Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 1. Вступ. Найдавніші цивілізації і стародавні держави на українських землях (VII ст до н. е. - до 80-х років ІХ ст. н. е.)

Лекція № 1. Предмет і завдання курсу «Історія України». Найдавніше населення України

1. Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.

2. Політична історія України - як наука: стан і перспективи її розвитку.

3. Українські землі в первісну епоху.

4. Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.

5. Зародження і поширення етноніму Русь.

1. Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.

Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та державний розвиток, боротьбу за свою незалежність.

Історія - одна з найважливіших форм самосвідомості людей. Досвідом історії намагаються скористатися різноманітні політичні сили. Посиланнями на історію вони обґрунтовують свої вчинки. Тому в тлумаченні тих чи інших політичних подій простежується безперервна боротьба різних ідей та думок. Це нерідко викликає скептичне ставлення до історії як науки, що об’єктивно оцінює події та закони історичного розвитку. Але часто можна почути слова про те, що історія використовується для обґрунтування завдань політичної боротьби, що кожне покоління, кожна партія заново переписують історію.

Та все ж таки, не дивлячись на плюралізм у відповідях на глобальні питання розвитку людства, так і при інтерпретації окремих фактів, існує об’єктивна істина. Не звинувачувати, а вивчати та пояснювати його - завдання наукового знання.

Пошук та затвердження істини у всі часи були головною метою науки. Історики вивчають минуле не задля того, щоб піти від сучасності. Історія служить сучасності, пояснюючи сьогоднішній день та надаючи матеріал для прогнозування майбутнього.

Історична наука намагається дати цілісне бачена сторичного процесу в єдності всіх його характеристик. В історії відбувається накопичення та відкриття нових фактів, удосконалюється теорія з урахуванням розвитку інших наук (культурології, соціології, політології тощо), методи обробки та аналізу джерел. Багато факторів, подій, явищ нашої історії з відкриттям нових джерел, розширенням нашого кругозору, вдосконаленням теоретичного знання сьогодні оцінюються інакше, ніж п’ять - десять років тому.

Знання історії дозволяє ясніше зрозуміти сучасність, але і сучасність в свою чергу, ставить завдання максимально точного усвідомлення минулого, що має не тільки моральну, але і практичну цінність.

Історія - наука багатогалузева. Вона складається з цілого ряду самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, громадянської, воєнної, історії держави і права тощо.

Вивчення вітчизняної історії вимагає нестандартних творчих підходів. Орієнтація на концепції західних учених, в тому числі на їх підручники з історії України, негативно вплинула на вироблення власних методологічних прийомів і засад, які б максимально відповідали об’єктивній істині, історичній конкретиці. За останні роки вийшли з друку безліч нових підручників та посібників з історії України, які нерідко страждають теоретичною невизначеністю, багатофакторними підходами, численністю другорядних матеріалів, дублюють один одного. Дехто стає прибічником культурно-просвітницького бачення ролі підручника як специфічного орієнтира в сучасному багатоманітному світі. При цьому висловлюється думка про застарілість погляду на потребу існування підручників для вищої школи, затверджених міністерствами або відомствами, наголошується на авторських підручниках і програмах. Такий підхід призводить до занепаду історії України як предмета у середній та вищих школах. Більше того, вона нерідко розчиняється у всесвітній історії і це шкодить формуванню національної свідомості молоді.

Тому в теоретико-методологічному плані одним з найбільш складних і багатообіцяючих напрямів викладання історії України не повинно обмежуватися лише функцією історичної пам’яті, а нести пізнавальне навантаження відповідно до наукових знань і методів викладання, котрі враховуватимуть сучасний технологічний рівень. Важливо відтворити в курсі історії України з максимальною достовірністю найважливіші елементи й ознаки суспільного буття українців, особливості, що раніше не бралися до уваги. В цьому відношенні в тяжкому стані знаходилася політична історія України. Вона як наука свідомо ігнорувалася протягом цілих століть. Не отримала вона відповідної підтримки й до сьогоднішнього дня.

