Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 1

 

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІСТОРИЧНИХ ЗМІН У ДУХОВНИХ СФЕРАХ: РЕЛІГІЯ

 

Типологія релігій. Релігійна картина світу — основа цивілізаційних відмінностей Заходу і Сходу. Цикли в історії релігії. Причини релігійного ренесансу наприкінці XX — на початку XXI ст. Основні тенденції, що мають місце у релігійному житті нині. Найбільш впливові релігії світу — християнство (католицизм, протестантизм, православ'я), іслам, буддизм, індуїзм, конфуціанство, — та їх вплив на складання і функціонування структур сучасності. Причини популярності "нових релігій". Феномен " бідної релігії".

Може виникнути питання: чому розгляд історії сучасного світу починається не з економіки і політики, а з духовних сфер? Зустрічні питання, які самі наведуть на відповідь: Чи є різниця між економікою і політикою країн Заходу і Сходу? Чи є різниця між економікою і політикою США і будь-якої з латиноамериканських країн? Чим це зумовлено? В основі зовнішніх проявів у будь-якій сфері діяльності людей лежить внутрішній духовний стрижень, який і визначає відмінності. У загальній динаміці соціоісторичних процесів найважливішу роль відіграють чотири основні духовні сфери: релігія, наука у найширшому розумінні слова, що частково охоплює і технологію; освіта; мистецтво. В них містяться найважливіші людські ресурси розвитку на всіх рівнях — від внутрішньо особистого до регіонального і глобального. Світогляд, у свою чергу, багато в чому залежить від домінуючої ментальності. Типологія домінуючої ментальності задає соціальні форми суспільства. Серед факторів, що визначають ту чи іншу ментальність, провідну роль грала і продовжує грати релігія. Релігія — це сфера духовного життя індивіда і суспільства, в основі якої лежить специфічне відображення дійсності, що Ґрунтується на вірі в існування Бога (богів), надприродного.

Неможливо зрозуміти історію людства поза історією релігій. Так чи інакше вже в наш час переважна більшість жителів Землі виявляються пов'язаними з релігією. За деякими оцінками, ця більшість становить 90 % . Антропологи стверджують, що їм не відомі безрелігійні народи. Існують різні типології релігій. Можна виокремити такі:

          політеїстичні, тобто такі, котрі вклоняються багатьом богам (наприклад, індуїзм, синтоїзм та інші), і монотеїстичні, що вшановуючи, єдиного Бога (іудаїзм, християнство, іслам та ін.);

           релігії національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм та ін.) і світові (християнство, іслам, буддизм);

          релігії з Богом (християнство, іслам, іудаїзм та ін.) і без Бога (конфуціанство, даосизм та ін.);

          традиційні (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм, даосизм, конфуціанство й ін.) і нетрадиційні "нові" релігії ("Рух Муна", "Сайєнтологія", "Церква Бога", "Нова ера", "Аум Синрікьо" та багато інших, — на цей час нараховується кілька тисяч нетрадиційних релігій).

Глибокий аналіз історії людства свідчить про надзвичайно важливий вплив релігій на специфіку тієї чи іншої цивілізації. Усі культурно-історичні спільноти (цивілізації), що існували й існують, умовно можна поділити на цивілізації західної і незахідної (східної) гілок. Буквально всі цивілізаційні розходження випливають з різного розуміння співвідношення між Богом, Світом і Людиною, що виявляється у відмінностях між релігійними "картинами світу".

У східних релігіях Бог, Світ і Людина — це по суті одне і те саме. Світ є божественним, упорядкованим через божественний Світовий Закон, який не залежить ані від людей, ані від божеств. Але цей закон визначає походження, зміст і порядок речей у світі, місце кожної людини, долю всього світу і долю кожного індивіда. Кожна людина — це лише структурна частинка такого світу. Вона наче "вмонтована" у незмінну систему, і її призначення — бути саме його часточкою. Тому все її життя зводиться до виконання "функції" — обов'язку, який випливає з її місця у визначеній світобудові: обов'язку щодо Світового Закону, інших елементів світу, інших людей. Виконання такого обов'язку вимагає додержання численних норм та правил поведінки буквально на кожному кроці. Так наприклад, і нині мусульманин знає, якою саме рукою мити ту чи іншу частину тіла, японський бізнесмен-дзенбуддист на переговорах не скаже конкретно "так" або "ні", а народжений "недоторканим" індієць не може взяти шлюб з представницею вищої касти. Головне: людина включається у жорстко упорядковану структуру божественного світу і не може змінити свого місця в цій структурі.

У західних релігіях Бог, Світ і Людина — це різні інстанції. Світ створений Богом-творцем, залежить від нього, може бути Богом знищений. Але сам світ не має внутрішнього божественного змісту. Тобто світ не є божественним. Людину створено Богом з праху земного: її фізична природа така сама, як і у решти світу. Але вона створена за образом і подобою Божою і має від Бога безсмертну душу. Виходить, що людина хоч і не рівна Богові, бо є тільки його творінням, але має дещо близьке до нього. Це значить, що людина стоїть над світом, але під Богом і через це не включається в якусь божественну структуру. Бог призначив її панувати над світом, але людина у сподіванні на своє вічне спасіння залежить від Бога і покладається на нього. У християнстві задля спасіння людині не встановлюється багато норм та правил поведінки, бо людина для цього має САМА уподобатися Сину Господа у своїх думках та діях. З цього випливає та обставина, що тільки в західних, християнських цивілізаціях людина у своєму суспільному житті (економічному, політичному, соціальному) постає відносно самостійною, вільною, тобто ОСОБИСТІСТЮ. Наслідки — докорінна відмінність у ієрархії цінностей Заходу і Сходу. На Заході — визнання пріоритету інтересів і потреб індивіда, на Сході — спільноти. З цього випливає можливість або неможливість визнання і прийняття найвищої цінності свободи, демократії, приватної власності тощо.

Вплив релігій на історичний розвиток зумовлюється також відмінностями у способах ставлення до світу, які формують настанови, що визначають напрямок життєдіяльності, вектор соціальної дії. Внутрішня логіка вірувань Сходу не передбачає "зверхності" над світом. Тому одні релігії орієнтують на пристосування до світу, як це спостерігається у китайських конфуціанстві та даосизмі, другі — на втечу від нього (в індійських індуїзмі та буддизмі); треті — на володіння світом. Вони репрезентовані іудаїзмом та християнством. Ці релігії виникли на Близькому Сході, проте переважного розвитку набули на Заході — в Європі та Америці.

