Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 4

 

ДИНАМІКА ЕВОЛЮЦІЇ КУЛЬТУРИ

 

Складові і джерела формування культури сучасного світу. Роль Відродження, Реформації і Просвітництва у становленні культури Модерніті. Динаміка розвитку культури індустріального суспільства. Експорт західних цінностей і реакція інших народів. Формування світової культури. Футуршок. Модернізм. Постмодернізм. Посилення впливу політики на культуру у XX — XXI ст. Радянська культура. Основи і прояви " маскультур".

Культура існує від часів появи людини сучасного фізичного типу і людської спільноти. Це — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Культура сучасного світу пройшла тривалий шлях розвитку і є надзвичайно неоднорідним явищем, оскільки складається з безлічі культур країн і народів. їхню соціально-історичну панораму формують культури трьох основних типів. Зовсім незначна частина населення світу — мисливці і збирачі — це носії архаїчної культури. Переважена частина людства перебуває на рівні традиційної, аграрної культури. Ще приблизно третина з 6,5 млрд. досягла стадії науково-технічної культури. Сучасна культура також виглядає багатоликою панорамою національних культур і разом із тим регіональних спільнот і міжнародних тенденцій та рухів. Перед початком XX ст. у світовій культурі утворилося декілька великих регіональних спільнот, склад яких у своїх основних рисах відповідав географічному поділу світу: Європи, США і Канади, Австралії, країн Латинської Америки, країн Азії, Арабського Сходу, Африки, Океанії.

У процесі свого історичного становлення культура сучасного світу формувалася з чотирьох потужних потоків: західноєвропейської культури, яка була синтезом образного світу варварських племен і спадщини античності; візантійської культури, яка сприйняла і розвивала греко-римську культурну спадщину і мала визначальний вплив на духовний світ Давньої Русі, народів Балканського півострова; багатошарової і різноманітної культури Сходу, насамперед, Китаю, Індії, арабських країн; стародавніх і самобутніх культур народів, які стали відомими від часів Великих географічних відкриттів.

В історії людства можна чітко простежити дві моделі розвитку: "західну" і "незахідну", або "східну"1. Саме Схід став колискою перших цивілізацій, виникнення і розквіту стародавніх культур. Для усіх його локальних соціокультурних утворень було притаманним прагнення до збереження "століттями виробленої жорсткої норми", стійкого соціального порядку і сформованих релігійних і моральних стандартів поведінки. Сутність цих систем визначалася так званим азіатським способом виробництва, характерним для всіх неєвропейських докапіталістичних суспільств1, і зводиться до консервативної стабільності. У сучасному світі існують цивілізації, що залишилися на традиційних позиціях, — цивілізації Сходу. З іншого боку — відверто антитрадиційна цивілізація сучасного Заходу. Саме вона відіграла і продовжує відігравати провідну роль у становленні і розвитку сучасного світу, істотно впливаючи на його культуру.

Перехід до культури Нового часу містить у собі два великих рухи, що мали місце в Європі, — Відродження і Реформацію. Вони докорінно змінили середньовічні основи. Довгий час Середньовіччя визначалося як "тисячолітній занепад". Однак нині оцінки змінилися: Середньовіччя відкрило нову сходинку в західній культурі — Відродження. Європейські міста, середній клас, державна система, університети — усе це починалося в Середньовіччі. Через переклади грецьких, римських, візантійських та арабських мислителів середньовічні вчені зберегли безцінну інтелектуальну спадщину, без якої сучасна думка не була б такою розвинутою. За часів Середньовіччя європейці почали брати гору над мусульманами, візантійцями, китайцями та іншими народами у використанні нових технологій. У той період виник потенціал, який людство використовувало потім протягом наступних століть.

Відродженням, або Ренесансом, називається в історії культури країн Західної і Центральної Європи епоха, перехідна від середньовічної культури до культури Нового часу. Вона припадає на період від 40-х років XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. У різних країнах вона зароджувалася і досягала розквіту в різний час. Найраніше вона склалася в Італії, де тому сприяв ряд передумов: високий рівень урбанізації Північної і Центральної Італії, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, торгівлі, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Багате, квітуче італійське місто стало головною основою формування культури Відродження, світської за своєю загальною спрямованістю і такою, що багато в чому відповідала потребам його суспільного розвитку. Велике купецтво, верхівка пополанства, міська знать зосередили у своїх руках величезні багатства. Частина цих коштів витрачалася на будівництво палаців з пишним внутрішнім оздобленням, на спорудження сімейних капел у старовинних церквах, на влаштування свят з нагоди фамільних торжеств, на освіту дітей, створення домашніх бібліотек. Все це збільшувало потребу в архітекторах, художниках, музиках, кваліфікованих вчителях. Видатними діячами культури того часу стали вчений, інженер, живописець Леонардо да Вінчі, поети Дайте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Дясованні Бокаччо, архітектор Філіппо Брунелескі, скульптор, архітектор, живописець Мікеланджело Буонаротті, ясивописець Рафаель Санті та багато інших.

Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового і фінансового підприємництва розходився з реальною життєвою практикою ранньої буржуазії, яка зароджувалася, з її прагненням до мирських благ, до накопичення, до багатства, з її нерозбірливістю в засобах. У психології купецтва, ремісничої верхівки виразно проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здібностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдовувала "чесне збагачення", радощі мирського життя, вінцем успіху якого вважалися престиж родини, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків. Посилення світських настроїв, цікавість до земних справ людини стали важливими чинниками, що справили великий вплив на тодішнє і майбутнє життя.

Змінилося людське мислення. Іншими очима дивилися люди на небо, на землю, на саму людину, висували перед собою інші, ніж раніше, цілі. В Середні віки людей вчили або із благоговінням піднімати очі до неба, або смиренно опускати їх. Люди часів Ренесансу дивилися прямо, вперед, спостерігали життя навколо себе, насолоджувалися ним. Люди зробили основою свого життя гроші, які швидко змінювали своїх хазяїв. В італійських, а потім в інших європейських містах пробивалися паростки капіталізму, а життєвим елементом його господарства відтоді стає конкуренція. В ній важко було заздалегідь вгадати, де буде виграш, де програш. Все визначає примхлива Фортуна, щастя, талан. Її почали пов'язувати зі звитягою, геройством. "Фортуна любить героїв, адже вона тільки жінка", — казав Нікколо Макіавеллі. Фарт, хоробрість, свобода — ось "свята трійця" людини доби Відродження, яка у свідомості буржуа раннього капіталізму замінила християнську святу трійцю.

