, як Луцьк, Дубно, Кам’янець, Бар, Бердичів, Умань та ряд інших. Здебільшого ці міста торгували зерном і худобою. Значну частку міщан складало єврейське населення, адміністрація була представлена поляками, а українців у містах було зовсім мало.

В українських землях, підвладних полякам, продовжували розвиватися уніатство і католицизм. Православ’я тут знаходилося в стані глибокої кризи. До середини XVIII ст. на Київщині та Поділлі діяло всього 20 православних приходів. Православне духовенство Правобережжя переважно було зосереджене у монастирях і не відігравало політичної ролі в суспільно-політичному житті країни.

Після ліквідації у 1699 р. козацьких полків на Правобережжі та придушення антипольського повстання 1702-1704 рр. під проводом фастівського полковника Семена Палія боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту набули форми гайдамацького руху.

Розгортання гайдамацького руху. Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Сейми 1717 й 1733 років позбавили православних брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви.

Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки (від тюркського «гайде», - гнати, нападати, турбувати). Формування національно- визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди - зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливихповинностей. Проте вже вперше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості - панування одного народу над іншими. Проти повстанців були спрямовано каральні війська - як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на 1749-1750 рр. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли. У 1768 р. гайдамацький рух переріс в потужне повстання - Коліївщину.

Коліївщина (від слова «кіл», яким було озброєно більшість селян, що взяли участь у повстанні). Це повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк. Воно швидко охопило Київщину, Брацлавщину та Поділля. Г айдамаки звільняли селян від польської влади, скасували спадщину, громили шляхетські маєтки та встановлювали козацькі порядки. Повстанці оточили Умань - один із центрів польського панування на Правобережній Україні. На їх бік перейшов сотник надвірних козаків Іван Гонта з козаками. Після здобуття міста М. Залізняка було проголошено гетьманом. Розгортання повстання викликало жах у царської та польської влади, які боялися, що воно перекинеться на Лівобережну Україну та польські землі. Катерина ІІ віддала наказ російським військам допомогти польській шляхті придушивати повстання. Маючи велику перевагу над гайдамаками, російсько-польські війська оточили їхній табір під Уманню та змусили скласти зброю. Ватажків повстання було страчено. Але тільки навесні 1769 р. повстання зазнало остаточної поразки.

Гайдамаччина надовго залишалася в народній пам’яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької системи, польського панування, у розвитку визвольної боротьби українського народу.

У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився в русі опришків. Слово опришок походить від лат. opressor - знищувач, порушник. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. Після смерті О. Довбуша загони опришків очолювали Іван Бойчук, Василь Баюрак, Мирон Штола.

Рух опришків був придушений австрійським урядом лише у першій половині ХІХ ст.

Поділи Польщі та українські землі. Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, які розділили між собою її землі, внаслідок чого польсько-литовська держава припинила своє існування.

За першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина, до Пруссії - територія Помор’я без Гданська, до Росії - Латгалів і частина Східної Білорусії. Після першого поділу Речі Посполитої протягом 1773-1792 рр. королю С. Понятовському та його прибічникам вдалося з метою збереження цілісності Речі Посполитої провести реформи, які зміцнили державу. Але стабілізація країни не відповідала інтересам Пруссії, Росії та частини магнатів і католицького духовенства. На їх запрошення на територію польських земель увійшли прусські та російські війська.

У результаті відбувся другий поділ Речі Посполитої (1793). До Пруссії відійшли західні польські землі з Познанню, Гданськ та Тортунь, а до Росії - Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля).

У відповідь на другий поділ Речі Посполитої у 1794 р. патріотичні сили почали національно-визвольне повстання на чолі з Т. Костюшком, яке було потоплене у крові російськими військами О. Суворова та прусською армією. Наслідком поразки повстання став третій поділ Речі Посполитої у 1795 р. Пруссія включила у свій склад центральну частину з Варшавою, Австрія - південні польські землі з Любліном і Краковом, а Росія - Західну Білорусію та Західну Волинь. Річ Посполита перестала існувати.

З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створено Київську, Волинську та Подільську губернії.

До Австрійської імперії була приєднана в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів перебувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Австро-Угорщини.

Таким чином, на кінець XVIII ст. українські землі опинилися в складі двох великих імперій - Російської та Австрійської. В історії України почався новий період.

Уніфікація адміністративно-територіального поділу українських земель у складі Російської імперії. У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. - Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бесарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал- губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську.

Отже, підросійська Україна була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

Приблизно в цей же час на південних кордонах України було ліквідоване Кримське ханство - багатовікове джерело незлічених бід українського народу.

