Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 2. Київська Русь - середньовічна українська держава

Лекція № 2. Утворення Київської Русі

1. Теорії походження Київської держави.

2. Основні етапи розвитку державності в Київській Русі.

3. Спроби політичної реставрації держави.

4. Політичні наслідки феодального дроблення Русі (друга половина ХІ - початок ХІІ ст.).

2. Основні етапи розвитку державності в Київській Русі.

Об’єднання земель і племен східних слов’ян. Серед істориків побутує думка, що перший етап у розвитку києворуської державності був «варязьким». Починається він з убивства Аскольда і завершується хрещенням Русі. Його особливістю було панування чужоземної політичної еліти з її об’єднавчо-централістичними устремліннями. Мимовільно її автори виявляють прихильність до норманської теорії, ігноруючи інші визначальні риси політичної історії Київської Русі цього періоду.

Процеси одержавлення території Русі розпочалися ще за Аскольда і Дира. Літопис повідомляє, що вони здійснювали окняжіння територій племінних княжінь уличів і древлян, обкладаючи їх даниною. Київське князівство Аскольда було етносоціальним і політичним середовищем, навколо якого почала формуватися Давньоруська держава. Суперечки стосовно того, звідкіля – з Півночі чи з Півдня - «пішла Руська земля», вирішуються однозначно на користь Півдня. Південні землі були розвинутіші, ніж північні. Зрештою, в ІХ ст., на етапі зародження східнослов’янської державності у Подніпров’ї, Новгорода ще не було. У племінному княжінні ільменських слов’ян організуючим і правлячим центром якого Новгород став у Х ст., історичні джерела про події ІХ ст. не фіксують соціально-політичних процесів, які можна було б вважати державотворчими. Зумовлено це тим, що словени відносно пізно (наприкінці VII - у VIII ст.) прийшли на північ з історичної прабатьківщини. Тому фахівці схильні вважати часом народження першої східнослов’янської (не загальноруської) держави середину ІХ ст.

Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва в Східній Європі й мало надзвичайно важливі політичні наслідки. Це був перший на Русі двірцевий династичний переворот, внаслідок якого було скинуто династію Києвичів. Саме з відомостей про взяття Олегом Києва літописці починають історію єдиної східнослов’янської держави - Київської Русі. Руська Північ була об’єднана з руським Півднем, а Київ проголошено столицею давньоруської держави. Якщо до Олега Руська земля була федерацією племен, то з цього моменту вона почала свій шлях до централізованої держави із самодержавною формою правління. Олег запровадив збір данини на підкорених землях, створював опорні пункти своєї влади у племінних княжіннях.

«Повість минулих літ» розповідає про послідовне поширення впливу центральної влади на землі племінних княжінь - деревлян, сіверян і радимичів. Зібрання і консолідація руських земель здійснювалися силою. Приєднані землі відразу одержавлювалися, насамперед поширенням на них системи збору данини, судочинства й адміністрації. З перших років існування давньоруської держави данина довго була ненормованою. Її розмір буз засобом економічного і політичного тиску на непокірних. Тому тодішнє державне об’єднання не було міцним та організаційно завершеним. Сучасний український історик В. Ричка вважає, що слід відмовитися від спроби датувати час творення Давньоруської держави з точністю до 882 р. Такий підхід є спрощеним й неприйнятним хоча б тому, що в його основу покладені сформовані літописцями кінця ХІ - початку ХІІ ст. уявлення про поділ Русі на Новгородську і Київську «половини». Віддалені один від одного сотнями кілометрів, покритих густими масивами й непрохідними болотами, ці протодержавні утворення були різними як за рівнем набутого соціально-економічного, політичного у культурного досвіду, так і за етнічним складом.

У зв’язку з цим сучасні історики М.Є. Горєлов, О.П. Моця і О.О. Рафальський в монографії «Цивілізаційна історія України» (К., 2005. - с. 166) в категоричній формі стверджують, що не тільки за часів князюванняАскольда і Дира про якусь цілісність держави говорити передчасно, а навіть і після приходу до влади Олега. Сама її територія більше нагадує вісімку і складається з двох половинок - «зовнішньої і внутрішньої» Русі, що сходяться на Верхньому Дніпрі.

Швидко змінюється ситуація за часів правління Ігоря, Ольги та Святослава. Коли племена деревлян та уличів відмовилися підкорятися і сплачувати данину, Ігор вогнем і мечем скорив деревлян, після трирічного протистояння переміг уличів, які, не бажаючи коритися, мігрували у Подунав’я. Під час повстання деревлян у 945 р. Ігоря було вбито. Його вдова Ольга жорстоко помстилася за це деревлянам: кількох деревлянських князів було вбито, а центр князівства - Іскоростень - спалено.

В. Ричка гадає, що початок існування Київської Русі, як держави, слід відносити до часу правління в Києві княгині Ольги (945-969 рр.).

За княжіння Ольги політична структура Київської держави набуває більш чітких обрисів. Літописи свідчать про суттєву відмінність між державами Олега та Ольги. За Ольги вона стає консолідованішою. Формується адміністративна система, організовуються опорні пункти князівства влади в землях племінних княжінь (погости і стоянки), регламентується розмір данини - переважно у формі полюддя. Далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги мали вирішальний вплив на процес одержавлення племінних княжінь, перетворення їх земель на державну територію Київської Русі, що стабілізувало внутрішню ситуацію. Ользі вдалося утримувати у покорі деревлян, і їх землі остаточно перейшли до Київської держави. Але ці реформи були спрямовані передусім на зміцнення системи визиску підлеглих земель.