За часів Ренесансу формувалися загальні елементи європейської, а потім всієї західної цивілізації, а саме: активна підприємницька діяльність, централізовані держави і нації, раціональне ставлення до світу, яскравий індивідуалізм плюс жадоба до наживи і дух авантюризму. Проте ідеї Відродження зміцніли в основному лише у верхівках суспільства. Вони не спиралися на широкі народні верстви. Широкий відгук у всіх прошарках суспільства і в багатьох країнах Європи одержали ідеї Реформації. Реформація не відзначилася науковими відкриттями і досягненнями у художній творчості, та вона змінила свідомість людини, відкривши перед нею нові духовні обрії. Людина одержала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Була отримана релігійна, тобто на той час найдієвіше для людини, санкція на те, що тільки власний розум, совість, моральність можуть підказати, як їй слід діяти. Тобто Реформація ще більше сприяла появі людини нового суспільства — автономного індивіда зі свободою морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках. І вже через цю людину відбувався вплив на розвиток сучасної західної цивілізації з її досягненнями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, цивілізованим способом життя, духовною і матеріальною культурою.

Європейська культура Нового часу (XVII — XIX ст.) формувалася і розвивалася як культура висхідного індустріального суспільства. Від епохи Ренесансу новоєвропейська культура XVII ст. успадкувала життєстверджувальну, гуманістичну домінанту свідомості. Пошук людської індивідуальності продовжувався, але змінилися фактори впливу. На перше місце серед них вийшла наука. Її входження у сферу суспільного життя закріпило формування раціоналізму як характерної риси мислення і способу життя людини. Слабшали сильні за часів середньовіччя позиції авторитарного догматизму і містичного сподівання на надприродні сили. Мислителі Нового часу, зокрема філософ і математик Г. В. Лейбніц, розглядали Всесвіт як єдиний і цілісний організм, як гармонію, повну найглибшу домірність усіх її рівнів і атрибутів. У вищих проявах духу, наприклад у мистецтві класицизму, раціоналістична ідея гармонії виступала як регулятивний принцип творчості. У масовому розумінні це була віра в нескінченну мудрість божественного промислу. У масовій свідомості також домінувала ідея "здорового глузду", орієнтована на підприємницький успіх і ділову ініціативу. З одного боку, це приносило позитивні результати. Але з іншого, найчастіше відкидалися моральні й естетичні цінності, якщо вони не "відповідали" найближчим інтересам і досягненню "раціональних" цілей.

На основі соціальних реалій мислителі того часу — Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій створили теорію природного права. Її суть полягала в тому, що право зумовлюється силою, яка визначає суверенітет як особистості, так і держави. Становище держави у світовому співтоваристві подібне до становища громадянина в самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі люди, так і цілі народи у взаєминах один з одним повинні покладатися лише на здоров'я, природне почуття самозбереження. Очевидно, що ці ідеї надихали європейських завойовників на інших континентах. Європа значно збагатилася за рахунок колоніального пограбування інших країн, серед яких були і висококультурні, наприклад Китай, Індія та інші.

Ідеї раціоналізму одержали подальший розвиток у XVIII ст. У століття Просвітництва вони стали опорою "третього стану" в його ідейній і політичній боротьбі з феодалізмом. Найбільшими центрами Просвітництва були Нідерланди, Франція, Англія та Німеччина. Провідним став французький, де обговорення нових ідей та інститутів мало найдокладніший і найкритичніший характер. Предметом головної уваги цього часу виявилося критичне дослідження попередньо прийнятих принципів та авторитетів у політиці, релігії та в науці. Осуду піддавалися абсолютна монархія, класові привілеї, цензура, юридична сваволя та несправедливість, корумпованість і неефективність уряду, догматизм у науці, фанатизм, нетерпимість та переслідування в релігії тощо. Для Просвітництва притаманне заперечення всевладдя держави та церкви, прагнення до звільнення людини від станових і релігійних обмежень. Просвітителі найчастіше виступали на захист таких положень, як конституціоналізм та ефективність в управлінні, експерименталізм у науці, раціоналізм чи скептицизм у релігії, утилітаризм в етиці. Просвітителі виступали за рівність усіх перед законом, право кожного на звернення до вищих органів управління, за позбавлення церкви світської влади, недоторканність власності, гуманізацію карного права, підтримку науки і техніки, свободу друку, аграрну реформу, справедливе оподаткування та ін.

Великого поширення набув оптимізм щодо віри у світський прогрес і можливості розвитку. Його типовою формою було переконання в тому, що людський рід здатний до нескінченного вдосконалення шляхом поліпшення освіти, фізичного й соціального оточення. Переконання в тому, що люди були не тільки добрими від природи, а й налаштованими на співпрацю, лягло в основу космополітизму, проілюстрованого висловом американського просвітителя Б. Франкліна: "Людство — моя країна; я — громадянин світу". Доброзичливість і взаємодопомога вважалися такими, що випливають з природних імпульсів розумних істот, не зіпсованих забобонами.

Практичними наслідками цих переконань були успішна кампанія за скасування міжнародної торгівлі рабами, а також важливі реформи, спрямовані на послаблення жорстокості кримінального права. В економіці протекціоністські теорії меркантилізму (засновані на систематичному державному контролі торгівлі та промисловості) були відкинуті на користь доктрин невтручання, розроблених англійським економістом А. Смітом у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів". Коли Велика французька революція намагалася реформувати монархію у 1789 p., її лідери черпали натхнення та конституційні ідеї безпосередньо з публікацій філософів. У Північній Америці ті самі ідеї були втілені в Декларації незалежності 4 липня 1776 p., у федеральній Конституції 1787 р. та Біллі про права (прийнятий у 1789 p., набрав чинності у 1791 p.).

Американська війна за незалежність, французька революція та промислова революція в Англії підбили підсумок тривалого періоду розвитку Заходу від часів Реформації. Таким підсумком було становлення індустріального суспільства. У цьому суспільстві витонченість шедеврів мистецтва існувала разом із забобонами, темрявою і неписьменністю мас, з безправ'ям і злиденністю селянства і міських низів. У XIX ст. буржуазна цивілізація досягла своєї зрілості, проте стали яскравішими її суперечності. З одного боку, це раціоналізм, оптимізм, віра у безмежний прогрес та добру природу людини. З іншого — вади реальності. Саме ця суперечність між ідеалом та дійсністю стала рушійним мотивом соціокультурного розвитку у XIX ст. Це століття стало "золотим віком" в історії мистецтва кожної європейської країни з розмаїттям напрямків та плеядами видатних митців. За умов постійних революційних струсів і війн, загального історичного хаосу найважливішою духовною проблемою була проблема не освоєння дійсності, а висловлення ставлення до неї людини. Тому саме мистецтво стає легальним рупором громадських настроїв, перетворюється на головну сферу вираження моральних шукань та переживань. Мистецтво взяло на себе роль судді над суспільством, вперше протиставило себе йому. Воно навіть почало відмежовуватися від суспільства, стверджуючи свою самоцінність, зокрема через теорію "мистецтво заради мистецтва". Разом із тим у XIX ст. виявилися згубні тенденції, які врешті-решт вплинули на кризу культури індустріального суспільства. Насамперед, це значне випередження темпами технічного освоєння світу темпів усвідомлення наслідків технічних рішень, що приймаються, а також вихід на широкі простори повсталої маси людей. Наступне століття засвідчило зростаючу небезпеку і першої, і другої тенденцій.