У 1783 р. російські війська без бою зайняли весь Кримський півострів і приєднали його до володінь своєї імперії. Включення Криму до складу Росії було оформлене офіційним договором з кримським ханом Шагін-Гіреєм. Кримське ханство ліквідується, півострів стає частиною Таврійської губернії. Після цього почався період внутрішньої консолідації українських земель, який забезпечувався тривалою політичною стабільністю, що настав в кінці XVIII ст. і що продовжувалася аж до другого десятиліття ХХ ст. Близько 80% історичних територій України увійшло до складу Російської імперії, а 20% - до Австрійської імперії династії Габсбургів.

Російська імперія була унікальним явищем у світі. Вона розташовувалася на величезній території, яка складала 1/6 частину земної поверхні та включала сотні різних націй, народностей і племен. Історія різко відрізнялася своїм політичним устроєм від європейських країн. Тут неподільно панувала нічим не обмежена влада государя-імператора, який спирався на бюрократичний апарат і жорстоку поліцейську систему. Серед українських територій, що перебували під російським пануванням, можна виділити 4 великих райони, кожен із яких мав свої відмінні риси в соціально-економічному розвитку: Лівобережна Україна, Слобідська Україна, Правобережна Україна та Південна Україна.

Лівобережна Україна - традиційні українські території на схід від Дніпра. У 1787 р. ці землі були розділені на три губернії: Київську, Чернігівську і Новгород- сіверську, які управлялися російськими губернаторами. Українці складали до 95% населення цих губерній, в основному це були селяни, що займалися сільським господарством і жили в селах та містечках. Лише незначна частина українського населення проживали в містах, будучи ремісниками і торгівцями. Нечисленні представники колишньої козацької верхівки, зрівняні в правах із російським дворянством, займали ряд адміністративних посад і служили офіцерами в армії, хоча переважна більшість чиновників та офіцерів були російськими.

У 1783 р. на території Лівобережної України було офіційно введено кріпацтво, що вкрай негативно позначалося на положенні місцевого населення. Після ліквідації царизмом Гетьманської держави її територія в 1796 р. отримує назву «Малоросійська губернія» з центром у м. Чернігові. До її складу належали землі колишніх Чернігівського, Новгород-Сіверського та Київського (без Києва з округою) намісництв, м. Кременчука і території колишніх Полтавського та Миргородського полків. У 1802 р. замість Малоросійської губернії утворено Чернігівську й Полтавську губернії.

Слобідська Україна охоплювала територію сучасних Харківської, Сумської та Донецької областей, а також деякі прилеглі райони Росії. Ці землі були заселені переважно вихідцями з Правобережної України, селянами і козаками, немало тут було і російського населення. Спочатку на цю територію розповсюджувалися автономні права та пільги, тут існувала полкова адміністративна система. Проте вже в 1765 р. імперський уряд знищив полкову систему, а разом з нею й автономію Слобідської України, перетворивши її на звичайну губернію Російської імперії. У 1835 р. вона отримала назву Харківської.

Правобережна Україна - це українські землі на захід від Дніпра. До складу Правобережної України входили Київська, Подільська та Волинська губернії, проте сам Київ являв собою анклав із переважно російським населенням. Значну частину жителів цього регіону займали польські магнати і шляхта. Вони майже неподільно панували в органах місцевої влади, зберігаючи свої давні пільги і привілеї. Територія всієї Правобережної України залишалася полем політичного і культурного впливу поляків. Близько 4% населення було євреями, що займалися в основному торгівлею і дрібним ремеслом. Уряд Російської імперії ввів для єврейського населення «межу осілості», забороняючи йому селитися на схід від Дніпра.

Таке положення справ зберігалося на Правобережній Україні до польського повстання 1830-1831 рр. (війни польських патріотів за відновлення Речі Посполитої у межах до 1772 р.). Після придушення цього повстання польський вплив тут різко знизився. Колишні привілеї польської шляхти були ліквідовані.

Тут з’явився значний прошарок російського населення, перш за все офіцерів, купців, ремісників, викладачів і студентів, тобто переважно міських жителів. До середини ХІХ ст. кількість євреїв на Правобережній Україні досягла 10% всього населення краю.

Південна Україна - територія колишнього «Дикого поля», розташована в Причорноморських степах. До кінця XVIII ст. вона була заселена тільки татарами і запорозькими козаками і мала найнижчу густоту населення в Україні. Приєднання цих земель до Російської імперії дало поштовх до їх швидкого соціально-економічного розвитку.

