Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 2. Нова історія України (1648-1917 рр.)

Тема 5. Українська національна революція XVII ст. і становлення української державності (1648-1676 рр.)

Лекція № 6. Особливості національної революції

1. Причини, рушійні сили, періодизація.

2. Розгортання національно-визвольної війни (1648-1655 рр.). Завершення війни. Переяславська Рада 1654 р. Березневі статті.

3. Суспільний та державний лад Української козацької республіки.

4. Козацтво - провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу.

5. Політична культура козацтва.

1. Причини, рушійні сили, періодизація.

Зміст терміну «Національна революція 1648-1676 рр.». Сучасні провідні вчені В. Смолій і В. Степанков ще в 1998 р. у статті «Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть» (Український історичний журнал. - 1998. - № 1, 2) зробили суттєвий висновок: за своїми масштабами (територіальними й масовістю участі населення) і змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, подія, яка розпочалася в 1648 р., становила набагато складніше соціально-політичне явище української історії, ніж те, що визначається терміном «повстання» і «війна». Адже «повстання» (їх були сотні) і «війни» (внутрішні - громадянські і зовнішні - проти агресії сусідніх держав) входили до неї як складові частини. У зв’язку з чим вони вважають її «революцією», враховуючи, що домінантною змісту останньої була боротьба за незалежність і соборність України.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну віну, а війна, зумовивши корінні, глибокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

Аргументами на користь терміна «національна революція» є докорінні революційні зрушення: утворення та розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території; прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи, ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів, утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; втягнення в орбіту соціальних станів та верств, що проживали в українських землях.

Хронологічні межі революції (війни) в радянській історіографії пов’язували з 1654 р., тобто роком Переяславської ради з Росією. У вітчизняній історіографії в 90-х рр. окреслився перехід від її датування 1648-1654 рр. до 1648-1657 рр. В. Шевчук висловив міркування, що Визвольна війна завершилася у 1678 р. із знищенням турками Чигирина, а юридично оформлено її поразку Вічним миром між Московією і Річчю Посполитою у 1686 р. В 1992 р. В. Смолій і В. Степановков запропонували нову концепцію Визвольної війни (революції), за якою вона закінчувалася у 1676 р. ліквідацією державних інституцій у Правобережній Україні, що збіглися з відлученням від влади П. Дорошенка. Ця гіпотеза не дістала аргументованого спростування у працях науковців, але нею користуються більшість авторів сучасних навчальних посібників з історії України.

Причини революції. Головною метою національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького було звільнення з-під панування Речі Посполитої; утворення Української держави. , яка переросла в революцію, можна назвати такі:

• соціальні причини: до середини XVII ст. вкрай загострилася соціально- економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку це сприяло зміцненню земельної власності, а з іншого - посилювало кріпосну залежність, оскільки прибутки польських та українських феодалів були пов’язані з нещадною експлуатацією селян, тому становище українського селянства було найгіршим. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке не здобуло всіх прав і привілеїв шляхти. Відбулося скорочення реєстрового козацтва до 6 тис. чоловік, відповідно до «Ординації війська Запорізького» (1638 р.). Нереєстрові козаки перетворилися на кріпаків, було скасовано козацький суд, козакам заборонено обирати гетьмана, а територія їхнього проживання обмежена. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити великі податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж до української шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Отже, більшість населення України була невдоволена соціальною політикою уряду Речі Посполитої;

• політичні причини: відсутність в Україні власної держави, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси. Це ставило українців на межу зникнення з історичної сцени як самостійного, самобутнього народу Європи;

• національно-релігійні:         політика     національного і культурного поневолення українців за допомогою католицької та уніатської церкви. Уряд Речі Посполитої прагнув масово окатоличити православних українців, закрити церкви і монастирі, заборонити вживання рідної мови, знищити надбання української культури;

• об’єктивні причини: По-перше: козацько-селянські повстання кінця XV - першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну свідомість. По-друге, існування Запорозької Січі, розширення її впливу створювало умови для розбудови в майбутньому Української держави. По-третє, у цей період відбулося послаблення королівської влади. За характером війна була антифеодальною, національно-визвольною;

• зовнішньополітичні причини: сусіди Польщі - Московська держава, Швеція та Туреччина - були зацікавлені в ослабленні Речі Посполитої. Так, Москва підтримувала всі антипольські козацькі повстання кінця XVI -початку XVII ст. Свавілля шляхти підривала міцність держави, влада короля була ослаблена. Європейські країни, послаблені Тридцятирічною війною (16181648 рр.), були зайняті своїми проблемами і не втручалися в східноєвропейські процеси.