У динаміці розвитку культури індустріального суспільства виявлялися й інші тенденції. По-перше, це сприйняття високої творчості і гуманізму Відродження. Однак спадщина Ренесансу не зберігалася незмінною, вона періодично реформувалася відповідно до умов життя суспільства, що змінювалося, до нового досвіду. Такі зміни відбувалися і за часів Просвітництва, і у XIX — XX ст. По-друге, відбувалося звільнення творчості від жорстких релігійних канонів. Мистецтво все більше ставало земним, все більше поверталося до людини. По-третє, відбувалася поступова втрата гуманістичних традицій під впливом машинної цивілізації. Індустріальне суспільство створило неможливі раніше засоби розвитку і поширення культури, зближення культурного рівня у різних країнах і регіонах. Негативною стороною впливу машинного ладу індустріальної епохи на культуру були підрив основ елітарної і народної культур, всезагальне усереднення і, можна сказати, уніфікація.

Потужним фактором впливу у сучасному світі, особливо на останньому етапі його розвитку, є глобалізація. Глобалізацію можна певною мірою розглядати як розширену версію вестернізації або агресивного просування так званого західного способу життя (культури). Метою є створення уніполярного світу.

Якщо модель уніполярного світу прийняти за основу світопорядку, то експорт західних цінностей — ідей індивідуалізму, свободи, демократії, прав людини, рівності, відокремлення церкви від держави, лібералізму — являє собою справу, яка є благородною і заслуговує на всіляку похвалу. Проте, якщо все буде зроблено відповідно до цієї моделі, то світ стане керованим, контрольованим і прогнозованим. У цьому виявляється західне "індустріальне" прагнення усе уніфікувати, стандартизувати і розробити чітку й однозначну модель існуючого світу, що є небезпечним, якщо мати на увазі закони синергетики.

Насправді така модель від початку зумовлює нерівність країн. На етапі переходу до постіндустріального суспільства максимально виграють держави з максимальною часткою постіндустріальної економіки, де громадяни мають можливість одержати перспективну освіту високого рівня, можуть творчо застосовувати свої знання і мобільно перенавчатися. Звичайно, країни, які перебувають на попередніх стадіях розвитку — аграрній та індустріальній, будуть програвати. До того ж, у такій моделі світоустрою культурна і релігійна багатоманітність світу розглядаються як речі другорядні, оскільки знання та інформація самі по собі заміщують релігію і культуру у широкому сенсі слова.

Закономірно постає питання: чи дійсно західні цінності є цінністю для усього світу? Так, одна з провідних західних цінностей — цінність індивідуалізму у країнах Сходу не має великого значення. У системі цінностей народів Сходу перше місце посідає колективізм, общинність, а індивідуалізм ототожнюється з егоїзмом і піддається жорсткому осуду. Свобода у різних цивілізаціях теж сприймається по-різному. У Сполучених Штатах під свободою розуміється право вільного вибору професії або дозвілля, можливість уникати ситуацій, коли втручаються в особисте життя. Водночас у фірмі або корпорації "свобода" чітко регламентується інструкціями. У Європі свобода — це "усвідомлена необхідність", яка трактується вельми широко, проте існує взаємозв'язок: чим більше свободи — тим більше відповідальності за її наслідки. У Росії під свободою розуміється вольниця, можливість "розгулятися": що хочу, те й роблю.

В Україні свобода — це антитеза неволі. В цілому у пострадянських країнах свобода часто тлумачиться як можливість уникнути відповідальності за свої вчинки, за свій вибір. Стосовно цінності демократії, то в цьому випадку теж існують проблеми. Слово "демократія" перекладається як "влада народу" і базується на вірі в онтологічну рівність усіх членів суспільства. Проте навіть на прикладі сучасних західних країн з відпрацьованими механізмами функціонування демократії часто виявляється, що перемагає право сильного. Якщо дотримуватися критеріїв прав людини щодо всіх у світі, то на перший план висувається повага прав інших народів жити так, як їм хочеться в рамках своїх культур, а не так, як здається "більш цивілізованим" державам, які "несуть демократію" на багнетах.

Західна цивілізація не враховує етичні, духовні, культурні цінності інших цивілізацій, а також такі ключові для незахідних народів поняття, як колективізм, спільність, родинність, соціальна безпека, справедливість, співчуття. Експортуючи, часто нав'язуючи свої цінності, західна цивілізація порушує баланс інших цивілізацій, побудованих на інших цінностях, що викликає роздратування, яке переходить у ненависть. У другій половині XX — на початку XXI ст. найсильніше відчувається американізація світу. Вона спирається насамперед на економічну, військово-політичну, науково-технічну міць і поширює свої впливи на всі сфери людського буття — від політичної культури до культури побуту.

Американці вважають, що виконують "велику місію" — несуть людству свій найкращий спосіб життя, свою культуру. Проте далеко не всі реципієнти так думають. Сильна протидія спостерігається з боку не тільки країн, що розвиваються, але і розвинених країн. Зокрема, чимало діячів європейської культури вважають, що Америка веде проти них культурну війну. У своїй книзі під такою назвою французький дослідник А. Годар пише: "Культурна війна вже почалася без необхідного оголошення, без барабанів і сурм, за допомогою примарних уявлень, за допомогою підступних посмішок. Класична війна цілила у серце, щоб убивати і підкорювати, економічна цілила у черево, щоб експлуатувати і збагачуватися. Культурна війна цілить у голову, щоб паралізувати, не вбиваючи, щоб підпорювати, зіпсувавши, і збагачуватися за рахунок розкладу культур і народів. Культурна війна застосовує усі свободи і зловживає ними, аби проникати всюди і руйнувати з середини всі цінності, всю різноманітність у духовних багатствах народів".

Нині навіть у розвинених країнах яскраво виявляється тенденція до реставрації історико-етнічних символів, місцевих традицій і культурних особливостей. Для багатьох країн вони стають невід'ємними рисами індивідуальної і групової ідентичності, наочними "гарантами" її стійкості. Одним із показових проявів цієї тенденції є ренесанс етнічної культури, що черпає з традицій минулого і відрізняється яскравістю й емоційною насиченістю. Нерідко під такою оболонкою приховано політичний зміст. Так, фольклорне відродження, що переживають сьогодні чимало європейських регіонів, — це також ефективний засіб підтримки зазіхань регіональних елітних груп, їхнього прагнення розширити повноваження владних структур субнаціонального рівня.

Зростає популярність одержання освіти національною мовою. Широкої популярності набувають етнічна кухня, етностиль в одязі, в оформленні інтер'єрів, в архітектурі. Внаслідок споживання подібних "продуктів" відбувається долучення людей до власних традицій. Перетворення культурних моделей у товар стало вигідним засобом вкладення капіталу і розвитку комерційної ініціативи. Разом з тим акцентування місцевих культурних традицій (як і націоналізм) нерідко є основою політичного радикалізму і підтримки негативної групової ідентичності, що беззастережно заперечує інший культурний досвід. У європейських реаліях прикладами можуть бути Північна Ірландія або Країна Басків.