До складу Південної України входили три губернії: Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Близькість морів, розвиток землеробства і скотарства дозволяли вести кордонну торгівлю, приваблювали в ці краї численних переселенців. Крім того, тут ніколи не існувало кріпацтва. Найбільший потік переселенців ішов з України і Росії, але тут було і багато сербів, болгар, німців, греків, молдаван, вірмен та євреїв. Іноземці притягувалися в степові райони України маніфестом 1762 р. Катерини ІІ, згідно якому вони отримували тут великі пільги. Місцева військово-бюрократична верхівка складалася в основному з російських офіцерів і чиновників.

Стрімкий економічний розвиток краю призвів до швидкого зростання населення і міст. На півдні України з’явилися такі великі міста як Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Одеса (остання до середини ХІХ ст. стала найбільшим за кількістю жителів містом України, випередивши Київ).

Питання для самостійного опрацювання:

1. Дайте історико-політичну оцінку діяльності гетьмана І. Мазепи.

2. Визначте роль України у Північній війні.

3. У чому полягають причини поразки шведсько-козацької армії в Полтавській битві?

4. У чому виявилося посилення російського впливу в Україні?

5. Розкрийте сенс створення і напрям діяльності Малоросійської колегії.

6. Що змінилося в російській політиці відносно України при Катерині ІІ?

7. Як відбувалася ліквідація Запорозької Січі?

8. Які соціальні зміни сталися в Україні в другій половині XVIII ст.?

9. Яке історичне значення для України мало завоювання Криму та Причорноморських степів?

10. У чому виявилася «Коліївщина»?

11. Яким чином вплинули на історичну долю українських земель поділи Польщі?

12. Охарактеризуйте положення в Лівобережній Україні наприкінці XVIII ст.?

13. У чому полягала своєрідність Слобідської України?

Орієнтовні теми рефератів:

1. Основні напрямки політики І. Мазепи (1687-1708 рр.).

2. Воєнно-політичні акції Петра І проти українців, здійснені після переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ.

3. Наступ царизму на українську мову і культуру.

4. Посилення антиукраїнської політики за правління Катерини (1762-1796 рр.). Ліквідація Гетьманщини.

5. Ліквідація Запорозької Січі.

6. Політика русифікації на українських землях у XVIII ст.

7. Загострення політичної ситуації на Правобережжі. Відновлення польсько- шляхетської влади.

Література для самостійної роботи:

Гетьман Іван Мазепа: постаті, оточення, епоха: Зб. наук. пр. / Відп. ред. В.А. Смолій. - К., 2008.

Грузовський І. М. Право Нової Січі (1734-1735): навч. посібник / І. М. Грузовський. - Х., 2000.

Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право / О. І. Гуржій. - К., 1996.

Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. - К., 2007.

Ковалевська О. Іван Мазепа: у запитаннях та відповідях / О. Ковалевська. - К., 2008.

Когут З.Є. Російський централізм і Українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830 / З.Є. Когут. - К.: Основа, 1996. - 317 с.

Коцур Г. Г. Петро Колнишевський: нескорений духом: монографія / Г. Г. Коцур, Ю. І. Шовкун. - К.- Переяслав-Хмельницкий: Книги ХХІ, 2012. - 184 с.

Мельник Л. Г. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П. Орлика / Л. Г. Мельник // Укр. іст. журн. - 1997. - № 6.

Мицик Ю. А. Умань козацька і гайдамацька / Ю. А. Мицик. - К.: КМ Академія, 2002. - 187 с.

Моця О. П. Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І. Мазепи / О. П. Моця. // Укр. іст. журн. - 2012. - № 5. - С. 65-76.

Павленко С. Іван Мазепа / С. Павленко. - К.: Альтернатива,2003. - 415 с.

Рендюк Т. Г. Пилип Орлик. Молдаські та руминські шляхи / Т. Г. Рендюк. - Чернівці: Букре, 2013. - 240 с.

Смолій В. А. Українська державна ідея / В. А. Смолій, В. С. Степанков. - К.: Альтернатива, 1997. - 368 с.

Станіславський В. В. Політичні відносини Запорозької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви / В. В. Станіславський // Укр. іст. журн. - 1998. - № 1.

Чумак В. А. Україна і Крим: спільність історичної долі. Вид.    2-ге, переробл. І доповн. / В. А. Чумак. - К.: ВПЦ АМУ, 2013. - 180 с.

Чухліб Т. Іван Мазепа / Т. Чухліб. - К.: Арій, 2013. - 224 с.

Шевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий козацької держави і як літературний герой / В. Шевчук. - К., 2006.