Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 5

 

ПІДНЕСЕННЯ І ЗАНЕПАД ІДЕОЛОГІЙ

 

Феномен ідеологи. Найбільш впливові політичні ідеологи сучасного світу: лібералізм, консерватизм, соціалізм, фашизм — їхні принципи і соціально-політична практика. Основа відмінностей між провідними політичними ідеологіями. Соціально-політичні та ідеологічні причини глибокої ідейної кризи кінця XX ст. Якісно нові явища ідейного та ідеологічного плану, які характеризують перехід до постіндустріального суспільства.

Термін "ідеологія" походить від грецьких слів idea — представлення і logos — навчання, знання; буквально — "наука про думку". Саме у такому значенні цей термін був введений у користування у 1796 р. засновником Французького національного інституту А. Д. де Трасі. На його думку, очолюваний ним інститут мав служити головній меті Просвітництва — давати поради правителям щодо встановлення нового, розумного суспільного ладу на основі "ідеології", тобто точних, наукових знань про те, як складаються людські уявлення і як можна формувати у свідомості людей тільки правильні думки. У наш час прийнято вважати, що ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямовані на закріплення або зміну наявних суспільних відносин.

У питанні щодо типології ідеологій можливі різні підходи. Один з них поділяє всі ідеології на релігійні і нерелігійні (світські, політичні). Часто дослідники звертають увагу на наявність визначених подібностей між деякими нерелігійними ідеологіями і войовничими релігійними віруваннями. Історія сучасного світу також свідчить, що піднесення нерелігійних ідеологій мало місце в часи швидко зростаючого секуляризму. Особливо в цьому плані слід відзначити XIX ст., яке іноді називають "століттям ідеології". Саме в цей період на Заході, насамперед у Європі, істотно зміцніли три провідні політичні ідеології: лібералізм, консерватизм і соціалізм. Однак ще більшу роль ідеології стали відігравати в XX ст., коли світ зазнав істотних змін під впливом наукових і технологічних революцій, обов'язкової початкової освіти, поширення знань і широкої участі мас у політичному житті. Слід зазначити, що на Сході до початку XX ст. домінували ідеології релігійні. Вони зберігають свою перевагу і пізніше, однак і туди приходять ідеологічні віяння із Заходу.

Характеристикою політичної ідеології є те, що вона відбиває суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Тобто ідеологія — це однобічне, соціально зацікавлене відображення дійсності. А ідеологи того чи іншого напрямку найчастіше прагнуть видати це часткове відображення дійсності за ціле, за найбільш повну її картину. Політична ідеологія виступає не тільки системою поглядів і концепцій стосовно навколишнього світу, тобто певним світорозумінням, а й системою політичних орієнтацій і настанов. Тобто вона є одночасно вченням (доктриною), програмою і політичною практикою.

Історія людства знає чимало різних ідеологій. Найбільш впливовими, які ще іноді називають світовими, стали лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм.

Лібералізм (від лат. Liberalis — вільний) — кредо тих, хто вірить у примат особистої волі, точніше, оскільки "жоден уряд не допускає абсолютну свободу" (Дж. Локк), це уявлення про бажаність максимізації обсягу свободи в державі. Вперше термін "ліберал" з'явився у Великій Британії на початку XIX ст. Спочатку він мав зневажливе значення. Торі почали називати своїх опонентів вігів "liberalis" (так називалася в 1812 р. група делегатів — націоналістів в іспанському парламенті). Пізніше поняття "лібералізм" увійшло до суспільно-політичного лексикону. Ліберальний світогляд завдячує ідеям Відродження, Реформації, науковій революції Нового часу. Від початку в його формуванні взяли участь представники європейського й американського Просвітництва, представники німецької класичної філософії, англійської політекономії. Серед них можна назвати таких діячів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, В. Гумбольдт, Т. Джефферсон, Дж. Медісон, А. де Токвіль. Протягом усього XIX ст. ідеї лібералізму привертали все більшу увагу, що знайшло відображення в працях І. Бентама, Дж. С. Мілля, Т. Х. Гріна та інших.

Учасники Англійської буржуазної революції середини XVII ст., Війни за незалежність США 1775 — 1783 рр. керувалися багатьма з тих ідеалів, які пізніше стали невід'ємною частиною ліберальної ідеології. Першим документом, у якому вони одержали формальне висловлення і були прийняті до виконання на офіційному державному рівні, стала "Декларація незалеяшості США" 1776 р. У ній, зокрема, проголошувалося: "Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невід'ємними правами, серед яких — право на життя, на свободу і на прагнення до щастя". Велике значення мав також головний документ Великої французької революції "Декларація прав людини і громадянина" 1789 р. У ньому були легітимізовані ті цінності, які пізніше стали найважливішими складовими класичного лібералізму: "Метою всякого політичного об'єднання є збереження природних невід'ємних прав людини. Ці права суть воля, власність, безпека й опір гнобленню". Пізніше ліберали досягли відчутних успіхів у Франції, Швейцарії, Голландії, Скандинавських країнах. Вони брали активну участь у русі за об'єднання Німеччини й Італії, у формуванні їхніх державних систем. Більше, ніж де — інде, ідеї лібералізму набули розвитку у політичному житті Великої Британії і особливо Сполучених Штатів Америки.

Головною ідеєю лібералізму є визнання свободи людини як вершини системи цінностей. Дж. С. Мілль проголосив: "Людина сама краще за будь-який уряд знає, що їй потрібно". Цей ідеал сприяв реалізації індивідуалізму в таких буржуазних цінностях і орієнтаціях, як успіх у конкурентній боротьбі за краще місце під сонцем, заповзятливість, працьовитість, новаторство, що великою мірою визначило динамізм усієї капіталістичної системи. Воля розумілася лібералами як свобода від політичного, церковного і соціального контролю насамперед феодальної держави, тому відкидалися усі форми спадкоємної влади і станових привілеїв. Як гарант і міра свободи, за їхнім переконанням, виступала приватна власність. При цьому передбачалося, що плоди діяльності не можуть бути відчужені від самого суб'єкта діяльності. З ідеї економічної свободи виводилися свободи політична і громадянська. Індивідуалізм і приватна власність були основою пріоритетності вільного ринку і вільної конкуренції у сфері економіки. їх реалізація стимулювала небачені доти в історії темпи зростання продуктивних сил, а також формування і розвитку політичної демократії.

Із затвердженням ідеї індивідуальної свободи усе чіткіше виділялася проблема відносин окремої людини і держави. Лібералізм традиційно вважав, що первинна функція держави — захист прав громадян. Ці права часто приписувалися природі (природні права) і нерідко затверджувалися в прокламаціях, петиціях, біллях про права, деклараціях про права людини й т. ін. Зокрема, спочатку діячі ліберальних рухів виступали реформаторами і супротивниками вкорінених інституцій, традицій та звичаїв. Ліберальні програми прагнули накласти обмеження на державну владу, що в політичній сфері знайшло відображення в ідеях "держави — нічного сторожа" і правової держави, демократії і парламентаризму. Ідея "держави — нічного сторожа" розумілася як необхідність мінімального комплексу найбільш необхідних функцій держави, насамперед охорони порядку і захисту країни від зовнішньої небезпеки. Іноді як засіб досягнення необхідного співвідношення між правами

громадянина і роллю держави виступала сама структура управління через парламентську систему, або поділ повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. Ці обмеження можуть також передбачати максимально можливе відсторонення держави від ринку, як при теорії "державного невтручання в економіку". Нарешті, ці обмеження можуть впроваджуватися у формі більш спеціальних обмежень державної влади, таких як свободи слова, зборів, звільнення під заставу, обмеження терміну утримання під вартою й т. ін. Однак права і воля індивіда, які захищали ліберали, не розглядалися як безмежна вольниця, а передбачали його відповідальність за свої дії перед суспільством. А. Сміт стверджував, що права потрібно використовувати таким чином, аби не порушити прав інших членів суспільства. А І. Кант висловив цю думку так: "Моя воля закінчується там, де починається воля іншої людини".