У Загальній декларації ЮНЕСКО про культурну різноманітність, прийнятій 31-ю сесією Генеральної конференції цієї організації у Парила 2 листопада 2001 р., записано: "Форми культури змінюються в часі і просторі. Ця культурна розмаїтість виявляється в неповторності і різноманітті особливостей, властивих групам і співтовариствам, що складають людство. Будучи джерелом обмінів, новаторства і творчості, культурна різноманітність так само необхідна для людства, як біорізноманітність для живої природи. У цьому сенсі вона є загальним надбанням людства і повинна бути визнаною й закріпленою в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь".

Нині формується явище, яке можна назвати світовою культурою. В наш час вона обіймає все, що існує у творчості на географічній карті світу, на якій з плином часу не залишається "білих плям". Зникають будь-які "зони мовчання", до яких європоцентристська загальна історія культури схильна була зараховувати культури, чужі для європейського досвіду. Кожна з національних культур, велика чи мала, стверджується як сучасна цінність.

Нового характеру набувають на сучасному етапі загальність світової культури і взаємодія сил, з яких вона складається. Інтенсивний культурний обмін, діяльність засобів масової інформації і комунікації, активність міжнародних культурних організацій, завдяки яким, здавалося б, приватні явища в житті тієї чи іншої національної культури легко можуть перетворитися на загальне світове надбання — все це лише частина процесу інтернаціоналізації світового культурного життя. Але крім тенденції до інтернаціоналізації діє і друга провідна тенденція — прагнення до збереження національної самобутності і через це — ідентичності. Та це прагнення дуже непросто реалізувати.

XX ст. з його науково-технічними революціями створило кардинально нові умови існування людини: ніколи в історії вона не існувала у такій швидкоплинності змін. Аналізу нової ситуації присвятив свою працю відомий американський соціолог Е. Тоффлер.

Від 1970 р. її назва увійшла до багатьох мов без перекладу — "Футуршок", тобто "майбутній шок" або "шок від зустрічі з майбутнім". Він показує, що людині ще не доводилося жити в атмосфері, наскрізь просякнутій новизною (у загальноісторичному розумінні). Адже одне — жити у темпі, що прискорюється, за більш-менш знайомих життєвих ситуацій. І зовсім інше — відчувати постійне прискорення темпів життя перед невідомими, дивними і небувалими ситуаціями.

Окрім прискорення та новизни діє фактор різноманітності. Попри твердження, що різноманітність матеріального середовища не має ніякого значення, оскільки світ рухається до культурної і духовної стандартизації, реальність полягає у тому, що людство швидко рухається в напрямі фрагментації та диверсифікації не тільки у сфері матеріального виробництва і споживання, але й у мистецтві, освіті та ін. Але чи готова людина мати справу із все зростаючим вибором продуктів матеріального і духовного "виробництва", що стають їй доступними? Зростаюча кількість психічних розладів, неврозів і просто втрати душевної рівноваги красномовно свідчать про те, що багатьом людям вже зараз складно виробити розумну і цілісну особисту орієнтацію. І це залежить не від фінансових статків. Найбільші цифри статистики стосовно серцево-судинних і нервових захворювань — у найбільш заможних західних країнах. Багатьох — як на рівні країни, так і на рівні окремої людини — мучить невизначеність ідеалів. Мова може йти і про перспективи руху держави у внутрішній і зовнішній політиці, і про погляди особистості на гроші, власність, правопорядок, расову або національну належність, релігію, сім'ю або власну долю. Сім'я, школа, корпорація, церква, однолітки, засоби масової інформації і міріади субкультур — усі вони рекламують вельми відмінні сукупності цінностей сучасності.

Сучасність англійською мовою — "modern time" або "modernity". Від цього слова походить термін "модернізм", що позначає важливий феномен культури XX ст. Він має певні характерні риси. Насамперед кризовий характер: модернізм виникає тоді, коли у філософію приходить усвідомлення кризи культури як переломного моменту у розвитку людства. Звідси випливає відсутність єдиного стабільного начала. Модернізм — це не єдність, а сукупність стильових напрямків. Друга риса — це теоретичність і постійне звернення до філософських основ. Теоретичною базою модернізму стали такі філософські напрямки, як неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фрейдизм та інші. Дуже характерним є пошук нових образотворчих форм і, як наслідок, створення нового творчого методу. Мистецтво відмовилося наслідувати природі і зображати видиму реальність. Воно воліє проникати у приховане, в те, чого не можна побачити. Модернізмові притаманний елітарний характер, що поєднується із прагненням переробити суспільство і бажанням масовості. Але на відміну від масової культури, орієнтованої на стандарт, норму, інстинкт, модернізм не визнає і постійно переглядає межі між "нормальним" і "ненормальним".

Умовно часові рамки модернізму можна визначити від 1907 р. (виникнення кубізму) до кінця 1960-х років (перехід до постмодернізму). Центрами модернізму дослідники вважають Францію, Німеччину, Італію і Росію. Серед найвідоміших напрямків можна назвати такі:

         кубізм — точка відліку — картина П. Пікассо "Авіньйонські дівчата", створена у 1907 р. у Франції. Зображення дійсності у вигляді взаємопов'язаних, геометрично правильних фігур, передача не вигляду, а конструкції;

          футуризм виник як суспільно-політичний рух у 1909 р. в Італії, натхненником був літератор Ф. Марінетті, який заперечував цінність культури минулого і закликав оспівувати красу швидкості і техніки;

          експресіонізм — одне з найскладніших явищ, достеменно невідомо, коли почався і чи завершився дотепер. Його характеризують підвищена емоційність, буяння звуків, фарб, заперечення буденного життєвого досвіду. Предметом мистецтва є не навколишня дійсність, а фантастичні образи. Класичним прикладом може бути картина німецького художника Е. Мунка "Крик";

           абстракціонізм виник у 1910 р. Першим абстрактним твором вважається акварель росіянина В. Кандинського, про яку один французький критик сказав: "Перший раз в історії живопису неможливо було щось помітити або впізнати";

           супрематизм виник у 1913 р. в рамках абстрактного мистецтва. Шедевр — "Чорний квадрат" К. Малевича. Сам художник писав: "Предмети зникли, наче дим";

           сюрреалізм — датою відліку вважається 1924 р., коли з'явився "Маніфест сюрреалізму". Його автор, французький поет А. Бретон дав йому таке визначення: це "диктовка думки розуму, поза всіляких естетичних і моральних міркувань". Спосіб пізнання підсвідомого, надприродного на основі фрейдизму. Створення власного світу поза реальністю, яка ірраціональна, символічна, фантастична. Головна фігура — С. Далі.