В історії релігії можна умовно виокремити три надтривалих цикли і початок переходу до четвертого (з кінця XX ст.). Якщо виходити з європоцентричних засад, то перший цикл охоплює період раннього середньовіччя. Головним у цей період було становлення світових релігій, прагнення церкви охопити, підкорити собі духовний світ і всі сторони діяльності людини. У Європі це був період стрімкого поширення і утвердження християнства. На Сході, починаючи з VII ст., швидко поширювався іслам. На цей період припадає поширення буддизму (хоча він виник в Індії у VI — V ст. до н. е., спочатку в нього не було багато послідовників). У середньовічному суспільстві встановлюється панування релігії і релігійної моралі. Це було зумовлено потребою у наведенні більшої впорядкованості у людських відносинах. Релігійна мораль увібрала низку загальнолюдських норм, які були вироблені протягом попередніх часів (заборона вбивства, кровозмішення, замахів на власність тощо). З одного боку, в межах панування тієї чи іншої релігії створювався вельми дієвий механізм підтримки єдиного морального простору, незалежно від етнічних відмінностей та державних кордонів. З іншого боку, релігійна мораль заперечувала людські радощі, проповідувала аскетизм, рабську покірливість. Часто мали місце подвійна мораль для священнослужителів, гоніння на адептів інших вірувань, розв'язування релігійних війн тощо. Як ідеологічна основа світові релігії відіграли важливу роль у становленні державності і формуванні сильних держав — Візантійської імперії, імперії Карла Великого, Священної Римської імперії, Київської Русі, Арабського халіфату. Під впливом релігії перебували культура в цілому, наука й освіта зокрема. З одного боку, вона сприяла їх розвитку, з іншого — панував жорсткий ідеологічний диктат.

Другий цикл був зумовлений насамперед несумісністю всевладдя релігійних догматів та гуманістичних начал епохи Відродження. Його відлік ведеться з Реформації, чий початок пов'язаний з виступом у 1517 р. доктора богослов'я Мартіна Лютера. Головними наслідками цього руху були злам диктатури католицької церкви, виникнення нових християнських віросповідань, церков, незалежних від Риму. Посилилися чинники, що сприяли зміцненню світської влади і розвиткові національних держав, виробленню нових підходів до проблем політики і права, які з часом зумовили розвиток буржуазно-демократичних свобод. Нові напрямки релігії і церкви були пристосовані до умов буржуазного суспільства і мали значний вплив на його економічне життя. Католицька церква відповіла Контрреформацією (середина XVI — XVII ст.) з її релігійними війнами, інквізицією, орденом єзуїтів, жорсткою цензурою, боротьбою з єретиками. Боротьба релігійних течій мала місце і у православній церкві, в ісламі, буддизмі.

Третій цикл обіймає період з XVIII до останньої третини XX ст. Головною тенденцією є поступова втрата світовими релігіями панування у сфері духовного життя, в політиці та економіці. Від часів Просвітництва місце релігії як стрижня духовного життя суспільства (насамперед на Заході, пізніше у деяких країнах Сходу) поступово займає ідея наукового прогресу, побудови суспільства на раціональних засадах згідно з потребами розуму, тією чи іншою доктриною. Кілька буржуазних та не буржуазних ідеологій (деякі з останніх, наприклад марксизм — ленінізм або маоїзм оголошувалися "єдино вірною наукою") справляють значний вплив на політичне, економічне, соціальне, духовне життя окремих держав та їх об'єднань. У цей час посилюється тенденція секуляризації1, що почалася в Європі ще у часи Відродження і продовжилася в більш пізні часи. Секуляризація — це широкомасштабний процес послаблення, витіснення, обмеження впливу релігійних інститутів, заміни релігійної системи цінностей світською. Результатом впливу процесів секуляризації можна було б вважати загальне ослаблення релігійності у світі, особливо в XX ст. Однак, починаючи з його останньої третини, ситуація в релігійному житті людства набирає іншого вигляду.

Четвертий цикл, розпочавшись в останній третині минулого століття, продовжується і нині. Його характерною рисою є динамічне збільшення релігійних організацій і чисельності віруючих. Це явище одержало назву релігійний ренесанс, або релігійний ревайвалізм1. Всупереч твердженням про те, що "під впливом науково-технічного прогресу відбувається криза релігійної свідомості" і що "відмирання релігії неминуче", релігія залишається пануючим світоглядом для більшості населення Землі. Найрелігійнішими країнами вважаються Індія, Польща і США. Останніми роками зростання релігійності спостерігається на території колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Парадоксальним виглядає зростаючий інтерес до релігії на тлі вражаючих досягнень НТП. Однак релігійний ренесанс значною мірою пов'язаний із кризою принципу раціоналізму, що втілився саме у розвиткові науки і техніки. Створене на їхній основі індустріальне суспільство поставило під загрозу існування самого людства (зброя масового знищення, екологічні проблеми, вичерпання ресурсів, катастрофічна нерівність народів і т. ін.). Надії на те, що наука "вирішить" усі проблеми, що ускладнюють життя, не виправдалися. Позиції культу розуму, науки, техніки різко похитнулися. Людина усвідомила небезпеку науково-технічного прогресу, позбавленого духовного виміру, що зумовило зростання і поширення ірраціоналізму, інтересу до інтуїтивних форм пізнання, що, у свою чергу, сприяло зміцненню позицій релігійної свідомості.

Особливо варто сказати про постмодерністську культуру, сформовану Заходом2. Головне в постмодернізмі — заперечення влади й обмежень, у тому числі норм, правил, традицій, авторитетів, у кінцевому підсумку якої-небудь визначеності, що "сковує волю". Визнане заперечується, єднання руйнується, прийняті раніше орієнтири відкидаються. В результаті свобода перетворюється в хаос і невизначеність. Переважаючим психологічним станом стає почуття невпевненості і тривожності. Добре відоме народне прислів'я "Коли тривога — до Бога". "Історичні періоди невизначеності, — за словами Л. Туроу, — завжди характеризуються піднесенням релігійного фанатизму. Люди не миряться з невизначеністю, і багато хто шукає порятунку у вірі, коли несталість фізичного буття стає нестерпною. Люди рятуються від економічної невизначеності довколишнього реального світу у світі релігії, що гарантує їм порятунок, якщо вони дотримуватимуться продиктованих правил". Має місце надзвичайне ускладнення сучасного життя, небачене прискорення усіх процесів, зростання у геометричній прогресії обсягу інформації. Все це ставить у надзвичайне становище людину як біологічну істоту. Людина виявилася неготовою до швидкої адаптації: впродовж XX ст. у світі відбулося більше змін, ніж за всю попередню історію. Непосильні темпи соціодинаміки, що перевищують адаптивні можливості людини, змушують шукати опори у чомусь стабільному, що допоможе їй зрозуміти світ і своє місце у світі. Релігії пропонують не тільки пояснення, духовний стрижень, але й захист, насамперед психологічний. Справа у тому, що в структуру людської психіки закладено категорію надії, без якої людям дуже важко, майже неможливо пройти свій життєвий шлях. Релігія дає цю надію. У фрагментованому суспільстві людині необхідно знайти спільність, членом якої вона себе буде усвідомлювати. Причетність дає відчуття захищеності. Можливо, невротизуюче життєве середовище підсилює інфантилістські й патерналістські настрої людини, її бажання знайти "родину" і "Батька", які зрозуміють, поясаліють, вибачать і піклуватимуться.