Отже, завдяки лібералізму в палітру політичних ідей увійшли ідея самоцінності індивіда і його відповідальності за свої дії; ідея приватної власності, як необхідної умови індивідуальної свободи; принципи вільного ринку, вільної конкуренції і вільного підприємництва; рівності можливостей; система поділу влади, стримувань і противаг; ідея правової держави з принципами рівності всіх громадян перед законом, терпимості і захисту прав меншин; гарантія основних прав і свобод людини (совісті, слова, зборів, створення союзів і партій), загального виборчого права.

Лібералізм є досить динамічною системою поглядів і політикою, що чутливо реагує на особливості часу і місця свого функціонування. Нерідко в історії зміни реалій ставили під сумнів неухильне втілення в життя його цінностей. Так, на межі XIX — XX ст. виявилося, що реалізація принципів вільної конкуренції призвела до концентрації і централізації виробництва, руйнування і поглинання слабших сильнішими конкурентами. А вільна, нічим не обмежена гра ринкових сил зовсім не є гарантією встановлення соціальної гармонії і справедливості. Усвідомлюючи ці та й інші суперечності, деякі громадські діячі ліберального крила (Дж. Гобсон, Т. Грін, Дж. Дьюї, Л. Кроулі, Б. Кроче та ін.) сформулювали трохи інші підходи у вирішенні найважливіших питань суспільного життя. Під впливом марксизму і соціал-демократії "неолібералізм" , або "соціальний лібералізм", взяв на озброєння ідеї соціальної справедливості, соціальної рівності, взаємодопомоги і державної підтримки незаможних прошарків суспільства. Величезний вплив на утвердження нових підходів мала світова економічна криза 1929 — 1933 рр. Певне значення мали й ідеї кейнсіанства, які визнавали необхідність доповнення принципів лібералізму, вільної конкуренції і вільного ринку принципами державного регулювання економічної і соціальної сфер. У період Великої депресії американський президент Ф.Д. Рузвельт втілив ідеї "соціального лібералізму" у своїй широкомасштабній програмі, відомій під назвою "Новий курс". Її проведення в життя відіграло вирішальну роль у тому, що найбільш потерпілі від кризи Сполучені Штати раніше інших країн вийшли з неї.

Однак серед лібералів не всі прийняли подібні погляди, рішуче відстоюючи вірність первісним принципам і позначаючи свою позицію як "класичний лібералізм". Це крило з найважливіших своїх позицій протистояло неолібералізму, а його ідеї у 70 — 80-х роках минулого століття були прийняті керівництвом консервативних партій розвинутих західних країн. У цей же час виразно виявився спад популярності лібералізму на політичній арені: провідні позиції займали інші політичні сили. Зміни зумовлювалися тією обставиною, що проголошені лібералами наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеали багато в чому були успішно втілені. Це створювало враження деякої вичерпаності програм, що висувалися ними. З іншого боку, активно діяли соціал-демократичні партії, які взяли на себе подальший розвиток ліберальних починань. А консерватори запозичили нововведення в державно-політичній системі, знову-таки реалізовані раніше з ініціативи лібералів. І ті, й інші політичні партії перетягували на свою сторону значну частину електорату, що раніше був на стороні лібералів. Прагнучи зміцнити свої позиції, відразу ж після закінчення Другої світової війни ліберальні партії почали докладати зусилля до об'єднання і консолідації своїх дій на міжнародному рівні. У квітні 1947 р. на установчому з'їзді в англійському Оксфорді був створений Ліберальний Інтернаціонал, куди нині входять 52 політичні партії країн Європи, Америки, Азії й Африки. Однак у цілому позиції цих партій, за винятком демократичної партії США, у післявоєнний період виявили тенденцію до ослаблення. У зв'язку з цим про підсумки розвитку лібералізму і його подальші перспективи немає єдності думок. У своїй роботі "Лібералізм наприкінці сторіччя" Дж. Ф. Гаус пише: "У світлі тієї тривоги, і навіть сум'яття, яке ліберали висловлювали протягом майже всієї першої половини XX ст., наприкінці його є всі підстави для торжества. Двадцяте століття було на подив ліберальним". Незважаючи на прогнози про близький кінець лібералізму, йому явно вдалося взяти гору над головними суперниками — соціалізмом ("те, що сьогодні називають "соціалізмом" — значною мірою різновид лівого лібералізму", — думає Дж. Ф. Гаус) і консерватизмом (який, хоча і залишається "головною альтернативою лібералізму", але теж істотно просунувся в ліберальному напрямку). "І хоча критика ліберального проекту, як і раніше, залишається головним елементом сучасної політичної філософії, не може бути і мови про те, щоб відправити його на "смітник" історії: домінуючу політичну доктрину заперечують ті, хто хотів би поборотися з нею за право на перевагу". Однак якщо лібералізм як ідеологія був дуже успішний, то в ролі політичної теорії він зазнав фіаско. Причиною стала властива лібералам здатність вбирати й адаптувати нові ідеї. Ця властивість давала лібералам можливість пристосовуватися до ціннісного плюралізму, поєднувати прихильників різних позицій і знаходити компромісні підходи. Однак у результаті лібералізм перетворився в доктрину, що сполучає теоретично несумісні погляди. "Пропонувати систему поглядів, яка враховує конфлікт цінностей і цілей, — означає виявляти багатосторонність, — вказує Дж. Ф. Гаус, — але розвивати теорію, яка сполучає протилежні уявлення про індивідів, цінності і суспільство, — означає плутанину".

Консерватизм (від лат. conservare — охороняти, зберігати) — кредо тих, хто вірить у цінність максимально можливого збереження існуючого порядку. Точніше це схильність орієнтуватися на ті традиції й інституції, що перевірені часом і досвідом, і якщо і впроваджувати в них нововведення, то тільки поступово і нечасто. Слід розрізняти консерватизм як спосіб оцінки і поведінки і консерватизм як самостійну, подібно лібералізму і соціалізму, ідеологію. Є консерватизм повсякденний, заснований на природному прагненні більшості людей до стабільних умов існування, до збереження звичного середовища, правил, норм, інститутів. Це феномен, що належить до сфери соціальної психології, масової свідомості. Його можна розглядати як визначений спосіб мислення, умонастрою, стиль поведінки. Але частіше під консерватизмом розуміють ідеологію і тип політики, орієнтовані на захист традиційних підвалин суспільного життя, непорушних цінностей і протиставлення різкому оновленню, радикальним новаціям.

Сам термін "консерватизм" вперше був вжитий французьким письменником Р. Шатобріаном, коли він у 1818 р. став видавати журнал "Консерватор". Виникнення консерватизму пов'язують з Новим часом, з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які кинули виклик "старому порядку". Тоді ж почалося формування поняття "консерватизм". Він став своєрідною реакцією на загрозу традиційним цінностям, звичному способу життя і думок, що походила від революції. Наприкінці XVIII ст. такі настрої були притаманні насамперед дворянству, однак з розвитком революційних подій до настроїв феодальної аристократії приєднувалися настрої представників інших верств суспільства.