Після Другої світової війни модернізм вступає у новий етан свого розвитку. З'являються нові напрямки, такі як поп-арт, з упевненістю, що мистецтвом може стати все — від фотографій до етикеток; концептуалізм, що наголошує на інтелектуальній інтерпретації об'єктів та багато інших.

У період після закінчення Другої світової війни поступово відбувається перехід до постмодернізму. Сам термін виник у період Першої світової війни у праці Р. Панквіца "Криза європейської культури" (1917 р.). Популярності термін набув завдяки праці Ч. Дженкса "Мова постмодерністської архітектури", яку було видано у 1977 р. Поширена думка, що постмодернізм виник як відгук на класичний модернізм наприкінці 30-х років минулого століття і що першим твором його є роман Дж. Джойса "Поминки за Фіннеганом". Хоча є припущення, що постмодернізм з'явився набагато раніше, водночас із модернізмом, і тоді першим його твором вважають "Улісс" того ж Дж. Джойса.

Постмодернізм — це особливий тип світогляду, орієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стають свобода у всьому, спонтанність діяльності людини, ігрове начало. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій — етичних, естетичних, методологічних та інших, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм і закінчуючи правилами поведінки людини у спілкуванні з іншими. Європейська гуманітарна культура Нового часу базувалася на таких ключових поняттях — настановах, як закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, істина, визначеність та ін. Цей інтелектуальний канон був свого роду набором засобів і способів, що дозволяв ухопити за допомогою раціональної думки деяку висхідну реальність, зрозуміти істину.

Постмодернізм вбачає у цій інтелектуальній традиції прагнення розуму владарювати над всіма сферами людської життєдіяльності, що виявилося у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичному пануванні людей над людьми. Відкинути будь-які зазіхання на будь-яке всезнання — релігійне, філософське, наукове та ін. — така одна з головних настанов постмодернізму. Він оголосив усі відкриті науковим розумом істини стосовно людини, суспільства, прогресу неспроможними як у інтелектуальному, так і у моральному планах. Він піддав критичній деконструкції усі традиційні теоретико-пізнавальні, етичні, політичні та інші уявлення. Тобто постмодернізм виступає як культурна орієнтація на деконструкцію, розкидування, переривання, розсіювання. Така орієнтація вимагає відповідного набору фундаментальних понять і категорій, за допомогою яких можна руйнувати традиції. У постмодерністському наборі: відкрита форма, гра, випадок, анархія, деконструкція, інтертекст, поверхня, іронія, невизначеність та ін. У просторі такого мислення раціонально-логічна орієнтація різко зменшується. Натомість зростає невизначеність у розумінні, вседозволеність в інтерпретаціях, коли можуть бути виправдані і "пояснені" будь-які зв'язки і взаємні перетворення. Так, у постмодерністській поезії, живописі, театрі стали цінуватися неясні форми, натяки без зв'язку, езотерична непроникність для сприйняття, стихійна пристрасть і вільна почуттєвість. Постмодерністські настанови проникли і у гносеологію2, породивши релятивізм, що абсолютизує відносність і умовність знання й веде до заперечення можливості пізнання об'єктивної істини.

Головною цінністю постмодернізм вважає "радикальну множинність". Але вона є не синтезом, а еклектичним поєднанням різнорідних елементів. Все це заразом призводить до того, що постмодернізм деієрархізує культуру, робить неможливим ствердження нової системи цінностей. Тому сучасна людина приречена перебувати у стані духовної аморфності. Людина може оглядати все, проте ніщо не може допомогти її оформленню "з середини". Тому такими необхідними стають зовнішні форми обмеження людей. Саме їх намагаються в сучасному світі зміцнити через моду, громадську думку, стандартизацію життя, підвищення його комфортності тощо. Завдяки новим можливостям, які створив науково-технічний прогрес, провідне місце у культурі сучасного світу посіли засоби масової інформації. Вони навіть одержали назву "четверта влада" (після законодавчої, виконавчої та судової), бо дійсно мають колосальну владу над людською свідомістю. Разом із тим ЗМІ чи не найсильніше сприяють виникненню відчуття ефемерності, скороминучості і несталості усього.

У минулому ідеалом були міцність і довговічність. Що б не створила людина — дерев'яні черевики чи собор, вона докладала зусиль, аби справа її рук служила максимально довго. Однак у XX ст. на зміну економіці міцності приходить економіка недовговічності. Ця зміна пояснюється кількома причинами. По-перше, зі зростанням технічного прогресу вартість виробництва знижується набагато швидше, ніж вартість ремонтних робіт. Адже виробництво автоматизується, тоді як ремонт здебільшого залишається ручною працею. В багатьох випадках дешевше замінити річ, ніж ремонтувати її. По-друге, науково-технічний прогрес зумовлює швидке змінювання, нові удосконалення через все менші проміжки часу. Через це вигідніше виготовляти продукцію, розраховану на короткочасне використання, аби споживачі легше і швидше замінювали її на нову. У сучасному світі панує революція зростаючих очікувань, невідомо, які потреби з'являться найближчим часом. Тому великі кошти не спрямовуються на створення незмінних видів продукції, це — по-третє. Утвердився принцип "використав — викинув", тобто: тимчасові вироби, зроблені тимчасовими методами для задоволення тимчасових потреб.

Драма сучасного світу полягає в тому, що й стосунки між людьми теж набувають тимчасового, нетривалого характеру. Найчастіше люди вступають у поверхові, ділові контакти, найчастіше — на функціональній основі. Покупцеві не цікаві внутрішній світ і проблеми продавця, наприклад, взуттєвого магазину. Головне, аби той виконав свою функцію — допоміг придбати підходящий товар. А для продавця важливо виконати свою функцію, і щоб покупці своїми забаганками не дуже його напружували, тобто в них теж є своя функція. Поверхові, швидкоплинні стосунки часом поширюються у тих сферах, які традиційно орієнтувалися на триваліші терміни. Це стосується, зокрема, кохання і шлюбно-родинних відносин. Поширення принципу, грубо кажучи, "використав — викинув" у взаєминах між чоловіками і жінками стало однією з причин сексуальної революції і водночас її наслідком. Цей феномен є також віддзеркаленням проникнення постмодерністських настанов у всі сфери життя.

Західна культура на відміну від традиційних східних культур завжди цінувала інновації. Проте Західний світ, який виступав і виступає ініціатором загальносвітового процесу культурного оновлення, сам на собі відчув посилення дегуманізації культури. Постмодернізм надав нового розуміння новизні. Вона стала водночас і викликом законослухняності, і утвердженням цінності самоодержимості, нарцисизму, зневаги до усіх соціальних порядків. Непослух — це вид деконструкції, без якої, як стверджують постмодерністи, немає новизни. Життя без правил збуджує, їх порушення стає однією з умов можливості пережити гострі відчуття, насолодитися ними, незважаючи ні на що. До цього закликає реклама. Так, ювелірна фірма "Вест" проголошує: "Якщо тебе охопила пристрасть до життя, ніяких табу не існує. Порушуй усі правила!" Зміст таких рекламних текстів не є невинною грою слів. Насправді закону і праву як сукупності правил поведінки у людському суспільстві протиставляється насолода руйнувати їх. З іншого боку, це може розглядатися і як подвійний стандарт: заклики закликами, але поліцію, закони, покарання за злочини, податки і таке інше поки що жодна держава скасовувати не збирається. Проте постмодерністське розуміння "свободи від усього" не сумісне з будь-якими факторами контролю, як зовнішнього, так і внутрішнього, тобто сумління, совісті. Це дає критикам постмодернізму підставу стверджувати, що новизна як абсолютна цінність розбещує людей і суспільство.