Таким чином, релігійний ревайвалізм як загальносвітова тенденція обумовлений насамперед прагненням і стійкою потребою людини знайти духовну опору і впевненість в умовах сучасної кризи, численних загроз, потрясінь, розчарувань. Для громадян колишнього СРСР крім вищеназваних обставин додаються також розпад соціалістичної системи, що вважалася найбільш прогресивною і непорушною; крах ідеології комунізму (не можна стверджувати, що в неї щиро вірили, однак чимало психологічних настанов вона все-таки сформувала з погляду "впевненості в завтрашньому дні"); прагнення вціліти у жахливо мінливому соціумі; реакція на примусовий атеїзм і бездуховність. Має місце також прагнення відновити розірваний зв'язок із традиціями національної культури, а також задіяти всі можливості відродження країни, зміцнити її державність. Деякі політичні лідери у відродженні віри бачать запоруку вирішення багатьох державних проблем.

Віра дійсно деякою мірою виконує консолідуючу роль, особливо в традиційних суспільствах. Однак в умовах диференціації сучасних суспільств, плюралізму, одна традиційна релігія навряд чи здатна справитися із завданням. Релігія може водночас служити і об'єднанню, і бути джерелом конфліктів. Історія знає чимало тому прикладів. Сучасна Україна також не уникла міжконфесійних сутичок. У зв'язку з цим особливо примітний той факт, що більше всього не миряться між собою представники християнських церков. Можливо, це протистояння можна розглядати як підтвердження того, що міжконфесійні суперечки — це не стільки суперечки стосовно віри, скільки щодо впливу на паству, яка несе гроші до церкви.

На глобальному рівні нинішній цикл в історії релігій характеризується також серйозною проблемою міжконфесійного протистояння. Після того, як біполярна система світу змінилася "новим світовим безладдям", на тлі глобалізації на поверхню вийшли процеси, раніше відсунуті на задній план протистоянням капіталізму і соціалізму. Мова йде про загострення давніх етноконфесійних конфліктів. Саме релігійні і національні рухи, особливо в економічно відсталих країнах, сьогодні мають найбільший деструктивний потенціал. Для багатьох народів "світові правила гри" задаються представниками інших вір і держав. Це підриває основи звичного існування, сприяє проникненню "чужих" ідей, цінностей, моделей поведінки. В умовах, коли руйнується звичний світ, об'єднання навколо відомих джерел ідентичності допомагає людям знайти ґрунт під ногами. Разом із тим знаходяться сили, що прагнуть використовувати подібні настрої для утвердження і зміцнення своєї влади. Створюється основа для агресивного націоналізму і релігійного фундаменталізму, а також їхніх породжень, зокрема геноциду і тероризму. Конфлікти з "іновірцями" сприяють внутрішній інтеграції, створюють почуття єдності.

Міжконфесійні протиріччя і наслідки, що випливають з них, — невідворотна складова історії сучасного світу.

На нинішньому етапі розвитку сучасного світу в його релігійній сфері можна виділити кілька основних тенденцій:

           по-перше, зміцнення позицій у тих чи інших регіонах традиційних для них релігій;

          по-друге, зростання уваги до релігій, що не є такими: захоплення людей Заходу віруваннями Сходу, екзотичними культами, а також; найдавнішими язичницькими ритуалами, магією тощо;

         по-третє, поява "нових релігій";

          по-четверте, поява і поширення так званої "бідної релігії".

Розглянемо у стислому вигляді характеристики найбільш впливових у сучасному світі релігій. Почнемо з найбільшої за кількістю віруючих християнської (виникла у І ст. н. е.). Вона розглядається першою тому, що саме під її впливом сформувалася європейська цивілізація (пізніше переросла у міжрегіональну захід ну), яка здійснює ось уже кілька століть вестернізацію решти світу. Сто років тому християни становили 34,5 % населення планети, сьогодні — 33,9 %. Щорічне їхнє зростання приблизно відповідає темпам збільшення населення Землі. Цю світову релігію, у певному розумінні, поки можна назвати "європейською", оскільки з 2 млрд. християн 560 млн. проживають у Європі. У Латинській Америці сьогодні нараховується 480 млн. християн, в Африці — 360, у Північній Америці — 260 млн. У християнстві сформувалося три основних напрями: католицизм, протестантизм і православ'я.

Католицизм, остаточно відокремившись від православ'я у 1054 р., до початку Реформації був панівним віровченням і церковною організацією на території Західної Європи. З початком Великих географічних відкриттів його як "істинну віру" конкістадори і переселенці з Іспанії, Португалії та інших європейських країн принесли на територію Південної Америки. Пізніше католицькі місіонери докладали зусиль у наверненні до своєї віри населення інших регіонів. Протягом століть католицизм відрізнявся суворою ортодоксальністю, догматизмом і консервативністю. Однак його панування, що здавалося непорушним, істотно похитнула Реформація. Радикальна реакція Контрреформації у вигляді релігійних воєн, розгулу інквізиції, нетерпимості до будь-яких форм інакомислення не змогли перебороти зростаючого впливу протестантських вчень та інших нових віянь у духовній сфері, повернути колишню велич католицької церкви. Ситуація змінювалася кардинально. Поступово Римська католицька церква приходить до усвідомлення необхідності оновлення, змін у взаєминах зі світом.

Спочатку вона різко виступала проти принципу індивідуалізму і лібералістської політики, засуджувала систему вільного ринку як "гріховний лад". Тим самим католицькі діячі не просто захищали "інтереси феодальної реакції", а й відбивали настрої тих різнорідних соціальних прошарків, для яких пристосування до вимог ринкового господарства було особливо болісним, а розрив традиційних соціальних зв'язків переживався дуже гостро. Однак до середини XIX ст. католицизм відмовився від опозиційного ставлення до буржуазного ладу. Поступово його соціальні позиції почали все більше зближатися з позиціями протестантизму. Врешті-решт кожна з них у тій чи іншій формі зайняла свою нішу в релігійній свідомості віруючих відповідної країни.

