Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 7

 

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ТРАНСФОРМАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

Хвилеподібний характер глобального політичного розвитку. Зміни в балансі сил на європейському політичному полі. Біполярність світу, її закінчення і геополітичний програш Росії. США: шлях до світового лідерства. Точка біфуркації у міжнародному житті на початку XXI ст. Витоки європейської інтеграції та її сучасне значення. США — Європа: союз чи суперництво? Колоніальне питання в історії сучасного світу. Роль Азії на міжнародній арені. Стан сучасного міжнародного порядку.

Історія людства є історією його народів, з яких воно складається, та їхньої взаємодії. Її досвід показує, що процеси глобального політичного розвитку мали хвилеподібний характер. Відбувалося чергування епох соціокультурної інтеграції з відповідною централізацією політичного життя й епох диференціації, посилення політичної, соціальної, культурної гетерогенності1 світу. Для "епох інтеграції" характерне створення відносно стійких світових імперій або універсалістських держав, що здійснюють економічну і політичну експансію. Однак з вичерпанням можливостей настає криза існуючих імперій, не здатних до радикальних реформ і внутрішніх змін. Настає "епоха диференціації". У цю епоху домінують зміни у всіх сферах життя людини і суспільства. Колишні імперії й універсалістські держави поступаються місцем новим політичним утворенням. Радикально змінюється і світовий порядок.

Дійсно, епоха відносно стабільного існування великих царств — цивілізацій стародавності (Єгипет Середнього і Нового царств або імперія Цинь у Китаї), коли світовий порядок трансформовувався порівняно повільно, змінилася епохою занепаду і роздроблення колишніх централізованих держав (VIII — III ст. до н. е.), протягом якої колишній світовий порядок радикально перетворився і відбулися найважливіші зрушення в політичній і економічній, культурній сферах (наприклад, розквіт античних держав Середземномор'я і все, що з цим було пов'язано). Потім, з II ст. до н. е. по II ст. н. е. продовжувалася епоха панування нових великих імперій — Римської імперії в Середземномор'ї, імперії Хань у Китаї, імперії Маур'їв в Індії та інших. Світовий порядок знову здавався стабільним і непорушним. З III по VI ст. н. е. — знову "епоха дезінтеграції" й занепаду колишніх великих імперій, ламання світового порядку. На зміну прийшов період утворення і посилення великих імперій у VII — XIII ст. Спочатку виник Арабський халіфат, потім зміцнилася Візантійська імперія. У Європі в цей період піднялася імперія Карла Великого, яку багато в чому наслідувала Священна Римська імперія німецької нації. У Китаї — могутні імперії династій Тан (618 — 907 рр.) і Сун (960 — 1279 рр.). Пізніше на зміну халіфату, що розпався, й імперії Сун прийшла Велика Монгольська імперія, яка об'єднала величезні простори Азії та Європи. Нова епоха дезінтеграції і радикальної зміни світового порядку припала на XIV — XVIII ст.

У період XIV — XV ст. відбулися настільки істотні політичні зрушення, що його можна характеризувати як своєрідну геополітичну революцію. Її суть полягала в падінні або зменшенні ролі деяких колишніх імперій, які домінували на світовій арені раніше, і переміщенні центру економічного життя в Західну Європу, причому її інтеграція за імперським типом була ускладнена. Політичні зміни XIV— XV ст. створили передумови для зовнішньої експансії європейців. А вона, у свою чергу, привела до формування світового ринку, що сприяло розвитку капіталізму як у самій Європі, так і в інших регіонах світу. У зазначений час на західній окраїні Європи йшла Реконкіста — відвоювання Піренейського півострова іспанцями в арабів, на східній — криза і розпад Золотої Орди. У Північно-Західній Європі Столітня війна (1337 — 1453 рр.) серйозно послабила імперські домагання Англії і Франції на континенті й одночасно зробила незалежнішими багаті міста Фландрії. У Центральній Європі багато десятиліть точилися гуситські війни, що послабили Священну Римську імперію німецької нації і підготували Реформацію XVI ст. У Середземномор'ї з падінням Константинополя в 1453 р. припинила своє існування Візантійська імперія. Майже одночасно, у 1455 р., остаточно розпалася Монгольська держава. Впали "універсальні" імперії, які претендували на "вічність" і "об'єднання усього світу". Відбулися кардинальні зміни у світовому порядку. На авансцену виходить Європа.

Домінування Європи починається з кінця XV ст. і утверджується у XVI ст. Це час Ренесансу, Реформації, становлення капіталізму. Майже одночасно, в XV ст., у Європі виникли відразу кілька центрів сили — Іспанія, Португалія, Франція, Англія. Ці централізовані держави конкурували між собою і прагнули створити могутню і пануючу в регіоні імперію. Однак, заважаючи одна одній, вони були не в змозі встановити політичну гегемонію на своєму континенті. Тоді погляди були звернені за його межі. Великі географічні відкриття сприяли європейській експансії в інших регіонах. З одного боку, був досягнутий певний рівень господарського розвитку, з іншого — капіталізм міг розвиватися, тільки розширюючи сферу свого впливу. Завоювати країни периферії, потім створити там господарські структури відповідно до своїх потреб, — от що було необхідно для капіталістичних метрополій. Таким чином, Великі географічні відкриття були пов'язані з формуванням європоцентристської світової системи. Створювалися колоніальні імперії, що були складовою нагромадження капіталів, а потім основою світового ринку. На той час Османська і Російська імперії були зайняті боротьбою одна з одною і не могли істотно вплинути на колоніальні завоювання європейців.

Протягом всієї історії, аж до недавна, фактором, що зумовлює особливості взаємин між державами і народами, була територія. Могутність або ослаблення держави вимірювалися кількістю завойованих чи загублених нею земель і народів, а придбання нових земель було доказом сили і величі. У XVII — XVIII ст. на характер міжнародних відносин, як і раніше, великий вплив здійснювали династичні інтереси європейських монархів, які прагнули захопити і приєднати до своїх володінь все нові землі. Починаючи з другої половини XVII ст. поступово на передній план загальноєвропейського життя стали виступати інтереси централізованих національних держав.

Система відносин національних держав як головних суб'єктів влади й регуляторів суспільних і політичних, у тому числі й міжнародних відносин, тобто система міждержавних відносин у сучасному розумінні слова, почала складатися після Тридцятирічної війни (1618 — 1648 рр.). Підписаний після її закінчення Вестфальский мир ознаменував собою початок формування нової політичної системи. Встановлена в Європі, вона потім була перенесена і в інші регіони. Ця система відносин отримала назву Вестфальскої, або державно-центристської, моделі світу. У її основі — визнання як одного з основних принципів принципу національного (державного) суверенітету. Тобто кожна держава має всю повноту влади на своїй території, визначає внутрішню і зовнішню політику. Це право влади має поважитися іншими державами, які не можуть втручатися в чужі внутрішні справи. У суверенної національної держави мають бути наявні територія і населення, яке проживає на цій території, легітимне управління ним, а також визнання з боку інших національних держав. Якщо відсутня одна з характеристик, держава перестає існувати або стає надзвичайно обмеженою у своїх можливостях. Суверенні національні держави взаємодіяли і взаємодіють між собою, утворюючи систему міжнародних відносин.