Однією з реакцій на втрату контролю за станом і перебігом справ стає розчарування у силі розуму. Спочатку наука дала змогу людині відчути себе господарем не тільки над довкіллям, а й над своїм майбутнім. У наш час, коли звідусіль надходять докази того, що суспільство вийшло з-під контролю, довіра до науки падає. Наслідком є бурхливе відродження містицизму. Постмодернізм похитнув авторитет розуму і тим самим сприяв проникненню до інтелектуальної сфери ірраціоналізму. Межа тисячоліть характеризується небаченим досі інтелектуальним плюралізмом, коли все дозволено і все виправдано, але за постмодерністськими мірками. В тому полягає новий парадокс: постмодернізм, який заперечує будь-які настанови, сам диктує певне ставлення до дійсності, якому не можна заперечувати.

Для окремого індивіда на зміну патріархальному "культурному монізму" на основі "свого" віросповідання і місцевої культурної традиції приходить внутрішній плюралізм. Кожна людина нині вписана у мережу засобів масової комунікації і стає, часто сама того не усвідомлюючи, носієм і універсальної масової культури, і декількох субкультур, що поділяються для неї на "своє" (свої етнос, земля, сімейні традиції, покоління, професійне співтовариство й т. ін.) і "чуже". Саме тому процес переходу від патріархальної ситуації в культурі до ситуації сучасної повсюдно має кризовий, болісний характер. Звідси і загострення "ідеології війни" як засобу ефективного захисту від плюралізму, повернення до примату "свого" проти "чужого". Саме в цій кризовій точці знаходить часткове обґрунтування теорія С. Хантінгтона про перехід від "холодної війни" і ідеологічної боротьби до зіткнення цивілізацій, про культуру як ледве не головне джерело сучасних кривавих конфліктів.

У цьому також знайшла свій прояв одна з провідних тенденцій XX ст. у розвитку культури, а саме посилення впливу на неї політики. Кінець 1910-х — 1940-ві роки — час, коли стрімко зростає інтерес до мистецтва як до ідеологічної сили. Державна влада і політичні партії все більше виявляють зацікавленість у мистецтві. Найчастіше ця зацікавленість виявляється у класовій культурній політиці, яка послідовно проводиться, у залученні (або віддаленні) художньої творчості до вирішення політичних завдань. Ідеї і форми мистецтва часто стають інструментом, що дає змогу маніпулювати почуттями і думками людських мас. Особливо яскраво це виявилось у тоталітарних державах, де культура була повністю контрольована владою. Такою державою у XX ст. був СРСР, такою культурою була радянська.

У суспільстві завжди існує система інтеграторів — національно-етнічних, релігійних, культурних, організаційно-політичних та інших. У радянській державі відбувся гіпертрофований розвиток офіційної ідеології, яка перетворилася у головний і навіть єдиний соціальний інтегратор. Всі інші інтегратори суспільства були знищені або загнані у підпілля. В ідеологію, яка захищала певну політичну систему, перетворився марксизм (у його радянському — ленінсько-сталінському — варіанті). Класові інтереси пролетаріату були поставлені формально над інтересами решти суспільства. Право виступати від його імені захисником його інтересів привласнила собі нечисленна група людей. Інтереси правлячої комуністичної партії та її функціонерів стали вищими від інтересів пролетаріату. Ідеологія формувала у суспільній свідомості ілюзорні уявлення. Прикладом можуть бути твердження про безперервні економічні перемоги, невпинне зростання добробуту трудящих, соціалістичну демократію як вищу форму демократії. Головним ідеологічним міфом сталінізму був міф про побудову соціалізму в СРСР.

У суспільстві, де панує державна ідеологія, культура змушена розвиватися, з одного боку, за своїми законами, а з іншого — за законами панівної ідеології. Так виникає феномен політизованої культури. У радянському суспільстві було поставлено завдання змінити науку, освіту, літературу, мистецтво згідно з певними ідейно-політичними установками. Формою реалізації цього принципу стала культурна революція — "докорінний переворот у духовному розвиткові країни, складова соціалістичних перетворень, що обіймає створення соціалістичної системи народної освіти і просвіти; перевиховання буржуазної і формування нової, соціалістичної інтелігенції; подолання впливу старої ідеології й утвердження марксистсько-ленінської ідеології; створення соціалістичної культури; перебудову побуту". Головною метою культурної революції, яка на відміну від індустріалізації і колективізації не повинна була закінчуватися ніколи, було створення "нової людини". І культурна революція, і маси "нових людей" необхідні були для зміцнення комуністичної влади.

Пропагандистське проголошення трудового народу господарем держави на практиці оберталося усуненням людини з економічної і політичної арени, недовір'ям і презирством до інтересів індивіду. Відбувся розрив, протиставлення ідей побудови соціалізму інтересам людини, певних соціальних груп. Соціалістичні ідеї абстрагувались до майже релігійного обожнювання — з культами вождів і ритуальними діями — і вимагали жертовного служіння коленої людини, всього народу, масового героїзму щодня. Реальною основою вимоги самозречення людини в ім'я абстрактного ідеалу виступала звичайна експлуатація з боку держави для зміцнення могутності тієї ж держави. Звідси — переважний розвиток засобів виробництва і дефіцит споживчих товарів, індустріальна гігантоманія, мілітаризація суспільства. Активність людей штучно стимулювалася і спрямовувалася лише в економічну сферу. Духовне життя людини також ставилося на службу виробничим показникам. Це був інший варіант індустріального суспільства, яке перетворювало людину на додаток до машини, а її цінність визначалася здатністю ефективно функціонувати у певній системі. Роботі зі створення "гвинтиків" сприяв менталітет радянських людей, в якому був дуже сильним антиіндивідуалізм, вихований тисячоліттями общинності і православ'я.

Для радянського суспільства були притаманні такі риси: абсолютизм, громадянська незахищеність населення, розрив політики і моралі, воєнно-політичні методи організації громадської діяльності, атрофія соціальної творчості мас, караність інакодумства та ініціативи, нагнітання атмосфери раболіпства, підсобництва, доносительства. Все це не залишало місця для автономії ані громадянського суспільства, ані особи. Зрозуміло, що в Радянському Союзі реалізувалася одна з історичних тенденцій: політизована культура виникає в суспільствах з недостатнім рівнем демократії.

