ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 8

 

ВІЙНИ: ІСТОРИЧНІ РЕТРОСПЕКЦІЇ І ПЕРСПЕКТИВИ

 

Ставлення людства до війн, фактори, що їх породжують. Позитивні і негативні впливи війн на суспільний прогрес. Зброя: історичний огляд. Зміни, яких зазнала війна протягом XX ст. Світові, локальні, громадянські війни. "Холодна війна" — третій світовий конфлікт: переможці і переможені. Інформаційна війна. Уроки, які дає людству історія війн XX ст. Чи є демократія запорукою відвернення війн: історичний досвід. Міжцивілізаційні війни: теорія чи реальність? 11 вересня 2001 р. — початок нового типу війн.

Війни супроводжують людство протягом тисячоліть. Особливого значення вони набувають у XX ст., оскільки виникає загроза його існуванню, а також через ті наслідки, які пов'язані із війнами як такими. Для визначення поняття "війна" існує безліч дефініцій. Сучасне визначення цього поняття, прийняте серед вітчизняних військових теоретиків, виглядає так. Війна — соціально-політичне явище, крайня форма вирішення соціально-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, територіальних та інших суперечностей між державами, народами, націями, верствами і соціальними групами засобами збройного насильства.

Як свідчать соціологи і психологи, більшість людей відчуває відразу до війни, навіть боїться її1. Багато хто під будь-яким приводом, навіть ціною злочину, прагне ухилитися від неї. Дезертирство — масове явище, особливо під час воєнних кампаній XX ст. Людина — істота, яка погано пристосована до війни. 3/4 спеціально підготовлених солдатів під час бою діють безглуздо, піддаються страху, паніці і втечі. Звідси — повсюдне застосування каральних заходів: загороджувальних загонів, розстріл боягузів і панікерів, суворе поводження із тими, хто здався у полон. Люди, яких держава мобілізує на війну, навіть усвідомлюючи свій громадянський обов'язок, не кажучи вже про тих, кого примушують ставати воїнами, проходять складну морально-психологічну підготовку, але після неї виконують солдатську справу найчастіше без задоволення, через об'єктивну необхідність. Численні і добре організовані антимілітаристські, пацифістські, миролюбні рухи також є свідченням того, що войовничість не є загальнолюдською якістю.

Щодо ставлення людства до воєн, то тут історія показує широкий спектр позицій: від своєрідної ейфорії відносно перспектив зникнення воєн з життя світового співтовариства до беззастережної відданості відомій формулі "війна всіх проти всіх", що розглядається як основоположний принцип. У всі часи людські спільноти зовсім не розглядали мир як найвище благо. Хтось прагнув підкорити своєму пануванню чужі країни і народи, інші бажали воїнської слави, треті вважали, що краще вмирати стоячи, ніж жити на колінах. У будь-якому випадку виправдання війнам завжди знаходили найпереконливіші, оскільки людина, якщо судити за її діяннями, наче підсвідомо керувалася мефістофелівською настановою — немає у світі речі, вартої пощади. Не випадково, що з найдавніших часів скептики не припиняли стверджувати, що homo homini lupus est (людина людині — вовк). Більш того, у всі епохи людині була притаманна схильність романтизувати й оспівувати війну та її героїв.

Здавна, від часів давньогрецького філософа Демосфена (IV ст. до н. е.), війни поділялися на справедливі і несправедливі. Перші, на думку філософа, ведуться заради захисту батьківщини від розорення і знищення ворогом, в ім'я справедливості. Несправедливими є ті війни, які ведуться заради користі, вигоди, порушуючи принципи справедливості. Однак, що вважати справедливим, а що несправедливим, як правило, входило у прерогативи самих ініціаторів війни. Наполеон, зокрема, писав: "Війна 1812 р. має вважатися найбільш народною... Це була війна здорового глузду і в ім'я справжніх інтересів, і в ім'я безпеки для всіх. Вона була у чистому вигляді спрямована до миру і збереження традиційних підвалин суспільства. Настали б загальні добробут і безпека. Європа являла б, таким чином, справді єдиний народ... Скільки крові у майбутньому буде пролито задля досягнення його блага, яке я бажав подарувати людству".

Якщо виходити з історичних реалій, то не може не виникнути підозра, що війна — це невід'ємна, вроджена складова самої людської природи, так само, як потяг до гри, наприклад. Видатний німецький філософ І. Кант небезпідставно вказував, що історія в цілому аж ніяк не свідчить про людську мудрість, швидше вона є літописом людської недосконалості, безумства, марнославства і пороку. Можливо, слушними є аргументи і тих авторів, які вважають притаманні людині від народження зле начало, ірраціональні і руйнівні потяги, агресивність, войовничість, почуття ворожнечі до чужих, схильність до непокори, заздрість, прагнення панувати, владарювати, підкорювати інших, гордощі, пиху і користолюбство не останніми за значенням мотивуючими факторами суспільно-історичного розвитку, важливим компонентом якого є війна.

Звичайно, було б абсурдом зводити всі фактори, що породжують війни, до однієї тільки людської агресивності, войовничості та почуття ворожнечі до чужих. Таких факторів набагато більше. Але їх можна звести до декількох основних. Серед них найголовнішими можна вважати: експлуататорський спосіб виробництва, несправедливість, нерівність, насильство; екстремістські соціальні класи, групи, партії, владу; переважаючу військову могутність країни або блоку (недостатні для оборони і підтримання миру військові потенціали); войовничі духовно-моральні настанови і норми; панування мілітаризму. Серед нових найголовніших факторів, які будуть важливими вже у XXI ст., слід назвати боротьбу за поклади сировини, енергоносії, водні ресурси, ліси, родючі землі, збереження власної екології і перетворення на звалища виробничих відходів території слабко розвинених країн.

Витоки війн активізуються діяльністю великих мас людей під цілеспрямованим керівництвом державно-політичних інститутів (урядів, партій, політичних і військових діячів та ін.) їх зусиллями створюються вогнища воєн і військових конфліктів, умови і приводи для їх розв'язування. Кожна війна і воєнний конфлікт — результат зацікавленості в них впливових і владних соціально-політичних груп і верств. Без налаштованості цих груп воювати не може бути воєнних зіткнень. У недалекому минулому ті, хто починав війни, діяли відкрито. Тепер, коли агресивна війна визнана світовим співтовариством найтяжчим злочином проти людства, ініціатори баталій діють, як правило, не так відверто, висуваючи "справедливі" аргументи на користь того, щоб покарати "лиходіїв".

Як підкреслював англійський філософ Т. Гоббс, вигода, безпека і репутація становлять три головні мотивуючі мети людини. Людина прагне високої репутації, бо є істотою, наділеною гордістю та егоїстичним інтересом. Гордість змушує її бути заздрісною через побоювання, що її товариші будуть вважати її/ його менш гідним, ніж вони самі, штовхаючи тим самим вдаватися до певних дій. Такий спосіб не менше, ніж окремим індивідам, притаманний також народам і державам. Звідси — велике значення, яке у міжнародній політиці надається категорії "національна честь".

"Національна честь", яка втілюється у понятті "престиж", визначається насамперед економічними і політичними можливостями держави. Але часто престиж досягається за допомогою сили, особливо успішної, переможної війни, в результаті якої одна держава нав'язує свою волю іншій. Сила і могутність держави впродовж всієї історії оцінювалася за її можливостями вести і вигравати війни. З цього погляду одна з головних функцій війни полягає у тому, щоб визначити міжнародну ієрархію за шкалою престижу і таким чином з'ясувати, які саме держави є головними акторами міжнародної системи. Як правило, домінуючі актори стверджували свої права на панівне становище й нав'язували норми та правила гри слабкішим членам цієї системи. Так було після Першої світової війни, коли встановилася Версальсько-Вашингтонська система. У сучасному світі те, що зветься міжнародним правом, розроблено і затверджено західною цивілізацією і в цілому відбиває насамперед її інтереси і цінності.