На відміну від своїх попередників на Київському престолі Ольга відмовилася від привнесеної войовничими варягами практики організації збройних походів на Візантію. Натомість вона спорядила мирне посольство й вирушила у 954-955 рр. до Царгорода. Ця подія мала визначальне значення для легітимізації Київської держави у тогочасному християнському світі. Ставши хрещеницею імператриці Олени, київська княгиня продемонструвала тим самим свою духовну спорідненість з Візантійським імператорським домом. Відповідно до тогочасних уявлень східних і південних слов’ян їхня державність нібито походила від Візантії.

Політична ситуація в Київській державі ускладнилася за правління сина Ольги - Святослава, який вважав головним своїм завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Святослав більшість часу проводив у військових походах, які здебільшого не відповідали інтересам Київської держави. Постійне відволікання людей від господарських справ та витрати на військові цілі матеріальних ресурсів ослабило її. Навряд чи потрібною була війна проти Хозарського каганату, який об’єктивно зіграв велику роль у зміцненні Київської землі, затримуючи ворожі кочові племена. Історики вважають недоцільними і походи Святослава на Дунай, стверджуючи, що його воєнні авантюри дорого обійшлися Київській державі, яка через таку недалекоглядну політику переживала скрутні часи. Втрачено було опорні пункти в Надчорномор’ї. Договір з греками, укладений в 971 р. після Доростольської поразки, позбавив Русь переваг у зовнішньополітичних зносинах. Печенізька навала, дорогу якій відкрив Святослав хозарським походом 966 р., призвела до спустошення смуги земель на Півдні - печенізькі орди стояли за 30 км від Києва. Матеріальні втрати катастрофічно позначалися на економічному житті держави, погіршилася демографічна ситуація. Посилилися відцентрові сили в «племінних землях». Антихристиянський терор Святослава теж не сприяв нормалізації становища.

Унаслідок цього почався розпад Київської держави, посилення в ній варязького елемента. Так, на землях полоцьких кривичів заснував своє княжіння Рогволд, а в землях дреговичів і кривичів - Тур. Після Святослава на Русі не залишилось ні сильної централізованої влади, ні державної єдності. Молодші сини Святослава - Олег і Володимир - не визнавали «отцем і господином» свого старшого брата Ярополка, який змінив батька в Києві.

Самовладдя київського князя не існувало. Далеко не всі племінні княжіння підкорялися центру. Зміна князя в Києві, коли заміть Ярополка внаслідок громадянської війни став княжити Володимир (червень 978 р.),призвела до того, що частина княжінь вийшла з покори. Перед Володимиром постало завдання зміцнити самовладдя, консолідувати державу. Тому свою державну діяльність він розпочав з походів на «відколені» княжіння. Завдяки його старанням Київська Русь з часом стала найбільшою за розмірами державою в Європі. Ця могутня імперія складалася з різних племен, мов, релігій.

Дбаючи про зміцнення своєї влади, захист території, перші київські князі виходили не з ідеї створення могутньої держави (політична їх свідомість ще не сягала такого рівня), а передусім намагалися приростити свої багатства. Адже великий князь, попри все, був найзаможнішим купцем, організовуючи торгівлю між містами. Його залоги (військові дружини) збирали данину, силою забезпечуючи порядок.

І все ж Русь середини - другої половини Х ст. мала, хоча й обмежені, але стабільні ознаки державної організації:

• було інкорпоровано до її складу основні східнослов’янські землі (на початок ХІ ст. її територія становила 1,1 млн. кв. км з населенням до 4,5 млн. осіб);

• регламентовано данину, створено, хоч і примітивний, державний апарат із князівських дружинників;

• діяло усне звичаєве право (звід норм під назвою «Закон Руський»);

• існувала стратегія зовнішньої політики, зорієнтована на Візантію.

Та все-таки рівень консолідації держави доволодимирської епохи був недостатнім, малоефективним було управління нею. Адже велика територія, розпорошеність населення ускладнювали процес централізації держави, вимагали великих зусиль для захисту земель від пожадливих сусідів, утримання в покорі племінних князів. Тому Русь до Володимира і в перші роки його правління була ще аморфною державою.

Політичний лад Київської Русі складали:

1. Князь і київська знать. Вони були вищими представниками державної влади. Це - типові носії монархічної влади. Князівські дружинники у процесі розпаду родів ставали великими землевласниками, будучи водночас опорою великокняжої влади.

2. Військо («вої»). Воно ще не було регулярним, а збиралося в разі потреби (для походів у чужі землі, упокорення підданих територій).Військо було підпорядковане князеві, але й він залежав від нього. Саме цей чинник був основою політичної організації ранньої Київської держави (ІХ-Х ст.).

3. Влада і право. Вони стали вагомими за князювання Володимира, який, приборкавши місцевих князів, зосередив їх у руках своєї династії. Водночас він спрямовував зусилля на розвиток, зміцнення та систематизацію внутрішніх зв’язків у країні.