Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 2. Київська Русь - середньовічна українська держава

Лекція № 3. Особливості формування політичної історії Київської Русі

1. Політичний устрій Київської Русі.

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

3. Особливості політичної культури Київської Русі.

4. Історичне значення Київської Русі.

1. Політичний устрій Київської Русі.

Система політичної влади. Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом ІХ-ХІІІ ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. Її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя буза засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави - Середньому Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У «Повісті минулих літ» Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за деревлянською даниною. Але вже його наступниця - княгиня Ольга - у державних справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі Русі другої половини Х ст. - Святослав і Володимир - діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військової функції і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшарування, з’являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.

До дружини входили не лише дорослі чоловіки, але й представники обох статей та усіх вікових груп. Вона поділялася на певні групи, в основному, - на «старшу» і «молодшу». Перша з них складалася з представників військово- феодальної аристократії, яку часто називалися «боярами», а друга - рядових професійних воїнів (отроків, «децьких», «пасинків»).

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово- дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» - члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.

Місцева влада. На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні «столи» у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині - в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелюючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність періодичного скликання княжих з’їздів, які ухвалювали законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, державного устрою тощо. На такі з’їзди князі прибували в оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у європейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки цьому завадив процес занепаду державності. Колишні племінні народні збори в удільних містах-центрах перетворились на віча повноправних громадян міста і передмість, які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегулярно. Рішення на них приймали «одноголосно» шляхом утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах князів і затвердження рядів (договорів з монархами) можна вважати початками вітчизняного параконституціоналізму (ухил від конституційного процесу) як державно-правової практики. Це явище - одна с особливих ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Така конфігурація влади у давньоруській державі поєднувала в собі монархічну, аристократичну та демократичну моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від державних справ іншими політичними силами.

Міжнародні відносини Київської держави. Від початків свого існування Київська держава прагнула стати активним суб’єктом міжнародних зносин, маючи для цього відповідні кадрові служби. Їх обов’язком було здійснювати вплив на підкорені неслов’янські народи, забезпечувати відносини з близькими та віддаленими сусідами. Згодом, на етапі роздрібнення Київської Русі, вони повинні були налагоджувати стосунки з удільними князями.

Зовнішні інтереси Київської держави сягали країн Арабського Сходу, Скандинавії, Західної Європи. Найважливішим напрямом зовнішньої політики була Візантія, з якою 911 та 944 рр. були укладені договори, а також, попри збройні сутички і недружелюбні дипломатичні маневри, були династичні стосунки, конфесійна спорідненість (після хрещення Русі).

Стараннями дипломатичних місій, завдяки династичним шлюбам Київська держава налагодила різноманітні відносини з Данією, Швецією, Польщею, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Флоренцією. На той час Київська держава приваблювала їх своєю економічною, військовою могутністю, високим рівнем культури. Жвавою та прибутковою була заморська торгівля Київської держави.