Важливу роль у справі відновлення католицизму зіграв II Ватиканський Собор, на якому протягом 1962 — 1965 рр. майже дві з половиною тисячі вищих керівників церкви виробляли і виробили соціальну концепцію. Відповідно до неї, зокрема, засуджувався "нерівний розподіл багатств та існування убогості, наявність країн розвинутих і нерозвинених". Було визнано проблему людини, значення активної соціальної позиції особистості. Незважаючи на те, що воля Всевишнього визначає людські долі, людина має можливість і здатність впливати на те, як складається її життя. Змінювалося ставлення до праці: вона з категорії покарання людини перетворювалася на джерело "власної, приналежної тільки їй чесноти". Повага до людини праці стала характерною рисою соціальної доктрини католицизму (на майже 450 років пізніше, ніж у протестантизмі), а "проблема людської праці — однією зі складових як соціального вчення Церкви, так і самого соціального життя". Від часів II Ватиканського Собору римо — католицька церква не залишає поза своєю увагою жодної скільки-небудь значної проблеми сучасності. Серед цих проблем: права людини, становище жінки, борг бідних держав, демографія, регіональні війни, посткомунізм, клонування, контрацептиви і багато іншого.

Протягом останнього часу змінюється ставлення до інших християн та прихильників інших релігій. Зміни відбуваються в літургії і мові богослужіння. Іншим стає погляд на мирян і ченців, на політичну і соціальну активність, навіть на одяг священиків. Показовими можуть бути такі факти. Перший: зміна переліку "семи смертних гріхів". Раніше він охоплював чреволюбство, розпусту, марнославство, гордоту, гнів, зневіру, грошолюбство. Новітній перелік виглядає так: шахрайство в бізнесі, візит до екстрасенса, читання гороскопів, пияцтво, азартні ігри, аборт, використання контрацептивних засобів, жаданий погляд на законну дружину або чоловіка. Другий: не так давно Ватикан офіційно оголосив заступником усіх користувачів комп'ютерів Ісидора Севільського, очевидно, за видатну вченість. Вважається, що він у VII ст. написав першу енциклопедію. Третій: Папа Іоанн Павло II (помер на початку 2005 р.) спілкувався з віруючими через Інтернет і мобільні телефони. Коясен бажаючий міг надіслати Папі SMS. Наприкінці XX ст. католицька церква навіть визнала свої помилки і гріхи минулих часів: інквізицію, Варфоломіївську ніч, сприяння работоргівлі, хрестові походи та інше. В цілому, можна сказати, що католицька церква, як і християнство взагалі, стає все більш чуттєвою до соціальних змін, хоча і зберігає дистанцію і критицизм щодо суспільства.

Протестантизм сміливо протиставив себе пануванню ортодоксального католицизму. У ході Реформації XVI ст. і пізніше ним формулювалися і формувалися стимули розвитку нової соціальної системи. Нова релігійна свідомість відіграла вирішальну роль у переході західного суспільства на нову стадію соціокультурної еволюції, в утвердженні капіталістичного ладу, у виникненні техногенної цивілізації. Протестантизмом висувалися адекватні їм етичні норми господарської і побутової поведінки, були запропоновані мотивації масової підприємницької діяльності. На основі протестантської етики зароджувався і міцнішав "дух капіталізму", що мав вирішальне значення у виникненні буржуазного ладу і його успіхах на європейському та північноамериканському континентах.

Але до початку Реформації католицька церква вважала найбільшим злочином самостійне читання віруючим Біблії. В основі лежали причини суто економічного характеру. Заповіти Господні, тобто настанови, як треба жити, аби не потрапити до пекла, були відомі тільки священнослужителям. До них треба було йти за цим знанням і нести гроші. За самостійне читання Біблії карали четвертуванням, а донощик одержував половину майна "єретика". Головною ідеєю протестантів стало переконання: людина може спілкуватися з Богом один на один за допомогою Біблії, не потребуючи постійного посередництва церкви. Відстоювання статусу індивіда як прямого і безпосереднього слуги Господа, відповідального перед ним, стало важливим фактором розширення меле індивідуальної свободи, стимулом духовного розкріпачення особистості. Ця обставина була надзвичайно важливою для посилення індивідуалістичної спрямованості усього способу мислення і діяльності людини західної цивілізації тоді і нині.

Католицизм ставив перспективи райського блаженства або пекельних мук у пряму залежність від відносин віруючого з церквою: необхідно було суворе виконання її численних ритуальних розпоряджень і матеріальних пожертв. Навіть гріхи відпускалися за куплені індульгенції. Протестантизм відкинув такий шлях до порятунку. Замість нього він висунув на перший план творчу мирську діяльність як сферу, де виявляється наперед визначений Богом порятунок душі. Буквально: успіх у мирських справах є ознакою богообраності. Особливе місце протестантизм відводив етиці праці. Офіційний католицизм розглядав працю як розплату за первородний гріх, як покарання, а людина праці була йому нецікавою (гідні замилування тільки подвиги в ім'я віри церковників і лицарів — хрестоносців). Протестантизм же бачив у праці найважливішу життєву цінність, священний обов'язок перед Богом, суспільством і самим собою. Перетворення ділового успіху в показник обраності тих, кому призначений порятунок, стало могутнім стимулом ефективного, раціонального господарювання, орієнтованого на одержання прибутку. А капіталізм починається тоді, коли люди прагнуть виробити щось для одержання прибутку, і прибуток не "проїдається", а знову вкладається у "справу" з метою знов-таки одержання прибутку, але ще більшого.

Серед цінностей протестантської етики крім працьовитості були також чесність у стосунках з партнерами, святенність і недоторканність власності, ініціатива і відповідальність, прагнення до постійного професійного вдосконалювання, ощадливість і дбайливість. Проповідувався також "активний аскетизм", тобто вміння задовольнятися малим, обмежувати себе найнеобхіднішим. Розкоші, бездіяльність, потурання своїм слабостям засуджувалися. У примноженні багатства протестанти вбачали свідчення успіху, підтвердження того, що благочестива праця є богоугодною. Збагачення стає релігійно-етичною місією, якій все має бути підпорядковано. Праця постійно примножує надбання віруючого, йому не можна ніколи насолоджуватися життям, аби не втратити своє благочестя. Для такого менталітету час набуває буквальної цінності як фактор збагачення: "час — гроші". Свято, навпаки — марнування часу. Через це у протестантських країнах було скасовано численні свята. Отже, головна історична заслуга протестантизму полягає в тому, що його ідеї сприяли формуванню ринкової системи і відповідного їй менталітету, стимулювали економічне зростання.