Рушійні сили національної революції:

• козацтво - стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії. Формування на основі козацтва нової української еліти суттєво визначило національні інтереси і цілі національного руху, розробку його політичної програми, здійснення провідної ролі у процесі державотворення. Саме завдяки новій українській еліті соціальний вибух 1648 р. набув характеру національно-визвольної боротьби;

• селянство - взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Вони вимагали особисту свободу і право володіння землею;

• міщани - відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі;

• частина української шляхти - відіграла досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми, розбудові державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу;

• представники православного духовенства (особливо його низи) - взяли безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

Періодизація національної революції:

Перший період - з лютого 1648 р. до травня 1652 р.: досягнення фактичної незалежності козацької протодержави, завершення Селянської війни.

На початку цього періоду Б. Хмельницький, обраний запорожцями гетьманом, організував нове козацьке повстання. Протягом цього року відбулися перемога повстанського війська в битві під Жовтими Водами (5-6 травня 1648 р.); розгром козацькими військами і татарами головних сил польсько-шляхетського війська під Корсунем (15-16 травня 1648 р.); перемога селянсько-козацької армії під Пилявцями (13 вересня 1648 р.);облога повстанцями Львова та Замостя (26 вересня - 14 листопада 1648 р.), урочистий в’їзд Б. Хмельницького в Київ (23 грудня 1648 р.).

У кожній з битв спрацював військовий досвід гетьмана, його уміння досягти мети, використовувати розвідку, знання про ворога та його пересування, нав’язати бої на переправах, фактори раптовості та дезінформації. Саме цими особливостями характеризуються битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та іншими населеними пунктами. У 1648 р. Богдану пощастило повною мірою використати присутність татарського війська.

У 1649-1650 рр. були здійснені заходи адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків (областей), завершилося творення державних ланок Козацької України. Старшинська рада перетворилася в головний орган державної влади, її рішення були обов’язковими навіть для гетьмана.

На цьому етапі відбулася Збаразько-зборівська кампанія (1649), яка, в результаті зради татар, завершилася укладанням Зборівської угоди, обмеженням до трьох воєводств козацької території (Київське, Чернігівське, Брацлавське). Спроба створити соборну незалежність української держави зазнала невдач. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацької української автономії у межах Речі Посполитої.

Другий період - з червня 1652 - до серпня 1657 р.: погіршення економічного і гетьманського становища козацької України, пошук союзників, конфедерація з Росією. Це один із найскладніших етапів боротьби народних мас під керівництвом

Б. Хмельницького. Битва під містечком Берестечко (18-20 червня 1651 р.), в результаті повторної зради татар, закінчилася поразкою українського війська та вимушеним Білоцерківським договором (18 вересня), за яким козацькій державі було відведене одно (Київське) воєводство, а гетьману дозволялося тримати лише 20-тисячне реєстрове військо. Білоцерківський договір зводив нанівець автономію держави; польські пани одержали право повернутися до маєтків.

У битві під Батогом 22-23 травня було вщент розгромлено польсько- шляхетську армію. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для реалізації національної ідеї. Проте у наступному 1653 р. Жванецька кампанія виявилася катастрофічною для України. Договір татар з поляками не передбачав для неї навіть обмеженої самостійності. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, укладання українсько- російського договору про приєднання України до Росії.

Кінець другого періоду - 6 серпня 1657 р. помер Б. Хмельницький. Смерть Б. Хмельницького виявилася важким ударом для молодої держави.

Третій період - вересень 1657 - червень 1663 рр.: загострення соціально- політичної боротьби в українському суспільстві, що перетворилася на громадянську війну: розкол України на два гетьманства; 2 вересня 1657 р. відбулося обрання гетьманом І. Виговського. 28 червня 1663 р. гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Брюховецький, який зробив ставку на московський уряд; в січні 1663 р. правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Московщиною і Річчю Посполитою.

Четвертий період - липень 1663 - червень 1668 рр.: Польща й Московщина ділять Україну в результаті Андрусівського миру, який вони уклали 30 січня 1667 р., на дві частини. Визнавалося входження Лівобережної України до складу Московщини, а Правобережної України - до складу Польщі. Київ на два роки залишався за Московщиною, Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив Петро Дорошенко. На початку 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, залучившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави.

П’ятий період - липень 1668 - вересень 1667 рр.: нове загострення політичної боротьби, посилення втручання у справи України інших держав.

Московщина і Річ Посполита, не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в одній державі. Гетьман П. Дорошенко опинився у війні на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом. Внаслідок наступу військ Московії на її сторону перейшов Д. Многогрішний, обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672 рр.). Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником Кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674 рр.). Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалася. Починаючи з 1674 р. становище П. Дорошенка погіршується: правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округу.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і московські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність цареві.

Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національної революції 1648-1676 рр. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.