Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 16

 

ЛЮДСТВО НА ЕТАПІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

Коли почалася глобалізація? ТНК — рушійна сила процесу транс націоналізації світової економіки. Проблеми, які постають перед національними державами. Криза ідентичності, вплив глобалізації на людину. Нова якість життя народів і держав: розвинені країни і ті, що розвиваються. Антиглобалізм і релігійний фундаменталізм — варіанти протидії провідній тенденції світових трансформацій. Сучасна екологічна криза.

У розвитку людства на сучасному етапі взаємодіє чимало різноманітних тенденцій. На першому місці серед них — процеси, що сумарно можуть бути позначені поняттям "глобалізація". Однак труднощі полягають у визначенні цього поняття. Єдиного визначення не існує, як немає єдності думок в оцінках глобалізації. Такий стан справ відбиває зіткнення думок, конфлікт соціальних і політичних інтересів, що має місце на глобальному, регіональному, національному і місцевому рівнях. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широкий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, що посилюється завдяки досягненням науково-технічного прогресу. Інші вкладають у це поняття більш вузьке розуміння, трактуючи її як вестернізацію, пов'язану в процесами постіндустріалізації. Треті пропонують ще більш вузьке трактування: "економічна глобалізація з рисами американоцектризму". Кожна думка має право на існування. І в кожній з них відбивається та чи інша грань реальності.

Попри розходження думок існують і деякі точки дотику. Ніхто не заперечує, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалежно від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов'язана з науково-технічним прогресом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації1. Глобалізація являє собою зростання ролі зовнішніх факторів у відтворенні всіх країн — учасниць цього процесу. За великим рахунком, відбувається становлення єдиного взаємозалежного світу, у якому фактори глобального порядку не тільки скріплюють колись роз'єднані фрагменти, але й справляють на них перетворюючий вплив. Глобалізація здобуває власну логіку й інерцію, все більше впливає і на внутрішній розвиток різних країн. Як "робочий варіант" визначення можна запропонувати такий.

Глобалізація (від англ. Global — "всесвітній") — термін, який використовується для характеристики сучасних економічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових, транспортних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних та інших процесів всеохоплюючого характеру.

Коли почалася глобалізація? Аналіз тенденцій розвитку світу показує, що сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами. Деякі дослідники вважають, що її початковими формами були торгівля і завоювання нових територій (у такому випадку, глобалізація почалася не менш ніж 5 тисяч років тому). Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності, а саме у створенні імперії Олександра Македонського IV ст. до н. е. Завойовані були землі від Середземномор'я до Інду, куди рушили потоки переселенців і де почалася еллінізація місцевого населення1. Прихильники подібного підходу особливо виділяють період II ст. до н. е. — II ст. н. е., коли дві великі імперії стародавності — Римська і Китайська династії Хань — об'єднали величезні простори Євразії, простягнувшись від Атлантичного до Тихого океану. В II ст. до н. е. з'явився Великий шовковий шлях, що з'єднав Піднебесну із Середньою Азією і зробив можливим їх торговий і культурний обмін з Римською державою. Деякі дослідники ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли "світ замкнувся", тобто практично не залишилося невідомих земель. Особливе значення надається освоєнню Нового Світу й утворенню колоній, де почала здійснюватися вестернізація, з одного боку, і які ставали частиною світової економічної системи, що складалася, з іншого.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. ступінь інтегрованості національних економік у світовий економічний простір був дуже значним. Перша світова війна була війною насамперед за перерозподіл вже поділених ринків. Тобто вона виявилася спробою розв'язати глобалізаційні вимоги сильних і слабших акторів економічної глобалізації. В результаті світової бійні лідером стали Сполучені Штати. Вони прагнули домінувати і в економічному житті, в якому посилювалася взаємозалежність між провідними країнами світу. Цю взаємозалежність продемонструвала Велика депресія 1929 — 1933 рр. Розпочавшись у Сполучених Штатах, вона вразила цілі регіони, значно загальмувавши їх економічний поступ. І США, й інші держави запровадили дуже сильні протекціоністські заходи в торгівлі, обмеження на рух капіталу. Тільки у 50 — 70-х роках минулого століття було відновлено тенденції до глобалізації. Віхами на шляху глобалізації можна вважати вільну торгівлю, революції в техніці і технологіях, інформатизацію, надзвичайне зниження митних бар'єрів (з 60 % до Другої світової війни до сучасного рівня в 5 — 6 %), втрату національною валютою свого "патріотизму" (особливо це стосується американського долара), перемогу капіталу над національними інтересами і т. ін.

 

Особливо значною була глобальна геополітична революція XX ст., що призвела до розпаду всіх колишніх імперій — Австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, а також Радянського Союзу. Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони більш прозорими. Були зламані нездоланні колись бар'єри на шляху переміщення чотирьох "і": інвестицій, індустрій, інформації й індивідів, що відкрило дорогу процесам сучасної глобалізації.