Чимало дослідників вказують на позитивну роль війн. Так французький автор М. Ревон наводить аргументи на користь такої оцінки: "Війна як світовий закон виявляється повсюди, тисячами могутніх зіткнень нестримних стихій, вічних агоній усього живого, боротьбою добра і зла... Війна є джерело плідного руху, поштовхом, що надає життя усьому сущому. Вона є мати, яка народжує усі перетворення зовнішнього світу і світу внутрішнього. Війна визначається розумністю, сповненою таємницею недосяжного. І як розумне, вона прекрасна... вона є матір'ю усього сущого: релігій, поезії, героїзму, суспільного устрою і усього світу". Менш романтично налаштовані аналітики зазначають, що війни є фактором прискорення суспільного розвитку, породження відносин та інститутів більш високого рівня, стимулювання здібностей людини і т. ін. Вони вказують на те, що війни у всіх відношеннях були найважливішим фактором становлення класового суспільства. Без них перехід до цивілізації був би не можливим. Війна не тільки прискорювала соціальну диференціацію суспільства, зумовлену економічним і політичним розвитком, але й робила її більш багатоманітною. Вона, перетворюючись дедалі більше на одне з головних занять держави, формувала розгалужену мережу нових соціальних структур, інститутів і відносин. Каталізуючи і розширюючи спектр соціального розшарування і диференціації суспільства, війна слугувала також фактором згуртування, консолідації, асиміляції, посилення національного відокремлення суспільства. Багато мислителів розглядало війну як шлях і засіб до зближення й об'єднання рас, націй, народів, формування єдиної всесвітньої культури, умов для міцного миру, щоправда, у віддаленому майбутньому. Серед інших соціальних наслідків війни слід зазначити ще й те, що вона здавна була засобом соціальної мобільності. Проста людина "з народу", яка виявила хоробрість і кмітливість у боях, могла пробитися до лав військової еліти і навіть правлячого класу.

Можна було б продовжити наводити аргументи стосовно корисного впливу воєн на суспільство та історію. Прикладами можуть бути як узагальнюючі думки, так і конкретні факти. В останньому випадку значення тієї чи іншої війни слід оцінювати конкретно-історично, коленого разу окремо. Дарма заперечувати, що окремі війни відігравали прогресивну роль, приносячи певну користь, допомагаючи зруйнувати шкідливі і реакційні установи, порядки і відносини, звільняючи народи і країни від соціального і колоніального гноблення. Загальновизнаним є величезний позитивний вплив перемоги союзників над фашистською Німеччиною та мілітаристською Японією у Другій світовій війні. Але прогресивний вплив війни антифашистської коаліції — це один бік. Інший же бік — це негативний вплив на життя суспільств з погляду людських, матеріальних і духовно-культурних втрат.

Негативний вплив воєн насамперед позначається на кількості і якості населення. Втрати людей у війнах безперервно зростали, особливо у війнах нової і новітньої історії. У XVIII ст. в них загинуло 4,4 млн. осіб, у XIX ст. — 8,3 млн., а у XX ст. — приблизно 140 млн. Особливо вражаюче зростали втрати у двох світових війнах. У Першій світовій війні брали участь 33 держави з населенням приблизно 1 млрд. осіб, що становило 62 % усього населення планети. Було вбито 10 млн., інвалідами стали 20 млн. осіб. У Другій світовій війні брала участь 61 держава з населенням 2 млрд. осіб (приблизно 80 % усього людства). Вбито — більше 60 млн., скалічено — 50 млн. Тобто у Другій світовій війні порівняно з Першою збільшилася чисельність вбитих майже у 6 разів, інвалідів — у 3 рази, кількість країн, які були втягнуті у війну, і безпосередніх учасників — майже вдвічі. Як свідчить історичний досвід, війна затято косить життя найбільш здорових, талановитих, моральних. Це значно знижує творчий потенціал суспільства, особливо за значної кількості великих війн, які випадають на долю країни.

Війна відволікає колосальну масу найбільш дієздатного населення від креативної праці. Тобто багато мільйонів найбільш життєздатних і працездатних людей вилучається з нормального життя. Під час світових воєнних катаклізмів до 60 — 80 % населення головних воюючих держав працювало на війну. У 1939 — 1945 рр. прямі військові витрати воюючих держав Європи склали 60 — 70 % їхнього національного прибутку. Загальні матеріальні збитки від воєнних руйнувань (за далеко не повними даними) вимірюються у 260 млрд. доларів (в цінах 1938 р.). Найбільших жертв зазнав СРСР, який втратив понад 27 млн. осіб. На його території було зруйновано 1710 міст, 70 тисяч сіл, знищено 32 тисячі промислових підприємств. Країна втратила приблизно 30 % національного багатства. Війна затримала її розвиток на 10 — 15 років, а деякі дослідження вказують і на більше відставання. Страшними були втрати і України. Так, більш ніж на 14 млн. скоротилася чисельність її населення: на 4 січня 1941 р. вона становила 41,5 млн.. осіб, а після закінчення війни у 1945 р. — 27,4 млн., 2,5 млн. загинули на фронтах. На території республіки було зруйновано 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств. Україна втратила 40 % національного багатства, її економіку було відкинуто назад на 20 років. Негативні демографічні наслідки позначаються на розвитку країни і нині. Велика війна, підкорюючи собі всю діяльність суспільства, невідворотно завдає більшої шкоди йому. Змарновані, обернені проти людства, величезні кошти могли б послужити на користь прогресу, розвитку кожної особистості.

Отже, якщо подумки уявити собі терези, на одну шальку яких "покласти" користь, а на другу — шкоду від усіх війн, що пережило людство, то вага другої буде багатократно більшою, ніж першої. Ті війни, без яких був би неможливим прогрес, становлять вельми малу частку у загальній масі воєн за всю історію. Критерій "прогресивності" не можна застосувати щодо воєн епохи новітньої науково-технічної революції, яка породила зброю небаченої потужності, що перетворило війну на стихію всезагального знищення і руйнування, на неприпустимий засіб розв'язання будь-яких суперечок. Суспільства, які змушені систематично вести війни протягом тривалого часу і "звичні" до них, мають схильність до силових рішень у проблемах соціально-політичної боротьби всередині і ззовні, применшуючи при цьому можливості мирних засобів і способів. Слід зазначити, що Росія належить до кола таких держав і суспільств, бо 2/3 свого історичного буття вона провела у війнах.

Важливо підкреслити, що до середини XX ст. ніяка війна не могла зупинити суспільний прогрес. Ядерна зброя, якщо вона буде задіяна, здатна знищити всі досягнення прогресу, а також саме життя на Землі. Однак загибель багатьох суспільств може відбутися і в разі великомасштабної війни із застосуванням звичайної зброї, яка за своєю руйнівною силою наближається до атомної.

Історичний парадокс полягає у тому, що прогрес призвів до різкого зростання життєвої вразливості найбільш розвинених індустріальних спільнот в умовах воєн та військових конфліктів. Особливо це є характерним для європейських держав. Вони виявляються "нездатними до ведення війни", бо можуть функціонувати лише за умов миру і не виживуть у великому воєнному конфлікті. Порівняно легке зруйнування виробничої інфраструктури — систем постачання підприємств енергією, сировиною, зв'язком, транспортом і т. ін. — означало б параліч господарської діяльності. Складність, взаємозалежність різних елементів, розгалуженість і централізованість основних систем життєзабезпечення людей (електроенергією, теплом, водою, продуктами харчування, медичними послугами тощо) робить можливим їх руйнування протягом лічених годин у випадку виникнення війни. Це обов'язково спричинить небачені масові психози, всезагальний хаос і дезорганізацію суспільства, тобто так званий "соціальний колапс". Невідворотним є зруйнування атомних електростанцій, підприємств, пов'язаних з ядерною енергетикою, виробництвом і використанням радіоактивних, хімічних та інших небезпечних матеріалів. Це може викликати багатократне посилення і без того страшної руйнівної сили сучасної війни.

