Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 5. Українська національна революція XVII ст. і становлення української державності (1648-1676 рр.)

Лекція № 6. Особливості національної революції

1. Причини, рушійні сили, періодизація.

2. Розгортання національно-визвольної війни (1648-1655 рр.). Завершення війни. Переяславська Рада 1654 р. Березневі статті.

3. Суспільний та державний лад Української козацької республіки.

4. Козацтво - провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу.

5. Політична культура козацтва.

3. Суспільний та державний лад Української козацької республіки.

Незважаючи на складні внутрішні й зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати 150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як і раніше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б. Хмельницького, і він вперто запроваджував принцип максимальної централізації управління, а в перспективі - систему спадкоємного гетьманства, зосередивши у своїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової і судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився у підпорядкуванні Скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.

Державний апарат Гетьманщини не мав жодних традицій, морально- політичні якості багатьох його службовців були невисокими, тільки Б. Хмельницькому вдавалося максимально стримувати егоцентризм старшинськоїверхівки. Існувала атмосфера недовіри між провідною козацько-шляхетською елітою і рядовим козацтвом та селянами, бо для останніх лейтмотивом слугувало гасло безкласового суспільства «без холопа і без пана». Імпульс революційного процесу швидко перервався, бо гетьман почав насаджувати «звичне послушенство» посполитих новим власникам - монастирям і старшині. До того ж не вдалося прорвати економічну блокаду. Г етьманщина була відрізана він ринків Західної Європи. Крім того будівництво держапарату стримувала нестача коштів та брак кваліфікованих працівників. Взагалі козацтво мало надто обмежену спільність інтересів налаштованої на цілі самого гетьмана в боротьбі з Польщею, що часто не відзначалося якістю й послідовністю.

До кінця 1648 р. контрольована гетьманською канцелярією територія України становила 200 тис. кв. км і простягалася від Слобожанщини до Галичини. Адміністративно вона поділялася на полки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків, сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7-10, а то й 20-22 сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд із городовими отаманами функціонували магістри й ратуші. Намір поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Було ліквідовано польську систему судочинства, яке почало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.

Загалом українське суспільство на території Г етьманщини мало перспективу перейти до буржуазного способу життя, але цього не сталося, оскільки правляча верхівка відстоювала норми і традиції середньовіччя у сфері державного устрою.

Водночас боротьба ставала дедалі непримиреннішою через релігійну нетерпимість. Польські війська вважалися захисниками католицизму, а дії українців стимулювали до підвищеної активності православних ієрархів різних країн. Починаючи з 1649 р. до московського патріарха Йосипа і царя прибували з візитами не тільки єрусалимський патріарх Паїсій, але й назаретський митрополит Габріель, константинопольський патріарх Єремія ІІІ, митрополія Наупаттос. Усі вони, виконуючи побажання Б. Хмельницького, переконували керівництво Московії в необхідності об’єднання православного слов’янства, встановлення опіки над Балканами.

Зборівський мирний договір, укладений у серпні 1649 р. Б. Хмельницьким та польським королем Яном ІІ Казимиром, виявився занадто крихким ще й тому, що більшість польських аристократів і шляхти вважала його умови невигідними для Речі Посполитої, а селянські маси України - несправедливими щодо себе. Виграла від нього тільки частина козацтва, в основному старшинська. Адже генеральний писар одержував щорічну платню в 1000 злотих, генеральний обозний - 400, полковники - по 300, рядові козаки - по 30 злотих (хлібина коштувала 1 грош). Крім того, старшина володіла ранговими маєтками, на яких працювали залежні селяни, які мріяли про козацький статус. Щедро винагороджений був гетьман. Але мир означав і втрату території шести полків, зростання масового невдоволення, пограбування союзниками - татарами 70 населених пунктів Подільського воєводства.

Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала найхарактерніші ознаки держави:

• політична влада, її уособлювала козацька старшина - нова генерація українського панівного класу. Зосередження в руках фактично довічно обраного гетьманом Б. Хмельницького основних політичних, адміністративних, судових та військових функцій призвело до того, що найважливіші питання він вирішував самостійно, перетворившись на військового диктатора. Його влада була більшою за президентську і наближалася до царської. Не випадково сам Б. Хмельницький був носієм ідеї українського монархізму у формі самодержавного гетьманства, яке б передавалося за спадковістю, а не через процедуру виборів;

• вищим законодавчим органом влади була загальна рада (коло), в якій брали участь усі козаки. У її компетенції були питання військового устрою, війни і миру, обрання старшини, розподілу земель, переговорів з представниками інших країн. Водночас вона була й судовою інстанцією. Збиралася рада раз на рік (1 січня), а також за потреби (неординарні ради). Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалися чернецькою або чорною радою;

• вища виконавча влада на Січі належала кошу в особі кошового отамана, який діяв у межах своїх «вольностей». Розподіл владних повноважень був умовним, здійснювався на основі започаткованого в Київській Русі звичаєвого права, регулюючого документа щодо цього не існувало. Чітко окреслена територія. Вона, однак, не була стабільною через військово-політичну ситуацію (крім Середнього Подніпров’я і Запорозької Січі);

• політично-адміністративний устрій. Його утворював своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова й сотенна адміністрація, курінні й городові отамани. Магістри й ратуші здобулиправо на самоврядування. Найважливішим структурним підрозділом гетьманського уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління;

• суд і судочинство, судова система. Продовжували діяти Литовські статути, Магдебурзьке право, посилювався вплив козацького звичаєвого права. З’явилося й нове джерело права - гетьманські універсали як акти вищої виконавчої влади, обов’язкові для всього населення Гетьманщини;

• суттєві зміни у соціально-економічному устрої. На території Наддніпрянщини селянсько-козацьке дрібне землеволодіння стало основним;

• фінансова та податкова системи, збройні сили, міжнародні зв’язки. Це свідчило про зрілість внутрішнього державно-господарського механізму, зовнішніх зносин.