Історія XX ст. знає кілька спроб здійснення проекту глобалізації під егідою тієї чи іншої держави, що прикривалася певним політичним прапором. Першим за часом оформлення був проект комуністичної Росії, що стала на чолі III Інтернаціоналу. У маніфесті цієї потужної міжнародної організації проголошувалося: "Національна держава, давши могутній імпульс капіталістичному розвитку, стала занадто тісною для розвитку продуктивних сил... Перед нами, комуністами, постає завдання полегшити і прискорити перемогу комуністичної революції в усьому світі". Частковою реалізацією цього плану стало існування світової соціалістичної системи. Другим за часом виникнення був фашистський проект Німеччини, що претендувала на світове панування. На сьогодні залишився третій претендент на верховенство в процесі глобалізації — Сполучені Штати Америки, що прагнуть до "перемоги демократії на всій планеті".

У роки "холодної війни" США активно стимулювали торгову лібералізацію та економічне зростання, вбачаючи в них ефективні засоби боротьби з комуністичною загрозою. Після поразки соціалізму глобальна економіка часто ототожнюється із "глобальним капіталізмом". Дійсно, глобалізація стала результатом капіталістичної економічної інтеграції протягом останніх століть. В "Енциклопедії соціальних наук", виданій у Лондоні у 1996 р., зазначається: "Розвиток світової економіки має довгу історію, датовану, щонайменше, XVI століттям і пов'язану з економічним та імперським експансіонізмом великих держав. Глобалізація належить до більш продвинутої стадії цього процесу розвитку. Глобальна економіка є такою, в якій всі аспекти -— сировинні і трудові ресурси, інформація і транспорт, фінанси, розподіленім, маркетинг — є інтегрованими чи взаємозалежними у всесвітньому масштабі... Сили глобалізації мають тенденцію до розмивання цілісності й автономії національних економік".

Для сучасної світової економіки притаманним є стрімкий процес транснаціоналізації, у якому рушійною силою виступають транснаціональні корпорації (ТНК). За даними ООН, нині у світі існує понад 65 тисяч ТНК, які мають у різних країнах більш ніж 500 тисяч філіалів, у яких зайнято понад 74 млн. осіб. Ядро світогосподарської системи становлять 500 ТНК з практично необмеженою економічною владою. Економічну могутність великих ТНК можна порівнювати з ВВП середніх країн. Нині провідну роль у глобальних процесах відіграють ТНК США, які за характером і масштабом торгово-інвестиційної експансії випереджають промислові і фінансові компанії інших країн. Але цей розрив поступово зменшується за рахунок посилення позицій ТНК держав Західної Європи і Японії, а також появи ТНК країн, що розвиваються (Індії, Бразилії, Південної Кореї, Тайваню та ін.) Сьогодні ТНК контролюють понад 50 % світового промислового виробництва, 67 % міжнародної торгівлі, понад 80 % патентів і ліцензій на нові техніку, технології, ноу-хау, майже 90 % прямих закордонних інвестицій. Практично вся торгівля сировиною на світових ринках контролюється ТНК. У тому числі: 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, залізною рудою; 85 — міддю, бокситами; 80 — оловом, чаєм; 75 % — натуральним каучуком, сирою нафтою. Як правило, ТНК — це багатогалузеві компанії, їх діяльність широко диверсифікована. Наприклад, кожна з 500 найбільших ТНК США має в середньому підрозділи в 11 галузях, а найбільш потужні охоплюють 30 — 50 галузей.

Створення ТНК, вихід процесу відтворення за національні рамки диктувалися технологічними й економічними закономірностями, процесом інтернаціоналізації відтворення. Зважений підхід до оцінки ролі ТНК у сучасному світі змушує визнати, що транснаціоналізація капіталу в основі своїй є закономірним процесом, який прискорює соціально-економічний розвиток. Вона сприяє поширенню нових технологій, форм організації виробництва, управління і маркетингу, залученню в обіг і ефективному використанню трудових і природних ресурсів, зменшенню трансакційних витрат, полегшуючи тим самим здійснення великих міжнародних проектів. У рамках ринкової економіки транснаціоналізації капіталу немає альтернативи. Усі держави, включаючи й Україну, зацікавлені у розширенні і вдосконаленні діяльності ТНК. Добробут країни, її участь у міжнародному розподілі праці, міра інтегрованості у світове господарство і, врешті-решт, її міжнародна конкурентоспроможність все більшою мірою залежать від того, наскільки успішною є діяльність ТНК, які базуються в її економіці. Окрім того, капіталовкладення ТНК в іноземну економіку — це активний засіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. Це досягається за рахунок створення за кордоном нових ринків і експорту частини продукції у створені закордонні філіали. Таким чином, для країни базування відкривається доступ до нових великих ринків. Аби взаємодіяти з ТНК як в Україні, так і на світових ринках, треба створювати власні, українські транснаціональні структури, як це зробили раніше Китай, Росія, Індія, Індонезія, Мексика та інші, не кажучи про більш розвинені країни, де існують сотні ТНК. Досвід цих країн свідчить, що національний капітал здатен витримувати конкуренцію з ТНК тільки тоді, коли він сам структурується у потужні фінансово-промислові об'єднання, адекватні міжнародним аналогам. Потрібна також здатність здійснювати активну зовнішньоекономічну політику в умовах глобалізації.