Протягом тисячоліть, аж до середини XIX ст., результат битв залежав, головним чином, не від озброєнь, а від особистої мужності вояків і таланту воєначальників, які вдало розставляли своїх бійців на полі битви. Тому слова лєсковського героя, тульського Лівші, що він промовив у марі: "Передайте государю, что англичане ружья кирпичом не чистят, и чтоб не чистили: они после этого стрелять не годятся..." (50-ті роки XIX ст.), — стали першим визнанням ролі якості озброєння для закінчення битви. З того часу стрілецька зброя стала основним інструментом регулювання суспільних відносин. Американці з цього приводу придумали жарт: "Господь Бог створив людей сильними і слабкими — пан Кольт зробив всіх рівними".

Коли у 1914 р. починалася світова війна, ніхто — навіть воєначальники — не здогадувався, що вона виявиться такою кривавою. Такого масового знищення вояків у війні історія ще не знала1. Значною мірою це було зумовлено наявністю на озброєнні великої кількості швидкострільних кулеметів а також артилерії. Солдати гинули тисячами. Винайшовши автоматичну стрілецьку зброю — кулемети й автомати, армії навчилися оборонятися. Однак потреба у наступі була така велика, що дуже швидко проти кулеметів було винайдено протидію — танки, що були важливими у наступі. Щоб зробити війну динамічнішою, армії оснастили транспортними засобами, з'явилися значні військово-повітряні сили. Як показала пізніше історія, саме авіація стала зброєю, що визначала хід війни. Наземні і морські війська були безсилими проти атак з повітря. Наступати без підтримки авіації не було сенсу. Проте і в Другій світовій війні головну роль відігравала стрілецька зброя. Ніколи ні до, ані після неї такі величезні маси вояків не сходилися у боях, маючи на озброєнні гвинтівки й автомати. Відсутність на той момент зброї масового ураження призвело до того, що на лінії фронту воюючі країни були змушені концентрувати величезну кількість солдатів, аби заткнути людиною буквально кожну прогалину у суцільному фронті1.

Практично всю першу половину XX ст. зброя відігравала свою пряму роль — нею воювали. Сильнішим був той, чия армія була більшою і краще оснащеною. Поява ядерної зброї зробила всіх її володарів рівними. Її страшна руйнівна сила призвела до визнання того, що у ядерній війні переможців бути не може. У другій половині XX ст. атомна зброя виконувала роль ефективного інструменту взаємного стримування насамперед Радянського Союзу і Сполучених Штатів Америки. Водночас виявилися обмеженими її можливості для реалізації багатьох інших цілей, які традиційно вирішувалися за допомогою військової могутності. Так, відразу після Другої світової війни, маючи певний час монополію на атомну зброю, США не зуміли примусити СРСР змінити свою політичну стратегію, в тому числі і у сфері зовнішньої політики. Більш того, у 1945—1949 рр. мало місце безпрецедентне розширення впливу Радянського Союзу, але Америка зі своєю А-бомбою не змогла цьому перешкодити. Наявність ядерної зброї виявилася неспроможною внести певні серйозні корективи у хід і результати корейської і в'єтнамської війн. В афганській війні СРСР поводив себе так, наче він взагалі нічого не знає про таку зброю. Вона ж не стала гарантією від розпаду Варшавського договору і самого Союзу. Ще до того Франція змушена була піти з Алжиру, не дивлячись на те, що на той час в неї вже була ядерна зброя. У 1982 р. Аргентину у розв'язуванні війни проти Великої Британії за Фолклендські острови не зупинила наявність такої сили у супротивниці. Все це пояснюється встановленням певної рівноваги між країнами, які володіли таким потенціалом. Виник феномен своєрідного ядерного табу. Однак у 90-х роках минулого століття випробування Індією та Пакистаном своїх ядерних зарядів зламало порядок, що існував до того. В наш час з'явилася небезпека появи і використання атомної зброї у Північній Кореї, Ірані та інших державах. У цілому в історію людства XX століття увійшло як період якісного стрибка у вдосконаленні знарядь людиновбивства — від примітивних знарядь "ручної праці" (таких як шабля, піка, багнет), які ще достатньо широко використовувалися під час Першої світової війни, до ракетно-ядерної зброї, за допомогою якої людство вперше набуло здатності знищити усе живе на Землі.

Військово-політична ситуація у сучасному світі великою мірою визначається і буде визначатися єдиною супердержавою — США. їхні витрати на військові цілі перевершують сукупні оборонні бюджети 10 провідних держав світу (Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Південної Кореї, Японії, Китаю, Індії і Росії). За планами на 1999 — 2007 фінансові роки передбачалося виділити Пентагону не менш 2 трлн 795 млрд. доларів. Найголовніша увага приділяється вдосконаленню зброї, усієї технічної бази збройної боротьби. Америка витрачає на військові дослідження і розробки в 4 рази більше грошей, ніж всі держави — члени НАТО загалом. Деякі уявлення про зростання темпів змін матеріально-технічної сторони війни можна скласти за такими даними. У війнах 1950 — 1953 рр. в Кореї було застосовано 9 раніше невідомих видів бойової техніки, у В'єтнамі (1964 — 1975 рр.) — 25, у збройних конфліктах на Близькому Сході — 30, під час війни у Перській затоці у 1991 р. — понад 100. Деякі дослідники вважають, що події у Перській затоці означали кінець ери класичних воєн і початок ери електронних, інформаційних, комп'ютерних, космічних, екологічних та інших війн, які мають суто технічну основу. Почалася широка комп'ютеризація армій, яку у США, зокрема, планують завершити до 2010 р. Невеликі підрозділи, оснащені комп'ютерами, зможуть виконувати той же обсяг завдань, що й сучасна дивізія.

Високотехнологічні системи озброєнь дають змогу в недалекому майбутньому суттєво збільшити частку бойових дій без безпосереднього контакту військ (так звані "безконтактні війни"). Розробляється зброя на основі нових фізичних властивостей, потужніших джерел енергії, зокрема лазерна. Багато чого може змінити у збройній боротьбі створення різних видів "несмертельної зброї", яка не вбиває людей, але порушує роботу усіх видів техніки зв'язку й управління, будь-яких двигунів, руйнує шини автомашин та літаків. Посилено ведуться роботи зі створення нових засобів масового враження, особливо через вплив на психологію та біологію людей: "генетичного" (що викликає епілепсію, серцеві напади і таке інше), "етнічного", "психологічного" (що провокує масові психози, розлад нормальної роботи органів чуттів та свідомості, або ж створює на полі бою віртуальну реальність, яка дезорієнтує супротивника). Докладаються колосальні зусилля у розвитку космічної зброї1. На всі ці розробки відволікаються колосальні зусилля і кошти. Одним з наслідків воєн можна вважати створення і багаторазове збільшення масштабів військової економіки, докорінні зміни її структури. В багатьох країнах виникли потужні і постійно функціонуючі у мирний час військові сектори господарства. Історія знає випадки, коли держава не витримувала перевантажень з боку власного військово-промислового комплексу. Мова насамперед йде про Радянський Союз.