В.А. Смолій, О.А. Удод, О. В. Ясь у статті «Історія інститутська, історія українська (ювілейні роздуми з академічної проблематики)» (Укр. іст. журн. - 2012. - № 1.- С. 24-25) підкреслюють, що уже на межі 1980- 1990-х рр. швидкоплинна криза радянського образу минувшини актуалізувала запит на демонтаж офіційної історичної науки. Натомість гостро постали питання про формування та представлення національних образів історії України. Цей період був пов’язаний з появою забороненої спадщини зі спецхранів, а також еміграційних і діаспорних спадщин, які інтенсивно перевидавалися в Україні та вводилися до широкого наукового обміну. Деякі з них мали феноменальний успіх у вітчизняному інтелектуальному просторі, зокрема на новітній ниві. Приміром, протягом першої половини 1990-х рр. найпопулярнішим посібником з української історії був перекладений курс О. Субтельного (Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний. - К., 1991. - 512 с.). Працю було перевидано англійською (1994, 2000, 2009 рр.), українською (1992, 1993 рр.), російською (1994 р.), болгарською, вірменською (2010 р.) мовами. Хвиля перевидань спричинила самобутню романтизацію української минувшини, зокрема захоплення її просторово-часовим колоритом.

Головні напрями українського історієписання 1990-х рр. загалом визначалися своєрідним «трикутником»:     методологічна невизначеність, всеохоплююча легітимаційна хвиля та блискавична актуалізація «забороненої» й «репатрійованої» спадщини.

Утім, незважаючи на складні економічні та соціальні обставини 1920-х рр. науковці академічного Інституту історії України не тільки гідно відповіли на численні виклики, а й створили цілу низку самобутніх історичних наративів (Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Україна, 1995. - Т. 1. - 350 с. Т. 2. - 494 с; Історія України / За ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернатива, 1997. - 422 с.). Більше того, постали рельєфні й масштабні конструкції низки епох, які перебували на узбіччі радянського історієписання чи взагалі не розглядалися в його межах - як доба Української національної революції 1648-1676 рр., епоха українського відродження ХІХ ст., голод 1921-1923 та 1946-1947 рр., голодомор 1932-1933 рр. й низка інших. Нові прочитання отримали періоди Київської Русі та Великого князівства Литовського, Української революції 1917-1921 рр. та радянської державності. Кардинально розширилися студії з обсягу джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, історичної регіоналістики, політичної, культурної та соціальної історії. Особливе місце в історії України займає 15-томний проект «Україна крізь віки», у котрому поєдналися самобутні авторські візії і який донині залишається найповнішим систематичним представленням української минувшини (Україна крізь віки / За ред. В.А. Смолія. - К., 1998-1999. - Т. 1-15).

В нове століття Інститут історії України НАНУ ввійшов з багатьма самобутніми науково-дослідними проектами. Із-поміж них такі капітальні студії, як «Історія українського селянства» (2006 р., т. 1-2), «Історія державної служби в Україні» (2009 р., т. 1-5), «Економічна історія України» (2011 р., т. 1-2), «Нариси історії Української революції 1917-1921 років» (2011 р., кн. 1), «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси» (2011 р., кн. 1-2). Завдяки цим працям постали різноманітні зрізи й образи української історії, котрі істотно доповнюють та коригують сучасні явлення про минувшину.

Важливе значення для вивчення історії України мають довідково- інформаційні проекти, такі як «Енциклопедія історії України» (2003-2011 рр., т. 1-8), «Україна: хронологія розвитку» (2007-2011 рр., т. 1-6), «Українські історики. Бібліографічний довідник» (1998-2010 рр., вип. 1-3).

Зроблено надзвичайно багато. Навіть академік П. Толочко, який декілька років тому нещадно критикував історичну науку в Україні за її відставання, в інтерв’ю кореспонденту тижневика «2000» (15 - 12.02.2013) висловив дещо іншу думку . Не можна сказати, підкреслив він, що стоїмо на місці. Приміром, Інститут історії НАНУ закінчує публікацію «Енциклопедії історії України». Це велике досягнення. І все-таки, значного досягнення, яке називалася би «Українська історична наука», в даний момент немає. У вищий школі наука про минувшину знаходиться поки що на рівні патріотичного краєзнавства.

Можливо, це занадто. Але те, що історія України в значному обсязі вивчається і в середній школі, призвело до дублювання і значних розбіжностей.

На жаль, поки що не розроблено чіткої концепції викладання історії України у вузах.

В зв’язку з цим ми пропонуємо у вузівському курсі історії України виділити, перш за все, політичну історію, як одну з основних складових частин загальної історії.

Адже головною центральною найболючішою проблемою історії України є боротьба українського народу, його політичних сил за власну державу. Як наукова дисципліна політична історія України особливу увагу надає дослідженню етногенезу, формуванню станів та верств українського суспільства, національно- визвольного руху України, особливостей етнополітичних відносин, виникненню та діяльності національних політичних партій, інших громадських організацій. Ці та інші питання займають центральне місце в навчальному посібнику з історії України. Мета курсу - зосередити увагу студентів і викладачів на них як ключових питаннях історії України.