Разом із тим існує чимало проблем, пов'язаних з тією діяльністю ТНК, яка суперечить інтересам держав, що приймають. До таких проблем належать: придушення своєю силою місцевих фірм; встановлення монопольних цін; порушення законів, наприклад, приховування прибутків від оподаткування шляхом перекачування їх з однієї країни в іншу; хижацька експлуатація природних і трудових ресурсів; забруднення довкілля; організація "втечі мізків" у материнську компанію; протидія реалізації економічної політики держав, що приймають. Все це зумовлює необхідність вбудовування у ринкові відносини системи стримувань та противаг, які були б здатні обмежувати негативні економічні і соціальні наслідки і крайнощі діяльності ТНК.

Окремо слід сказати про фінансову глобалізацію, якій значно сприяли електронні технології. У міжнародній фінансовій комп'ютерній мережі з легкістю перекидаються величезні кошти з одного кінця світу до іншого. Щоденний обсяг цих трансакцій перевищує 1 трильйон доларів. При цьому зростає відокремлення фінансових потоків від реальної сфери виробництва і торгівлі. Щоденний обсяг валютних торгів взагалі багаторазово перевищує вартість товарів і послуг, що реально обмінюються . Виникає "економіка казино" з усією своєю непередбачуваністю. Серйозні спостерігачі вже давно попереджають про можливість фінансового краху. Ця небезпека пов'язана з тим, що американський долар виступає в ролі світової валюти. Однак, з одного боку, Федеральна резервна система США неспроможна контролювати фінансову ситуацію, яка далеко вийшла за національні рамки. З іншого боку, США та міжнародні фінансові організації ще у 1970-х роках відмовилися від золотовалютного стандарту. Через це було втрачено не надто досконалу, проте єдину міру оцінки грошей. Внаслідок цього долар та інші валюти вимірюються виключно тим, як їх оцінюють торговці та валютні спекулянти. Це зумовлює небезпеку грандіозного фінансового колапсу. Разом із тим електронні технології створили нові можливості для криміналізації. Коло учасників є дуже широким — від одинаків, які грабують банки, зламуючи їхні комп'ютерні коди, до "кримінальних ТНК", які займаються відмиванням брудних грошей, наркобізнесом, торгівлею зброєю, нелегальною імміграцією та іншим.

Протидіяти зазначеним негативним факторам мають національні держави, виконуючи свої традиційні функції — здійснення економічної політики, регулювання національної валюти, підтримка правопорядку та ін. Однак за умов глобалізації, інформаційної революції, розвитку сучасних видів комунікацій у бізнесі, управлінні, громадській діяльності, звичайному житті, підвалини монополії держави на знання реального стану справ підриваються, а тим більше можливості впливати на них. Дехто говорить про перспективу створення мегасуспільства і відмирання національних держав. Проте у сучасному світі цінність держави як суспільного інституту продовжує залишатися високою. У другій половині XX ст. кількість суверенних держав збільшилася майже в чотири рази. А декілька народів продовжують виборювати право на створення своєї держави (шотландці, фламандці, баски, курди та інші). Не дивлячись на посилення економічної інтеграції та значний вплив з боку наднаціональних організацій, національна держава залишається найважливішим фактором господарського життя. У світі, що глобалізується, вона не стільки захищає національну економіку від несприятливих зовнішніх впливів, а радше шукає шляхи її інтеграції до світо господарських зв'язків. Національні уряди, зберігаючи у своїх руках потужні важелі (наприклад, накопичення та інвестування капіталу на 90 % залишаються внутрішнім процесом), продовжують бути головними акторами у сфері економіки, Дуже важливим є і опосередкований вплив на господарську діяльність. Ефективні державні інститути виступають як необхідна умова у глобальній конкурентній боротьбі.

Дуже важливою є роль національної держави у такому непростому питанні, як збереження ідентичності у світі, що глобалізується. Одним із найсерйозніших "викликів" глобалізації є криза ідентичності, як колективної, так і індивідуальної. Швидка інтернаціоналізація всіх сфер суспільного життя (економічного, соціального, політичного, духовного) істотно змінює не тільки умови формування ідентичності, але й її характер. Як пише У. Бек, "разом із глобалізацією... руйнується структура основних принципів, на яких дотепер організовувалися і жили суспільства і держави, являючи собою територіальні, обмежені одна від одної єдності... Утворюються нові силові і конкурентні співвідношення, конфлікти і перетинання між національними державними єдностями, з одного боку, і транснаціональними акторами, ідентичностями, соціальними просторами, ситуаціями і процесами — з іншого".