Протягом XX ст. війна зазнала найбільш глибоких змін за соціально-політичним змістом, військово-технічним виглядом, характером зброї, що застосовувалася, масштабами, руйнівністю і впливами на життя суспільства. Насамперед слід підкреслити, що частота війн у XX ст. коливалася, але в цілому перевищила середню частоту війн за всю знану історію людства приблизно в 1,5 раза. Статистика свідчить, що протягом останніх 5000 років кількість воєн і конфліктів становила приблизно 15 тисяч, тобто в середньому 3 війни або військових конфліктів на рік. Від початку 90-х років XIX ст. до 90-х років XX ст., тобто за 100 років, — 420 (4,2 на рік). Від кінця XIX ст. до Першої світової війни — за 20 років — 36 (приблизно 2 на рік). Між двома світовими війнами — 21 рік від 1918 до 1939 р. — 80 (приблизно 4 на рік). З 1945 до 1990 р. (45 років) — 300 (від 7,5 до 8 на рік). Від 1990 р. й донині у світі спалахують щорічно 60 війн і військових конфліктів.

Відбуваються помітні зміни масштабів війн. Принциповою відмінністю воєн XX ст. стала поява такого небаченого раніше в історії явища, як світові війни. По суті це було втягнення в орбіту війни не тільки більшості держав і їхніх армій, але й народів. Ще у другій половині XIX ст. змінився характер комплектування армій, рядовий склад яких у результаті "наблизився" до цивільного населення. Оскільки перехід до військової повинності, часто всезагальної, поширився на багато країн світу, то війни XX ст., особливо великі і, тим більше, світові, виявилися, по суті, зіткненням цивільного населення, вдягненого у військові шинелі. Країна, яка вступала у світову війну, підпадала під тотальне включення у неї усіх сторін суспільного життя, потенціалу і ресурсів. І питання стояло вже не про часткові поступки супротивникові, а часом про саме існування держави і навіть життя її народу.

Основою початку всесвітніх воєнних конфліктів XX ст. були імпераство, гегемонізм, тоталітаризм і мілітаризм. Вибух Першої світової війни (1914 — 1918 рр.) спричинився від сподівань силою переділити світ і панувати над його величезними районами, коли це вже стало неможливим. Війни такого масштабу виявилися неприпустимими, і плани не здійснилися. Перша світова війна була попередженням, яке не зрозуміли. Друга світова війна (1939 — 1945 рр.) виникла приблизно на тій самій основі. Але запеклість була набагато більшою, тому що у центрі протиборства опинилися ідеологічно і політично абсолютно несумісні фашизм, геополітика і комунізм.

Окрім світових воєн у XX ст. не тільки збереглися, але й стали більш поширеними локальні війни. Локальна війна — воєнний конфлікт між державами або коаліціями держав з обмеженими цілями, для досягнення яких використовуються звичайні засоби збройної боротьби з обмеженням масштабу та географічного району їхнього застосування. Синонімом локальних воєн є також так звані "малі війни", хоча часом це — лише пропагандистське кліше. Так, у "малій" війні в Афганістані протягом 9 років загальна чисельність радянського "обмеженого контингенту" перевищила 620 тис., а афганське населення зменшилося на кілька мільйонів (понад 1 млн. осіб загинули, 2 млн. стали біженцями до інших країн).

Якщо до середини XX ст. війни розширювалися, то у другій половині зростає тенденція до зменшення великих і збільшення середніх і малих війн. Це не означає, що час "великих війн" пішов у минуле. Війна Сполучених Штатів проти Іраку 2003 р. — тому підтвердження. Однак намагання уникнути можливого нового глобального конфлікту і факт "дроблення" війни наявні . Середні і малі війни у сукупності немов замінюють велику війну, розтягуючи у просторі і часі її тяжкі наслідки. За 50 років після Другої світової війни у середніх (25 — 30) і малих (більше 400) війнах, які охопили не менше країн, ніж було у великій війні, загинуло понад 40 млн. осіб, понад 30 млн. стали біженцями, що можна зіставити з жертвами і лихами великої війни.

Розширився зміст війн. Якщо сто і більше років тому він переважено вичерпувався збройною боротьбою, то у XX ст. все більше доповнювався дипломатичною, економічною, інформаційно-психологічною, розвідувально-диверсійною, терористичною та іншими формами боротьби, які підпорядковані єдиній меті і розгортаються не лише на території воюючих держав, а й на глобальному геополітичному просторі. Важливо підкреслити новий зміст у тій політиці, яка породжувала і породжує, спрямовує, регулює війни сучасного світу. Це — зростання в політиці деяких держав тенденцій гегемонізму, насильницького збереження привілеїв у користуванні ресурсами і експлуатації інших, частіше за все відсталих, країн, пріоритет егоїстичних інтересів певних соціальних прошарків і верств. Історія сучасного світу знає чимало прикладів впливу на політику партій і окремих особистостей із кримінально-диктаторськими і войовничими нахилами, одержання політиками у своє розпорядження дедалі більш жорстоких і руйнівних засобів насильства. Відоме й зростання у ряді місць культу сили, мілітаризму і війни. Ці та інші тенденції призводили і можуть призводити надалі до суттєвих змін політики. В ній зростають радикалізм, несправедливість, експансіонізм, жорстокість та антигуманізм. Війни, які породжуються такою політикою, стають дедалі кривавішими і руйнівними, такими, що відкидають загальновизнані закони і звичаї.

У війнах XX ст. перестав визнаватися принцип — не робити ворогові більше зла, ніж того вимагають цілі війни. Дослідники вказують, що 1914 рік відкрив шлях війнам нової епохи, у якій виявила себе небачена до того масова страшенна жорстокість після "відносно шляхетних" війн XVIII і XIX ст., коли ще зберігали свою силу традиції лицарського благородства.

 

Ще одна відмінність воєн XX століття: небачено зросли жертви, бідування і страждання мирного населення у воєнні часи. В цьому випадку діють кілька причин.

Раніше війни, як правило, велися силами професійних армій і часто не зачіпали більшості мирного населення. Промислова і науково-технічна революції означали крім усього іншого і революційні перетворення у сфері військової справи. Створення громіздких самохідних гармат, розвиток залізничного, а потім автомобільного і гусеничного транспорту, які давали можливість пересуватися численним арміям і військовій техніці на великі відстані, зростаючі швидкості їх перекинення з одного театру воєнних дій на інші радикально змінили масштаби, прийоми і правила ведення війни. Насамперед відбулася широкомасштабна індустріалізація підготовки і здійснення війни.

Самі імперативи ведення сучасної війни вимагали величезних просторів, розширення зони потенційних воєнних дій. Гігантські армії потребували створення гігантських інфраструктур військово-промислового комплексу, а також гігантських систем постачання військовою технікою, боєприпасами, обмундируванням, продовольством, людськими ресурсами, комунікаціями тощо. Все це вказувало на те, що для здобуття перемоги у сучасній війні тил набув не меншого значення, ніж саме поле бою. Неодмінною умовою перемоги став розгром ворожого тилу, тобто охоплення воєнними діями і знищення мирних міст і сіл, промислових центрів, суто цивільних об'єктів. Поява авіації, ядерної зброї із засобами її доставки буквально революціонізувала цю сферу, бо, по суті, стерла лінію розмежування між театрами воєнних дій і мирними, цивільними структурами. Уся територія воюючих країн таким чином перетворювалася на театр воєнних дій. Внаслідок цього війна у XX ст. набула тотального характеру. Вона стала заходом, покликаним ліквідувати не тільки живу силу і військову машину супротивника, але також його людські резерви і виробничо-господарську інфраструктуру. Звідси такі поняття, які стали звичними характеристиками Другої світової війни: тотальна війна, тотальна мобілізація і повна капітуляція та ін.

Дуже багато населення гинуло і гине у громадянських війнах. Громадянська війна — найбільш гостра форма вирішення соціальних суперечностей усередині країни, збройне протистояння соціальних, етнічних, релігійних спільнот та груп за реалізацію своїх корінних економічних, політичних та інших інтересів. Форми громадянської війни — різноманітні: повстання, партизанські дії, боротьба регулярних армій або напіввоєнних формувань, організований політико — військовий тероризм та ін.