Батьком — засновником сучасного консерватизму (хоч він ніколи і не вживав цей термін) вважається англійський парламентарій, філософ і публіцист Е. Берк. Ідеї Е. Берка розвинулися внаслідок його реакції на Французьку революцію 1789 р. У праці "Міркування про революцію у Франції" (1790 р.) він різко критикував французьких революційних діячів, яких називав теоретиками, метафізиками за їхню заклопотаність теорією й ідеями. Е. Берк вважав, що ця схильність разом зі схильністю судити про політичні програми за абстрактними поняттями, такими як право, привели їх до недооцінки складності державної влади і думки про те, що далекосяжні зміни легко вносяться. Він не заперечував у принципі прав, затверджуваних революціонерами — "метафізично вони правильні", — але заперечував розумність їхнього використання як каркаса для формування уряду — "морально і політично вони помилкові". Права людини, на його думку, щонайкраще гарантуються добробутом держави, а добробут держави залежить від мудрості його правителів. Е. Берк шукав основу державного управління не в правах людини, хоч і не заперечував їх, а у функції влади забезпечувати інтереси і потреби. Переконаність у тому, що влада повинна діяти насамперед виходячи з практичних, а не з теоретичних міркувань, лежала в основі його політичної позиції, зокрема в опозиції до Французької революції.

У зазначеній праці можна виявити основні для консерватизму цінності й антицінності. Серед перших: релігійні і духовні цілі політичної діяльності; культ моральності; авторитет школи, родини і церкви; культ традицій, національної культури, патріотизму; пріоритет інтересів держави перед інтересами індивіда; сильна ієрархічна держава; конкретно-історична зумовленість рівня прав і свобод; приватна власність; прагматизм, здоровий глузд; посту повість і обережність змін. Серед других: атеїзм, матеріалістична орієнтація політики; моральний релятивізм; культ розуму, антитрадиціоналізм, універсалізм, космополітизм; пріоритет інтересів індивіда над інтересами держави, індивідуалізм, рівність; культ особистих прав і свобод; прихильність теоретичним моделям; культ змін, революція. Е. Берк стверджував, що суспільне життя ґрунтується на традиціях, звичаях, моральних і матеріальних цінностях, успадкованих від попередніх поколінь і взаємозалежних між собою. Стабільність, рівновага, поступове відновлення були, на його думку, принципами, яких мало дотримуватись суспільство, якщо воно хотіло мати майбутнє.

Слідом за Е. Берком консерватори вважають суспільство дуже складним організмом. Воно охоплює безліч взаємозалежних елементів, що роблять свій внесок у його благополуччя, причому часто непередбачуване. Цей організм розвивався повільно, століттями проб і помилок. Отже, тривалість є важливою консервативною цінністю. Кожна пропонована зміна в суспільстві або конкретно в його державному устрої повинна оцінюватися не за деяким абстрактним і незалежним стандартом права або правильності, а за тим, наскільки добре його можна інкорпорувати у складний механізм державної влади з мінімумом небажаних побічних ефектів. Консерватори прагнуть проводити межу між теорією і практикою, оскільки зобов'язальна теоретична ідея може бути неефективною і навіть небезпечною на практиці. Тому правитель, на їхню думку, повинен побоюватися надмірної штучності і філософствування в практичних справах держави і керуватися прецедентом та напрацюваннями минулого. Для консервативного мислителя характерно висловлювати своє бачення політичних принципів у працях і промовах на злобу дня, створених з конкретною практичною метою, а не в абстрактних теоретичних трактатах. Консерватори звичайно уникають петицій, прокламацій і декларацій прав, до яких схильні ліберали. Консерватори ладні протистояти раптовим змінам і новаціям. Вони приймають недосконалість людських істот як даність, не сподіваючись і не розраховуючи на їх майбутнє вдосконалювання. Перевагу вони віддавали превентивним реформам, які мали запобігати революції. Головне для них — святість традицій.

Виникнувши у XVIII ст., консерватизм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Перший — з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. — був етапом оформлення його як ідеології феодально-аристократичної реакції на Французьку революцію й ідеї Просвітництва. Головною рисою його тоді була апологія феодальних підвалин і дворянських привілеїв. Найбільш відомі ідеологи — Е. Берк, Ж. де Местр, Ф. Генц, С. Колридж, У. Водсворт та інші. Із середини XIX до початку XX ст. консерватизм наповнюється буржуазним змістом. Тепер він став являти собою синтез феодально-аристократичних і буржуазних елементів. Свій вплив мали революційні події 1848 — 1849 рр. Всі кола, налаштовані антиреволюційно, були об'єднані ідеєю порядку. їхнім найвизначнішим ідеологом того часу був X. Доносо-Кортес. На початку XX ст. консерватизм став однією з головних загально-буржуазних ідеологій. У той час істотними факторами громадського життя були зростаючий організований робітничий рух, утвердження буржуазного реформізму, посилення правого радикалізму. Під їх виливом відбувалася внутрішня диференціація консерватизму, яка привела до виникнення декількох його типів.

Є кілька варіантів типології консерватизму. Найбільш поширеним серед сучасних дослідників є поділ на традиціоналізм, реформістський консерватизм, лібертаризм, і неоконсерватизм. Традиціоналізм зосереджується на необхідності збереження соціальних основ і дотримання моральних традицій, властивих ринковому капіталізму, а в чомусь і феодалізму (Е. Берк, Ж. де Местр, Л. де Бональд). "Вульгаризованим вираженням" традиціоналізму є рух "нових правих" у США в 1970 — 1980-ті роки. Реформістський консерватизм багато чого перейняв у лібералізму. Це і прихильність до соціальних реформ, і прагнення зміцнитися в робітничому середовищі, і підтримка помірної регулюючої діяльності держави. Консерватизм подібного роду переважав у країнах Заходу в повоєнне тридцятиріччя, коли там склався ліберально-консервативний консенсус. Лібертаризм характеризується схильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Представники цього напряму (Ф. Хайєк, Дж. Роулс) стверджують, що права індивіда мають першість перед інтересами колективу, державне втручання в економіку неприпустиме, а "держава загального благоденства" є лише варіантом соціалізму. Позиції лібертаризма особливо посилилися з кінця 1970-х років. Неоконсерватизм став результатом змін традиційного консерватизму під впливом реалій переходу передових капіталістичних країн до постіндустріального суспільства. Його ідеологами стали С. Ліпсет, X. Ортега-і-Гассет та інші. У політиці його представниками виступили президенти США Р. Рейган і Дж. Буш-старший, прем'єр-міністр Великобританії М. Тетчер, канцлер ФРН Г. Коль, прем'єр-міністр Франції Ж. Ширак, прем'єр-міністр Японії Ясухіро Накасоне й інші. Головного ідеєю неоконсерватизму є антиетатизм і осуд "держави загального благоденства", що, па їхню думку, сприяє паразитуванню одних людей за рахунок інших. Повністю така "соціальна держава" не заперечувалася, але вона розглядалася лише як страхувальна сітка для тих, хто не може втриматися на поверхні і для кого й потрібно створювати соціальні гарантії. Усім же іншим треба полегшити податковий тягар — і нехай вони діють самостійно. Таким було головне гасло неоконсерваторів: кожний повинен діяти на свій страх і ризик — у всіх сферах, у тому числі й у сфері освіти та охорони здоров'я. Загальним для всіх версій консерватизму є твердження про необхідність чіткого соціального порядку. Однак цей порядок ґрунтується на нерівності. Ідея нерівності не є виграшною в століття демократії. Тому прихильність до неї відкрито не висловлюється. Однак інші елементи політико — соціальної конструкції були оформлені таким чином, аби нагадувати про те, що припускається. На реалізацію цього завдання найбільше працює концепція "упорядкованої свободи". Остання мала на увазі зняття обмежень для конкуренції й індивідуалізму, змагальний індивідуалізм, але в рамках сильної держави, яка, однак, не втручається активно в економічні процеси. Незважаючи на деякі коректування політики, що зумовили більш ніж десятилітнє перебування при владі, тетчеризм (класичний зразок неоконсерватизму) втратив адекватність реаліям і був замінений тим, що одержало назву "посттетчеризм" або ширше — "постнеоконсерватизм". У Великій Британії вододілом став прихід до влади Дж. Мейдясора у 1992 р. Питання "соціальної держави" були висунуті на передній план. Суспільству була запропонована серія соціальних хартій: хартія батьків, хартія платників податків, хартія квартиронаймачів і т. ін. Тобто відбулися істотні зміни. При цьому залишилася ставка на демократію власників, на переважено ринкову економіку, на приватизацію і деякі інші установки. Велика Британія, ставши колискою сучасного консерватизму, залишається одним з його форпостів, незважаючи на мінливість вподобань виборців. Консервативна партія протягом десятиліть або була партією влади, або головною опозиційною партією.