Одна з тенденцій, яка виразно дала про себе знати в останні десятиріччя XX ст., — це тенденція до демократизації. До поняття "демократія" певною мірою близьким є поняття "постмодерн". Можна розглядати демократизацію суспільства як його постмодернізацію. Адже руйнується єдиний стиль його культури, виникає культурний плюралізм, що стирає відмінності між сакральним і профанним. Наростають процеси усереднення людей. Зменшується можливість появи геніїв і героїв, які піднімаються над натовпом. Постмодернізм сприймає ці результати демократизації як норму і винаходить інтелектуальні й художні засоби їх зображення. Постмодерністські письменники, наприклад, створюють художні твори, у яких немає героїв, особистостей, лідерів. Постмодерністські митці наче калькують демократичні процеси у своїх творах, де все спрямовано на руйнування ієрархії цінностей, урівшовання "святого і бісівського", змішування стилів і часів, іронічне сприйняття традиції, історії, авторитетів. Сама демократизація суспільства поставила перед культурою завдання задовольнити потреби мас. Вона стала одним з факторів, що зумовив поширення масової культури.

Масова культура (маскульт) — це культурна продукція (у найширшому розумінні слова — від творів мистецтва до споживчих товарів і кулінарії), яка продукується і розповсюджується професіоналами у розрахунку на споживання на комерційній основі широкими масами людей, незалежно від соціального статусу, статі, віку, національності і т. ін. Вважається, що маскульт зародилася наприкінці XIX ст. Однак її витоки походять з далекого минулого — від вимог "хліба та видовищ" часів Стародавнього Риму, церковної культури епохи Середньовіччя і так далі. Свого піднесення та поширення масова культура набуває на етапі зрілого індустріального суспільства. Серед дослідників цього феномену найбільшу відомість здобув професор соціології Колумбійського університету Д. Белл, який присвятив цьому кілька праць. Найвідоміші з них — "Масова культура і сучасне суспільство" та "Америка як масове суспільство". Д. Белл показує зумовленість масової культури масовим суспільством. Він пов'язує особливості сучасного суспільства (маються на увазі розвинені індустріальні країни) з виникненням масового виробництва і масового споживання. На його думку, у масовому суспільстві розповсюдження автомобільного транспорту та засобів комунікації стерло різницю між містом і селом. Певний спосіб життя, права, норми і цінності, культура — все те, що колись було надбанням виключно вищих класів, — поширюється тепер на масу. До певного часу висока культура (на відміну від фольклорної) була поширена тільки у середовищі тих, хто володів не лише вмінням читати і писати, але й дозвіллям та матеріальними статками для одержання виховання й освіти. Проте значні зміни відбулися внаслідок індустріалізації і пов'язаної з нею урбанізації. Дрібна буржуазія і селяни, які осіли у містах, навчилися читати і писати з необхідності, бо без цього неможливо було працювати і навіть існувати в індустріальному суспільстві. Але разом із тим вони не одержали достатньо вільного часу і матеріальних можливостей для того, щоб оволодіти високою культурою. Втративши інтерес до фольклорної культури (бо вона була пов'язана із селом, а цей зв'язок нові городяни намагалися приховати) і відчувши нудьгу, нова міська маса стала вимагати від суспільства забезпечення доступною їй культурою. Саме для задоволення потреб нового ринку і почалося виготовлення нового товару — маскульту. Він спеціально виготовлявся для тих, хто жадав розваг, але був не в змозі сприймати цінності справжньої високої культури.

Продукція маскульту випускається конвеєрно. Це стало невід'ємною частиною виробничої системи, можна сказати, всієї економіки. Справжня культура такого рівня досягти в принципі не може, бо в ній кожен твір є унікальним. Маскульт — це бізнес, підприємство, яке випускає масовий продукт. В нього інвестуються величезні капітали, і воно має якнайшвидше принести відповідні дивіденди. Для цього "культурну продукцію" мають спожити якомога більше людей. Для того, щоб послабити спротив або критичне сприйняття, треба "вимкнути їхні мізки". Продукція, що випускається, не розрахована на століття, вона не довговічна. Популярність пісеньки або її виконавця мине через кілька місяців. "Фабрика зірок" "наштампує" ще. Головне, аби те, що споживається, було модним, зручним, нескладним, приємним. У цій галузі зайняті фахівці найвищого класу, які створюють вражаюче ефектні "продукти". Критично ставитися до них дуже непросто, бо для цього треба володіти справді високою культурою.

За умов традиційного суспільства поведінка людини регулювалася в основному дією стихійних економічних сил і традицій, а не прямим тиском соціальних інститутів. В індустріальному суспільстві, не важливо капіталістичному чи комуністичному, виникає потреба у прямому регулюванні поведінки людей, в уніфікації духовного життя, стандартизації інтелектуальних реакцій у рамках складної соціальної структури. Це можна зробити за допомогою сучасних технічних засобів: масової преси, кінематографу, звукозапису, радіо, телебачення, новітніх аудіовізуальних технологій і засобів комунікації. Без такої потужної технічної бази маскульт був би неможливий.

Маскульт у сучасному суспільстві виконує чимало функцій. Насамперед це функція рекреації людини, тобто відновлення її сил, як фізичних, так і духовних. Під тиском складнощів життя, зростаючого потоку інформації, яку людина не може осягнути і на яку не може адекватно відреагувати, маскультура виконує своєрідну психотерапевтичну функцію зняття нервового напруження. Це відбувається через механізм психічної проекції прихованих потягів і прагнень на штучні об'єкти. Так, кожен жанр у кіновиробництві розрахований на певні емоції: комедії, мелодрами, фантастика, пригоди, детективи, фільми жахів тощо. З іншого боку, маскульт здійснює функцію соціалізації, тобто орієнтує людину на певні моделі існування у сучасному соціумі. Оскільки останній великою мірою визначається західними цінностями, то тут проводяться ідеї активності, прагматизму, гедонізму. Серед інших ідей — ідеї соціального дарвінізму, який проголошує всезагальну боротьбу за виживання, де перемагає той, хто може найкраще пристосуватися. Поведінка людини має бути адекватною світу, в якому вона живе, свідченням чого є успіх. Ідея успіху за будь-яку ціну, прагнення багатства і слави стає провідною. В цьому полягає велика небезпека підриву духовної гармонії людини, оскільки розвиток душі підміняється гонитвою за успіхом, насамперед матеріальним. Це зумовлено індустріальним суспільством, провідною характеристикою якого є масове виробництво, не можливе без масового споживання. Маскульт поєднує те й інше. Досягнення успіху він ототожнює з досягненням матеріального добробуту, що складається з певних товарів і речей. Величезна роль у цьому належить рекламі, яка набула в сучасному суспільстві неймовірних масштабів. Вона як жанр масової культури часом призводить до змін у ціннісних орієнтаціях індивіда. Споживання перетворюється на кінцеву мету людського буття, а придбання тієї чи іншої речі ототожнюється зі справжньою самореалізацією. Маскульт як породження індустріального суспільства створило "масову людину", про яку писали X. Ортега-і-Гассет у своїй праці "Повстання мас", Г. Маркузе в "Одномірній людині" та інші. Культурна індустрія формує одномірний світ, у якому існує масова людина з одномірним мисленням і поведінкою, для якої головне те, що вона "як усі".