Громадянська війна, як і війна в цілому, зазнає складної еволюції. У XX ст., особливо у другій його половині, виявилася світова тенденція до збільшення громадянських воєн і внутрішніх військових конфліктів. За підрахунками західних соціологів, майже за 500 років до Другої світової війни з 278 воєн 200 були міждержавними і тільки 78 (тобто менше 20 % ) — громадянськими. Протягом кількох десятиріч до 1990 р. зі 127 значних воєн міждержавний характер мали 37 (30 %), а решта — 70 % — були громадянськими. Тільки в Африці з 1960 до 1990 р. було 18 великомасштабних громадянських війн.

Громадянські війни є найбільш запеклими, відзначаються підвищеною руйнацією і винищенням. Так, США втратили у Громадянській війні 1861 —1865 pp. вбитими 618 тис. осіб (більше 2 % тодішнього населення), що більше, ніж американські втрати у двох світових війнах (загальні втрати СІЛА у Другій світовій війні становили 450 тис. осіб). Безпрецедентною за людськими, господарськими і духовно-культурними втратами була громадянська війна на уламках Російської імперії 1918— 1922 років. В пій загинуло понад 13 млн. осіб: не менше 8 млн. з боку червоних і приблизно 5 млн. з боку білих, що становило близько 10 % населення. Це більше, ніж втратила радянська армія у 1941 —1945 pp. Великі втрати громадянських воєн мали місце у другій половині XX ст. Тільки в шести африканських країнах (Судані, Ефіопії, Мозамбіку, Анголі, Уганді, Сомалі) під час громадянських воєн у 1980-х роках загинули близько 4 млн. осіб, в основному мирне населення. Чимало громадянських воєн другої половини XX — початку XXI ст. відзначалися значною тривалістю: від 5 до 35 — 37 років. Особливо це було характерним для країн Латинської Америки, Африки та Азії. Такі війни продовжувалися у Нікарагуа — 8 років, Сальвадорі — 12, Гватемалі — приблизно 36 років.

 

Третім світовим конфліктом XX ст. була "холодна війна". "Холодна війна" стала третьою і останньою у XX ст. світовою війною. З одного боку, вона мала ознаки справжньої світової війни, яка закінчилася переділом світу на користь переможців і повним крахом (аж до розпаду) держав, що програли. З іншого — це була незвичайна, нетрадиційна війна, яка здійснювалася переважно в ідеологічній, політичній, економічній і технологічній сферах із використанням безпрецедентно жорстких невійськових і нетрадиційних засобів. Використання цих засобів, врешті-решт, і визначило характер, форми і масштаб "холодного" протиборства, яке аж ніяк не вписувалося у рамки звичайної збройної боротьби. Водночас "холодна війна" мала і свої характерні особливості, які суттєво відрізняли її від "звичайної" світової війни. Так, вперше країна, що розпочала світову війну, виграла її. Суперечності мали яскраво виражений ідеологічний характер, однак їх розв'язання не привело до усунення протиріч геополітичних. Розв'язання цих суперечностей на глобальному рівні здійснювалося виключно з використанням жорстких невійськових і нетрадиційних (насамперед інформаційних) засобів протиборства. Наявність ядерної зброї й усвідомлення небезпеки світової ядерної війни та її наслідків не дозволили застосувати військові засоби у глобальному масштабі. Суперництво було винесене на територію "третіх" держав (війни в Індокитаї та Афганістані). "Холодне" протиборство, що тривало майже 45 років, здійснювалося на тлі науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп'ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі. Після закінчення війни залишилася одна велика держава, а підсумки війни не були юридично закріплені рішеннями міжнародної конференції держав — переможниць.

"Холодна війна" мала колосальні геополітичні наслідки. Насамперед дезінтегрував Радянський Союз, і його геополітичний потенціал як великої держави було знищено. Його зони впливу, за рідкісним винятком, перерозподілено на користь США і НАТО. Зникла світова соціалістична система разом зі своїми військово-політичною (Організація Варшавського договору) та економічною (Рада економічної взаємодопомоги) організаціями. На терені колишнього СРСР утворилися незалежні держави із сумарним геополітичним потенціалом набагато меншим, ніж той, що був у Радянського Союзу. Відбулося об'єднання Німеччини. Центральноєвропейський простір зазнав суттєвої фрагментації: на ньому з'явилися нові держави. Перемога у "холодній війні" дала змогу Сполученим Штатам залишитися єдиною "супердержавою" світу. З іншого боку, розвал Радянського Союзу різко погіршив становище Росії, яка прийняла (як правонаступниця) основний тягар поразки у тій війні. Росія втратила чверть частини території (повернулася до розмірів XVII ст.), майже половину людських ресурсів і практично всі радянські (і традиційно російські) зони геополітичного впливу. За роки реформ вона опустилася до статусу "потенційного світового лідера", і міжнародне становище її нині значно погіршилося.

Максимальний геополітичний виграш від закінчення "холодної війни" (зрозуміло після США) одержали Німеччина і Китай, які фактично позбулися противаги своїм геополітичним прагненням на сході і півночі Євразії відповідно. Крім того, тільки ці держави розширили свої території. Велика Британія і Франція залишаються країнами, які визначають розвиток не тільки "демократичного плацдарму" — Європи, а й світового процесу. Однак поява об'єднаної Німеччини і різке посилення ролі НАТО роблять їх зовнішньополітичні позиції не надто перспективними. В цілому група країн — лідерів світового розвитку залишається, як і 100 років тому, досить обмеженою і практично тією ж за складом (замість Австро-Угорщини у цій групі з'явилися Китай і Канада). Показовим є той факт, що найбільша концентрація країн — лідерів спостерігається у географічному поясі, розташованому між 30 і 60 градусами північної широти.

Починаючи з 90-х років XX ст. найперспективнішим способом ведення воєнних дій вважається інформаційна війна. Як зазначають військові фахівці, сьогоднішня війна — інформаційна, і її виграє той, чиї інформаційні системи більш досконалі. Визначення їй дається таке: комплексний вплив (сукупність інформаційних операцій) на систему державного та військового управління протидіючої сторони, її військово-політичне керівництво, який би ще за мирних умов приводив до прийняття сприятливого для сторони — ініціатора інформаційного впливу рішення, а під час конфлікту повністю паралізував би функціонування інфраструктури управління противника. Неодмінною умовою є захист власної інформації і своїх інформаційних систем. Основні зусилля зосереджуються не на знищенні особового складу і військової техніки супротивника, а на виведенні з ладу його "нервової системи" — комп'ютерних мереж і мереж зв'язку головних штабів. Справжня інформаційна війна, таким чином, передбачає використання збройними силами комп'ютерних і телекомунікаційних технологій як засобу знищення супротивника у війні шляхом дезорганізації його управління, внесення хаосу в роботу обчислювальних центрів і мереж зв'язку, ліквідації пунктів військово-політичного керівництва і командування військ, дезінформації і морально-психологічного тиску на особовий склад його армії, а також населення. Кровопролиття при цьому зводиться лише до можливо мінімального рівня, особливо у своїх військах.

Першою повномасштабною інформаційною війною вважають бойові дії армій США та їх союзників у 1991 р. у Перській затоці проти Іраку. Широке використання сучасних інформаційних та автоматичних систем управління забезпечили їх високу ефективність. По військах та інших об'єктах Іраку були завдані високоточні вогневі удари, американські мобільні генератори перешкод "Сендкребс" спричинили повний хаос у довгохвильовий зв'язок, що значною мірою паралізувало управління військами Іраку. Він був змушений припинити війну і погодитися на всі умови, які висунули західні держави. Під час війни, розв'язаної проти Іраку в березні 2003 р., були застосовані аналогічні методи.

