Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 6. Українська державність наприкінці XVII-XVIII ст.

Лекція № 8. Обмеження та ліквідація української автономії кінця XVII-XVIII ст.

1. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи.

2. Причини та наслідки поразки І. Мазепи.

3. Пилип Орлик і Конституція України.

4. Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії.

5. Остаточна ліквідація царизмом української автономії України.

6. Політична ситуація на Правобережжі в кінці XVII-XVIII ст.

5. Остаточна ліквідація царизмом автономії України.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії, яка продовжуючи політику «збирання руських земель», активізувала експансію в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн. Українську територію, вона розглядала як стратегічну базу в реалізації цієї мети.

Унаслідок контактів з російськими структурами дещо змінювалася система козацької служби. Якщо мобілізація Війська Запорозького протягом 1734-1774 років відбувалася за полково-курінним принципом, то комплектація - за територіально-міліційним. Козаки несли прикордонну (форпостну), розвідувальну, перевізну й поштову службу. Однак недовіра царського уряду до Війська Запорозького постійно підвищувалась через його невизначену численність, найнижчий серед інших військових організмів рівень дисципліни, сусідство, незацікавленість у конфронтації з Туреччиною та Кримом. Під час російсько- турецької війни1735-1739 рр. запорозька флотилія не виявила особливої ініціативи в бойових діях проти Османської імперії, хоч і мала високу мобільність та маневреність. Безумовно, козацтво не бажало виходу Росії до Чорного моря, підкорення нею Кримського ханства, бо це робило Січ в межах Росії недоцільною.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри уряду стосовно козацтва. Погодившись із проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва у боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. «Вибори» нового гетьмана відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський.

Останній гетьман України Кирило Розумовський. Із часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначити полковників, мати стосунки з іншими державами, а також взяла під контроль його бюджет.

Головна військова канцелярія втратила статус вищого органа влади, стала лише технічною частиною особи гетьмана. Адміністративні (1751-1760), судова (1760-1763), фінансова (1760) реформи легалізували всевладдя еліти, унезалежними судове і фінансове управління від адміністративного устрою. Водночас вони створили правове поле для бюрократичної інкорпорації української еліти, розвитку корупції та підлабузництва. Регіональне чиновництво Лівобережжя успадкувало ознаки загальноімперської бюрократії.

К. Розумовський у своїй діяльності схилявся до республікансько- аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі «Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о возстановлении разных старинных прав Малороссии» (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини, передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина ІІ вважала, що будь-які автономні формування заважають управлінню країною, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар’єрів, тому в лютому 1764 р. вона вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому нарду», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення малоросійської колегії. Президентом її та генерал- губернатором краю став граф Петро Румянцев. Частину козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим - надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Посилення антиукраїнської політики за правління Катерини ІІ (1762-1796 рр.).

Основні події:

• 1765 р. - маніфест про скасування на Слобожанщині козацьких полків і створення замість них регулярних гусарських полків. На території п’яти слобідських полків було утворено Слобідсько-українську губернію, до складу якої входили Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Сумська і Харківська провінції.

• 1775 р. - реорганізація місцевого управління в Україні на основі загальноросійського «Учреждения для управления губерниями». Усі новостворені відповідно до нього органи місцевого управління діяли згідно із загальноросійським законодавством;

• зруйнування за наказом Катерини II Нової Січі російськими військами під командуванням П. Текелі;

• 1781 р. - указ Катерини ІІ про створення на території Лівобережної України Малоросійського генерал-губернаторства, що складалося з Київського, Чернігівського і Новгород-сіверського намісництв;

• 1782-1786 рр. - ліквідація у колишній Гетьманщині Генерального суду, полкового й сотенного правління та всіх інших адміністративних й судових установ, які були замінені відповідними загальноімперськими установами;

• 1783 - указ Військової колегії про перетворення лівобережних полків на регулярні карабінерські полки російської армії;

• 1783-1785 рр. - зрівняння правового становища українських станів з нормами загальноросійського законодавства. Указ Катерини ІІ про закріпачення селянства (1783 р.). Зрівняння правового статусу української старшини з російським дворянством за «Грамотою на права, вільності й переваги благородного російського дворянства».

Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не допускаючи навіть мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства, посилення кріпацтва погіршило становище українського народу, хоча це не стосувалося колишньої старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи і яка змирилася з утратою автономії Гетьманщини, вона стала підтримувати політику царського уряду. «Продажність» української еліти, «підступність» російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на російську провінцію. Суттєвим було й те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалось у рамки абсолютистської монархічної Росії, демократичні державні інституції були знищені загальноімперським натиском. Це відповідало й інтересам сусідніх держав, які не бажали мати справу із сильною і незалежною Україною.

Через те, що у другій половині XVIII ст. відбувалася дезінтеграція традиційного українського суспільства, перетворення України на провінцію Росії, донора інших культур. Вихованці Києво-Могилянської академії стали основою щойно народженої російської інтелігенції. С. Полоцький, К. Істомін подали ідею про створення у Москві університету, теоретиками російської ідеології були Ф. Прокопович і Д. Туптало.

Певний час домінантні посади в імперії посідали балтійські німці та українці- малороси. Своєрідною компенсацією цього став занепад і ліквідація решток автономного адміністративного устрою України. Українська квазіеліта, зневірившись у можливості відстоювання самостійного шляху розвитку, шукала в імперії нову арену для свого соціального впливу. Відтягнення кращих сил до Росії позбавляло українські установи інтелекту, управлінської волі, зменшувало опір центрові.

Ліквідація української державності також була наслідком відірваності українських суспільних верств від військового устрою держави; відсутності природних кордонів української території, її відкритості: незначного розвитку урбанізації, слабкості міщанства, інтелігенції; психічної двоїстості українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, будучи мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Часто воно виявляло необґрунтовану мрійливість, бурхливу радикалізацію або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилося на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Історичне значення Української козацької держави - Гетьманщини:

• Гетьманщина проіснувала 115 років, відігравала важливу роль в історії і державотворчих змаганнях українського народу. Напередодні приєднання Української держави з Російською (1654) вона охоплювала простір, який окреслювався приблизно такими основними містами й містечками: Ямпіль - Чернівці - Мурахва - Красне - Вінниця - Пилявці - Полонне - Овруч - Чернігів - Стародуб - Новгород-сіверський - Глухів - Конотоп - Ромни - Г адяч - Полтава - Кременчук - Чигирин. Після «Вічного миру» 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою термін «Гетьманщина» застосовується лише стосовно Лівобережної України разом із Києвом і 30-40-верстовою зоною навколо міста. Після скасування інституту гетьманства (1764), а на початку 80-х років і полкового адміністративно-територіального устрою назва «Гетьманщина» вживається як науково-історичний термін;

• створення власної державності захистило український народ від асиміляції, соціального визиску і національно-релігійних утисків з боку польської влади;

• переважну частину свого існування Гетьманщина перебувала під контролем царської влади, яка постійно втручалася в її внутрішні справи і зовнішньополітичні зв’язки. Проте управління та соціально-економічна політика Г етьманщини здійснювалася самими українцями, яким належали ключові позиції в судочинстві, фінансах ат армії;

• Гетьманщина забезпечила умови для остаточного становлення українського народу, створила можливості для розвитку його мови і культури;

• історична спадщина Української козацької держави надихала майбутні покоління борців за визволення України. Із нащадків козацької старшини вийшло багато українських діячів, що розгорнули національно-визвольну боротьбу в подальші роки, поєднуючи історичні традиції з новими західноєвропейськими ідеями.