Сенс і призначення системи міжнародних відносин у її традиційному розумінні завжди полягали у тому, аби знаходити шляхи і способи розв'язання протиріч і конфліктів між державами та їх союзами, які виникали передусім у результаті зіткнення їх реальних, а часом хибно зрозумілих національних інтересів. Під такими виступають насамперед потреби оптимального порівняно зі стандартами свого історичного часу розвитку державно організованого соціуму, які екстраполюються на зовнішнє середовище і вирішуються у сфері міждержавних, міжнародних відносин. Як правило, національні інтереси віддзеркалюють об'єктивні потреби безпечного існування і розвитку держави. Проте нерідко, як зазначав М. Вебер, під "національними інтересами" малися на увазі не тільки захист самостійності, незалежності держави, її територіальної цілісності, але й нарощування сили для забезпечення "власної" безпеки, вирішення на свою користь територіальних та інших суперечок, отримання доступу до природних ресурсів за межами національних кордонів та ін. За "національні інтереси" видають й ідеологічні цілі, націоналістичні установки (апелюючи до природних почуттів національної самоідентифікації), інтереси істеблішменту.

Вестфальська система миру, запровадивши монополію на право застосовувати силу на своїй території, поклала край міжусобицям усередині держави, однак призвела до безлічі міждержавних конфліктів, у тому числі до світових війн. Спочатку міждержавні відносини мали тенденцію до впорядкування через укладання союзів, що дозволяли з деяких позицій погоджувати свої зовнішньополітичні дії. На початку XVIII ст. вперше з'являється термін "баланс сил", що набув пізніше значного поширення. Однак цей баланс незабаром став відчувати напругу внаслідок посилення позицій Великої Британії і значної протидії з боку Франції. Іспанія, Португалія, Швеція, Нідерланди, які мали колись дуже сильні позиції у світовій політиці, почали їх втрачати. Замість них активними акторами стають Пруссія і Росія.

Протягом усього XIX ст. у політичному житті Європи відбувалися постійні зміни в балансі сил між різними державами. Особливо серйозний "виклик" був кинутий Наполеоном з його претензією створити свою імперію. Справа закінчилася поразкою Франції і Віденським конгресом 1815 р. На ньому було укладено комплекс договорів, що передбачав збереження рівноваги між великими державами. Система міжнародних відносин, яка складалася на основі домовленостей, одержала назву "Європейський концерт", або Віденська система. У її рамках кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи своїх союзників, але при цьому не порушуючи загальної структури союзів і стилю відносин між державами, а також територіальний і політичний статус-кво в Європі. Ця система трималася на згоді держав стосовно того, що відвернення війни важливіше від будь-якого надбання для кожної з них. Головним засобом і джерелом посилення могутності та впливу для провідних європейських держав стають колонії. Конкуренція на периферії не наражала на небезпеку позиції в самій Європі доти, доки наприкінці XIX ст. на планеті не залишилося територій, які можна було б перетворити у свою колонію. Світ був поділений між колишніми активними учасниками світової політики. Однак на початку XX ст. в неї вступають нові сильні гравці — Сполучені Штати Америки, Японія, Німеччина, Італія із своїми домаганнями. Відомо, що результатом суперництва стала Перша світова війна. У червні 1919 р. у французькому Версалі був підписаний мирний договір, а в 1921 —1922 рр. відбулася Вашингтонська конференція. В результаті була сформована Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин. Цього разу охоплювалася не тільки Європа, а й увесь світ. Вона будувалася насамперед на інтересах країн — переможниць, утискаючи інтереси переможених, а також новоутворених держав (у Європі їх налічувалося 9). Її суперечливість і нестабільність були однією з причин, що призвели до Другої світової війни. По закінченні її керівники держав — переможниць на конференціях в Ялті (4 — 11 лютого 1945 р.) і в Потсдамі (17 липня — 2 серпня того ж року) прийшли до домовленостей, що стали основою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Незабаром основною її характеристикою стала біполярність, тобто протиборство двох наддержав — СРСР і США. Вони мали ядерну зброю і величезний військово-промисловий потенціал, а також спиралися на сформовані навколо них військово-політичні блоки держав — союзників. Поняття "баланс сил" стало одним із головних, що характеризували Ялтинсько-Потсдамську систему. Світ був поділений на зони впливу "капіталізму" і "соціалізму". За їхнє розширення і протидію іншій стороні велася гостра боротьба.

І Радянський Союз, і Сполучені Штати не були європейськими державами. Тобто у світовій політиці закінчився період, коли панував принцип європоцентризму, розмивання якого почалося ще на межі XIX — XX ст. Кожна зі сторін претендувала на перемогу у всесвітньому масштабі, беручи участь у "холодній війні". "Оксамитові революції" у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, катастрофа світової соціалістичної системи, розпад Радянського Союзу завершили її. Отже, у віковому протиборстві з Америкою за домінування у світовій політиці Росія програла. Після розпаду СРСР вона зіштовхнулася з проблемою геополітичного і геокультурного самовизначення в сучасному світі. Непростою є і проблема вироблення стратегії національно-державного розвитку. Як вважають самі російські аналітики, теоретично перед країною відкрилися чотири стратегічні альтернативи: по-перше, створення нації — держави; по-друге, вибудовування конфедерації пострадянських держав перехідного типу (СНД); по-третє, відновлення союзної держави; по-четверте, вступ у Європейський Союз, не чекаючи завершення формування нації — держави (як, наприклад, зробили країни Балтії). При цьому Росії доводиться обирати між Заходом (США і Європою), який міцно освоївся на шляхах Модерніші, і Сходом (Китаєм, країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону), який вирішує завдання національно-цивілізаційної адаптації до сучасного світопорядку. До числа альтернатив належить відстоювання принципів багатополярності (і спроби зберегти великодержавний статус) чи орієнтація на нинішнього світового лідера (що передбачає визнання власної вторинності і зовнішньополітичної несамостійності). Така незрозумілість геополітичного і цивілізаційного самовизначення утруднює політичну модернізацію країни, змушуючи Росію проводити внутрішньо суперечливий і в результаті непослідовний та малоефективний політичний курс. Попри те, що міжнародні позиції цієї країни значно ослабли, її вплив на стан справ у світі залишається істотним1, хоча і непорівнянним з американським.