Історія людства значною мірою — це історія безперервних війн племен, народів, націй, держав, імперій, кланів, партій та інших між собою. Які уроки дає нам минуле?

Урок перший. У всі часи, аж до другої половини XX ст., використання військової сили розглядалося як головний, природний і закономірний засіб політики, наданий самою природою людському суспільству. Ніхто не вірив у достатню надійність політичних переговорів і угод. "Силові рішення" відтісняли на другий план політику. Політичні методи дуже часто застосовувалися лише для того, щоб краще підготуватися до наступної війни. Але три світові конфлікти XX ст. довели, наскільки згубним є відставання військово-політичної думки від закономірностей світу, що змінюється. Катастрофічною виявилася переконаність, що у XX ст. можна військовим насильством досягти чого завгодно, як і в XIX ст. чи раніше. Обидві світові війни виникли і через некомпетентність лідерів, які думали, що в нові часи військовою силою можна маніпулювати так само, як і в минулі епохи. У XX ст. політична малограмотність і безпринципність йшли поруч із малограмотністю військовою. Особливо це болісно відбилося на долі радянських людей. Звичайно, можливі заперечення, особливо з боку представників старших генерацій: "Про що йде мова? Адже ми перемогли!" Так, але якою кров'ю, ціною яких жертв? Де було зупинено ворога? Не можна забувати, що в історії людства існує таке поняття, як "піррова перемога", тобто така, яка виснажила усі сили. Країну і народ було, як щит, підставлено, аби прикрити некомпетентне керівництво. Історія довела, наскільки згубною є для народів посередність при владі. Так було за часів Сталіна, так — і за часів Дж. Буша-молодшого.

Другий урок. Протягом тривалого часу догмати сили, закріплені загальною політичною свідомістю, поступово ставали найконсервативнішим елементом суспільних відносин. Серед них — переконання, що кожна держава повинна завжди готуватися до війни, а мир — це лише перепочинок між; війнами. Тільки страх перед переважаючою силою може втримати будь-яку країну від агресії. Необхідно вже в мирний час добиватися максимальної військової переваги над тими, кого вважають ворогами. Гонка озброєнь вважалася законом. А все найкраще має віддаватися військовим — еліті суспільства. Завоювання чужих територій, переділ володінь, кордонів, пограбування переможених, захват полонених як робочої сили, утвердження власної ідеології або догматів віри — усе це "нормальні" цілі застосування сили. Ці погляди склалися здавна. їх завжди особливо ревно підтримували і примножували військові касти. Але в наш час більшість з них не тільки припинила "працювати", а й стала шкідливою і небезпечною. Найважливіша умова миру — подолання цих поглядів, проте вони дуже живучі.

Третій урок. Історія свідчить, що політика сили завжди поєднувалася зі своєю протилежністю — прагненням людей до виживання і до тих чи інших форм обмеження сили. Процес обмеження політичних можливостей військової могутності поступово розвивався протягом усього XX ст., хоча спочатку його не помічали через існуючі традиції. Протягом століття діяли дві тенденції. Перша полягала у стрімкому зростанні матеріальної могутності військової сили, яка зі створенням ядерної зброї досягла абсолютних величин. Друга — в обмеженні військової сили як найбільш дієвому засобі політики.

Четвертий урок. У XX ст. було дискредитовано імперську політику, ту, що сподівалася силою утримувати насильницькі структури, коли вони опинялися на межі розпаду. Тоталітарні режими довели до краю використання військових засобів для внутрішньополітичних завдань, прагнучи забезпечити своє існування. У декого було бажання зберігати колонії, розширювати території, не рахуючись із волею інших народів, нав'язувати чужі режими, ідеологічні настанови. Однак дві головні тенденції виявилися сильнішими, ніж військова сила: загальне прагнення у XX ст. демократії і національної незалежності. Вони винесли вирок імперіям. Розпад і загибель Австро-Угорської монархії, як і Османської деспотії, відбулися під тиском національно-визвольних рухів. Фашистські режими в Європі, японський тоталітаризм були знищені у демократичній боротьбі Другої світової війни. Британська імперія розвалилася також під впливом демократичних процесів у післявоєнному світі. Підрив командно-адміністративної, тоталітарної системи в СРСР і у Східній Європі, розпад Радянського Союзу теж були результатом процесів широкого демократичного порядку.

П'ятий урок. Майже всі війни XX ст. призводили до політичних глухих кутів у тому розумінні, що викликали наслідки, яких не чекали ані переможці, ані переможені. Мав рацію відомий американський політолог З. Бжезинський, коли писав: "Параметри і траєкторії війни непередбачувані за самою своєю природою. Війна породжує непередбачену воєнну динаміку і викликає сильні політичні потрясіння, створюючи як нові проблеми, так і нові можливості". Хрестоматійними є приклади Першої і Другої світових війн. Ніхто й думки не мав, що їх результатами стануть у 1917 р. революції в Росії, в інших країнах, утворення соціалістичної супердержави, потім соціалістичного табору і початок "холодної війни". Іншим прикладом може бути підтримка американцями талібів у війні з СРСР. Ті самі ісламістські терористи потім спрямували свою зброю проти США, вбачаючи в них "світове зло", з яким треба боротися будь-якими методами.

У XX ст., як правило, виявлялася неспроможність лідерів, відповідальних за використання сили. Вони вдавалися до неї, коли цього робити вже не можна було. Вони не розуміли, що, застосовуючи силу, вони прирікають себе на глибокі, часом катастрофічні кризи і викликають тяжкі соціальні наслідки для власних суспільств. Коли Німеччина перед Першою і Другою світовими війнами в гігантських масштабах масово озброювалася, то вона штовхнула до того ж інші держави, але двічі зазнала катастрофи. Коли Радянський Союз під час "холодної війни" озброювався, аби стати рівним у силі, по суті, з усім навколишнім світом, то, досягнувши "рівноваги", розорив себе економічно, підірвав ту саму силу і вичерпав можливості власної системи, яка зазнала краху.

Шостий урок. Історичний досвід показує, що демократія як така не є запорукою відвернення війн. Звичайно, недемократичні, диктаторські, тоталітарні, авторитарні, військові, надто централістські держави і режими значно частіше виступають ініціаторами війн. За таких режимів невелика купка агресивних правителів може бездумно кинути армію на придушення мирних демонстрацій і заворушень своїх громадян. Такі режими більш схильні до воєнних авантюр. У них немає стримувань від безглуздих рішень та дій, вони легше можуть втягти країну у війну, не рахуючись із громадською думкою, протестами політичних інститутів і народу. Особливо небезпечною є супервлада одної особи, яка спирається на невелику замкнену олігархію і розпоряджається долею країни. Підвищена агресивність авторитаризму є загальновизнаним фактом.

Демократичні держави рідше виступають ініціаторами війн, особливо між собою. Після Другої світової війни не було війн і конфліктів між західноєвропейськими демократіями. Відомо, що США, Велика Британія, Франція та інші демократичні країни були майже не підготовлені до Другої світової війни порівняно з тоталітарними режимами. Часом стверджується, що саме демократія покликана здійснити революцію у військово-політичних відносинах між державами, позбавити людство військових потрясінь і мілітаризму. Але, якщо звернутися до історії XX ст., то виявиться, що чимало великих воєн і військових конфліктів ініціювали західні демократії: США — ЗО, Велика Британія — 40, Франція — 28 та ін.1 Зростання кількості демократичних держав, особливо у другій половині XX ст., не зумовило пропорційного згортання агресивних дій. У 1900 р. було 13 ліберально-демократичних держав, у 1975 — близько 30, у 1991 — 61. На період подвоєння кількості ліберально-демократичних держав (1945 — 1975 — 1991 рр.) припадає майже половина всіх воєн і військових конфліктів, ініційованих західними державами у XX ст. Історичний досвід показує, що демократія, як і ринкова економіка, не звільняють людство від небезпеки війн. Сама демократія (хоча вона, можливо, є найсправедливішою формою правління) пов'язана з великою кількістю негативних моментів, саме з погляду розв'язування пристрастей, емоцій, ворожнечі і конфліктів.