Звичайно, маскульт розвивається, освоює нові сюжети, нові засоби вираження. Масова культура є неоднорідною: в її рамках функціонують декілька субкультур, найбільш сильна і значна серед них — рок-культура. Новітній маскульт ускладнюється, вдосконалюється. Він прагне виглядати респектабельним, намагається позбутися деяких колишніх недоліків. З'являються нові форми, наприклад так званий мідкульт, тобто середня, проміжна форма між масовою і високою культурою, яка створює моду на науку, мистецтво. Тобто розрахунок на залучення до споживацьких кіл тих, кому не подобаються брудні порнографічні видання, "криваві" детективи і "солоденькі" дамські романи, низькоякісні серіали, сповнені сценами, які викликають відразу, пісні, в яких про художній рівень музики, слів і виконання годі й говорити, і т. ін.

Масова культура виступає як комплексна форма організації і структурування культурного життя сучасного суспільства. Вона використовується як специфічний, "м'який" засіб управління свідомістю маси як усередині національної спільноти, так і на глобальному рівні, на який теж тиражуються його загальні цінності та уявлення. Задля виконання цього завдання використовуються складні психологічні техніки. Так, наприклад, засоби вираження, які використовує маскульт, з одного боку, втягують лише поверхові рівні культурного шару психіки, однак, з іншого боку, цілковито захоплюють її древні, архаїчні пласти з вкладеними в них архетипами1, комплексами, немотивованою агресивністю, неясними страхами тощо. За допомогою комбінованої актуалізації підсвідомості й експлуатації комплексів, зведення уявлень про світ до найпростіших та інфантильності можна використовувати маскульт для виконання свого роду охоронної функції. А саме: підтримуючи у масі стан пасивних мрій, відтворювати структуру суспільства і влади, нейтралізуючи виходи агресивної спонтанності. Така свідомість є необхідною умовою, що забезпечує простоту управління суспільством і можливість становлення загального світового порядку.

Інтереси розвитку суспільства і інтереси правлячих ним груп можуть розходитися. Суспільству потрібна різноманітність особистостей, що забезпечує соціальному організму стійку перспективу через розмаїття можливих шляхів пошуку і розвитку. Це також випливає з законів синергетики, тобто вчення про самоорганізацію. Масова людина не може бути основою нормально функціонуючого суспільства. Тобто однорідність масового суспільства є загрозою для збереження якісного статусу людини і спільноти. Врешті-решт історія радянського суспільства, його занепаду і краху є тому яскравим підтвердженням. Його історія, а також історія фашистських держав, зокрема Німеччини та Італії, виявила ще одну небезпеку. Прагнення людини натовпу до збереження добробуту, до розв'язання найбільш складних проблем найпростішими засобами, а також її пасивність і підсвідоме бажання сильної влади схиляє її до прийняття тоталітаризму. В сучасному світі не виключена небезпека неототалітарного режиму на глобальному рівні. Певною мірою вона зумовлена особливостями розвитку культури.

Ці особливості й передусім деякі негативні тенденції стали основою виникнення глобальних проблем сучасності. Так, зумовлене західними культурними стереотипами експлуататорсько-антагоністичне ставлення до природи призвело до екологічної кризи. Зневажання культурних основ інших цивілізацій і відчайдушне прагнення захистити свою національну ідентичність, яка виявляється насамперед у культурі та релігії, загострює проблему війн, в яких може бути використана зброя масового знищення. Через недостатній розвиток культури потерпають десятки народів від голоду, злиденності, а розрив між "золотим мільярдом" і рештою світу швидко зростає, загрожуючи світовій стабільності. На розвиток культури покладаються надії у розв'язанні проблем подолання негативних наслідків науково-технічного прогресу, забезпечення сталого розвитку світу та інші. Західна культура з пафосом активного перетворення дійсності призвела до глобального глухого кута. Виникла потреба звернутися за досвідом до інших культур, тобто ідея синтезу культур на більш високому рівні. Так, зокрема, стає актуальним ставлення до світу, до природи, притаманне культурам Сходу. Це стало підставою "екологізації" сучасної моделі цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою.

На межі тисячоліть суспільна свідомість характеризується складністю і багатоплановістю. В ній на рівних уживаються наука, міфологія, сповнені містерії релігії, архаїка і багато іншого. По суті, у культуру XX — початку XXI ст. повернулися усі форми свідомості, починаючи з язичницьких. До чого це може привести? З одного боку, ситуація світоглядного плюралізму активізує свободу індивідуального начала в людині, що надає їй можливість краще сприймати все нове, розширює обрії для творчості. З іншого боку, безмежний плюралізм робить культуру нестійкою, неврівноваженою, вразливою, створює в ній небезпечні напруження, які можуть скинути її в хаос несумісних між собою інтерпретацій світу. Ситуація, коли співіснують суперечливі культурні і світоглядні настанови, може вирішитися двома шляхами. Перший: культура не зможе вибратися із хаосу і невизначеності, що загрожує їй загибеллю. Другий: відбудеться синтез язичницького, архаїчного, містичного, наукового та інших світоглядів, що забезпечить перехід до якогось нового світового порядку і світогляду.

 

Література

 

Васильчук Ю. А. Социальное развитие человека в XX веке. Фактор культуры // Обществ, науки и современность. — 2003. — № 1.

Ерасов Б. Социальная культурология. —М., 2000.

Зыбайлов Л. К., Шапинский В.А. Постмодернизм. — М., 1993.

Культура и культурология: Словарь / А. И. Кравченко (ред.- сост.). — М., 2003.

Культурное многообразие: Всемирный доклад по культуре. — М., 2002.

Людина і культура в умовах глобалізації: 36. наук. ст. — К., 2003.

Мартьянов С. С. Постмодерн — реванш проклятой стороны модерна // Полис. — 2005. — № 2.

Мильчин И. Культура как фактор американского глобального влияния // Философские науки. — 2003. — № 3.

Разлогов К. Э. Глобальная и / или массовая? // Обществ, науки и современность. — 2003. — № 2.

Руднев В. П. Энциклопедический словарь культуры XX века: Ключевые понятия и тексты. — М., 2003.

Саєнко Ю. Тяжкий він, синдром совєтського раба // Віче. — 2001. — № 10.

Самохвалова В. И. Массовая культура как парадигма утверждения нетворческого бытия // Полигнозис. — 2003. — № 3.

Семененко И. С. Глобализация и социокультурная динамика: личность, общество, культура // Полис. — 2003. — № 1.

Тоффлер А. Футуршок: Пер. с англ. — СПб., 1997.

Шейко В. М. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кін. XIX — поч. XXI ст.): В 2 т. — X., 2001.