Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 5. Українська національна революція XVII ст. і становлення української державності (1648-1676 рр.)

Лекція № 7. Політична криза в Україні після смерті Б. Хмельницького

1. Пошук політичних орієнтирів. Початок громадянської війни в кінці 50-х рр.

2. Поширення громадянської війни в Україні на початку 60-х рр. Розкол України на два політичних табори.

3. Боротьба Петра Дорошенка за створення загальноукраїнської держави.

4. Причини поразки Української революції та її історичне значення.

1. Пошук політичних орієнтирів. Початок громадянської війни в кінці 50-х рр.

Політична орієнтація Івана Виговського (1657-1659 рр.) і вплив її на розв’язання громадянської війни. У вересні 1657 р. старшинська рада в Чигирині доручила І. Виговському виконувати гетьманські повноваження до повноліття Юрія Хмельницького. За місяць на Корсунській раді (16 жовтня 1657 р.), де були присутні рядові козаки, міщани, духівництво та посли іноземних держав, І. Виговського обрали повноправним гетьманом. Новий гетьман України Іван Виговський мав великий вплив на Хмельницького, який рахувався з ним, його пропозиціями. Коли бажали щось вирішити або попросити у гетьмана, посередником вибирали Виговського, який мав багато прибічників. Іван Виговський був також прибічником незалежності України, але шляхи цієї цілі у нього були свої. Як стратег Виговський був слабкіший Хмельницького і програв. Як раз при ньому Україна стала Малоросією.

Основою нової української держави колишній державний писар вважав козацьку старшину, шляхту і вище духовенство. Ці три кита нової влади були зв’язані між собою економічним положенням, соціальними інтересами, культурою, поступово зливалися в єдине суспільство. Козацька старшина уже почала віддалятися від козацької маси, отримала землі й сама збирала податки, вела велике господарство і практично злилася з рештками старої шляхти, перетворювалася в новий стан, який мав політичну й економічну владу. Вище духовенство не бажало підкорятися московській церковній ієрархії, вважаючи, зокрема, себе спадкоємцями церкви Київської Русі й більш стародавньою церковною освітою, ніж московські.

Головним радником І. Виговського став Юрій Немирич, який навчався в Оксфорді й Кембриджі. Новим митрополитом був обраний Діонісій Балабан, противник Москви, її методів управління і влади. Іван Виговський зробив ставку на аристократію і в результаті втратив гетьманську владу. Отримавши гетьманську булаву, він говорив, що вона буде помічником чесного, поганому на кару. Нікому у війську Виговський потакати не збирався, а військо запорозьке не може бути без страху.

І. Виговський заключив договір зі Швецією, проводив переговори з Туреччиною, знову домовився з кримськими татарами про союз, заключив перемир’я з Польщею. Московському послу він заявляв, що Великоросія буде Великоросією, Україна Україною. «Ми є військо непереможне!» - підкреслював гетьман.

Але опора тільки на нову аристократію не оправдала себе. Розподіл єдиного українського суспільства на «вищих і чернь» привів до народного повстання під керівництвом Полтавського і Миргородського полків, підтриманих запорожцями, яких навіть не запросили в Чигирин на вибори нового гетьмана.

До Москви були відправлені донесення запорозького кошового отамана Якова Барабаша і полтавського полковника Мартина Пушкаря, які звинувачували Виговського у намаганнях повернути Україну до складу Польщі. Московський уряд, як завжди, проводив двоєдушну політику.

Україна розділилася на два табори - майже вся старшина не бажала московського абсолютизму і схилялася до союзу і неминучого підкорення Польщі; козацтво, міщани і селянство були проти повернення польської влади, знущань шляхти, панщини, релігійних утисків. Виговський став роздавати полтавські землі своїй старшині, нова шляхта пройшла на полтавські землі і, як на всій Україні, обклала населення великими податками іповинностями, до самого введення кріпосництва. Населення піднялося проти нових панів – розпочалося повстання, гаслами якого були повернення козацьких вольностей, вільна охота і рибна ловля, вільне варіння горілки, вибори гетьмана Чорною радою.

І. Виговський блокував Полтавщину і Запорожжя вірними йому військами, не бажаючи розширення повстання. Перша бойова сутичка в лютому 1658 року закінчилася перемогою полтавців і запорожців. Виговський покликав на допомогу татар. Декілька тижнів битва велась під Полтавою, яку не могли взяти до середини червня. У братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців. У кровопролитному бою загинув М. Пушкар. Виговський втратив кошового Я. Балабана, дозволив татарам грабувати українське населення, що вони й зробили. Татари, захопивши всю здобич, спалили й розграбували Полтаву, а також міста Зіньків, Сорочинці та інші. Іван Виговський думав, що переміг, але це було початком його кінця і розв’язання громадянської війни, до якої він мав безпосереднє відношення.

Після Полтавської битви гетьман вирішив. що може розірвати союз з Москвою. У боротьбі з нею Виговський основну ставку зробив на Річ Посполиту, повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

Зближення з Польщею. Гадяцька угода. 16 вересня 1658 . Виговський укладає Г адяцьку угоду з Польщею.

Основний зміст:

• Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визнавалася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозволялися відкриття 2-х академій і без обмежень - шкіл і друкарень;

• з іншого боку, передбачалося відновлення соціально-економічних відносин, що існували до цього, зменшувалася кількість козаків, збройні сили складались з 30 тисяч реєстру та 10 тисяч найманців;

• польські феодали повертались в Україну, відновлювалось велике землеволодіння, кріпацтво, повинності й податки, покладені на селян і міщан, що існували до 1648 р.;

• гетьман втрачав право на самостійні міжнародні відносини.

Гадяцька угода була національно державницькою угодою, зрозуміти яку не могло тогочасне українське суспільство, що не довіряло полякам і боялося, що пани знову повернуть до України кріпосництво. Здійснення цієї програми баялась і Московія. Польська держава мала б з’єднатися з Україною на широких правах федерації, як це було раніше з Литвою, і створити своєрідну конфедеративну державу.

Цій угоді не судилося здійснитися. Вона так і залишилася нереалізованою юридичною пам’яткою епохи української козацької держави Гетьманщини.

Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. Російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і в червні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії. 28-29 червня під Конотопом Виговський разом з татарами і поляками вщент розбиває московське військо. Але скористатися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Посилився анти гетьманський рух. Новий запорізький кошовий Іван Сірко почав громити союзників Виговського - татар, і вони залишили гетьмана. Проти гетьмана Виговського виступили також старі полковники - Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, яким колись не вдалося взяти в руки гетьманську булаву. Поляків, як і найманців Виговського, знищували повсюди, під Ніжином був убитий Юрій Немирич, автор Гадяцького трактату. Лівобережні міста й містечка відкривали ворота московським полкам і приносили присягу царю.

Чутки, що Виговський віддає Україну назад полякам, загубили його справу. З ним залишилися тільки наймане військо й поляки. Ненависть до Виговського українського козацтва на раді біля Білої Церкви 21 вересня 1659 р. була такою великою, що він покинув її під охороною найманців і поляків. На річці Узени зібралась нова рада, яка обрала новим гетьманом Юрія Хмельницького, якому Виговський в жовтні 1659 р. передав гетьманські клейноди, зрікся від гетьманства і виїхав до Польщі. Згодом, у 1664 р. він був звинувачений поляками в таємних переговорах з Москвою й за наказом тодішнього гетьмана П. Тетері розстріляний. Виговщина в Україні безславно закінчилась. Не можна було боротися за незалежність України, не рахуючись зі своїм народом, а тим більше не можна будо це робити в союзі з кримськими татарами й Польщею.