 

Історія часто свідчить про те, що демократія не змогла стати на перешкоді розв'язанню війни. Часто демократичні принципи рішуче відсувалися на задній план, коли на карту ставилися реальні або удавані національні інтереси. Відомо, що Британська і Французька імперії розширювали свої межі, в той час як у внутрішньополітичній сфері утверджувалися демократичні цінності та інститути. Відома епопея становлення й інституалізації демократії на Північноамериканському континенті, яка супроводжувалася іншою — вже кривавою — епопеєю вигнання із власних земель і фізичного знищення численних автохтонних племен. Вже у XX ст. демократична Америка заради так званих національних інтересів принесла багато страждань десяткам мільйонів людей. Тільки адміністрація Р. Рейгана здійснила чотири відкриті і 17 таємних воєнних втручань у внутрішні справи інших держав під приводом сприяння демократії. Ці акції були спрямовані на повалення діючих урядів, чимало з яких користувалися підтримкою більшості народу. І зараз Америка претендує на роль одноосібного арбітра у питаннях демократії і збереження миру в усьому світі. Мріючи про монополярний світ, у якому домінувати буде тільки вона, Америка пропонує себе як "рятівницю світу для демократії". При цьому, як показують дії США стосовно окремих країн, різного роду інтриги, таємні операції і війни зовсім не викидаються з арсеналу демократії. Інколи трапляються анекдотичні випадки: у війні проти Афганістану восени 2001 р. американські літаки скидали і бомби, і продовольчі гуманітарні пакунки. Тому не дивно, що з'явилися заклики "врятувати світ від демократії".

Демократія не скасовує національно-державні інтереси, які часто перебувають у конфлікті один з одним. Вона розв'язує у мас пристрасті, які так часто були причиною кривавих конфліктів (демократична Лютнева революція 1917 р. в Росії, наприклад). Парадокс: водночас зі збільшенням останнім часом кількості країн, що стали на шлях демократичного розвитку, збільшилася також кількість країн, де спалахнули громадянські війни. Події в Югославії, колишньому Радянському Союзі, у деяких частинах Африканського континенту демонструють, наскільки болючим є перехід від однієї системи координат до іншої. Ліквідація авторитарних та тоталітарних режимів і перехід на рейки демократизації можуть сприяти розв'язуванню жахливих дрімаючих сил міжобщинного та етнічного конфлікту, які раніше трималися в покорі тими самими режимами. З іншого боку, історія свідчить, що збільшення країн з демократичним ладом не завжди і не обов'язково веде до утвердження демократичних принципів у відносинах між державами.

У сучасному світі, що глобалізується, змагання і протиборство країн та народів поєднується зі зростаючою тенденцією до взаємозалежності. Економічні, національні або інші інтереси усіх без винятку народів опинилися вплетеними у єдиний вузол із загальнолюдськими інтересами. Це взаємне переплетення і взаємозалежність набули глобального характеру. У зв'язку з цим виникає питання: чи не настає мир, вільний від конфліктів і війн? На жаль, слід визнати сувору реальність конфліктів і воєн та їх невикорінюваність із життя міжнародного співтовариства. Зміни, які відбулися останніми роками, не зменшили ризику воєн і збройних конфліктів.

З кінця XX ст. зі становленням постіндустріального суспільства на перший план почали виходити міжцивілізаційні війни. Це — зіткнення різних культур, релігій, менталітетів, хоч і тут можна знайти демографічні й економічні причини. Так, активність і агресивність мусульманської цивілізації багато в чому пояснюються високим рівнем народжуваності, необхідністю забезпечити життєвий простір і засоби існування для стрімко зростаючого населення. Ліквідація протистояння двох світових супердержав, які очолювали два протидіючі військові блоки, висунула на перший план міжцивілізаційні суперечності та воєнні конфлікти, які відбувалися раніше. Міжцивілізаційні війни на новому етапі спочатку відбувалися у межах окремих країн. Вважається, що перший серйозний сигнал — свого роду модель таких зіткнень — сформувався у вигляді запеклого збройного конфлікту між християнською і мусульманською общинами у 80-ті роки XX ст. у Лівані — невеликій країні зі сприятливими природними умовами і середнім рівнем розвитку. Потім такі конфлікти стали повторюватися в інших місцях. Найбільш яскравий приклад — війна у Боснії та Герцеговині, де було розв'язано запеклу війну між представниками православної, католицької і мусульманської вір. Зіткнення цивілізацій відбулися в Афганістані, на Балканах, у Закавказзі, Чечні. Періодично спалахує вогонь збройних конфліктів між індуїстською і мусульманською цивілізаціями в штаті Джамму і Кашмір. Міжцивілізаційний характер мали війни в Перській затоці 1991 р. і проти Іраку 2003 р.

Світового обговорення набула стаття, а потім книга американського аналітика С. Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій" (стаття з'явилася у 1993, а книга — у 1997 р.). Автор вважає, що у сучасному світі головні конфлікти "будуть відбуватися між націями і групами, які належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій домінуватиме у світовій політиці". Культурні характеристики і відмінності, вважає він, менш рухливі і змінні, ніж політичні та економічні. "Комуністи можуть стати демократами, багаті бідними, і навпаки, але росіяни не можуть стати естонцями, а азербайджанці — вірменами. У класових та ідеологічних конфліктах ключове питання було: "На чиєму ти боці?" ...У міжцивілізаційних конфліктах — "Хто ти?" Це — даність, яку не можна змінити. "Лише на поверхні західна культура просякає собою решту світу. На більш глибокому рівні західні концепції кардинально відрізняються від тих, що переважають в інших цивілізаціях. Західні ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, панування закону, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави часто знаходять слабкий відгук в ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддійській або православній культурах. Західні спроби пропагування цих ідей викликають зворотну реакцію, спрямовану проти "імперіалізму прав людини" і утвердження своїх власних цінностей". С. Хантінгтон підкреслює, що саме по собі уявлення про можливості "універсальної цивілізації" є західною ідеєю, яка суперечить партикуляризму1 більшості азіатських спільнот та їх схильності робити наголос на відмінності одних народів від інших. На думку С. Хантінгтона, головна проблема, яка постає перед Заходом, — це не ісламський фундаменталізм, а іслам, інша цивілізація, народи якої переконані в перевазі своєї культури і пригнічені тим, що їхня міць набагато менша. А проблема для ісламу — це Захід, інша цивілізація, народи якої переконані в універсальному характері своєї культури і вважають, що їхня міць, яка переважає, накладає на них обов'язок поширювати цю культуру у всьому світі.

На сучасному етапі діють певні фактори, які посилюють небезпеку міжцивілізаційних воєн і зіткнень. Насамперед це демографічний фактор. Протягом наступних 50 років можна очікувати зменшення загальної чисельності населення західно-християнської і православної цивілізацій на декілька відсотків і кратне зростання чисельності населення в африканській цивілізації, у мусульманській, латиноамериканській, індуїстській, китайській. Тобто посилиться тиск у цивілізаціях з високими темпами зростання населення, що може збільшувати небезпеку конфліктів.