При тому, що консерватизм вважається ідеологією Заходу, варто звернути увагу і на його прояви на Сході. Так, провідна політична партія Японії — Ліберально-демократична — є саме консервативною. Або інший приклад — Китайська Народна Республіка. Здійснювана комуністичною партією протягом останніх двох десятиліть модернізація країни відбувається на основі конфуціанських традицій. Саме конфуціанство є суто консервативним вченням. Воно розглядає збереження існуючого як самоціль, головну цінність, закликає до зміцнення порядку і підкреслює роль держави в цій справі. Не тільки КНР, але і ряд інших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, таких як Японія,Південна Корея й інші, також досягли небаченого підйому, здійснюючи модель "конфуціанського капіталізму". Очевидно, розмови про те, що "консерватизм вмер", є передчасними.

Соціалізм (від латинського socialis — "суспільний") — це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також визначена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дбають про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під "соціальним контролем", і від міри, до якої цей контроль здійснюється над суспільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бути націоналізовані, у той час як в інших тільки найбільші або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі соціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децентралізацію з делегуванням значної міри повноважень планування органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припускають лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких па практиці набув соціалізм, разюче відрізняються.

Слово "соціалізм" у сучасному, антибуржуазному, розумінні було вперше вжите в Англії в 1827 р. для позначення прихильників кооперативного руху Р. Оуена. У Франції поняття "соціалізм" з'явилося в 1832 р. в журналі "Глоб", щоб охарактеризувати вчення А. де Сен-Симона і його послідовників. До 1840 р. цей термін набув значного поширення у всій Європі, після чого, однак, було виявлено, що деякі філософи більш раннього періоду передбачали соціалістичні ідеї. Про прагнення до соціальної гармонії і рівності всіх людей, ствердження цінності співтовариства, у якому людина може використати усі свої можливості і домогтися повного звільнення, писали в XVI і XVII ст. Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та інші.

Ш. Фур'є змальовував переваги малого кооперативного поселення — фаланстеру, що був одночасно економічною одиницею і співтовариством людей, об'єднаних без примусу як продуктивною працею, так і радісним життям. Великим внеском А. де Сен-Симона в соціалістичну думку було його акцентування обов'язку держави планувати й організовувати використання засобів виробництва для постійного перебування на передовій наукових відкриттів, а також підкреслення чільної функції інженерів і організаторів виробництва на противагу політикам і ділкам. Ані ПІ. Фур'є, ані А. де Сен-Симон не були ревними егалітаристами, однак у їхнього вчення знайшлися значно більш радикалізовані послідовники. Р. Оуен, якого називають "батьком британського соціалізму", був дуже успішним і зразковим промисловцем. Він пропагував систему кооперації без конкуренції, спрямовану на духовне і фізичне благополуччя всіх. Його погляди привернули чимало послідовників серед робітничого класу, які створили за його рекомендаціями кілька громад в Англії і Сполучених Штатах Америки. До 1840-х років соціалізм діяв майже тільки як французький і британський рух. Тому були зрозумілі причини: промисловий розвиток був набагато успішнішим у Великій Британії, ніж будь-де, а Франція, починаючи з XVIII ст., була головним розсадником революційно-політичних ідей. Незабаром, однак, хвиля стала переміщатися до Німеччини — країни політично розділеної й економічно відсталої. Німецький соціалізм почався з радикальних послідовників Г. Гегеля, таких як Л. Фейєрбах, Б. Бауер, М. Гесс і К. Грюн. 1848 р. був роком найвищого піднесення соціалістичних масових рухів і позначив початок нового типу соціалістичної теорії і практики. На початку цього року К. Маркс і Ф. Енгельс написали Комуністичний маніфест. У цій праці, а також у наступних, спираючись на досвід попередніх теоретиків і практиків соціалізму, К. Маркс і Ф. Енгельс виклали свої головні ідеї. У цілому марксизм був радикальною реакцією на бурхливий розвиток капіталізму, а також запеклим критиком лібералізму. Ліберали робили акцент на позитивній стороні капіталістичного поступу — технічному прогресі, зростанні суспільного багатства, покращанні якості життя, розширенні демократичних свобод. Марксизм наголошував на тому, що у капіталізмі іманентно, тобто зумовлено його природою, закладено антагоністичні, непримиренні суперечності, які мають неминуче підірвати, зруйнувати капіталістичну систему. Було справедливо вказано на багато негативних явищ, які супроводжували розвиток буржуазних відносин, а саме: соціальну нерівність, найжорстокішу експлуатацію осіб найманої праці, поляризацію структури суспільства, надзвичайно важкі умови життя низів, породжені цим злиденність, пияцтво, злочинність і т. ін. Якщо ліберали вважали, що існуючий стан можна покращити шляхом реформ, то марксисти були переконані: капіталізм покращити неможливо, тому існуючий лад треба знищити шляхом революції. І цю "всесвітньо-історичну місію" має виконати пролетаріат на чолі із власною політичною партією, яка спирається на марксистську ідеологію.

К. Маркс і Ф. Енгельс використовували слово "комуністичний" для характеристики майбутнього безкласового справедливого суспільства. А слово "соціалістичний" зарезервували для позначення перехідних фаз, у яких пролетаріат вже здобував засоби виробництва, але держава ще не зникала. Заснована ними в 1847 р. партія називалася Союз комуністів, щоб відрізнити її від багатьох соціалістичних партій, які тоді існували. Ще за життя К. Маркса, а особливо після його смерті, почали розвиватися різноманітні інтерпретації марксизму. Наприклад, німецькі соціал-демократи на чолі з Е. Бернштейном сумнівалися у неминучості падіння капіталізму. Вони віддавали перевагу поміркованому соціалізму, більш ліберальному і реформістському, ніж революційному. Е. Бернштейна різко критикував К. Каутський, який репрезентував більш ортодоксальну інтерпретацію марксизму. Інші форми соціалізму XIX ст. охоплювали християнський соціалізм, заснований на християнських принципах, і цеховий соціалізм, що акцентував робітничий контроль.

