Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 4. Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XVI - перша половина XVII)

Лекція № 5. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої

1. Перехід українських земель під владу Литви.

2. Політичний устрій України другої половини XIV - першої половини XVI ст.

3. Утворення Речі Посполитої. Люблінська Унія (1569 р.).

4. Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI - на початку XVII ст.

5. Становлення і розвиток українського козацтва.

2. Політичний устрій України другої половини XIV - першої половини XVI ст.

Українське суспільство XIV - першої половини XVI ст. було становим. Це означало, що перехід з одного стану до іншого внаслідок, наприклад, збагачення був майже неможливим. Обсяг привілеїв відзначався від народження.

До привілейованих станів належали шляхта і духовенство. До шляхти відносились: князі - найбагатша частина шляхти, нащадки удільних князів, не підпорядковувалися місцевій адміністрації; пани - заможна шляхта з давнього боярського роду, земля у якого знаходилась у спадковій власності; бояри - дрібна шляхта, що служила особисто; земляни - середня шляхта, що отримала землю за військову службу з власним загоном.

У 1582 р. відбувся перепис шляхти, і терміни «боярин» і «землянин» замінили на «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не визнали, втратили привілеї й перетворилися на селян.

Духовенство не підлягало світському суду. До вищого духовенства входили митрополит, єпископ, архієпископ, до рядового - звичайні священнослужителі. До духовного стану належало майже 10% населення України. Його позиції змінювалися з часом: якщо в XIV ст. православна церква в Литві була панівною, то з XV ст. вона хоч і залишається найчисленнішою, проте поступається правами католицькій.

Непривілейованими станами були міщани і селяни. До міщан відносились патриціат (найбагатші та впливові ремісники-майстри і купці), бюргер (середній клас: більшість купців, цехові ремісники), плебс (дрібні ремісники і торговці).

Найбільшими містами на початку XVII ст. були Львів (18 тис. жителів), Київ (15 тис. жителів), Біла Церква (10,7 тис. жителів).

Міське населення в середні віки ділилося за цеховою (професійною) ознакою, де привілейоване становище мало купецтво. Перші цехи з’являються ще наприкінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією з власним статутом на чолі з цехмістром. Панівне становище в цехах займали майстри, далі йшли підмайстри й учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит, демонструючи зразок своєї роботи, і за згодою цеху міг бути атестований як майстер. Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обдарованій молоді вибитися в майстри.

Самі міста знаходилися в різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися: державній чи приватній. Відповідно сплачували податки й виконували повинності. Окремим містам почали видавати грамоти магдебурзького права. Першими одержали його Сянок (1339), Львів (перед 1352), Кам’янець (1374), Береста (1390). Упродовж XV ст. - 60-х років XVI ст. ним користувались до 150 міст і містечок. Спершу в більшості міст широкими повноваженнями користувалися війт, але згодом міста викупляли ці повноваження. Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців, які утворювали колегію, що поповнювалася шляхом кооптації. Судовою компетенцією володіли ради і лави, їх розмежування не було чітким. Як правило, лава займалася карними справами, рада - цивільними.

Найнижчою й найчисельнішою верствою населення (до 80%) були селяни. Вони поділялися на «похожих» (особисто вільних) та непохожих (кріпаків). Із другої половини XV ст. кількість непохожих неухильно збільшується.

Першим документом, що започаткував закріпачення селянства, вважається рішення шляхти Галичини про обмеження переходу селян до іншого землевласника різдвяними святами за умови сплати викупу. У Литві закріпачення пов’язують із привілеєм Казимира IV 1447 р., пізніше - з Литовськими статутами (1529, 1566, 1588). Литовський статут - кодекс права Великого князівства Литовського, прийнятий у трьох редакціях 1529, 1566 і 1588 років. Увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й положення, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у т. ч. право на закріпачення селян. Зокрема, Литовський статут 1588 р. чітко оформив створення єдиного стану кріпацького селянства шляхом злиття закріпачених слуг з різними розрядами селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI до 40-х років ХІХ ст. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дія Литовського статуту була припинена сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. він був замінений Зводом законів Російської імперії.

До складу селян входили слуги (особисто вільні селяни, які перебували на службі і за це користувалися землею), данники (особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі податки (данину)) і тяглові (могли бути і вільними, і кріпаками. Працювали на державній або шляхтянській землі, за що відпрацьовували панщину з власною худобою - тяглом).

На економічне становище України того часу впливало підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. Найкращі можливості для розвитку торгівлі зерном мали магнати. Саме тому вдосконалювали фільваркову систему сільськогосподарського виробництва. (Фільварок - у перекладі з німецької - хутір, ферма). Цій меті повинні була послужити аграрна реформа під назвою «Устава на волоки» (1557) (волок - ділянка землі розміром 16-21 га). Згідно «Устава» під фільварок відводилися кращі землі, передбачалося трипільна система господарства, визначалася кількість відробіткових днів, розміри грошових податків тощо. «Устав на волоки» з одного боку - це свідчення закріпачення України, з другого боку, фільваркове господарство, яке основане в ній, забезпечило зерном Західну Європу, було потужною фабрикою виробництва сільськогосподарської продукції.

Отже, фільваркове господарство на кріпосній праці прискорило розвиток економічного потенціалу України, але за рахунок українського народу збагачувалося панство, особливо іноземного походження.

Антифеодальний рух поширюється в Україні у відповідь на закріпачення селян у XV - першій половині XVI ст. Поширеними формами протесту були:

• втечі від поміщиків;

• підпал поміщицьких маєтків;

• убивство поміщицьких слуг або родини поміщика.

Джерела зафіксували і селянські повстання, причому вони мали не тільки антифеодальну спрямованість, а й визвольний характер.

1490 р. - повстання під проводом Мухи, в якому взяли участь близько 10 тис. осіб. Повсталі зайняли Святин, Коломию, Галич, підійшли до Львова. У битві проти польсько-литовського війська селяни зазнали поразки й відступили до Молдови.

1491 р. - повстання під проводом Андрія Барули, що теж закінчилося невдачею.

Незважаючи на поразку, народні виступи продемонстрували зростання боротьби українців проти соціального та релігійного гноблення.