Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 2. Київська Русь - середньовічна українська держава

Лекція № 3. Особливості формування політичної історії Київської Русі

1. Політичний устрій Київської Русі.

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

3. Особливості політичної культури Київської Русі.

4. Історичне значення Київської Русі.

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської Русі точилося немало дискусій, які у своїй основі мали не тільки наукові, а й політичні аспекти. Історики царської Росії твердили , що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці й білоруси - відгалуження від росіян. Зокрема в «Синопсисі» - основному підручнику Російської імперії (1674-1836) - період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов’ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро- Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом державотворення. М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувалися такої позиції. В. Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з’явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини ХІІ ст.

Останнім часом робляться спроби знову скоригувати історичні події кінця І тис. н. е.: місто Ладога на далекій східнослов’янській Півночі проголошується першою столицею Русі, з якої пізніше ця місія переходить до Новгорода Великого, а лише потім вже до Києва.

Але не всі й сучасні російські дослідники перейшли на такі «ура- патріотичні» рейки. Останні відзначають, що таке невелике місто не могло бути столицею. Кирпичников А. В. в статті «Рюрик пришле с Ладоги» (Родина. Славянский мир. - 2001, январь-февраль. - С. 36) вважає Ладогу першою резиденцією представників династії Рюриковичів. Такої ж думки притримуються Кузьмін С., Волковицький А. (Петергоф для Рюрика // Родина, 2003. - № 8. - С. 20).

Радянські історики дещо пом’якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу - давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904) категорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв’язку київської та московської державностей. Заперечив він і постулат про єдину давньоруську народність, стверджуючи, що після занепаду Київської держави її спадкоємицею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше - Велике князівство Литовське. На відміну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Я. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення у межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр теж стверджує, що східнослов’янські племена були окремими виразними етносоціальними й етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних між собою племен, що виявляється в пам’ятках матеріальної культури, насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці спільноти «давньоруською народністю». У колективній праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності - місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (ІХ-ХІІІ ст.) так і не були подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю». У цитованому положенні помітна певна залежність від тверджень радянської історіографії про те, що поділ давньоруської народності на три окремі народи розпочався в період феодальної роздрібненості (ХІІ ст.) і був етнічним виявом історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій, які у політичній сфері призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час (одне-два століття) на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час - розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. Її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, надетнічному рівні. Східнослов’янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об’єднані 14 слов’янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов’янською. До неї входило багато неслов’янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Українські історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов’янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов’янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацію кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V- VII ст., не був народжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов’янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів - предків білорусів. Північно-східна гілка слов’янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з’являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро- Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці ХІІ ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно- етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності не було.

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Насправді назва «Україна», яка вперше зафіксована у Київському літописі від 1187 р., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна - це і Середнє Подніпров’я, і Галичина, і землі над західним Бугом та ін. З’явившись у давньоруських літописах ХІІ-ХІІІ ст. на означення окремих південно-західних руських земель - Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва «Україна» в наступні століття вживалася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, на яких формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров’я - Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське - через нескінчені усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше - монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання - Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.