У протестантизмі споконвічно було кілька самостійних напрямків, головні з яких — лютеранство і кальвінізм. Однак у сучасному світі не менше 25 тисяч рухів можуть бути визначені як протестантські. І ця цифра постійно збільшується. Протестантизм нині стає найбільш строкатим, суперечливим, але і найбільш динамічним християнським анклавом, що не має чітко окреслених меж.

Православ'я — один з найдавніших напрямків у християнстві. Воно виникло з поділом у 395 р. Римської імперії на Західну і Східну. Богословські основи визначилися у Візантії у IX — XI ст. Як самостійна церква остаточно оформилося в 1054 р. Поступово православ'я розділилося на декілька автокефальних (незалежних, самоврядних) церков, що стало джерелом численних суперечок. Так, протягом останніх ста років відбувалися і продовжують відбуватися невпинні конфлікти навколо надання автокефалії для Болгарської, Албанської, Грузинської, Польської, Американської, Української православних церков.

Східнохристиянська конфесія є надзвичайно консервативною. Православна свідомість орієнтована на аграрно-патріархальне суспільство, у ній чітко простежується антибуржуазність. Можна говорити про "непрактичність" східного християнства. Це почасти пояснюється тим, що в нього із західним християнством різні духовні тини. У західному християнстві — петровський духовний тип. Апостол Петро — особа дієва, активна, практична, заповзятлива, орієнтована на зовнішнє практичне життя, на вирішеній! "земних" проблем. У православ'я — іоаннівський духовний тип. Апостол Іоанн більше тяжів до внутрішнього споглядального життя (одна з провідних рис східного менталітету), ніж до зовнішнього практичного. Тому найвищою є праця молитовна і споглядальна. У православ'ї інтерес до практичного, господарського життя витіснився орієнтацією на вічне і позачасове, пошуками абсолютного добра і абсолютної правди. Абсолютне добро й абсолютна правда, за православною переконаністю, полягає в рівності, а рівність не може бути в складності, тільки в простоті.

Православ'я базується на цілісності синкретичної свідомості і синкретичного, слабко розчленованого світу. Процеси буржуазного розвитку неминуче розмивають таку цілісність. Пов'язана з капіталізмом модернізація не можлива без ускладнення й автономізації особистості. Вона розхитує соціокультурний і ментальний базис православ'я, що тяжіє до простоти і соборності2 — єднання соціуму, що не припускає вичленовування індивідів. Тобто релігійні настанови православ'я не відповідають принципам ринково орієнтованої особистості. Автономна особистість онтологічно3 протистоїть православному культурному космосу. Особистісна автономізація виявляється в соціальному розшаруванні суспільства. Цілісний духовний світ православ'я постає перед загрозою дезінтеграції.

Парадоксально, але в історії найбільш великої православної держави — Російської імперії — надзвичайно консервативна релігія стала одним з факторів, що обумовили грандіозну соціальну революцію, хоча значно постраждала після її перемоги. В результаті процесів, що відбувалися в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст., країна підійшла до порогу фазового переходу. Розвиток капіталізму призвів до того, що обсяг нетрадиційних, буржуазних елементів у культурі і суспільстві досяг межі, за якою неминуче відбулася б зміна якісних характеристик соціуму. Розпад традиційного світу й ускладнення системи соціальних і культурних зв'язків відчувалися більшістю суспільства як загроза. Частина інтелігенції не вписалася в нову реальність. Саме вона створила ідеологію більшовизму, об'єктивний зміст якої полягав у реставрації соціокультурних умов, що забезпечують збереження нерозчленованого соціального абсолюту (пізніше — "великий єдиний радянський народ"). На відміну від реставраційних, патріархальних утопій1 ця ідеологія припускала індустріалізацію, подальший економічний розвиток країни. Коли вона зустрілася з гігантською патріархальною масою, яка опиралася ускладненню світу і розпаду соціального абсолюту, її перемога стала невідворотною.

Надалі в країні відбувалося послідовне спрощення соціальних і культурних структур, гомогенізація суспільства, тобто створення з нього однорідної маси. Однак в умовах зовнішнього світу, який ускладнюється, гонки озброєнь, "холодної війни", "викликів" науково-технічного прогресу потрібно було реагувати — здійснювати модернізацію. Проте проблеми погодясування високих технологій з консервацією синкретичної свідомості залишалися невирішеними. Більшовицькі ідеї застарівали, радянські люди усе більше піддавалися привабливості західного способу життя. Влада поступово втрачала контроль над економічними, соціальними, культурними процесами. Виходячи із засад світової політики, комуністична ідеологія відтворила традиційне протистояння східного і західного християнства — протистояння Росії Заходу. Радянська імперія протистояла цивілізації християнського Заходу. Боротьба з "імперією Зла", як охрестив Радянський Союз американський президент Р. Рейган, згуртувала західний світ і обумовила його якісний стрибок — в результаті чергової науково-технічної революції передові країни перейшли на стадію постіндустріального суспільства. Соціалістичним державам такий прорив не вдався, що стало однією з причин їхнього історичного провалу. Після нього для посткомуністичних країн проблема модернізації набула особливої гостроти. Кожна з них шукає свій шлях її розв'язання. У країнах з переважанням православ'я ситуація ускладнюється тим, що необхідна модернізація всіх сфер життя суспільства неминуче розмиває традиційне суспільство, веде до руйнування найбільших глибинних основ культурного космосу. Деякі політичні лідери у відродженні віри вбачають головний засіб "прориву у світле майбутнє", тобто модернізації, а православ'я цій модернізації об'єктивно протидіє.

На мели XIX — XX ст. більшість соціологів була впевнена, що до XXI ст. християнська релігія перестане існувати. Однак вона залишається найбільшою кількісно і, за прогнозами, у 2200 р. до різних її конфесій буде належати близько 37 % населення Землі. У 2050 р. буде приблизно 3 млрд. християн. Однак ера західного християнства закінчується. Вже у 2025 р. стрімке зростання населення Африки і Латинської Америки істотно змінить статистику. З 2,6 млрд. християн приблизно 633 млн. будуть жити в Африці, 640 — у Латинській Америці, 460 млн. — в Азії. Європа з її 555 млн. опиниться на третьому місці. Йдеться про зростання чисельності південного християнства.