Надзвичайно впливає на ідентичність те, що відбувається у сфері культури. Історично сформовані культури національних і соціальних спільностей є головним джерелом, з якого людина черпає життєві сенси, що утворюють основу її самосвідомості. Тому, хто втрачає свої культурні корені, загрожує психологічна дезорієнтація, втрата внутрішніх правил, які, врешті-решт, повинні служити самозбереженню особи. Сучасні можливості засобів інформації і комунікації виводять людей за межі визначеного культурного ареалу, привносять еталони інших культур. Сфера споживання, дозвілля і розваг, маскульт здобувають в усьому світі усе більш гомогенний1 характер, мало відрізняються за своїм "наповненням" (джинси, кока-кола, Брітні Спірс, "Зоряні війни" і т. п.) у суспільствах, що належать до різних цивілізацій. Така універсалізація культури одержала назву "макдональдизації" за аналогією з зовсім однаковими за дизайном і меню точками швидкого харчування в усіх країнах, де б вони не знаходилися.

В оцінках глобалізації культури співіснують два погляди: критичний і апологетичний. Перший вважає, що це — руйнівна сила, другий — необхідний компонент модернізації. Парадокс полягає в тому, що обидва і праві і не праві водночас. З одного боку, масове виробництво, в тому числі "культурної", продукції веде до помітної уніфікації елементів культури і способів життя значної частини людства, що у свою чергу веде до зниження культурної різноманітності. В умовах розвитку загальнопланетарного інформаційного простору, заснованого на новітніх технологіях, відбувається вторгнення виробників інформації в культурне поле не тільки окремих особистостей, але і цілих народів. Причому особливе занепокоєння викликає "культурна американізація".

Однак зважений аналіз ситуації показує: при тому, що американська продукція дійсно масово поширюється всім світом, країни Європейського Союзу, а також Азіатсько-Тихоокеанського співтовариства успішно конкурують зі Штатами в цій сфері. Америка, можливо, і задає стандарти якості життя та споживання, але культурні форми найчастіше задаються іншими. Так, загальновизнаними світовими центрами моди, одягу і дизайну є Франція, Італія і Велика Британія; найпрестижніших автомобілів — Німеччина; побутової електроніки — Японія; молодіжного іміджу — Лондон, Амстердам і Гамбург. А поруч з "макдональдсами" усе більше з'являється китайських ресторанчиків і японських суші — барів.

Можливо, мають рацію ті аналітики, які вбачають у досить швидкому і значному поширенні західної культури відображення неадекватності багатьох традиційних культур сучасному життю, що швидко змінюється під впливом глобалізації і постіндустріалізму. Запозичення західних зразків найчастіше виявляється найбільш простим способом пристосування до цих змін. Деякі гнівно відкидають таку можливість. Інші "обтрушують порох" своєї традиційної культури й захоплено починають наслідувати стандарти і стереотипи маскульту на американський манер. Треті йдуть шляхом культурного синтезу, що припускає еволюцію і розумну інтеграцію в сучасні умови існування. Традиційні цінності зберігають для особистості онтологічне значення, продовжуючи визначати її життєву філософію. Запозичені ж норми і стандарти оцінюються прагматично, як такі, що допомагають зорієнтуватися у тих чи інших ситуаціях, наприклад в одержанні освіти або в області бізнесу. Глобалізація відбувається не в знеособленому просторі, а в людському середовищі, населеному культурно-історичними спільнотами. Етнічна і соціальна локалізація, часто зумовлена кордонами національних держав, підтримує необхідну культурну розмаїтість на Землі. Збереження культурної різноманітності, у свою чергу, є однією з головних умов історичного виживання виду Homo sapiens. З іншого боку, як підкреслює відомий сучасний філософ А. Фліер: "Соціокультурна глобалізація відіграє не менш важливу роль в історії. Вона перешкоджає тенденції диференціації людства на безліч дрібних етнічних і соціальних груп, демографічно не здатних до самостійного виживання (а практика внутрішньо-етнічного розмежування на субетноси, етнографічні й конфесіональні групи, соціальні страти, малі соціальні групи і т. ін. свідчить про цілком серйозну загрозу подібного роду)". У такий спосіб, як і колись, але трохи в інших формах, діють дві базові тенденції — до універсалізації світу і збільшення його різноманіття. Саме їх взаємодія і визначає сучасний світовий розвиток. Якими б не були сильними і глибокими впливи глобалізаційних процесів, вони не стирають фундаментальних розбіжностей між цивілізаціями, регіонами, країнами, типами суспільств. Сучасний світ, набуваючи деяких елементів єдності, залишається дуже строкатим, різнорідним і суперечливим. При цьому він зберігає альтернативність вибору для кожної держави, народу й окремої особистості.

Проблеми впливу глобалізації на людину є надзвичайно складними, тим більше що додає вплив таких феноменів як постіндустріалізм і постмодернізм. Постіндустріалізм характеризується колосальним зростанням інформаційних і комунікаційних можливостей. Постмодернізм головними цінностями вважає свободу, деконструкцію, розмаїтість. Зрозуміло, людство поділяється на тих, хто відчуває на собі ці впливи, і тих, хто і не здогадується про них (таких приблизно три чверті загальної чисельності населення планети, і про їхні проблеми мова йтиме пізніше). Як же впливають три мегатенденції сучасного світу на тих, хто опинився в їх епіцентрі? Однозначної відповіді бути не може. Множинність варіантів — між діаметрально протилежними поглядами: можливості індивіда небачено зросли, що є безсумнівне благо — індивід надзвичайно багато втрачає, що є безсумнівне зло. І знову діалектичність істини полягає у поєднанні всіх поглядів. У цьому виявляється один з аспектів сучасного бачення світу — одномірний погляд неможливий.