Соціалістичні практики XX ст. були настільки ж різноманітними: від декларативно комуністичних держав із суворо централізованим соціалізмом Радянського Союзу до більш децентралізованої югославської моделі, де фабричні робітники брали участь не тільки в керуванні підприємством, але й у розподілі прибутку. Некомуністичний соціалізм знайшов втілення у політиці "держави загального добробуту", яскравим прикладом якої є Швеція, Данія й інші країни, де соціалістичні партії прийшли до влади через парламент і створили систему соціальних послуг, заснованих на оподаткуванні, призначену для гарантування визначеного мінімального рівня життя для всіх. У такий спосіб вони проводили лінію на обмеження цінностей ліберальної економічної раціональності. Прийняття деяких ідей добробуту народу несоціалістичними системами, такими як США, засвідчило як силу багатьох соціалістичних ідей, так і багатолику пристосовуваність багатьох соціалістичних практик, що зробило визначення самого соціалізму досить складною справою.

Однак цей напрямок соціалізму все-таки можна охарактеризувати як демократичний і реформаторський. Інший могутній його напрямок можна назвати авторитарним і революційним. Для його позначення часто використовують термін комунізм. Головна мета комуністів — створення суспільного ладу, заснованого на загальній власності і рівному розподілі коштів. Попри те, що послідовники цього вчення називали і називають його найпередовішим, джерела його ідей мають дуже давнє походження. Ідея безкласового суспільства, у якому всі засоби виробництва і розподілу належать громаді як такій і з якого зникли всі сліди держави, давно заворожувала людей. Є згадування про існування примітивних комуністичних спільнот у стародавні часи. Звичайно вони мали релігійний характер. Багато утопій, описаних в літературі, зокрема "Утопія" Т. Мора, певною мірою припускали спільне володіння власністю. У XIX ст. деякий час існували комуни, що засновувалися на подібних принципах (громада в Нью-Хармені в Індіані (1825) і громада "Брук Фарм ком'юніті" в Массачусетсі (1841 — 1847)). Комунізм набув нового значення в 1848 р. з публікацією "Маніфесту Комуністичної партії", який закликав пролетаріат до світової революції. Однак поразка революцій 1848 р., так само, як і небажання пролетаріату цілком поринути в історичний процес відповідно до настанов "Маніфесту", змусила К. Маркса і його послідовників переоцінити свої погляди. У "Критиці Готської програми" (1875) засновник "наукового комунізму" вказав, що революція не відразу принесе із собою ідеали безкласового комуністичного суспільства. "Тривалі пологові корчі" будуть супроводжувати його виникнення з капіталістичного суспільства, і знадобиться період адаптації — "диктатура пролетаріату". Хоч у зазначеній праці робиться посилання на що інтерлюдію як на першу фазу комуністичного суспільства, в інших працях засновники марксизму називають це "соціалізмом", залишаючи слово "комунізм" для тієї фази, коли не буде ні приватної власності, ні класів, ні держави. З цієї причини в назві Союзу Радянських Соціалістичних Республік слова "комунізм" не було.

Однак незабаром це чітке розходження стало зникати. Заснована К. Марксом партія одержала назву комуністичної. Слово "комуністичний" стало вживатися стосовно конкретної партії з її конкретною програмою, а не щодо її остаточної мети. Людиною, яка зробила найбільше для формування такої партії і вироблення її програми, був В.І. Ленін. Він розумів, що робітничий клас був нездатний здійснити революцію сам по собі. На думку Леніна, було потрібне керівництво з боку партії професійних революціонерів. Ленін гостро критикував соціал-демократичні партії, які, на його думку, відкинули радикальні цілі заради заспокійливого очікування еволюційних досягнень. У багатьох країнах Заходу були створені партії радикального марксизму.

У 1919 р. Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн) був заснований для здійснення світової пролетарської революції. Незабаром у Комінтерні стали домінувати радянські інтереси.

У складних умовах Другої світової війни в 1943 р. він був розпущений. У 1947 р. замість нього було сформовано Комінформ (Комуністичне інформаційне бюро). Однак радянське домінування на його засіданнях незабаром натрапило на опір. Він різко виразився у відході соціалістичної Югославії, керівник якої — Й. Б. Тіто — заявив, що "до соціалізму ведуть різні дороги", тому коли країна намічає комуністичну стратегію, необхідно брати до уваги місцеві умови.

У 1960-х роках відбувся розрив між СРСР і Китаєм. СРСР продовжував ставитися до комуністичних партій в інших країнах як до своїх придатків, придушуючи спроби опору, як це було в Угорщині в 1956 р. або у Чехословаччині в 1968 р.

Однак наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років світова система соціалізму, керована комуністичними партіями, зазнала краху. Програми побудови комунізму не втілилися в життя, проте ідеологія соціалізму зберігає свою привабливість для значного числа людей. Для них вона є втіленням уявлень про справжню справедливість.

Фашизм — політичний рух, що встановив свій режим в Італії в 1922 — 1943 рр., у Німеччині в 1933 — 1945 рр., в Іспанії в 1939 — 1975 pp. і деяких інших країнах у різний час1. Таким же терміном позначають і його ідеологію. Сам термін походить від італійського слова fascismo, що, у свою чергу, є похідним від латинського fasces — фасції (пучок різок із сокирою всередині, що було регаліями влади в Давньому Римі). Б. Муссоліні в 1919 р. взяв цей символ як емблему італійського фашистського руху.

Італійський фашизм виріс зі значно поширеного розчарування неефективним урядом і хаотичними економічними умовами, які душили Італію після Першої світової війни. Такі умови створили політичну атмосферу сприяння уславленню авторитарних і особливо військових цінностей. Поет Г. д'Анунціо був у той час одним з тих інтелектуалів, які оспівували авантюру, конфлікт і війну. У 1919 р. д'Анунціо навіть очолював взяття міста Фюме (нині Рієка), яким правив 16 місяців. У тому ж році Муссоліні заснував фашистський рух у Мілані, називаючи своїх послідовників "Fasci de Combattimento" ("Союз боротьби"). Це були перші в історії фашистські організації. Вони являли собою напіввійськові дружини з націоналістично налаштованих колишніх фронтовиків. Перша віха на шляху партії до влади була поставлена 28 жовтня 1922 p., коли Муссоліні та його послідовники організували марш на Рим, вимагаючи призначення свого ватажка прем'єр-міністром і загрожуючи інакше взяти владу силою. Король капітулював і наступного дня запросив Муссоліні сформувати уряд. Збройні фашистські банди незабаром почали тероризувати штаб-квартири лівих партій, нападати і вбивати їх членів. Муссоліні заборонив усі політичні партії крім фашистської в січні наступного року і відтоді керував Італією як тоталітарною державою.

У Німеччині рух націонал-соціалістів (наці) Адольфа Гітлера виріс із ще більш тяжких наслідків Першої світової війни і був виплеканий ще сильнішими настроями антиліберального націоналізму. Гітлерівська програма відрізнялася від програми Муссоліні у багатьох аспектах, зокрема набагато детальнішою програмою досягнення національної і расової могутності і безпеки. Першою спробою наці захопити панівні позиції в державі силою був мюнхенський путч у листопаді 1923 p., але він виявився невдалим. Економічна криза, розпочавшись у 1929 р., суттєво погіршила становище в країні, з чим тодішня влада не змогла впоратися. "Велика коаліція" за участю соціал-демократів розпалася. У вересні того ж року націонал-соціалістична партія Гітлера на виборах до рейхстагу одержала 6,5 млн. голосів, у липні 1932 р. — 13,8 млн. 30 січня 1933 р. президент Німеччини П. фон Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером. Вибори у березні 1933 р. принесли його партії 17,2 млн. голосів (43,9 %). 24 березня 1933 р. рейхстаг прийняв закон про надання кабінету міністрів Гітлера надзвичайних повноважень. Фашизм прийшов до влади і почав підготовку до нової великої війни.