Виникнення і розвиток військових структур відбувалися поза класичною схемою: держава - військо. Якщо у сусідніх народів армія створювалася для вирішення завдань зовнішньої політики, то в Україні організоване у військову силу козацтво створило (за традиціями Запорозької Січі) в 1648 р. свої державні інститути з метою максимальної мобілізації народу. Військові структури були не тільки ініціатором побудови державної системи, а й базою для її створення. Провідна їх роль виявилась у тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери суспільного життя, крім релігійної. Водночас відбувався процес згортання республікансько-демократичних інститутів на користь монархічної форми правління. Усунення козацьких мас від управління державою, добір керівних кадрів за «свояцьким» принципом згодом призвели до того, що рядове козацтво спокійно спостерігало обмеження автономних прав України у складі Російської імперії.

Формування української державності стали на заваді несприятливі умови всередині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать не диференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад - козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів.

Під час складання реєстру (гетьман наказував старшинам дещо збільшувати його) і повернення в Україну польської шляхти спалахнули повстання - які очолювали полковники-радикали: брацлавський - Данило Нечай, миргородський - Михайло Гладкий. На Микитинській Січі підняв бунт козак Черкаського полку Яків Худолій, якого навіть обрали гетьманом війська Запорозького на противагу Хмельницькому. Коли ці повстання почали загрожувати стабільності козацького устрою, Б. Хмельницький 20 вересня 1650 р. видав універсал про застосування смертної кари до їх керівників та активних учасників. Деяких бунтівних старшин було страчено, зокрема й Я. Худолія. Наприкінці травня 1650 р. гетьман звільнив з посад кількох опозиційних старшин.

Дедалі більше ускладнювалось зовнішньополітичне становище Гетьманщини. Польща намагалася втягнути її до анти-турецької ліги, кримський хан схиляв Б. Хмельницького до походу проти Москви. У серпні-вересні 1650 р. 70-тисячне козацько-татарське військо здійснило похід у Молдову, щоб примусити тамтешнього господаря Василя Лупула зайняти дружню позицію щодо України, а також видати дочку Розанду заміж за старшого сина гетьмана Тимофія.

У результаті місії до Стамбула київського полковника Антона Ждановича султан Мухамед IV навесні 1651 р. погодився вважати Б. Хмельницького своїм васалом, тримати при султанському дворі його постійного резидента. На знак приязні султан надіслав гетьману свій каптан, грамоту, пробачив похід у Молдову, велів кримському хану підтримувати союз із Б. Хмельницьким. Це відбувалося вже після того, як гетьман відправив посольство до російського уряду з проханням прийняти Військо Запорозьке під «государеву руку».

Після смерті в серпні 1650 р. канцлера Речі Посполитої Єжи Оссолінського, який був прихильником компромісу з козацтвом, у Варшаві посилила свій вплив партія непримиренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, яка виступала за ліквідацію козацького «бунту» силою. Воєнні дії відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полковника Івана Богуна на поляків, а наприкінці травня козацька рада прийняла ухвалу про наступ на Річ Посполиту. Після поразки козацько-селянської армії під Берестечком влітку 1651 р. було підписано Білоцерківський мир (з 2 липня 1652 р. він не виконувався) як «милість короля до своїх підданих». Ним передбачалося зменшити кількість реєстрових козаків до 20 тисяч, під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втрачав право на здійснення зовнішньої політики, до своїх маєтків поверталися шляхтичі та євреї. Договір сейм не ратифікував, що дало змогу Б. Хмельницькому його порушувати. Проте незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко - до сотні їх було страчено. Але антигетьманська опозиція не заспокоювалась. До неї входили полковники: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Гладкий, вінницький І. Богун, корсунський Л. Мозиря. Вперто зривалося складання реєстру в Білоцерківському та Корсунському полках.

На Лівобережжі з’явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву. На Запорожжі підняв бунт М. Сулима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру.

Незадоволення народних мас труднощами війни проявлялося і в масовому переселенні на Слобожанщину - під захист московської влади. Тисячам козаків та посполитим Чернігівського, Полтавського, інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги. В листі до нового путивльського воєводи Ф. Хилкова Б. Хмельницький висловив бажання якнайшвидше бачити Україну під рукою московського царя. Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня (1 червня) 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і

З. Пшнємського під горою Батіг. Щоб забезпечити синові Тимофію молдавський трон, Б. Хмельницький направив у Молдову Вінницький, Брацлавський, Уманський полки для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, загибеллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією і Валахією.

Загалом 1653 р. приніс Україні багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. На початку червня 1653 р. було розкрито чергову змову проти Б. Хмельницького, а її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах України становили щонайменше 40-50% населення, багато козаків не могли виконувати військову повинність і переходили в стан міщан чи селян. Гетьман вдавався до репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби. Лютували епідемії чуми й холери. Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Підписання у грудні кримським ханом сепаратного миру з Польщею було зумовлено забороною гетьмана брати ясир на козацькій території, зближенням з Росією (6 грудня 1653 р. на старшинській раді було схвалено рішення щодо московської протекції). У червні старшинська рада втретє відхилила ідею союзу з Оттоманською Портою, але її рішення Б. Хмельницький приховав від султана. Блокуванню з Туреччиною найбільше опиралися І. Виговський та А. Жданович.

Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Сталося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Берестейську битву 1651 р. Саме «кримський» чинник, провал зовнішньополітичного курсу гетьмана у придунайському регіоні стимулювали становлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. Вона зумовила масштабні геополітичні зрушення в центральноєвропейському регіоні.