Попри всю різноманітність християнських конфесій є прагнення до їх об'єднання. Воно оформилося в XX ст. у рух за єдність християн і одержало назву екуменічного. Воно ґрунтується на усвідомленні неприродності і гріховності поділу між християнами. Водночас екуменізм став відповіддю на виклик, кинутий християнству як тоталітаризмом, так і секуляристським релятивізмом2. З іншого боку, зовнішнім стимулом до об'єднання став культурний і політичний тиск з боку нехристиянських країн, насамперед ісламських, населення і політичний екстремізм яких стрімко зростають. Можна вважати, що екуменізм виник і як психологічна реакція християнської громадськості Європи на звуження свого культурного ареалу під тиском віруючих інших конфесій. Ініціатива в екуменічному русі належала протестантським деномінаціям (Единбурзька конференція 1910 р.). Відтоді протестантські церкви відіграють у ньому провідну роль. Однак не можна сказати, що цей рух на сьогодні є сильним і впливовим.

Другою за значенням у сучасному світі і наймолодшою з трьох світових релігій є іслам, або мусульманство. Жодна інша релігія в наші дні не привертає такої уваги і не викликає стільки дискусій. Попри всю традиційність її можна назвати найсильнішою і найбільш життєздатною релігією сучасності. На початку XX ст. її прихильники становили 13 % населення планети, чверть століття тому — 18, у 2000 р. — 20 %, тобто більш мільярда осіб (2 млн. мусульман проживають в Україні). У 2003 р. їхня чисельність становила більше 1 млрд. 300 млн. осіб, тобто понад чверть загального народонаселення. До 2025 р. частка зросте приблизно до 30 % . За прогнозами ООН, через 20 — 25 років кожний третій житель Землі буде мусульманином.

Відлік історії ісламу ведеться від початку VII ст. і пов'язаний з діяльністю Пророка Мухаммада. Первісно це було вірування невеликої групи його послідовників. Але досить швидко, за макроісторичними мірками, воно перетворилося в одну з трьох світових релігій. На відміну від інших регіонів, де спочатку створювалися держави, а потім для їх зміцнення використовувалися ті чи інші релігії (прикладом може бути християнство для Київської Русі), іслам споконвічно виступав як державотворча сила. Саме на його основі склалася могутня теократична держава середньовіччя — Арабський халіфат, що простягнувся від півдня Іспанії до басейну Інду. Хоча пізніше він розпався, однак ідея його відтворення дотепер надихає радикальних ісламістів. У наш час світ ісламу охоплює майже 50 країн. Водночас істотно зросла імміграція мусульман до інших регіонів, особливо у Європу: у Франції їх нараховується понад 5 млн., у Німеччині — більше 3,2, у Великій Британії — понад 2, в Італії — 1 млн., Голландії — більше 800 тис. і т. д.

У період середньовіччя мусульманський Схід переживав розквіт, за рівнем культури багато в чому випереджаючи європейські країни. Однак поступово намітилися ознаки відставання і застою. До XVIII ст. першість Заходу стала незаперечною. Навіть у наші дні серед вчених світу всього 1 % становлять мусульмани . В одному Ізраїлі більше вчених, ніж у цілому мусульманському співтоваристві. Однак в останній третині XX ст. все виразніше виявляється так зване ісламське відродження. Серед інших його причин на першому місці — глибоке розчарування і фрустрація. Вони є наслідком того, що спільнота прихильників "єдино вірного вчення" виявилася у сучасності на узбіччі, переживає занепад, змушена безсило дивитися, як "невірні" визначають долі людства і правлять світом.

Іслам — це більше, ніж релігія. Це також спосіб життя, єдиний світогляд. Іслам сприймається прибічниками як основа життя і мірило всіх речей. На відміну від інших співтовариств в ісламському світі дотепер залишилася монополія духовних вождів, "охоронців віри". Вони всіма силами намагаються зберегти традиції від "мудрувань гяурів", іншими словами, від нововведень, що приходять від не мусульман, — у вузькому сенсі слова, від модернізації — у широкому. Будь-які соціальні форми і будь-які зміни повинні оцінюватися, виходячи із настанов шаріату1. Тут немає "світської" сфери життя, байдужої з погляду релігії, і тому — здатної до еволюції. А духовні авторитети не йдуть на видозміну системи поглядів так, щоб вона перестала виступати основою для підтримки вічної напруженості у взаєминах між Дар аль-ісламом ("обителлю ісламу") і Дар аль-хабром ("обителлю війни"). До другої частини світу — "невірних" — підтримується нетерпиме ставлення. Один із провідних ідеологів мусульманського світу — іранський аятола Хомейні у свій час визначив: "Одинадцять речей є нечистими: сеча, кал, сім'я, кістки, кров, собаки, свині, чоловіки і жінки — не мусульмани, вино, пиво і піт верблюда, що поїдає свої випорожнення". І ще: "Захід — це лише зібрання неправедних диктатур. Усе людство повинно залізною рукою знищити цих баламутів, якщо тільки воно бажає знову знайти спокій. Якщо ісламська цивілізація буде правити Заходом, нам більше не доведеться зносити цю варварську поведінку, негідну навіть диких звірів". Лідер "Аль-Каїди" Абу Мусаба аль Заркаві сформулював: "Невір'я в Аллаха — достатня підстава для вбивства невірного, що б він не робив і де б не знаходився". Зрозуміло, що на такому переконанні зручно зростати ідеї джихаду у її войовничій інтерпретації. Така ідея логічно веде до виправдання тероризму.

Необхідно особливо підкреслити, що виникнення сучасних екстремістських течій не було результатом еволюції самого ісламу. Джерелом ставали ті течії та організації, які намагалися привласнити собі право виступати в ролі єдиних справжніх речників інтересів і прагнень мусульманської умми (общини, спільноти). Усі вони, ставлячи перед собою мету реісламізації суспільно-політичного життя у мусульманських країнах, реформування його за критеріями "чистого", первісного ісламу, належать до особливої політичної ідеології, яка характеризується терміном "ісламізм"1. На відміну від фундаменталістів, ісламісти виступають не за "повернення до минулого". Вони — за підкорення собі шляхом політичної боротьби сучасного суспільства та його технічних засобів. Ісламізм дискредитує іслам в очах усього не мусульманського світу, оскільки терористичні акти ісламістських діячів усе більше сприяють ототожненню слів "мусульманин" і "терорист". Навряд чи таку реакцію на процеси глобалізації, що нині відбувається, можна вважати адекватною.