Сполучені Штати Америки в наш час є наймогутнішою державою світу. Історичний шлях до світового лідерства був довгим і непростим. Американо-англійський Версальський мирний договір 1783 р. підтвердив перемогу США у війні за свою незалежність від Англії. У цій боротьбі їх підтримували Франція, Іспанія, Голландія і Росія. Франція, Іспанія і Голландія були прямими союзниками США. Однак текст Версальського договору американці майже рік тримали у таємниці від своїх союзників. Відповідно до договору кордони США проходили на заході по річці Міссісіпі й умовною лінією в напрямку до Великих озер, на півночі — по лінії Великих озер і річки св. Лаврентія, на сході — берегом океану, на півдні обмежувалися Флоридою, що належала Іспанії. Сучасні південні штати США входили до складу Мексики. На момент одержання незалежності територія нової держави становила приблизно 1/5 території нинішньої. От чому автор Декларації незалежності США Т. Джефферсон сказав: "Я здригаюсь від страху за свою країну, коли усвідомлюю, що Бог справедливий". Він знав, що говорив. Спочатку переселенці вирішували свої територіальні проблеми за рахунок індіанців, а потім спрямували свої зазіхання на землі сусідньої Флориди, Мексики, Куби, Пуерто-Ріко, Філіппін. Лідери США до 40-х років XIX ст. сформулювали принцип, що поєднує зростання могутності і добробуту країни з процесом експансії, розширенням території. Президент Д. Полк у середині 40-х рр. XIX ст. обґрунтував "права"

Штатів на приєднання мексиканських територій: Техасу, Орегону і Каліфорнії. Пізніше це й зробили: більше половини території Мексики було відірвано. У 1867 р., використовуючи різні шляхи і методи впливу, американці змусили Росію продати за безцінь Аляску. Наприкінці XIX — на початку XX ст. США здійснили численні інтервенції на Кубу, у Мексику, Гаїті, Домініканську Республіку, Нікарагуа, Панаму та інші країни. Були започатковані політика "великого кийка" і "дипломатія долара", що активно використовувалася пізніше проти інших країн світу.

До певного часу американці сповідували принцип ізоляціонізму, тобто невтручання у світову, особливо у європейську, політику. У Першу світову війну Штати вступили не відразу. Вважається, що підштовхнуло їх до цього у 1915 р. затоплення німецькою субмариною морського корабля "Лузітанія", на борті якого перебувало 1500 осіб, у тому числі і 200 американців. Очевидно, це був лише привід, зміни в зовнішньополітичній лінії зумовлювалися більш глибокими причинами. Як би там не було, американці взяли участь у війні. Вони не зазнали значних втрат, проте багато чого виграли. Зокрема те, що зуміли провести низку своїх позицій стосовно післявоєнного устрою світу. У Другу світову війну Сполучені Штати також не поспішали вступати. 4 листопада 1939 р. за пропозицією президента Ф.Д. Рузвельта американський Конгрес прийняв рішення відмовитися від політики нейтралітету, у результаті якого було скасовано ембарго на постачання зброї і спорядження до Великої Британії і Франції. Однак у війну США вступили тільки 8 грудня 1941 р. після японського нападу на головну опорну базу американської Тихоокеанської флотилії Перл-Харбор на Гавайських островах (7 грудня). На відміну від Радянського Союзу і європейських країн, які дуже потерпіли в роки війни, Америка помітно зміцнилася і стала одним із двох головних акторів післявоєнного світу і "холодної війни". Через сорок п'ять років закінчився період двополюсного, чи біполярного, світу. На початку 1990-х років тодішній американський президент Дж. Буш-старший заявив, що у зв'язку з розпадом СРСР зник один з "полюсів". Тобто залишилася єдина супердержава — Сполучені Штати Америки, покликана стати світовим лідером.

Претензії Америки на особливе становище у світі мають давню історію. Ще в 1824 р. президент Е. Джексон проголосив, що США "є країною, явно наділеною богом і долею, якій могли б позаздрити Давня Греція і Рим у дні своєї величі". Відтоді і дотепер претензії на гегемонію підносяться як "виконання святої місії" "керівництва людством", "ведення його до світлого майбутнього", "сприяння встановленню справжньої демократії на планеті", "боротьба зі світовим злом" і т. ін. Однією з теоретичних праць, що обґрунтовує місію США на сучасному етапі і яка одержала світовий резонанс, є книга знаного політолога 3. Бжезинського "Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи" (вийшла у світ у 1997 р., однак не втрачає актуальності дотепер). У ній автор постулює статус США як "єдиної і дійсно першої глобальної держави", що має "глобальні інтереси" і прагне до того, щоб "здійснювати своє світове панування". Це панування, за його словами, спрямоване до шляхетної мети: "створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство відповідно до довгострокових тенденцій і фундаментальних інтересів людства". А отже, американська держава готова взяти на себе всю повноту відповідальності за майбутнє світу, залишаючи за собою право примушувати інші країни виконувати "рекомендації" Вашингтона. У своїй книзі він показує величезну економічну, політичну, військову, ідеологічну силу США, з чим важко не погодитися. Однак важко погодитися з його твердженням, що американське панування є абсолютним благом і полягає воно насамперед в американізації усього і всіх.

Крім названої, виходять й інші праці, проголошуються у промовах високопоставлених державних діячів ідеї про те, що Сполучені Штати виступають лідером процесу ліберально-демократичної глобалізації і є його гарантом. Тобто приймається відповідальність бути законодавцем, суддею і шерифом, який встановлює обов'язкові для всіх норми, підтягує відстаючих, карає баламутів. Причому деякі не обмежуються тільки лідерством, а говорять про встановлення нової всесвітньої імперії,

"Pax Americana": "Римська імперія Августа встановила на землі на два сторіччя спокій і процвітання. США і сильніші, і цивілізованіші, ніж Рим, так що "Pax Americana" принесе ще прекрасніші дивіденди, ніж у стародавності "Pax Romana".

Міркування теоретиків були взяті на озброєння політиками. Вже в середині 90-х років минулого століття офіційний Вашингтон розділив усі країни світу на чотири категорії: "стрижневі" (ті, котрі вже встали під американські прапори), "перехідні" (які рухаються в "правильному" напрямку), "ізгої" (ворожі США) і "невдахи" (що страждають від внутрішніх безладів). Було поставлене конкретне завдання: поступово перевести в "стрижневу" зону інші держави, у тому числі "ізгоїв" і "невдах". Події 11 вересня 2001 р. підхльоснули новий "хрестовий похід проти зла". До претензій на месіанство і гегемонію додалися жага помсти і рішучість забезпечити Америці безпеку, що виявилася настільки вразливою. У "Стратегії в галузі національної безпеки США", опублікованій 20 вересня 2002 p., записано: "Ми будемо захищати Сполучені Штати... у самій країні і за кордоном, виявляючи і знищуючи небезпеку ще до того, як вона досягне наших кордонів... Ми, не вагаючись, будемо діяти на свій страх і ризик, якщо це буде потрібно... Щоб випередити супротивників і не допустити... ворожих дій з їх боку, Сполучені Штати, у разі потреби, будуть діяти превентивно".

У доповіді під назвою "Глобальні тенденції 2015", підготовленій Національною радою із справ розвідки при президентові США, говориться: "Сполучені Штати — єдина у світі держава з потенціалом глобальної проекції могутності; вони здатні домінувати на ключових театрах, базуючись на наземних плацдармах; вони мають єдиний у світі всеокеанський військово-морський флот; вони домінують у повітрі; вони зберігають здатність першими завдати ядерний удар; вони продовжують інвестування в системи контролю, комунікації і розвідки". Варто зазначити, що спочатку Штати не були мілітаризованою країною. їхня державна система складалася під впливом двох обставин. По-перше, не було серйозної зовнішньої загрози, а отже, потреби мати велику армію, що могло б впливати на становлення державної традиції. По-друге, "батьки — засновники" американської держави відчували відразу до насильства, свято вірили в торжество закону і моралі, а не сили. Однак ситуація кардинально змінилася згодом, особливо в XX ст. США постійно утримували найбільші збройні сили і розробили цілу систему поглядів і методів, призначену для того, щоб виправдати використання військової могутності. США стали типовою мілітаризованою державою. Для її керівників зовнішня політика є сферою боротьби, насамперед збройної, за зони впливу, вузли комунікацій, джерела сировини, а внутрішня політика підкорюється завданню забезпечення військових потреб держави.