Англійський соціолог Б. Уїлсон бачить головний наслідок впливу глобалізації і постмодерну на людину у тому, що відбувається радикальна зміна в системі її суспільних зв'язків і цінностей. На місце традиційних зв'язків між людьми, що замикалися головним чином у рамках локальних співтовариств, приходять зв'язки глобального масштабу. Часто вони множинні, безособові і функціональні. Наприклад, для молодого користувача Інтернету набагато цікавіше спілкування з іншими подібними йому, ніж із власними батьками, не говорячи вже про бабусь і дідусів. У результаті руйнується механізм передачі від покоління до покоління вищих моральних цінностей, серед яких і цінність безпосередніх особистісних зв'язків у межах первинних співтовариств. У своїй поведінці люди керуються вже не цими цінностями, а шукають відповідь на практичне функціональне завдання, поставлене ситуацією, яка склалася цієї миті. І такий пошук ведеться самостійно, тобто індивідуально. Суспільство стає все більш індивідуалізованим і сповненим ризику. Зростаюча міра свободи, яку багато хто розглядає як безсумнівне досягнення прогресу людства, має і зворотний бік. Свобода вибору, що збільшується, підвищує відповідальність особистості насамперед за власну долю. Нерідко це стає психологічно занадто важким вантажем, з яким не усі справляються. Долі людей стають все не стабільнішими, залежними від випадку. Величезне розширення мережі соціальних зв'язків, до якої включена людина, з одного боку, і зростаюча дестабілізація цих зв'язків, з іншого. Усе це відбувається на тлі розпаду стійких людських спільностей, здатних дати людині набір чітких норм, цінностей, мотивів. Одночасно зростають невпорядкованість, невмотивованість, непередбачуваність ціннісних, мотиваційних, поведінкових переваг як окремих людей, так і цілих груп.

Все більша індивідуалізація соціуму в розвинутих країнах не може розглядатися як результат дії тільки глобалізації. Як вже зазначалося, впливають фактори постіндустріального суспільства й епохи постмодернізму. Її стимулюють зростаюча рухливість соціальної структури суспільства і її нормативно-ціннісних систем, швидкість культурних зрушень, зростання мобільності людей, нові індивідуалізовані види праці. Однак глобалізація істотно підштовхує всі ці процеси. А деякі з них з'єднує з протилежними. Так при колосальній розмаїтості вибору перед людиною постійно постає питання: чому віддати перевагу? Потреби і мотиви менше, ніж у минулому визначаються культурою, системою традицій, норм і цінностей власного соціального середовища людини. Набагато більшу цінність у її очах має "сучасний спосіб життя", поширенню стандартів якого сприяє глобалізація. І от вже індивідуалізація перетворюється у стандартизацію.

І знову парадокс: у постіндустріальному суспільстві "стандартним людям" вижити дуже непросто. Життя стає набагато складнішим, висуває нові нешаблонні завдання. Якщо в індустріальному суспільстві потрібні були "люди — роботи", то на новому етапі — творчі особистості. Якщо перші були задоволені продукцією масового виробництва, то другим потрібно те, що виробляється в розрахунку на індивідуальні потреби, часто постматеріальні. Зрозуміло, мова йде не про всіх1. Як і постіндустріалізм, глобалізація впливає і на верхні, і на нижні "поверхи" соціальної структури. На самій верхівці вже виникла нова глобальна еліта, до якої входять фінансисти, міжнародні менеджери, юристи, діячі Інтернету, шоумени, які організовують транснаціональні культурні комунікації. Американський культуролог М. Фезерстоун називає такі їх психологічні характеристики: розрив з традиціями відповідного професійного середовища, домінування цінностей технічної компетентності, меритократичний етнос, агресивний стиль поведінки. Поряд із глобальною діловою і менеджерською елітою носієм глобалізації виступає "транснаціональна інтелектуальна еліта", куди входять вчені і фахівці, які складають соціокультурні спільності глобального рівня. Крім еліти створюється більш широка спільність, яку дослідники називають "глобальним середнім класом". Сюди належать бізнесмени, фахівці і кваліфіковані працівники тих професій і секторів економіки, що інтенсивно розвиваються під впливом глобалізації і включені у глобальну мережу економічних зв'язків. Передумовою для виокремлення цієї соціальної групи виступає всесвітнє поширення новітніх технологій і форм громадської організації. Типовими в цьому плані є фігури програміста або менеджера, який використовує сучасні методи керівництва. Неодмінною умовою є підключення до Інтернету. На початок XXI ст. портрет типового користувача Всесвітньої Павутини виглядав так: чоловік, молодший 35 років, з вищою освітою і високим рівнем доходу, англомовний міський житель. США і розвинені західні країни за чисельністю користувачів значно перевершують інші країни. Однак у Японії, нових індустріальних країнах Південно-Східної Азії, а також у Китаї й Індії ця частина населення поступово зростає, тим самим зменшуючи частку показників Заходу. Інтернет може розглядатися як своєрідна інформаційна модель глобалізації. Вона показує, що реальний вплив має привілейована меншість. Тобто вельми проблематичним виглядає твердження про демократичність такого світу.