Третьою світовою релігією є буддизм. Він виник у VI — V ст. до н. е. в Індії. Через кілька століть він перейшов її кордони і зміцнив свої позиції в багатьох країнах Азії (Китай, Японія, Непал, Таїланд, Цейлон, В'єтнам, Монголія та ін.).У наш час буддизм став дуже популярним також. у країнах Європи й Америки. Деякі зірки шоу — бізнесу позиціонують себе як ревних буддистів. Серед них можна назвати американських актора Р. Гіра і співачку Мадонну, російського композитора і співака Б. Гребєнщикова та інших. Оскільки буддизм індиферентний до усього національного, то як світова релігія він приймається представниками багатьох етносів. Деякі релігієзнавці вважають буддизм згасаючою релігією, посилаючись на те, що в 1900р. його послідовники становили 20 % світового населення, а в 2000 р. — тільки 5 %. Однак його вилив у майбутньому поки важко однозначно оцінити. Зі зростанням — економічним і політичним — таких країн, як Китай, Японія, Таїланд й інших, — можна припустити, що він не втратить свого статусу.

Майже від початку свого існування буддизм розділився на 18 сект. Потім додалися особливості тих країн, де він набув поширення, переплетення з іншими релігійними течіями, включення інших божеств. Тобто навряд чи можна сьогодні вести мову про єдиний буддизм. Однак яких би форм у своєму розвиткові не набула ця віра, її центральним принципом є релігійна ідея про необхідність звільнення від пут "земного" існування (втечі від світу). Прихильники буддизму стверджують, що їхня віра проголошує мир і самопожертву і не схильна набувати войовничого характеру. Тому буддизм меншою мірою, ніж християнство і мусульманство, виявив себе бойовою політичною силою. У ньому багато людей шукають заспокоєння в умовах сучасного бурхливого світу.

Крім трьох світових релігій з їхніми численними течіями є чимало інших. Значимість деяких визначається чисельним потенціалом їх прихильників. Так, усе більшу увагу привертає до себе індуїзм. Це викликано насамперед зростанням населення Індії, де приблизно 83 — 85 % жителів сповідують саме цю віру. Очікується, що незабаром країна за чисельністю народонаселення обійде Китай і стане найбільшою державою світу. Якщо в 1900 р. індуїсти становили 13,7 % населення Землі, то в 2000 р. — 14,7 %. На початку 2006 р. їх було 1 млрд. 80 млн. осіб. Приблизно у 2040 р. населення Індії становитиме 1,5млрд громадян, серед яких індуїстів буде не менше 1,2 млрд. Ця релігія формувалася протягом І тис. н. е. на основі розвитку древньої ведичної релігії і брахманізму, а також асиміляції народних вірувань та інших вір (зокрема, в орбіту індуїзму був втягнений буддизм). Хоча індуїзм і буддизм багато в чому споріднені і підтримують єдину індо-буддійську традицію, між ними чимало відмінностей, зокрема у соціально-політичних орієнтаціях. Індуїзм є глибоко національним. За індійськими законами, кожен житель країни вважається належним до індуїстської релігії, якщо він не обумовив належність до іншої конфесії. У наш час окремі міста і штати Індії прийняли постанови і закони, що забороняють перехід індуїстів у християнство. Відома також гостра конфронтація з мусульманами, що часом приводить до кривавих конфліктів як усередині країни, так і з суміжними державами. Особливу напруженість у цьому регіоні створює протистояння з Пакистаном — державою "чистих мусульман". Ворогують індуїсти також із сикхами.

Індуїзм освячує кастову систему. Хоча Конституція країни від 1950 р. виступила проти будь-якої нерівності, однак кастовість суспільства зберігає свою життєвість. В особливо несприятливих умовах (але до брутальних і жорстоких форм насильства) перебувають нижчі, "недоторкані", які навіть не входять до кастової ієрархії. їх в Індії нараховується понад 160 млн. Серед них поширюються симпатії до інших вірувань, зокрема до християнства. Вже 23 млн. "недоторканих" прийняли його, і багато десятків мільйонів готові наслідувати їхній приклад. Тобто збільшується небезпека того, що через вступ багатьох "недоторканих" у цю конфесію християнський Захід потрапить у стан протистояння з потенційно найбільш населеною країною світу. Останнім часом індуїстські фундаменталісти всіляко просувають ідею "індуїстської глобалізації": індуїзм — єдина віра, здатна подолати негативи сучасної цивілізаційної кризи, і підходить він усім. Перспективи подібних трансформацій — більші ніж; проблематичні.

Не відомі перспективи стосовно країни, яка зараз є найчисленнішою у світі. Мова йде про Китай, у якому на початок 2006 р. нараховувалося понад 1 млрд. 306 млн. жителів. Тут здавна шанувалися три віри: даосизм (виник наприкінці VII — початку VI ст. до н. е.), конфуціанство (VI ст. до н. е.), буддизм (прийшов з Індії у II—І ст. до и. е.). Вони склали філософсько-релігійну тріаду (сань цзяо), яка перетворилася на духовний стрижень китайської культури. Китайці надзвичайно шанують власні традиції. У свій час маоїстське керівництво КНР намагалося підірвати вплив релігій, що було притаманним всім революціонерам, націленим на комунізм. Однак після смерті "Великого керманича" у 1976 р. до влади прийшов Ден Сяопін. Він зумів з'єднати західні і східні елементи у справі модернізації своєї країни. Серед його інструментарію одне з важливих місць зайняли принципи конфуціанства. З кінця 70-х рр. XX ст. втілюється у життя гасло: "Старожитності — на службу сучасності". Від давнини конфуціанство є основою всього китайського способу життя, принципом організації китайського суспільства, квінтесенцією китайської цивілізації. Ця віра орієнтувала й орієнтує людину на "пристосування до світу". Звідси виходить: якщо світ змінюється, треба змінюватися самим, але не зраджувати свої цивілізаційні засади. В арсеналі нових китайських керівників чимало конфуціанських принципів. Наприклад, переконаність у тому, що суспільство і держава є суворо ієрархізованою пірамідою, і що держава є природною силою, яка здатна захистити свого громадянина. Ієрархічність тісно пов'язана із конформізмом. Вчення Конфуція продовжує сприяти зміцненню поваги громадян до влади і підтримці ними влади у розв'язанні завдань добробуту країни і народу. Це багато в чому сприяло китайському економічному зростанню з його небаченою динамікою. Дисциплінованість, готовність громадян стійко зносити труднощі і без суперечок виконувати накази, додержуватися визначених настанов стали факторами, що забезпечили і політичну стабільність. Також вони сприяли високій виробничій організованості, яка була вкрай необхідною в умовах модернізації. У свій час Конфуцій вимагав від правителів проводити щодо народу великодушну політику, тобто надавати людям певні матеріальні блага. Він вчив, що коли в державі буде достатньо їжі і зброї, тоді народ довірятиме правителю, що буде запорукою ефективного його (народу) використання. Вимога "цінувати народ" втілилася в сучасний курс КНР на досягнення "сяо кан" — "суспільства середньої замояшості", тобто коли на кожного громадянина припадатиме 3000 доларів США у річному ВВП країни. Населення підтримує цей курс. Рівень добробуту порівняно з недалеким минулим зріс і продовжує зростати. Збільшується потенціал всієї держави, яка проголосила побудову "соціалізму з китайського специфікою". Інша думка — це "конфуціанський капіталізм". Свого часу "батько реформ" Ден Сяопін любив повторювати давньокитайську приказку: "Не має значення, якого кольору кішка. Головне, щоб вона ловила мишей".