Закінчення "холодної війни" багато хто в Сполучених Штатах розглядав як сигнал до демілітаризації політики й економіки, переорієнтації фінансування на мирні цілі як всередині країни, так і за її межами. Дійсно, деякий час мало місце певне скорочення військових витрат і звичайних збройних сил. Однак незабаром ця тенденція послабилися і зникла. Розвитку набула інша — розробка нових доктрин застосування збройної сили і впровадження принципово нових засобів збройної боротьби.

На думку американських політиків, був досягнутий такий рівень співвідношення озброєнь з іншими державами світу, за якого питання про застосування сили Сполученими Штатами визначається тільки їх власними інтересами. США вважають себе верховним арбітром усіх конфліктів у світі. Думка світового співтовариства, міжнародних організацій і окремих держав у розрахунок можуть не братися.

Початок XXI ст., з погляду синергетики, може розглядатися як точка біфуркації, коли розвиток міжнародних відносин може одержати різний напрямок. Головна альтернатива: американська світова гегемонія — однополюсний світ або багатополюсний світ. Деякі аналітики переконані, що вже має місце перше. Інші вважають, що, навпаки, наявні ознаки складання багатополюсного світу. Монополярний світ цілком зручний, особливо для того, хто є цим полюсом. Напад на нього виключено, а він, маючи вирішальну перевагу, підтримує "порядок" у світі. Однак такий стан справ не влаштовує тих, над ким здійснюється контроль і найчастіше диктат.

Нинішні претензії Вашингтона суперечать настроям Західної Європи, Росії, Китаю, Японії. Останнім часом посилилася протидія з боку арабо-мусульманського світу. У зв'язку з цим "гегемон" змушений напружувати себе підвищеною пильністю і витратами. Через це з'явилася концепція мультилатералізму, світової системи, у якій владні повноваження, розподілені між Сполученими Штатами й іншими великими державами, але Америка зберігає за собою провідну роль. У згадуваній "Стратегії в галузі національної безпеки" зазначається, що "можливості США не безмежні" і тому для врегулювання конфліктів потрібні "формування коаліцій однодумців і домовленості про забезпечення безпеки на основі співробітництва, необхідна координація з європейськими союзниками і міжнародними інститутами".

Як союзники першими згадані європейські держави. У наш час це 44 країни з населенням близько 700 млн. осіб. Сукупна економічна міць Західної Європи на початку XXI ст. фактично зрівнялася з показниками США: у європейців — 19,8 % світового ВВП, в американців — 21 % . Частка ЄС у світовому експорті зростає і вже значно перевищує частку США. На 2003 р. показники були відповідно 37 % проти 16,5 %. Разом із тим щодо впливу на світову політику, європейську перевагу було підірвано підсумками Першої світової війни і втрачено в результаті Другої світової. Весь післявоєнний період європейські країни фактично були буфером у протистоянні Радянського Союзу й Америки, виконуючи роль союзників першого чи другої. Однак поступово у європейців міцніло переконання у необхідності об'єднати свої сили для протистояння чужим інтересам у відстоюванні своїх, тобто в необхідності інтеграції.

Джерела європейської інтеграції походять від часів середньовіччя. На той час Європа являла собою певну культурну цілісність, об'єднану католицькою церквою і латиною. Вона також мала дуже розвинуту регіональну торгівлю і золото як валюту. Бували періоди, коли існувала спільність у зовнішній політиці і стратегічних військових цілях, як за часів хрестових походів1. У XIV ст. домініканський чернець П. Дюбуа висунув ідею про керовану єдиною Радою європейську конфедерацію як найкращу форму існування християнського світу. Наприкінці XVI ст. М. де Бетюн, герцог Сюллі, перший міністр французького короля Генріха IV, пропонував створити єдину європейську армію. У 1693 р. англійський громадський діяч У. Пенні у трактаті "Про сьогоденний і майбутній мир в Європі" писав про доцільність формування єдиного європейського парламенту. Сама європейська історія сприяла інтеграційним процесам, однак перші реальні кроки в цьому напрямку припали на 20-ті роки XX ст. У період після Першої світової війни на міжнародній арені відбулося різке посилення позицій Сполучених Штатів Америки. За таких умов міцніло розуміння того, що тільки об'єднання дасть можливість Європі залишитися серед найбільших акторів світової політики. У 1923 р. побачила світ книга австрійського аристократа Р. Куденхов-Калергі за назвою "Pan-Europa", яка поклала початок однойменному руху. У 1926 р. з метою формування в рамках Західної Європи зони вільної торгівлі створюється Європейський торговий і митний союз. У 1929 р. у Лізі Націй1 міністр закордонних справ Франції А. Бріан виступив з промовою, у якій закликав до негайного початку здійснення пан'європейського проекту. В передвоєнні роки здійснювалися спроби об'єднання зусиль Великої Британії і Франції, однак їх не можна назвати успішними. Після Другої світової війни в ослабленій Європі ідеї об'єднання знову стали здобувати популярність. Так У. Черчілль у 1946 р. виголосив промову в Цюріху, де закликав до створення Сполучених Штатів Європи. У 1947 р. Франція і Велика Британія підписали договір про оборонний союз. У січні 1948 р. був створений митний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. У березні підписаний Брюссельський договір про поширення франко-англійської угоди на країни Бенілюксу, а у квітні того ж року була створена Організація економічного співробітництва і розвитку. У травні 1948 р. у Гаазі зібрався Європейський конгрес, на якому були присутні понад 800 представників практично з усіх країн Західної Європи. Однак досягти реальної єдності в підходах на ньому не вдалося. З одного боку, Європа тоді поділялася на переможців і переможених, і дійти згоди було непросто. З іншого боку, об'єднавчим процесам перешкоджала "особлива позиція" Великої Британії. У такій ситуації логічно було висунути на перший план питання економічної взаємодії. Йдучи таким шляхом, Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург 18 квітня 1951 р. у Парижі підписали договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі2. Влітку 1955 р. на конференції в Мессіні було прийнято за підсумками роботи комюніке, у якому говорилося, що керівники держав дійшли висновку про необхідність створення Спільного європейського ринку, який скасує мита і всі кількісні обмеження на експорт й імпорт. 25 березня 1957 р. у Римі шість держав підписали договір про створення Європейського об'єднання атомної енергії і Європейського Економічного Співтовариства. У рамках цієї угоди були створені більш сприятливіші умови для розвитку економіки країн — учасниць, що принесло свої позитивні плоди. Це було значним кроком на шляху просування до єдиної Європи.