Глобалізація являє собою вкрай суперечливе явище, яке породжує безліч проблем перед людством. І, звичайно, її важко оцінити однозначно. Оптимістично налаштовані аналітики (інколи їх називають "заангажованими ставлениками" СБ, МВФ, ТНК і т. ін.) підкреслюють, що сучасна глобалізація відкриває широкі можливості для мільйонів людей у всьому світі. Збільшення товарообігу, поява нових технологій, іноземні інвестиції, розширення інформаційних мереж, та Інтернет стимулюють економічне зростання і прогрес людства. Ці фактори, як зазначається, формують колосальний потенціал, що дає змогу викоренити злиденність у XXI ст., продовжити прогрес, досягнутий у XX столітті. Глобальні ринки, глобальні технології, глобальні ідеї і глобальна солідарність можуть збагатити життя людей у всіх країнах, значно розширити для них можливості вибору. Зростаюча взаємозалежність між людьми стимулює формування спільних цінностей і спільної відданості розвиткові людини у глобальних масштабах. Передбачаються можливості подолання господарських криз, покращання охорони навколишнього середовища, розв'язання міждержавних конфліктів, гарантування безпеки, утвердження прав людини не на суто локальному або національному, а на глобальному рівні.

Проте наприкінці 1990-х років ейфорійні оцінки глобалізації та її перспектив почали поступатися місцем більш стриманим і навіть жорстким. Перемога глобального капіталізму над соціалізмом ще зовсім недавно видавалася за тріумф ринкової економіки, демократичного державного устрою та індивідуалізму, що обіцяло наблизити еру "великої гармонії". Замість того світова цивілізація зіткнулася із загостренням всіх глобальних проблем, деградацією людських ресурсів та екологічних систем і переживає глибоку загально-цивілізаційну кризу. Певну роль в цьому відіграє глобалізація. З трибуни 53-ї сесії Генеральної асамблеї ООН Генеральний секретар цієї організації Кофі Аннан заявив: "Мільйони й мільйони громадян переконалися на своєму досвіді, що глобалізація — це не подарунок долі, а сила руйнування, яка підриває їх добробут або звичайний спосіб життя".

Реальні процеси глобалізації мають надзвичайно суперечливий характер. Деякі протиріччя закладені в ній самій, інші виникають або загострюються в результаті накладання її на складну картину сучасного світу. Глобалізація як нова якість життя народів і держав має для них різний сенс і втілення. На теперішній стадії вона приносить головні вигоди групі найбільш розвинутих країн, особливо США і Західній Європі. На їхню частку припадає переважаюча більшість нової високотехнологічної економіки, світової торгівлі і міжнародного обігу капіталу, велика частка у споживанні світових ресурсів і сировини. Життєвий рівень населення в цих країнах за показниками набагато перевищує середньосвітовий. За даними Світового банку, у 2000 р. на частку шостої частини населення планети — в основному жителів Північної Америки, Європи і Японії — припадало приблизно 80 % світового доходу, тобто в середньому по 70 доларів на людину в день. Водночас на частку в 57 % населення, сконцентрованого в 63 найбідніших країнах, припадало лише 6 % світового доходу — 2 долари в день па людину. На прибутки, менші одного долара на день, жили 1,2 млрд. людей. Три чверті найбідніших живуть і працюють у сільській місцевості. Навряд чи вони чули про інформаційне суспільство і глобалізацію, хоча і те, й інше об'єктивно погіршують їхнє тяжке становище.

Здійснювана нині глобалізація, особливо економічна, становить, власне кажучи, форму неоліберальної моделі розвитку. Прихильники цієї моделі переконують, що сучасні технології дають змогу безмежно накопичувати багатства і задовольняти постійно зростаючі людські потреби. А це має призвести до гомогенізації всіх суспільств незалежно від їхнього історичного минулого і культурної спадщини. Усі країни, що здійснюють економічну модернізацію на основі ліберальних цінностей, будуть все більше походити одна на одну, зближатися за допомогою світового ринку і поширення універсальної споживчої культури. Головною рушійною силою як у розвитку кожної країни, так і в процесі глобалізації, на їхню думку, виступає конкуренція.

