Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 4. Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XVI - перша половина XVII)

Лекція № 5. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої

1. Перехід українських земель під владу Литви.

2. Політичний устрій України другої половини XIV - першої половини XVI ст.

3. Утворення Речі Посполитої. Люблінська Унія (1569 р.).

4. Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI - на початку XVII ст.

5. Становлення і розвиток українського козацтва.

4. Українська політика, релігійна думка наприкінці XVI - на початку XVII ст.

Після Люблінської унії, зважаючи на ключову роль релігії у тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту.

Перш за все, спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти і народу, козацтва. Фактично це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав усіх її жителів.

Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст Петро Скарга (Повенський, 1536-1612) книжкою «Про єдність церков». У ній засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії української церкви з Римом, йшлося про культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви: використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священників православної церкви та ін.

Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587). У ній обґрунтовувалась недоцільність календарної реформи Папи Римського Григорія ХІІІ, містився заклик до всіх православних непохитно стояти на обороні православ’я.

Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступна фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, в якому той доводив правомірність унії між православною та католицькою церквами, заперечував можливість світських осіб обговорювати ці питання, з’явились праці православних ідеологів Христофора Філарета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.

У книзі «Апокрисис» (1596) Х. Філарет - представник шляхетської верстви, прибічник О. Острозького - обґрунтував ідею соборності та демократичності церкви, спростував напади на константинопольського патріарха, застеріг проти порушень релігійної свободи в Речі Посполитій, що впровадження унії не відповідає традиціям польського політичного права, засадам шляхетського парламентаризму.

З іншої позиції атакував унію православний письменник-полеміст, чернець монастиря на г. Афон Іван Вишенський (прибл. 1550 - 20-ті рр. XVII ст.). Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість існування церкви без ієрархії служителів, рівність представників усіх станів суспільства. І. Вишенський засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контакти із західною культурою, закликав православних обмежитися вивченням лише церковних книжок.

Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом.

Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископам, українця за походженням Йосипа Верещинського (прибл. 1532-1540 - 1598). У 1590-1596 рр. він зробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровської козацької держави, яка була б своєрідною лицарською корпорацією. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Братський рух у боротьбі за політичну консолідацію українського суспільства. Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов’язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи тиску польсько-католицьких елементів.

Перше Львівське Успенське братство засноване 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Услід виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485) братства. Спочатку вони дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами.

Одним з головних напрямів діяльності братств була освіта. У багатьох українських містах існували братські школи, доступні для всіх бажаючих. Членами братства могла бути будь-яка православна людина незалежно від своєї станової приналежності. В основному це були представники дрібних міських торговців і ремісників, але інколи до братств вступали і достатньо багаті люди.

Між 1589-1615 рр. братства виникли майже у 20-ти містах - Кам’янці- Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування у 1615 р. Київського братства. У 20-30-ті роки XVII ст. братства діяли в Наддніпрянщині - Немирові, Вінниці, Лубнах.

Окремі ознаки діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. в Західній і Центральній Європі. Братства запроваджували принцип виборності служителів церкви, в т. ч. достойних світських осіб, засновували друкарні та школи, вириваючи суспільство з-під цілковитої залежності від духовенства. Саме Львівське братство в 1574 р. допомогло Івану Федорову створити у місті друкарню, де була випущена його перша книга «Апостол», що поклало початок книгодрукуванню в Україні.

Друкарня Львівського братства в 1591-1722 рр. видрукувала 140 книг загальним накладом 160 тис. примірників, які розходилися по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії.

Ректорів та викладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов, діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства), арифметики, геометрії, музики.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу. Київський колегіум став першим в Україні вищим навчальним закладом, започаткований в 1632 р. київським митрополитом П. Могилою на базі школи Київського Богоявленського братства і «гімназіону» приКиєво-Печерській лаврі.

З часом став одним із кращих східноєвропейських навчальних закладів. У 1701 р. Київський колегіум дістав титул і права академії.

Політичні причини та наслідки Брестської церковної унії. Окремі українські церковні ієрархії сприймали діяльність братств як один із проявів поглиблення кризи в православній церкві. З метою подолання цієї кризи та упередженості польського католицького керівництва стосовно українців у 1590 р. львівський єпископ Гедеон Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також Київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці прийняв українську православну церкву під свою владу.

Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда ІІІ піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.

В жовтні 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит Київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її стали називати греко-католицькою), а православний засудив унію.

Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну, духовно-політичну боротьбу в Україні. Українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом повністю став на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит Київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ’я. Частина знаті з князем Костянтином Острозьким (1527-1608 рр.), братства, громадські організації міщан, створені для захисту православної церкви, виступили відкрито проти унії. Довготривала внутрішня боротьба стала одним з головних чинників політичного життя до початку визвольної війни 1648 р. Успіхи в ній у 20-і роки XVII ст. - цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе прибирало козацтво.