Однак економічне співробітництво не могло автоматично привести до політичного зближення. На противагу організації, на чолі якої стала Франція, у 1959 р. було створено Європейську асоціацію вільної торгівлі, куди під керівництвом Великої Британії увійшли Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, Португалія, Ісландія і Швейцарія. Тільки через десять років, на початку 1970-х років, була досягнута домовленість про вступ у ЄЕС Великої Британії, Данії, Ірландії і Норвегії, тобто з 1 січня 1973 р. до складу ЄЕС входило вже 9 держав. У жовтні 1972 р. паризька зустріч на вищому рівні стала початком процесу перетворення Європейських співтовариств у Європейський Союз, у якому посилився фактор політичного об'єднання країн — учасниць. У 1979 р. громадяни всіх країн ЄЕС вперше брали участь у прямих виборах до Європейського парламенту. Кількість держав — членів поступово збільшувалася, що зробило організацію дійсно загальноєвропейською політичною структурою. У 1981 р. на лондонській зустрічі міністрів закордонних справ було заявлено, що Співтовариство повинне діяти на світовій арені як єдине ціле, а не тільки як блок дружніх держав. На сесії Європейської ради у Фонтенбло 25 — 26 червня 1984 р. було вирішено створити Європейський Союз. Почалася робота зі складання Єдиного європейського акта, що набрав чинності з 1 липня 1987 р.

У 1992 р. у Маастрихті був підписаний Договір про Європейський Союз. У цьому документі були закріплені найважливіші принципи організації об'єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильності єдиній політиці в галузі освіти, культури й охорони здоров'я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці; сформульовані фундаментальні права громадян ЄС. У зв'язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн, які претендують на участь у Союзі. Зокрема, рівень державного боргу не повинен перевищувати 60 % ВНП, бюджетний дефіцит має у межах З % ВНП, а інфляція не повинна бути вищою ніж на 1,5 % від середнього значення для трьох країн з найменшим її показником. У тому ж році країни, які входили в Європейське Економічне Співтовариство і Європейську зону вільної торгівлі, об'єдналися у єдину Європейську економічну зону, в якій пізніше було запроваджено єдину наднаціональну валюту — євро. Тобто Європейський Союз — це унікальне наднаціональне економічне і політичне утворення, що значно впливає на сучасні міжнародні відносини. У питанні про те, як співвідноситься процес формування єдиної Європи з головними тенденціями світового розвитку, єдності думок немає. Деякі аналітики наполягають, що європейське об'єднання є найбільш довершеним прикладом прояву глобалізації. Інші ж вважають, що воно виступає могутнім засобом відділення окремо взятого регіону від решти світу. У всякому разі посилення євроінтеграційних процесів можна розглядати як один із проявів сучасного антиамериканізму. Як заявив з цього приводу міністр закордонних справ Франції Ю. Ведрін: "Європа повинна створити противагу домінуванню Сполучених Штатів у багатополюсному світі".

У свою чергу США сторожко ставляться до посилення позицій Європи і побоюються її перетворення на справжнього глобального суперника. Подібні настрої чітко висловив один з провідних американських аналітиків Ч. Лейн: "Вашингтон не бажає бачити Західну Європу і Японію сильними настільки, щоб дати Західній Європі можливість кинути виклик американському лідерству. Сполучені Штати будуть прагнути зберегти свою геополітичну перевагу візаві Західної Європи". Тому США починають докладати зусилля, спрямовані на утримування під контролем процесу європейської інтеграції. Для цього використовуються різні шляхи: НАТО і військова присутність у Європі; активізація американських транснаціональних корпорацій; формування "проамериканського" мислення європейців за допомогою засобів масової комунікації й інформації тощо, аж до комп'ютерно-космічної системи спостереження під назвою "Ешелон".

Протягом майже всього періоду після закінчення Другої світової війни Сполучені Штати підтримували Європу, розглядаючи її як союзника в боротьбі проти соціалістичного табору. З розпадом "східного блоку" у "західному блоці" все виразніше виявлялися розбіжності, викликані перетворенням Європейського Співтовариства, поверненого до американського партнера, у Європейський Союз, що усвідомив власні пріоритети. Як вважають фахівці у сфері міжнародних відносин, саме взаємне позиціонування ЄЄ і США стане основним фактором, що визначатиме політичну ситуацію у світі в XXI ст. У зв'язку з цим доречно вказати на відмінності у стратегічних геополітичних підходах обох сторін. По-перше, при виникненні міжнародних конфліктів і проблем європейці воліють діяти через міжнародні організації, а американці — односторонньо. По-друге, європейці оцінюють міжнародні проблеми з регіонального погляду, американці — з глобального. По-третє, при врегулюванні конфліктів перші прагнуть використовувати політичні й економічні можливості, другі не виключають для себе воєнного вирішення проблем. Тобто наявні дві якісно різні стратегії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. І два можливих варіанти взаємин між Америкою і Західною Європою. Перший припускає збереження євроатлантичного союзу. Другий — відродження біполярної геополітичної моделі, де США і ЄЄ виступатимуть глобальними партнерами — суперниками. Однак втілення в життя другого варіанта пов'язано з багатьма непростими проблемами. Одна з найперших — співвідношення військової сили двох сторін. Протягом багатьох років після Другої світової війни європейці не надавали першочергового значення проблемі забезпечення своєї обороноздатності, хоча постійно відчували "радянську військову загрозу". Впевненості їм додавала участь в НАТО разом із супердержавою, яка витрачала на оборонні потреби грошей у рази більше, ніж її партнери. Підраховано, що для створення військової сили, порівнянної з американською, країнам ЄС потрібно збільшити свої військові витрати в чотири рази. А це спричиняє необхідність перерозподілу фінансових коштів, у результаті чого неминуче постраждає насамперед соціальна сфера. Навряд чи звиклі до високого рівня добробуту європейці погодяться на це. Як показали події кінця XX — початку XXI ст., найменші спроби урядів західноєвропейських країн скоротити витрати на соціальні потреби викликали бурхливу негативну реакцію з боку громадян цих країн. При тому, що останніми роками почалися заходи для зміцнення обороноздатності, створення сил швидкого реагування, європейські керівники більш схильні до зовнішньої політики, яку з деяким перебільшенням, але можна назвати політикою нейтралітету і невтручання1. Європейські керівники більш схильні використовувати демократичні моделі балансу інтересів як у внутрішній, так і в міжнародній політиці. Втіленням цієї лінії є діяльність Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). На сьогодні вона об'єднує у своїх рядах 53 держави. Її цілями проголошені: забезпечення миру і безпеки в Європі; підтримка розрядки міжнародної напруженості; забезпечення дотримання прав людини; дотримання у відносинах між країнами основних принципів міжнародного права.

Останніми роками зовнішня політика країн — учасниць ЄС все більше орієнтується на встановлення більш справедливого і гуманного світового порядку. Стаття 130 Маастрихтського договору вказує: "Політика Співтовариства у сфері сприяння розвитку... повинна підтримувати стійкий економічний і соціальний розвиток країн, що розвиваються, і в першу чергу тих із них, що знаходяться в найбільш важкому становищі". На початку XXI ст. об'єднані зусилля країн Європейського Союзу забезпечують близько 66 % усієї допомоги, що надається відсталим країнам. З одного боку, у цьому виявляється відданість загальнолюдським цінностям, а з іншого — розуміння, що в протилежному випадку може відбутися глобальна катастрофа.