Можливо, успіхи Китаю, Японії, країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону якоюсь мірою зумовили прагнення жителів Європи і Північної Америки прилучитися до духовних багатств східної релігійної думки, що виявилося у захопленні нетрадиційними вірами. Дає про себе знати також розчарованість у раціоналізмі Заходу, спроби знайти вихід з духовної кризи, гармонізувати відносини з природою, іноді бажання бути оригінальним у своєму оточенні або знайти інший сенс життя, інше коло однодумців. Сукупність багатьох причин пояснює появу величезної кількості релігійних новотворів. Цей процес, що почався ще в XIX ст. і триває нині, відбиває, з одного боку, модернізацію традиційних релігій Заходу і Сходу (необуддизм, неоіндуїзм, неохристиянство та ін.), з іншого — взаємодію різних духовних традицій (наприклад, "чорний іслам", у якому мусульманська віра поєднується з елементами традиційних, язичницьких африканських вірувань). Серед "нових релігій" чимало таких, котрі еклектично1 змішують різноманітні елементи, намагаючись стати ближче до "споживача", обіцяючи досягнення щастя і звільнення від страждань не після смерті, а у земному житті. На чолі таких конфесій стають, як правило, люди, що мають харизму і претендують на "знання істини" як "богообрані". Вони пропонують своєму послідовнику способи гармонізації відносин з навколишнім світом і із самим собою. Деяким віруючим це здається дуже цінним у духовному відношенні.

Однак слід зазначити, що діяльність деяких релігійних рухів насторожує. Прикладом може бути рух "Фалуньгунь" або "Фалунь-Дафа", що виник у Китаї і поширюється останнім часом по інших країнах, у тому числі в Україні. Ця течія обіймає вірування буддизму, даосизму і китайської психофізичної системи Ци-гун. Особлива увага в ньому приділяється розвитку паранормальних здібностей, пророкуванню майбутнього, екстрасенсориці. У самому Китаї "Фалуньгунь" заборонили кілька років тому. У світі ця секта відома масовими самогубствами своїх адептів. Діяльність низки інших релігійних рухів (Велике біле братство "Юсмалос", церкви "Останнього Завіту", церкви "Об'єднання" й інші) також проблематична. Багатьом сектам притаманна авторитарна структура, безапеляційний авторитет ватажка, тривалі обряди. А їхнім членам — асоціальна поведінка, "втеча" від суспільства, родини, друзів, схильність до суїциду.

Однією з тенденцій сучасної ситуації в релігійній сфері є поява і поширення так званої бідної релігії. Її прихильники не називають себе християнами або мусульманами, не носять натільного хреста, не ходять до храмів і не відзначають релігійних свят, часто навіть не знають змісту священних книг. Разом з тим вони визнають існування Бога, вірять у життя після смерті, у кару за гріхи, у торжество справедливості. Вони на свій лад вірять в Бога, однак не розуміють, навіщо ходити в церкву. Вони вважають себе віруючими, називають релігію необхідною умовою існування, однак не беруть участі у релігійній практиці. "Якщо молитва йде від серця, вона обов'язково буде почута", — кажуть вони. Можливо, для таких людей зустріч з церквою не відбулася і через складнощі, пов'язані з цим. Не так просто сприйняти разом незвичну обрядовість, не завжди зрозумілою є мова богослужіння, суворі життєві правила, які треба виконувати. Принаймні їхня налаштованість являє новий тип релігійності, що відрізняється від традиційного і формального типів.

У сучасному світі свою нішу має й атеїзм, тобто система поглядів, що відкидає, виходячи з даних природознавства, усю сукупність релігійних уявлень. Історія минулого століття знає приклади зведення атеїзму до статусу державного світогляду, що набирав руйнівних форм. Після катастрофи тоталітарних систем — релігія переживає відродження там, де раніше не сприймалася. Однак маятник масових вірувань сучасних суспільств буде коливатися між традиційними релігійними віруваннями і безрелігійним світоглядним раціоналізмом. У сучасному плюралістичному світі співіснуватимуть різні конфесії і свобода дотримуватися атеїстичного світогляду. Тверда альтернатива "або — або" змінилася широким спектром вибору.

 

Література

 

Баранников В. П., Матронина Л. Ф. Динамика религиозности в информационном обществе // Социологические исследования. — 2004. — № 9.

Білорус О. Соціоісторичний аспект релігійності людства // Політичний менеджмент. — 2004. — № 1.

Виговсъкий Л. А. Функціональність релігії: природа і вияви.

Хмельницький, 2004.

Еленский В. Христианство и век // Зеркало недели. — 2000.

№6.

Єленський В. Релігія після комунізму. — К., 2002.

Ерасов Б. С. Культура, религия и цивилизация на Востоке: Очерк общей теории. — М., 1990.

Лобжанидзе А. А. Этногеография и география религий: Учеб. пособие для студ. вузов. — М., 2005.

Лубський B. I., Козленке В. М., Горбаченко Т. Г. Соціологія релігії. — К., 1999.

Лубський В. Історія релігій. — К., 2002.

Мирский Г. Исламская цивилизация в глобализирующемся мире // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 6.

Наумкин В. В. Исламский радикализм в свете новых концепций и подходов // Восток. — 2006. — № 1.

Паращевін М. А. Інтегративна роль релігії: історико-соціологічний нарис. — К., 2004.

Рашковский Е. Религиозная сфера и интеллектуальные ресурсы человеческого развития // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — № 10.

Рашковский Е. Ислам в динамике глобальной истории // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 6.

Религии мира и мир религий (интервью с доктором исторических наук А. Уткиным) // Наука и религия. — 2004. — № 11.

Рязанова Л. Релігійний ренесанс: спроба соціологічної діагностики //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2001. — №4.

Суперфин Л. Религия в индустриальном и постиндустриальном мире // Вопр. экономики. — 1993. — № 8.