Найбільш послідовним провідником неоліберальної економічної ідеології стали Сполучені Штати Америки. Ця ідеологія насправді спрямована на максимальне загострення глобальної конкуренції і звільнення її від усіх регулюючих пут, на "вскривання" національних економік, на створення найкращих умов дійсно сильним гравцям на міжнародній арені. Найпотужнішим із них нині є США. На їхню частку припадає 1/5 світового ВВП. На сьогодні вони володіють майже 50 % світового ринку в багатьох галузях промисловості. Більше половини ділової активності у світі контролюється Америкою або ж здійснюється під її впливом. Сильну дію вона справляє на політику таких міжнародних інститутів, як МВФ, Світовий банк. Штати значно випереджають всі інші держави за розмірами і могутністю економіки, ефективністю ринків капіталу і є лідером з величезним відривом у торгівлі в Інтернеті. За ними — першість у розвитку інформаційних і комунікативних технологій в цілому, у науково-технічній сфері. їхня валюта стала основною розрахунковою одиницею міжнародних торгових і валютно-фінансових операцій. В умовах зростаючої конкуренції у світі це дає їм великі переваги. Сполучені Штати є базою діяльності більшості великих ТНК, центром системи військово-політичних блоків. Війська США знаходяться в 120 країнах світу, а в 45 країнах вони мають стаціонарні бази. Весь світ поділений на п'ять військових командувань.

Г. Кіссінджер прямо заявив, що глобалізація — просто інша назва просування інтересів США у світі. Б. Клінтон був ще лаконічнішим: "Глобалізація — це Америка". Інші політичні діячі менш відверті і стверджують, що історичною місією Америки є "несення демократії світу". Для забезпечення виконання місії висунуто концепцію "гуманітарної інтервенції". Відповідно до цієї концепції, на сучасному етапі глобалізації в США й інших найбільш демократичних держав є не тільки право, але і моральний обов'язок уважно стежити за станом справ в інших, "менш демократичних", країнах і за необхідності втручатися в їхні справи, у тому числі із застосуванням збройної сили і не чекаючи санкцій Ради Безпеки ООН. Прикладом таких дій можуть слугувати війни США в Афганістані та Іраку (хоча в обох випадках свою роль зіграли й інші обставини).

Обидві країни належать до категорії таких, що розвиваються, іншими словами, нерозвинених країн. Чи можуть подібні держави витримати глобальну конкуренцію, особливо з сильнішими суперниками? У їхній внутрішній політиці перемішана маса позитивних і негативних моментів. Однак ускладненість їх адаптації до сучасних умов багато в чому обумовлена політикою розвинених країн, а також підконтрольних їм міжнародних організацій, таких як МВФ, СОТ, Світовий банк. Призначення цих організацій полягає у підтримці фінансової стабільності у світовій економіці і безперебійному розвиткові світогосподарських відносин, а також у сприянні підйому відсталих країн. Насправді в політиці зазначених організацій найчастіше виявляється, з одного боку, недостатнє знання специфіки тієї чи іншої країни, елементарні прорахунки у виконанні покладених завдань. З іншого боку, позначаються ідеологічні і політичні пристрасті тих людей, які повинні готувати і приймати рішення, що стосуються долі цілих країн і навіть регіонів. Найчастіше вони визначаються лінією на ринковий фундаменталізм і політикою подвійних стандартів. Яскравим прикладом тому може бути становище на світових ринках. За даними ООН, через різні перешкоди й обмеження на шляху експорту своєї продукції країни, що розвиваються, щорічно втрачають до 700 млрд. доларів. Це набагато перевищує загальний обсяг іноземних інвестицій у відсталі країни. На кінець XX ст. обсяг урядової допомоги бідним країнам скоротився з 60 до 55 млрд. доларів на рік. Вдвічі більше, близько 100 млрд., надходить приватними каналами. Найбільш щедрими є Данія, Голландія, Швеція, найбільш скупими — Сполучені Штати.

Як показав історичний досвід другої половини XX ст., активізація фінансових інвестицій у країни, що розвиваються, найчастіше не давала позитивного результату. Або ж гроші потрапляли у розпорядження корумпованої чи некомпетентної влади, або ж спрямовувалися на формування господарської системи, не здатної розвиватися самостійно і постійно потребуючої додаткового інвестиційного підживлення. Ситуація погіршується тією обставиною, що в багатьох країнах ще не закінчилася фаза індустріалізації, а на неї накладається нова хвиля, що йде з Заходу, — постіндустріалізації. Багато країн, що розвиваються, навіть ті, котрі домоглися успіхів у наздоганяючій модернізації, виявилися нездатними дати адекватну відповідь на цей "виклик". Одним із найбільш важливих проявів інформаційного суспільства є виникнення і розвиток якісно нових технологій, названих "мегатехнологіями". До таких технологій належать всі можливі варіанти реалізації ідеї мережевого комп'ютера, а також системи глобального зв'язку на комп'ютерній основі, багато технологій впливу на суспільну й індивідуальну свідомість людей та інші. Ці технології роблять розрив між найбільш і найменш розвинутими країнами нездоланним. Відсталі країни, навіть якщо вони спроможні скористатися такими технологіями, власних не мають і тому залежні від розробників. Отже, можливість успішної конкуренції на глобальному рівні для них виключена. Саме протиріччя між "інформаційним співтовариством" та іншим світом є базовим протиріччям епохи глобалізації. Глобалізація, що сприяє розвитку науки і техніки, посилює розрив між технологічно розвиненими і технологічно відсталими країнами. Розрив збільшується і переборювати його все складніше, якщо взагалі можливо.