В Іспанії "Фаланга Еспаньола" прийшла до влади після громадянської війни проти радикального республіканського режиму (липень 1936 — березень 1939 р.). Було встановлено фашистську диктатуру генерала Ф. Франко-Баамонде. Іспанські фашисти утрималися при владі головним чином завдяки нейтралітету в Другій світовій війні і запобіганню в такий спосіб поразці, що скинула фашизм у Німеччині й Італії. Франко очолював іспанську державу до 1975 р.

В усіх своїх формах фашизм характеризувався визначеними ключовими рисами. Насамперед фашистська ідеологія була найбільш радикальним варіантом всебічної ревізії основних цінностей, пов'язаних з гуманістичною, раціоналістичною й оптимістичною спадщиною Просвітництва, що виникла набагато раніше фашизму й набула досить значного поширення. Саме це заперечення цінностей Просвітництва, пристосоване до умов масового суспільства, що до того ж переживало глибокі кризові явища, породило фашистську ідеологію. Ще в останній третині XIX ст. піднялася хвиля критики "сучасних цінностей", яку Ф. Ніцше визначив як універсалізм, гуманізм, прогрес, утилітаризм, егалітаризм. Саме в цей час І. Тен і Е. Ренан представили Французьку революцію як найбільше культурне нещастя, а ідеї, що її підготували, — як джерело сучасного занепаду. Серед інших мислителів, чиї ідеї використовувалися надалі ідеологами фашизму, можна назвати А. Шопенгауера, К.-Г. Юнга, Ф. Опенгеймера, Ж. А. Гобіно й ін.

Головним в ідеології фашизму є абсолютне верховенство держави, з якого випливають: підкорення індивідуальної волі уніфікованій волі народу, що виражається державою, і повна покора лідеру, звичайно харизматичному, який репрезентує собою силу держави (принцип фюрерства). Додатково шануються військові цінності, боротьба і завоювання, у той час як ліберальна демократія, раціоналізм і буржуазні цінності відкидаються. Елемент містицизму пронизує фашистське розуміння святості держави або раси. Він пронизує декларації про їхнє призначення, прикладом чого можуть бути пророцтва Муссоліні про "відродження Римської імперії". Основні ідеї нового руху були сформульовані Гітлером у його книзі "Майн Кампф" — "Моя боротьба" (1925 р.). Фашизму притаманні расизм і шовінізм1, переконаність у найвищій цінності нації. У зовнішній політиці це було підставою ведення активної експансії, націленої на загарбання чужих територій, поневолення інших народів, встановлення світового панування. У внутрішній політиці подібні переконання знаходили вираження у всілякому піднесенні "величі нації", у знищенні представників "нижчих народів" (євреїв, циган, слов'ян й ін.). У цілому, ідеї лібералізму були відкинуті, буржуазно-демократичні інститути знищені. Відбулася надцентралізація влади в руках державного апарату, було скасовано демократичні права і свободи, унеможливлено діяльність інших, нефашистських політичних партій, встановлено жорсткий контроль над засобами масової інформації. Встановилося всевладдя державної машини, що було втіленням у життя теорії "тотальної держави".

Фашизм у Німеччині прийшов до влади під чужим прапором, маскуючи свою справжню сутність, спекулюючи на популярності ідей соціалізму в масах — партію назвали "націонал-соціалістичною". Широко використовуючи масовий терор і поліцейський репресивний контроль, наці спиралися на соціальну демагогію, поширюючи її через засоби масової інформації і пропаганди (спеціально було створено міністерство пропаганди). Серед інших ідей проводилася ідея класової гармонії — теорія "народного співробітництва" і теорія "корпоративності", у політиці сильною була лінія соціального патерналізму.

Ідеологія фашизму охопила величезні маси населення, про які соціальні психологи писали як про маси, що мають авторитарно-угодівський тип соціального характеру і живуть за часів різкого погіршення соціально-економічних умов. їхній психологічний портрет дає Е. Фромм: "...Любов до сильного і ненависть до слабкого, обмеженість, ворожість, скнарість — у почуттях, як і грошах... Ці люди завжди відрізнялися вузькістю поглядів, підозрілістю і ненавистю до незнайомця, а знайомий завжди викликав у них заздрісну цікавість, причому заздрість завжди раціоналізувалася як презирливе обурення; усе їхнє життя було засноване на убогості — не тільки в економічному, але й у психологічному сенсі". Подібні настрої стали основою виникнення не тільки фашистського режиму. Можна сказати, що в історії XX ст. вони були психологічною основою всіх тоталітарних режимів, у тому числі комуністичного.

Нерідко говорять про "родову" подібність комунізму і фашизму. Дійсно, у них були схожі риси: спільний ворог в особі демократії, до влади вони прийшли за подібних історичних умов, спиралися на волюнтаризм2 і віру в мобілізуючу силу міфів і т. д. Однак комуністична революція була економічною і соціальною, вона зламувала основи попереднього суспільства. Фашизм зробив зміни, зіставні з революцією, хоч ця революція була політичною, культурною, моральною, однак вона не торкалася основ економічного капіталістичного ладу.

На Нюрнберзькому процесі (20 листопада 1945 р. — 1 жовтня 1946 р.) Міжнародний військовий трибунал визнав злочинними за сутністю, функціями і цілями націонал — соціалістичні ідеологію й організації, створені гітлерівським режимом для забезпечення своєї діяльності (НСДАП, СС, СД, гестапо та інші). Однак у Європі донині виникають і діють численні неонацистські і расистські угруповання, рухи і партії. Неонацисти активно беруть участь у місцевих, регіональних і загальнодержавних виборах, користаючись значною підтримкою. Це свідчить про те, що на межі XX — XXI ст. спостерігається зростання популярності праворадикальних настроїв у Старому Світі, особливо в таких країнах, як Німеччина, Франція, Австрія, Данія, Норвегія, Голландія та інших. На президентських виборах 2002 р. у Франції в другий тур вийшли лідер партії "Об'єднання на підтримку республіки" Ж. Ширак і лідер Національного Фронту Франції Ж.-М. Ле Пен, якого відкрито називають французьким фашистом. У Німеччині на виборах 2004 р. у ландтаги неонацисти з Націонал — демократичної партії і Національної народної партії Німеччини домоглися значних результатів відразу в декількох землях.

Неонацисти нині відрізняються від фашистів часів Гітлера і Муссоліні. Вони у своїй більшості відмовилися від прийняття націонал — соціалістичної ідеології в її первозданному вигляді, нацистська символіка й атрибутика не використовуються. Юдофобство трансформувалося в ксенофобію більш загального характеру. Неонаці у значної частини населення західноєвропейських країн асоціюються з єдиним ефективним заслоном неконтрольованому потоку біженців і нелегалів з неблагополучних країн (насамперед із північно-африканських і азіатських). Тому вони отримують підтримку людей, не задоволених пов'язаними з міграцією погіршенням криміногенної і демографічної обстановки у своїх країнах, а також перетяганням на утримання іммігрантів значної видаткової частини національних бюджетів, що ускладнює вирішення соціальних проблем місцевого населення. З іншого боку, загальними ідеями для європейських "нових правих" стало неприйняття європейської інтеграції, вимоги ліквідації Європейського Союзу, а також культивування і підігрівання антиамериканських настроїв. Історія, як більш, так і менш віддалена, свідчить про те, що "Освічена Європа" виявилася не тільки поширювачем ліберальних і толерантних ідей, але й ідей нетерпимості, що одержали втілення у фашистській і неонацистській ідеології.