У сучасному світі на міжнародній арені діє значно більше акторів, ніж це було в умовах біполярного світу. Така конструкція є незрівнянно складнішою і потенційно не безпечнішою, ніж світ, що орієнтується на один чи два центри. Чим більше незалежних елементів утворюють систему, тим складніше встановити рівновагу між ними і втримати їх у цьому стані. У період після закінчення Другої світової війни на міжнародну арену виступили нові регіони і країни, чимало з них згодом набрали істотної ваги і впливу. Має місце тенденція до неухильного зростання впливу малих країн, що володіють серйозним науково-технічним, фінансовим чи терористичним потенціалами. Багато з них одержали можливість розвитку у зв'язку з процесом деколонізації, що розгорнувся в середині минулого століття.

В історії сучасного світу колонізація відіграла дуже значну роль. Поняття колонізації (чи колоніалізму) можна розглядати в широкому і вузькому значеннях слова. У першому випадку початком колоніалізму можна вважати перші колонії ще античних часів. У VIII ст. до н. е. почалася "велика грецька колонізація", в результаті якої протягом трьох століть було утворено чимало колоній, серед яких і давні міста на території сучасної України — Ольвія, Херсонес, Тіра та інші. Однак подібні "колоніальні імперії" розпалися і зникли, щоб поступитися місцем європейській колонізації, розпочатій Великими географічними відкриттями. До неї пізніше приєдналися американський, російський і японський колоніалізм. У другому випадку становлення колоніалізму як особливої системи міжнародних відносин належить до більш пізнього періоду, а саме до капіталістичної епохи, коли він набув всеохоплюючого, дійсно світового масштабу. Загальний історичний час існування цього феномену становить чотири з половиною століття, які можна умовно розділити на три періоди.

В перший період — з XVI до середини XVIII ст. — відбувалося "первісне нагромадження колоніалізму". До кінця цього періоду чисельність жителів колоній становила менше 20 % населення всієї Європи1, фігурально кажучи, один колоніальний слуга припадав на п'ятьох європейських панів. Ситуація змінилася на другому етапі — етапі завершення колоніального розподілу світу, що тривав з середини XVIII до початку XX ст. У 1913 р. чисельність населення колоній досягла 160 — 165 % чисельності всього населення європейських метрополій. Тобто на кожного європейця припадало "півтора" колоніального служника. Колонізація на цьому етапі була продуктом індустріального розвитку, потреби якого штовхали метрополії на колоніальну експансію. У свою чергу зростання колоніалізму впливало на індустріалізацію. У результаті обидва процеси сприяли зростанню домінуючої ролі Європи і Заходу на світовій арені. Перша половина XX ст. була періодом завершення світового колоніалізму, перед днем національного звільнення народів колоній або деколонізації.

Деколонізація — термін, що набув великого поширення наприкінці 1950-х років для позначення процесу визволення країн і народів "третього світу"2 від колоніального гноблення і набуття ними державного суверенітету. Спочатку цей термін стосувався лише процесу, завдяки якому азіатські та африканські народи виборювали політичну незалежність від колоніального правління. Пізніше його зміст було поширено на всі аспекти звільнення неєвропейських спільнот від зовнішнього контролю, домінування, визиску — політичні, економічні, культурні і навіть психологічні, — як до, так і після здобуття незалежності. В ширшому значенні, деколонізація є частиною сучасного всесвітнього руху народів з небілим кольором шкіри за припинення експлуатації і панування білих, чим визначалися міжнародні відносини новітніх часів.

Якщо у 1939 р. деякі метрополії ще володіли значними колоніальними територіями, що становили більшу частину Азії, Африки, островів Тихого океану і Карибського моря, то в період з 1947 до 1975 р. практично всі колоніальні імперії припинили своє існування. Процесу деколонізації сприяло значне послаблення головних метрополій внаслідок двох світових війн. Водночас зростав організований опір іноземному пануванню, що спирався на зміцнення національної самосвідомості пригнічених народів. Велику роль у цьому відігравали місцеві буржуазія та інтелігенція, які використовували західні ідеї для активізації народних мас у боротьбі за незалежність. Поширення ліберальних, соціалістичних та комуністичних ідей сприяло усвідомленню того, що західні країни розглядають "третій світ" тільки як об'єкт експлуатації. Водночас відбувалися зміни у громадській свідомості самих метрополій: становище, коли одна країна встановлює свої порядки і диктує свою волю іншим народам, вже не здавалося нормальним і виправданим.

Визвольний процес набував різних форм: від звуження сфери співпраці з колоніальною владою, від вимоги ширших прав, ненасильницького опору, як це було в Індії, до відкритої боротьби, яка найчастіше мала характер партизанської війни (В'єтнам, Алжир). Видатною подією стало проголошення незалежності Індії у 1947 р., що поклало початок розпаду найбільшої у світі Британської імперії. У 1949 р. Нідерланди визнали незалежність Індонезії, у 1954 р. Франція мусила звільнити від своєї опіки Індокитай. Першою незалежною державою Чорної Африки у 1957 р. стала Гана, за нею до кінця 1960 р. свободу вибороли ще 18 країн.

Процес деколонізації був тривалим і тяжким. Він супроводжувався багатьма кривавими війнами, як антиколоніальними, так і міжусобними, коли різні угруповання боролися за владу після залишення їхніх земель колонізаторами. Особливо запеклими були війни в Алжирі (1954 — 1962 рр.), Індокитаї (1946—1954 рр.), Анголі та Мозамбіку (1961 — 1975 рр.). Незважаючи на те, що після здобуття колоніями незалежності спочатку там встановлювалися демократичні режими, пізніше в багатьох країнах відбувалися перевороти, що часто призводили до встановлення диктатури.

Залишаючи свої колонії, уряди метрополій виходили не з гуманних засад, а керувалися реалістичними міркуваннями. Насамперед, брався до уваги досвід силової політики, який показав свою безперспективність (яскравим прикладом була війна Франції в Індокитаї). Водночас було сподівання на

збереження домінування в економіках колишніх колоній, а також їх непряму залежність. Підтвердженням цього є сучасний неоколоніалізм — політика колишніх метрополій щодо держав, які вибороли національне визволення, яка полягає у насадженні і закріпленні нових форм економічної, політичної і соціокультурної нерівноправності.

Найбільшою мірою від неоколоніалізму страждає Африка. Сучасна Африка — це 53 держави, і спокою в цій спільноті немає. "Чорний континент" вважається найбільш конфліктною геополітичною зоною планети. Протягом останньої чверті XX ст. тут було зафіксовано 35 великих збройних конфліктів, у яких загинуло більше 10 млн. осіб, причому понад 90 % — цивільне населення. У зазначеному регіоні налічується майже половина загальносвітової кількості біженців (від 7 до 10 млн. осіб) і 60 % переміщених осіб (близько 20 млн.). У цьому відбилося поєднання суперечностей етнічного, кланового, конфесіонального, соціально-економічного і політичного характеру. До проблем, так би мовити, місцевого походження протягом усього післявоєнного періоду додавалися проблеми, зумовлені зовнішніми факторами, зокрема, протиборством капіталістичної і соціалістичної систем, які винесли боротьбу за доведення своїх переваг на території третіх країн. Кожна сторона приводила до влади і підтримувала різних диктаторів, які заявляли про свою прихильність ідеалам "демократії" або "некапіталістичного шляху розвитку". Причому диктатори часто змінювалися: після 1960 р. у незалежних африканських державах відбулося понад 100 військових переворотів. Часто їх здійснювали сержанти і лейтенанти, спираючись на іноземну підтримку. Однак, незважаючи на багаторічну допомогу з боку світового співтовариства (питання про її адекватність і відповідність потребам зараз не ставиться), найвищі показники всіх найтяжчих соціальних лих припадають саме на африканські країни.