Ситуація також погіршується економічним фактором, збільшенням прірви між багатими і бідними цивілізаціями. За даними організації "Програма розвитку ООН", у 60-ті роки XX ст. багаті країни жили заможніше найбідніших у 30 разів, а на початку XXI ст. — вже у 72 рази. США, забезпечуючи собі найвищий життєвий рівень, споживає 40 % всієї сировини, що використовується у світі, дають приблизно 50 % відходів, які забруднюють довкілля. Якщо буде зберігатися такий стан, населення бідного світу, усвідомлюючи його несправедливість, вимагатиме своєї частки і може чинити спроби переділу. Голодний відчай найзлиденніших країн може призвести до глобального конфлікту, який загрожуватиме усьому людству.

Небезпечною є помилкова стратегія транснаціональних корпорацій, які виступають фактичними хазяїнами глобальної економіки. У гонитві за максимальними надприбутками вони не тільки перекачують ресурси з менш розвинених в більш розвинені країни, сприяючи збільшенню прірви між багатими і бідними країнами, а й порушують обґрунтовані пропорції між секторами глобальної економіки, надмірно розвиваючи фінансовий сектор (віртуальну економіку), на шкоду реальній, посилюючи сировинну направленість економіки країн, що розвиваються, і держав СНД, наповнюючи їхні ринки товарами і послугами невисокої якості, насичуючи світ сучасною зброєю.

Також небезпечним фактором виступає недалекоглядна політика Заходу, і особливо США, які, упиваючись своєю силою, намагаються нав'язати свої волю, інтереси (але не свій високий рівень життя) іншим цивілізаціям. Прагнення реалізувати свою монополію супердержави, нав'язати силою своє розуміння світового порядку іншим цивілізаціям невідворотно викликає протидію з їхнього боку. Надалі така протидія буде тільки зростати. Спроби побудувати Pax Americana приречені на невдачу. Ця невдача може призвести до локальних війн, а в перспективі і до глобальної міжцивілізаційної війни.

Усі локальні війни XX ст. велися в традиціях індустріальної епохи. У концепції війни XX ст. завжди перемагав сильніший, тобто той, хто мав більш сучасні військові технології і більшу кількість нової техніки. З 11 вересня 2001 р. бере початок новий тип війни — асиметричної, глобальної і багатомірної. Для нього характерним є те, що визначеної лінії фронту немає, а вона може проходити не тільки в точках цивілізаційних напружень, а і у будь-якому місці на території воюючих цивілізацій. Іншими словами, лінія фронту розосереджена по всій території противника. Значення технологічної переваги різко знижується. Заходу може нав'язуватися тактика близького бою, вимотування терором, мору "власною внутрішньою демократією", ескалація насильства всередині його держави. Основною формою цивілізаційної війни може бути тотальна партизанська терористична війна, яка буде відбуватися одночасно на всіх територіях держав Західного альянсу. Може відбутися девальвація "загальнолюдських цінностей". Загроза може йти і від дитини, і від вагітної жінки, увішаної вибухівкою, тому супротивна сторона буде змушена стріляти "у все, що рухається". Ця війна буде вестися з нагнітанням атмосфери страху і невизначеності. Переможцем виявиться той, хто більше пристосований до виживання в екстремальних умовах. Війна з невидимим противником знизить психологічну стійкість, що призведе до зростання різних захворювань. Будуть активно використовуватися новітні технології інформаційної епохи: інформаційні війни, кібератаки і зараження комп'ютерів вірусами. Асиметричні атаки будуть використовувати слабкі сторони цивілізацій. Проти таких атак практично неможливо побудувати ефективний захист, в протилежному випадку цивілізація втратить свої переваги і буде змушена відмовитися від своїх цінностей. Це буде означати її поразку.

З іншого боку, Захід, зокрема американські стратеги, розробляють перехід концепції "від тотальної війни до війни без ризику і далі до війни без втрат". Показовою у цьому відношенні була війна проти Іраку, яка розпочалася 20 березня 2003 р. і була проголошена президентом Дж. Бушем завершеною І травня того ж року. За цей час бойових дій загинуло 125 американських і 28 британських вояків1. Чисельність жертв серед мирного населення Іраку оцінюється у 1500 осіб. Це, можна сказати, була "безкровна" війна, як би це не виглядало щодо тих, хто втратив у ній життя. Союзники за період "офіційної" війни втратили менше людей, ніж один батальйон за одну битву під час Другої світової війни. Втрат з боку Іраку було на два порядки більше, але і вони не йдуть у ніяке порівняння хоча б із втратами того ж Іраку в не такій давній війні з Іраном. Подібного вражаючого результату було досягнуто почасти завдяки свідомому наміру союзників звести втрати у живій силі і навіть матеріальну шкоду до мінімуму, почасти за рахунок колосальної переваги союзників у військовій силі і техніці, почасти через те, що супротивник, по суті, не чинив опору.

Установка на гуманні методи ведення війни була зумовлена певними причинами. Війни XIX—XX ст. у Європі, американська війна Півночі проти Півдня, війни на Тихому океані XX ст. були особливими у тому плані, що на відміну від середньовічних воєн вони були народними. Народи були їх учасниками і навіть більшою мірою ініціаторами. Нині жоден цивілізований заможний народ так більше воювати не буде. Серед безлічі пояснень — найпростіше: дітей у родинах мало, а в них вкладено багато. Навіть якщо нація як електорат і погоджується на те, щоб уряд вів війну, вона вимагає мінімуму жертв. Демократія і пацифізм у цьому випадку дають про себе знати.

Нова концепція передбачає, що війни ведуться "дистанційно", а ймовірність їх поширення на свою територію або на Західну Європу американці вважають незначною (без врахування асиметричних атак терористів). У зв'язку з чим, завдяки впровадженню "стелз"- технологій, керованих бомб, удосконаленню систем космічного зв'язку і керівництва боєм, усе більшого значення набувають військово-повітряні сили. Акцент робиться на досягненні перемоги шляхом руйнування військової сили, військово-промислових об'єктів і систем управління противника з мінімальними жертвами серед цивільного населення і господарських об'єктів. Захоплення території у деяких випадках просто втрачає колишню важливість. Головним завданням стає примус супротивника втратити воєнно-стратегічний контроль з наступною капітуляцією. При цьому перемога все більш вимірюється успіхом у досягненні політичних цілей військової операції, що виборюються "малою кров'ю". Проте на початку XXI ст. залишається проблема ефективного ведення високотехнологічної війни з супротивниками, які грають зовсім за іншими "правилами".

 

Література

 

Андреев В. Г. Геополитика и мировые войны XX века // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 1999.— № 11.

Володин Д. А. Перестройка американского военного присутствия за рубежом // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2004. — № 10.

Гаджиев К. С. О природе конфликтов и войн в современном мире // Вопросы философии. — 1997. — № 6.

Гулин В. П. О новой концепции войны // Военная мысль. — 1997. — № 2.

Конышев В.Н. Война как средство политики: современные американские подходы // Общественные науки и современность. — 2004. — № 5.

Манохин В. Подходы к классификации войн и вооруженных конфликтов // Политические конфликты: от насилия к согласию. — М., 1996.

Первая мировая война. Пролог XX века. — М., 1998.

50 лет спустя: Уроки войны и современность. — М., 1995.

Сенявская Е.С. Психология войны в XX веке. — М., 1999.

Серебрянников В. В. Социология войны. — М., 1998.

Смолянюк В. Нове століття — нові війни? Спроба футурологічного конструювання ймовірних воєнних зіткнень XXI ст. // Віче. — 2000. — № 1.

Трубайчук А. Друга світова війна. — К., 2006.

Туронок С.Г. Информационно-коммуникативная революция и новый спектр военно-политических конфликтов // Полис. — 2003. — № 1.

Фарамазян Р., Борисов В. Военная экономика: этапы развития и контуры будущего // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 9.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Философ, и социол. мысль. — 1996. — № 1—2.

Холодная война. Новые подходы, новые документы. — М., 1995.

Шаклеина Т. А. Стратегия прогресса или стратегия войны // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2006. — № 1.