У цілому є кілька основних цінностей, що визнаються такими більшістю людей у демократичному суспільстві: воля, рівність1, порядок. Розходження між провідними політичними ідеологіями полягає в ранжируванні цих цінностей. Консерватизм на перше місце ставить порядок, стабільність, збереження сформованого типу соціальних відносин. Порядку надається більше значення, ніж свободі і рівності, що (особливо вимога соціальної рівності) розглядаються як загроза порядку. Лібералізм на перше місце виводить індивідуальну свободу. Для нього вона важливіша, ніж порядок, що розглядається як надмірне втручання держави в приватне життя. Разом із тим, визнаючи соціальну нерівність, ліберали виступають проти її крайнощів, у тому числі проти расової чи національної нерівності. Соціалізм (в особі сучасної західної соціал-демократії) виходить з рівнозначності цінностей свободи, справедливості (рівності) і солідарності. У цьому демократичний соціалізм вбачає свою відмінність як від лібералізму з його акцентом на волю на шкоду справедливості і солідарності, так і від комунізму з його акцентом на рівності за рахунок свободи.

При таких розходженнях можливі і точки дотику між різними ідеологіями, запозичення тих чи інших елементів одне в одного. У другій половині XX ст. виразно підтвердилися слова відомого російського поета М. Волошина: "Один з оптичних обманів людей, божевільних політикою, у тому, що вони думають, що від перемоги тієї чи іншої сторони залежить майбутнє. Насправді майбутнє ніколи не залежить від перемоги принципу, тому що партії, самі того не помічаючи, у запалі боротьби обмінюються гаслами і програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагою з Лаертом". Справді, у другій половині XX ст. повністю відбулася інверсія, або перестановка, історичних значень консерватизму і лібералізму. Так, багато принципових положень класичного лібералізму, а саме: вимога свободи ринку і обмеження державного втручання, — сьогодні розглядаються як консервативні. А ідея сильної централізованої регулюючої влади держави, яка раніше висувалася консерваторами традиціоналістського типу, тепер стала компонентом ліберальної свідомості. Особливо яскраво це виявилося, починаючи від кінця 1960-х років. Саме тоді консерватори почали усвідомлювати, що новий етап розвитку економіки ставить їх перед дилемою: або знайти фінансові засоби на шляхах більшої соціалізації господарства, або відновити вільну економіку. Результатом став початок "неоконсервативної хвилі".

Якщо взяти останні сорок років Європи, то вимальовується з певною відносністю циклічний порядок політико — ідеологічної практики: за піднесенням ліберальних консерваторів відбувався прорив соціал-демократів, через неповну декаду гору брала консервативна ідеологія і так далі. У цих циклах зберігається ліберальна традиція і водночас переосмислюється інструментальне значення держави.

У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповнюючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто — друге. А дехто віддає перевагу рівності. Відображенням цього в політичній практиці є конкуренція партій, що борються за вплив, за голоси виборців, за доступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичують ті чи інші ідеологічні елементи одна в одної, вступають у коаліції і блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближатися. Останнім часом у деяких країнах, зокрема в Україні, при величезній кількості партій часом неможливо зрозуміти відмінності в їхніх програмах. Перше пояснення полягає в тому, що сучасні партії далеко не завжди віддзеркалюють інтереси визначених соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера. Друге — вплив неодномірності, неоднозначності сучасної масової свідомості. Третє — "занепад великих ідеологій" на грані тисячоліть зумовлений владою постмодерну з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію. Четверте — перехід на етап інформаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси іншого історичного типу особистості. Залежність людини від однієї якої-небудь ідеї або системи ідей, особливо перетворених у догму, суперечить суті постійно мінливих умов соціального середовища і місця в ній індивіда. Тому влада ідей підійшла до свого логічного завершення.

Історичні події середини 1960 — 1970-х років призвели до феномену, що одержав назву "кінець ідеологій", виразно виявилася глибока ідейна криза. Коло її причин обіймає величезну кількість різнопланових явищ і змін. На той час у політиці консерваторів, лібералів, соціалістів виявилася певна схожість. Ознаки кризи були у комуністичному русі. Постали нові проблеми в економіці, соціальному житті, глобальній екології, породжені НТР. Зростали націоналістичні рухи тощо. Складалося враження, що жодна ідеологічна система не може адекватно охарактеризувати реальний світ, виявити напрямок його розвитку, запропонувати модель майбутнього. Всі політичні сили запізнювалися з рішенням, діяли прагматично, ігноруючи свої ідеали. В той час важливого значення набула активність молоді, особливо студентської. Вона відкинула "мораль буржуазну і соціалістичну як таку, що обуржуазилася" і прагнула революції. Однак революція за умов кризи ідеологій була революцією анархічною та екзистенціальною. Наслідком стала "червона весна" 1968 р., коли в деяких європейських країнах відбулися масові студентські заворушення і бої з поліцією під революційними гаслами, активізувалися молодіжні рухи в США, а в Німеччині, Італії були скоєні акти "червоного терору". Ті події вплинули на процеси перебудови всієї партійно-політичної системи у Європі, на перегляд базових ідеологічних концептів.

Іншим результатом стали пошуки нових ідеологічних систем пояснення світу. У цих пошуках помітну роль відіграли мотиви повного заперечення індустріального суспільства як антигуманного, бо життя людини і спільноти в ньому підпорядковане інтересам економіки і капіталу. Зокрема, споживання розвивається не у зв'язку з дійсними потребами людини, а відповідно до потреб розширення капіталу. Людина існує не відповідно до власної волі, а у рамках, що жорстко задаються і диктуються суспільством, яке саме по собі вже не є суспільством вільних людей. Тобто за такою логікою, теперішній стан світу характеризується відчуженням людини від її родової сутності і взагалі глобальним відчуженням від гуманістичних основ. Відчуження світу від гуманізму ставить планету на межу самознищення у війні або екологічній катастрофі. Через це лунають заклики відмовитися від ідеології та політики, які опинилися в заручниках несправжніх потреб, нав'язаних індустріальним суспільством. Шляхами до цього розриву є екологічне мислення, самоорганізація громадян для вирішення своїх власних проблем, обминаючи офіційні структури суспільства і держави.

На початку 1970-х років навколо цих ідей починають створюватися неформальні об'єднання — від регіональних і національних до міжнародного, такого, як наприклад "Грінпіс". Серед цих рухів на першому місці стоять так звані нові соціальні рухи. Спочатку цей напрям обіймав антивоєнний рух (проти війни у В'єтнамі, проти розміщення нових американських ракет у Європі), "антиядерний рух" (від боротьби проти гонки ядерних озброєнь перейшли до пропаганди повного усунення з життя людей ядерних технологій, зокрема за закриття атомних електростанцій). Однак нові соціальні рухи найбільш виразно виявились в екологічному русі "зелених". Перша партія "зелених" з'явилася у 1973 р. у Великій Британії, а пізніше вони виникли в більшості європейських держав, де їх представники становлять значну частку парламентарів. Починаючи з 1990-х років "зелені" стали майже постійними членами урядових коаліцій у Франції, ФРН, Італії, деяких східноєвропейських країнах. Іншим сегментом нових соціальних рухів стали рухи громадянських ініціатив, які вперше з'явилися у 1969 р. у Західній Німеччині, а потім охопили весь Захід. Це об'єднання громадян для досягнення певної конкретної мети, яка безпосередньо зачіпає їх членів. Добиватися вирішення своїх проблем вони намагаються шляхом або самодопомоги, або формування громадської думки і політичного тиску. Ці нові рухи помітно вплинули на західне суспільство. У "старі" ідеології було включено чимало екологічних і демократичних моментів "альтернативних рухів". Відбулося подальше зміцнення громадянського суспільства на Заході, а також розширення реальної демократії — на рівні муніципального місцевого і регіонального самоврядування.