Жахливі масштаби убогості і лих разом із величезним збільшенням чисельності населення являють собою "міну уповільненої дії" для всього людства з невідомими, і тому ще більш лякаючими, наслідками.

Країни, що розвиваються, у відстоюванні своїх інтересів намагаються діяти спільно. Так у 1963 р. було створено Організацію африканської єдності, куди входять всі країни континенту, за винятком ПАР і Марокко. Практично усі вони входять у коло 110 держав, що об'єдналися в Рух неприєднання. Так названо велику групу країн, які не беруть участі в будь-яких військово-політичних блоках1. В основі їх співробітництва лежать також принципи антиколоніалізму, мирного співіснування, міжнародного роззброєння і поваги до цілісності й суверенності інших держав. З середини 70-х років XX ст. разом із протистоянням Схід — Захід поглиблюється конфронтація між "багатою" Північчю та "бідним" Півднем, що позначається на економічній, соціальній, політичній та культурній сферах. Ця проблема стала однією з тих, що входять до кола проблем Руху неприєднання.

До Руху неприєднання вступило чимало азіатських країн. Якщо кинути ретроспективний погляд на роль Азії на міжнародній арені, то можна загалом накреслити хвилеподібну лінію. В ній прослідковується піднесення великих держав Сходу в стародавності з поступовим зниженням впливу і майже повним підпорядкуванням Заходу але до кінця XIX ст., коли почався підйом Японії. Рух за звільнення від іноземного панування продовжував наростати протягом усього XX ст. з тим, щоб перетворити ряд азіатських держав і їхніх об'єднань на провідних учасників сучасної світової політики. Це насамперед стосується Японії, яка, починаючи з кінця 60-х років XIX ст., вийшла зі стану самоізоляції від зовнішнього світу на шлях активного його освоєння й експансії. У 1894 р. вона почала війну з Китаєм, і у 1895 р. за Сімоносекською угодою до неї відійшли острови Тайвань і Пенхуледао. Тоді ж Японія одержала велику контрибуцію. У 1904 — 1905 рр. Японія завдає поразки у війні Росії, за що та віддала південну частину острова Сахалін, а також надала право оренди Ляодунського півострова. У 1910 р. Японія анексувала Корею. Свій агресивний зовнішньополітичний курс вона мотивувала тим, що має невелику перенаселену територію, бідну на корисні копалини. Тому, аби забезпечити своє існування як нації, не має іншого шляху, окрім загарбання чужих земель. Під час Першої світової війни вона скористалася ситуацією і захопила німецькі колонії в Азійському регіоні. У 1915 р. японське керівництво висунуло 21 вимогу до китайського уряду, більшість з яких була виконана. Після закінчення війни, позиції Японії на міжнародній арені погіршилися. Додалися негативні фактори, пов'язані зі світовою економічною кризою. Для послаблення внутрішньої напруги було здійснено окупацію Маньчжурії, у 1937 р. розпочато війну в Китаї (тривала до 1945 р.). Підписавши угоди з фашистськими Німеччиною та Італією, Японія почала у Другій світовій війні завоювання Великої Азії. Проте все скінчилося нищівною поразкою. З кінця 1948 р. в обстановці "холодної війни" США змінили свою політику щодо колишнього суперника, вирішивши зробити з Японії свого союзника на Далекому Сході. 8 вересня 1951 р. у Сан-Франциско було підписано американо-японську угоду про гарантію безпеки, за якою США одержали можливість мати свої війська та військові бази у Японії. Хоча така ситуація не тішила японців, проте вони скористалися можливістю заощадити кошти на зовнішній безпеці і зробити ставку на зміцнення економічних позицій у світі. До певного часу така політика була настільки успішною, що деякі японські політики заявляли, що XXI ст. пройде під егідою Японії. Однак потенціал поступу вичерпався, про що засвідчила велика криза 1997 — 1998 рр. в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Сучасна Японія є країною, яка не повністю задоволена глобальним статус-кво. Вона відчуває, що має право на офіційне визнання її світовою державою, та розуміє, що її залежність від Америки у сфері безпеки стримує це визнання.

Ще однією державою, яка, цілком можливо, буде претендувати на статус світової, є Китай. Давня самоназва цієї країни — "Чжунго", що в перекладі означає "Серединне царство". За уявленнями давніх китайських мудреців, світобудова має таку конструкцію: над всім панує безкрайнє Небо, понизу простягається Земля, яка має квадратну форму, на перетині діагоналей знаходиться Серединна держава, навкруги — варвари. Тобто вже у стародавні часи виникло уявлення про зверхність над рештою "варварів чотирьох сторін світу". Ідея культурного пріоритету "чжунгожень" — "людей серединного царства" стала важливим компонентом самосвідомості давніх китайців. Тривалий час китайська держава, попри періоди дезінтеграції, була помітною силою в Азії. Проте в певний час європейці виявилися динамічнішими і, здійснюючи експансіоністську політику, дісталися Китаю. Найактивніше діяли англійці. Вони намагалися "відкрити" китайський ринок, перетворити країну на свій колоніальний придаток. Протягом багатьох років англійці вивозити звідти шовк, чай, порцеляну та інші товари, сплачуючи за них сріблом. Після захоплення Бенгалії, в якій вироблявся опіум, англійці значно збільшили ввезення опіуму до Китаю, викачуючи звідти срібло. Паління опіуму охопило величезну кількість населення1 навіть учнів та вагітних жінок. Китайський уряд видав наказ про заборону паління опіуму та припинення торгівлі ним. Це стало приводом для першої англо-китайської "опіумної війни" у 1840 р. Англійські війська дуже жорстоко розправилися з китайцями і змусили їх підписати несправедливу Нанкінську угоду 1842 р. Аналогічні угоди змусили підписати також США та Франція. У 1856—1860 рр. мала місце друга "опіумна війна", результатом якої стали ще більші поступки з боку Китаю. Врешті-решт Китай перетворився на напівколонію 11 держав світу, серед яких були Велика Британія, США, Японія, Німеччина, Росія та інші. Звільнитися від іноземного панування вдалося лише після закінчення Другої світової війни. 1 жовтня 1949 р. було проголошено створення Китайської Народної Республіки. На чолі нової держави стала комуністична партія, яка спочатку проводила політику, аналогічну тій, яка у свій час мала місце в Радянському Союзі. Проте на початку 1960-х років китайське керівництво відмовилося йти у фарватері СРСР і відносини були згорнуті. А політика маоїстів поставила країну на межу катастрофи. Ситуація почала поступово змінюватися тільки після смерті "великого керманича". Відправною точкою у 1978 р. став III пленум ЦК КПК одинадцятого скликання, який започаткував реформування усього ладу китайського життя. Завдяки цьому розвиток економіки почав набирати обертів, що вплинуло на інші сфери. На початку нового тисячоліття Китай — країна з найбільшими темпами зростання. У 2002 р. була проголошена програма "Йти назовні", мета якої — обігнати США та стати першою державою світу за економічним потенціалом. За деякими прогнозами, приблизно до 2015 р. ВНП Китаю буде дорівнювати ВНП США. Звичайно, нині китайські збройні сили значно поступаються американським. Проте йде відповідна робота. І як тільки потенціали будуть зіставні, КНР, можливо, вимагатиме для себе нового статусу. На думку американських експертів, у цьому випадку, швидше за все буде зруйнована стара система безпеки і з'явиться щось нове, про що у США говорити не хочуть, а можливо, бояться. Обидві супердержави — нинішня і майбутня — активно готуються до протистояння. Зараз у Піднебесній формується доктрина посиленої присутності у країнах, які знаходяться по периметру китайських кордонів.