Має місце феномен фрагментації ідеологій або диференціації політичних ідей. На нього накладають певний відбиток зміни у процесах їхнього виробництва. У нових соціальних рухах функції формування і поширення ідеології перестають бути монополією політичного істеблішменту. Ідеї консерватизму, лібералізму, комунізму і фашизму свого часу ретельно конструювалися елітами. Останнім же часом у процесах формування ідеологій намітилася явна тенденція до демократизації. І якщо спочатку основи фемінізму, неофашизму, ідеології "зелених" були створені інтелектуалами, потім відповідні ідеї стали надбанням широких соціальних кіл, представники яких виступили в ролі не тільки споживачів, а й виробників нових смислів. У результаті "омасовіння" політичної ідеології вона стає менш виразною.

Наприкінці XX ст. більшість із тих ідеологій, які раніше претендували на універсальне пояснення соціально-політичних реалій світу, на прогнози найбільш можливих цілей розвитку світового співтовариства і шляхів їх досягнення, були або спростовані, або забуті через невідповідність сучасній дійсності. Адже відбулися докорінний злам соціально-класових структур більшості країн, розмивання не тільки чітких стратифікаційних параметрів груп, прошарків, класів — носіїв нещодавніх ідей та ідеологій, але й меж між ними. Аморфність і невизначеність соціальної бази зумовили занепад, перетворення на неадекватні ідейних конструкцій й ідеологічних догматів, які раніше були чітко визначені і претендували на абсолютну істину. Закінчення "холодної" війни привело і до закінчення надзвичайно конфліктного протистояння найбільших світових держав і систем з їхніми ідейними та ідеологічними орієнтирами і настановами, спрямованими на досягнення світового лідерства. Відбулася зміна біполярного світоустрою на багатополюсну систему міжародних відносин, що додало невизначеності й ускладнень. Разом із тим зростає необхідність у визначенні основ світової стабільності. Універсальний характер демократичних, за західними моделями, перетворень у країнах колишньої соціалістичної співдружності дав змогу їх більшості порівняно швидко увійти до системи зв'язків і структур Заходу. Певний вплив здійснюють соціал-демократичні, як за формою, так і за суттю, перетворення у цілій низці держав Заходу — від Швеції до Сполучених Штатів Америки, які знижують рівень соціальної напруги, а також міру групової і класової конфліктності в них. Світом поширюється культурний і значною мірою ідейний неокосмополітизм1, який оцінюється як свідчення незаперечних переваг різноманітності культур та ідеологій (звідси — "нео"). Єдність і суперництво можливостей інтеграційної подібності і етнокультурного розмаїття також ускладнюють питання ідеологічної сфери. Глобалізаційні та інформаційні процеси якісно змінюють характер національно-культурної конфліктності між державами. Неабияке значення має релігійний ренесанс, адже релігія — це теж ідеологія.

Можна сказати, що першопричини виникнення ідеологій принципово змінилися. Проте сама конфліктність як найважливіша передумова зародження нових політичних ідей і формування ідеологій не зникла, а стала іншою. Говорячи про нові явища ідейного й ідеологічного плану, які характеризують настання постіндустріального суспільства, серед величезної кількості його ідей та ідеологічних конструкцій варто виокремити деякі найбільш масштабні новації останніх десятиліть. На першому місці серед факторів, які мають особливе значення нині, стоїть фактор ідентичності і концепт ідентифікації. Вони стали основою методології нових підходів до аналізу дійсності. Сьогодні часто вони перетворюються на мірило пояснень ледь не всіх суспільно-політичних процесів. Зрозуміло, що значною мірою таке становище зумовлено розвитком глобалізації. Одним з її аспектів є посилення ідеології глобалізму (інтеграціонізму). З одного боку, зазначена ідеологія віддзеркалює чимало сучасних трансформацій. З іншого, натрапляє на сильний опір від антиглобалізму, а також тих сил, які стурбовані збереженням своєї національно-культурної і релігійної ідентичності. Серед останніх найбільшу активність виявляють прибічники ідеології рах-ісламізму, тобто світу, керованого ісламом. Деякі з них вважають доречними у досягненні мети будь-які засоби, зокрема терористичні. Політологи вказують на значний вплив явищ, які випливають з постіндустріалізму, зокрема, послаблення інтересу для політики й ідеологій. На суспільну свідомість постіндустріальних країн також впливають певні ідейні та ідеологічні концепти. Відродження релігій, як традиційних, так і нетрадиційних, знаходить чимало послідовників. Криза довкілля зумовлює збільшення кількості послідовників екологізму та ідеології "зелених". На зміну ідеології класового протистояння приходить неокорпоративізм і т. ін. Слід підкреслити, що жоден зі згаданих напрямків не прив'язаний до того чи іншого державного або соціально-класового утворення, як це було раніше. Ідеології постіндустріальної доби є надкласовими і наднаціональними. Вони не створені на вимогу певного соціального замовника, а покликані до життя тенденціями сучасного світу, його прагненням до самоусвідомлення.

Чи завершилася історія ідеологій? На це питання М. Фріден дає таку відповідь: "Старі форми ідеології аж ніяк не витісняються іншими формами послань, тому що питання справедливості, свободи, прав, політичних зобов'язань, суверенітету в доступному для огляду майбутньому як і раніше залишаться в центрі політичних суперечок, і виходить, політична мораль поки ще не стала полем, відкритим для всіх прибульців... Нове не виключає старого, а отже, час ідеологій продовжується і буде продовжуватися".

 

Література

 

Алексеев В. В., Нефедов С. А. Гибель Советского Союза в контексте истории социализма // Обществ, науки и современность. — 2002. — № 6.

Балей П. Обезвласнене суспільство. Марксизм: утопія в теорії і терор у практиці. — 2-ге вид. — К., 2003.

Белоусов Л. C., Шумаван А. История фашизма и его преодоления в единой истории Европы XX века // Полис. — 1999. — №4.

Буртяк Г. Я., Корнієнко В. О. Основні політико — ідеологічні доктрини та глобальні проблеми сучасності: Навч. посіб. — Вінниця, 2003.

Гарбузов В. Н. Консерватизм: понятие и типология // Полис. — 1995. — № 4.

Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі / За ред. Р. Купейруса, Й. Кендела. — К., 2001.

Коммунизм и национал-социализм: сравнительный анализ. — М., 2000.

Консерватизм: Антологія. — К., 1998.

Лібералізм: Антологія. — К., 2002.

Малинова О. Ю. Исследуя феномен консерватизма // Полис. — 2003. — № 3, 5.

Плахотшок С.С. Основні політичні доктрини сучасності: Навч. посіб. — Вінниця, 2003.

Рормозер Г. Кризис либерализма: Пер. с нем. — М., 1996.

Сокольский С. Консерватизм, либерализм, социализм // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1992. — № 8.

Устрялов Н. В. Германский национал-социализм. — М., 1999.

Черныш A. M. Политические теории мира: история и современность. — Одесса, 2005.

Чигирин Ю. Ю. Політична ідеологія: минуле, сучасне, майбутнє. — К., 2004.