Крім Китаю економіка швидкими темпами зростає ще в деяких країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.). У 70-х роках XX ст. частка Східної Азії, включаючи Японію, становила близько 4 % світового ВНП, у той час як у Північної Америки показники були на рівні 35 — 40 %. Але вже до середини 90-х років обидва регіони мали приблизно однакові результати, на рівні близько 25 %. Динаміка економічного розвитку може привести до того, що нові геополітичні виклики в XXI ст. будуть виходити з Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Слід зазначити, що держави цього регіону, утім, як і всі інші, будуть тими чи іншими способами відвойовувати для себе доступ до нафти і газу. Ця обставина посилює роль нафтовидобувних країн на світовій арені. Мова йде насамперед про держави арабо-мусульманського співтовариства, а також Латинської Америки. Однак, якщо перші налаштовані проти американського диктату, другі з тих чи інших причин змушені з ним миритися. В абсолютній більшості країн Південної Америки США займають гегемоністські позиції.

Як показує історичний досвід, руйнування одного типу міжнародного порядку і заміна його іншим відбуваються в результаті масштабних війн або революцій. Особливість сучасного періоду полягає в тому, що крах міжнародного порядку, що склався після 1945 р., відбувся за умов мирного часу. Із закінченням "холодної війни" відбулися кардинальні геополітичні зміни, дезорієнтація і перегрупування сил і союзів. Відбулися зміна політичних режимів і виникнення нових держав. У результаті відбувається конвульсивна трансформація всієї системи сформованих міжнародних відносин. Це

супроводжується вивільненням політичного екстремізму й агресивного націоналізму, релігійною нетерпимістю, зростанням конфліктів на національно-етнічній і конфесіональній основах, збільшенням міграційних потоків. Тобто однією з головних особливостей сучасного світового політичного процесу є його перехідний характер, а головною рисою — розбалансованість міжнародної системи, коротше кажучи, глобальне безладдя. Деформується колишня структура міждержавних відносин. Втрачають ефективність традиційні способи врегулювання конфліктів, особливо, коли мова йде про конфлікти нового покоління (наприклад, на пострадянському просторі, у колишній Югославії, у Сомалі і т. ін.). Маються на увазі економічне ембарго, політичний тиск, воєнне втручання тощо. Міждержавна дипломатія та її інститути виявляють свою непристосованість до реагування на такі процеси, як "неорганізовані", тобто такі, що не піддається контролю з боку державних структур, переміщення інформаційних, людських, фінансових потоків, новітніх видів зброї, організована злочинність, деградація навколишнього середовища та ін.

Аналітики відзначають раптовість, обвальний характер нових міжнародних процесів. Фактично всі теоретичні напрямки політичної науки виявилися дискредитованими, оскільки не зуміли передбачити настільки швидке настання жодної з великих подій, які символізують перехід до нової епохи у світовій політиці. Разом з тим науковці намагаються досліджувати характер і довгострокові тенденції змін, що відбуваються. Так, американець Дж. Розенау зазначає, що в рамках нової "пост-міжнародної політики", що виникає сьогодні, контакти між різними структурами й акторами здійснюються принципово по-новому. Народжується і вже існує поряд із традиційним світом міждержавних взаємодій новий, другий, поліцентричний світ міжнародних відносин, який характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, перекручуванням ідентичностей, переорієнтацією зв'язків авторитету і лояльностей, що єднали індивідів колись. При цьому базові структури "постміжнародних відносин" немовби "розщеплюються" між; етатистським і поліцентричним світами, що взаємно впливають один на одного, але ніколи не можуть знайти справжнього примирення між собою. Все це відбувається в умовах посилення глобалізації. Держави різним чином сприймають її виклики і шукають можливості адаптації до неї. Стійким тлом динаміки нового світового порядку виступає зростаюча невизначеність світополітичних зв'язків, а отже — і посилення передумов до дестабілізації міждержавних й інших політичних процесів. Нині особливо важливе значення має та обставина, що широкомасштабні трансформації набули всепланетарного характеру, вони охоплюють усе світове співтовариство в цілому. Цілісність сучасного світу посилила взаємозалежність його частин. Напруження, що виникає, або конфлікт в одній його точці прямо або опосередковано, відразу або пізніше впливає на ситуацію в інших регіонах. Усі держави незалежно від своєї реальної політичної ваги виявилися втягненими у справи всього світового співтовариства, вирішувати які потрібно спільно і дуже обачно.

 

Література

 

Аваков Р. Колонизация и деколонизация: эволюция развивающегося мира // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2000. — № 9.

Асиметрія міжнародних відносин / О. М. Субтельний (ред.). — К., 2005.

Бажанов Е. Неизбежность многополюсного мира // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 2.

Бжезінський 3. Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи: Пер. з англ. — Л.; Івано-Франківськ, 2000.

Бовин А. Ведущие тенденции развития международных отношений // Междунар. жизнь. — 2004. — № 4/5.

Борко Ю. Расширение и углубление европейской интеграции // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 7.

Василенко И. В. Геополитика: Учеб. пособие. — М., 2003.

Гаджиев К. С. Введение в геополитику: Учеб. для вузов. — 2-е изд. — М., 2003.

Горбач О.Н. Доктрини зовнішньої політики: історія та сучасний розвиток. — Л., 2005.

Дергачов В А. Геополитика: Учеб. для вузов. — М., 2004.

Лебедев М. М. Проблемы развития мировой политики // Полис. — 2004. — № 5.

Мировая политика: повестка дня на завтра: Виртуальный круглый стол // Полис. — 2005. — № 4.

Нартов Н. А. Геополитика: Учебник. — М., 2003.

Пантин В. И. Глобальная политическая история и современность // Общественные науки и современность. — 2002. — №5.

Попов В. Исламский фактор в мировой политике // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 1.

Терентьев А. Мироустройство начала XXI века: существует ли альтернатива "американской империи"? // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 10.

Федотов Ю. ООН — гарант международного мира и стабильности // Междунар. жизнь. — 2003. — № 11.