Країни, що розвиваються, не можуть запропонувати Заходу свої товари (за винятком сировинних) чи технологічні досягнення. Єдиним їхнім надбанням залишилася самобутня культура, що переноситься разом з міграційними потоками в напрямку країн розвинутих. Міграційні потоки під впливом глобалізації серйозно збільшилися. Приміром, якщо на початку 1970-х років у Західній Європі проживало приблизно 300 тисяч не європейців, то в 2005 р. — уже приблизно 22 млн.. Це явище вже одержало назву "зворотної глобалізації". Назву можна тлумачити не тільки в аспекті спрямованості руху потоків переселенців. Можна побачити "зворотний результат" від впливу інформаційної революції на весь світ. Як уже зазначалося, велика частина його населення десятиліттями жила у впевненості, що усі живуть також важко і бідно. Однак засоби масової інформації, особливо телебачення, показали зовсім іншу картину. І люди потягнулися туди, де життя виглядає набагато привабливішим, ніж на їхній батьківщині. Це сприяло, з одного боку, вдосконаленню транспортних засобів, а з іншого — ліберальному імміграційному законодавству. У свій час воно виходило з проблем, викликаних нестачею робочих рук в умовах сприятливої економічної кон'юнктури.

Однак постіндустріалізація і глобалізація внесли істотні корективи не тільки в економіку, а й у соціальну сферу самих розвинутих країн. Впровадження нових технологій призвело до скорочення робочих місць у промисловості. Висока ціна робочої сили послабила конкурентоспроможність деяких життєво важливих галузей. їхня продукція стала витіснятися товарами, зробленими країнами, що модернізувалися, але де збереглася традиційно дешева ціна робочої сили. Місцевий капітал також став переміщатися в такі країни. Інвестиції в економіку своїх країн помітно скоротилися, скоротилося виробництво і, відповідно, ще меншим стало число робочих місць. Криза зайнятості з особливою силою позначається на молоді й жінках.

Окремо варто сказати про тендерний аспект глобалізації. Його характеризують такі процеси: зростання чисельності жінок, інтегрованих в економіку, але на гірших, ніж чоловіки, умовах; маргіналізація жіночої робочої сили; збільшення робочого навантаження на жінок; можливості участі жінок у політичному і соціальному житті водночас розширюються й обмежуються. Викликані глобалізацією зміни у структурі зайнятості нині сприяють участі жінок у найманій праці, що в деякій мірі дає їм економічну незалежність. Водночас у більшості країн жінки продовжують нести "подвійний тягар" турбот, що поступово стає для них непосильною ношею.

Жорсткі умови, пов'язані з необхідністю адаптації до глобалізації, постіндустріалізму та їхніх наслідків, відбиваються на жінках вдвічі тяжче. Незважаючи на зміни, що відбуваються в навколишньому світі, жінки несуть відповідальність за забезпечення домогосподарства всіма умовами його життєдіяльності — від харчування до турботи про здоров'я всіх членів родини. Скорочення державного субсидування соціальних програм на жінках позначається більшою мірою, ніж на чоловіках. У кризові часи жінки більше піддаються домашньому насильству. Все це пов'язано з тендерною дискримінацією, а також з нерівністю в економічному житті. Негативи тих змін, що відбуваються у сфері зайнятості під впливом постіндустріалізації та глобалізації, найбільш відчуваються жінками, молоддю, особами старшого віку, а також мігрантами.

Не можна сказати, що їх не відчувають інші. Глобалізація небачено посилює в житті конкуренцію і нестабільність. У людей і держав постійно присутній страх того, що конкуренти можуть випередити їх у будь-який момент, що їхнє робоче місце і благополуччя можуть бути раптово загублені внаслідок політичних, технологічних та інших впливів, які відбуваються під дією ринкових сил. Швидкість, з якою відбуваються технологічні прориви, раптово перетворює нещодавнє новітнє досягнення в застаріле і непотрібне. А країна, яка вражала всіх своїми успіхами, може виявитися у стані затяжної системної кризи. Американський дослідник М. Мандельбаум пише, що якщо "холодну" війну можна порівняти зі спортом, то вона нагадувала б японську боротьбу сумо, у якій два важковаговики виконують різні ритуали, тупцюють на місці, але не вступають у контакт до кінця бою, коли після короткої сутички один з них виявляється за рингом, але при цьому нікого не вбивають. Глобалізацію він порівнює з бігом на стометрівку, що повторюється знову і знову. Не важливо, скільки разів була здобута перемога. Бігти треба щодня. І програна одна сота частка секунди рівносильна програній цілій годині.

 

Суть глобалізації, можливо, не настільки явна, полягає у зростаючій взаємозалежності всіх суспільств, як більш розвинутих, так і менш. Розрив, що збільшується між ними, є одночасно-зростаючою загрозою усьому людству. "Золотий мільярд" не хоче думати про те, що його благополуччя може бути розтоптано п'ятьма іншими мільярдами. Віра у свою силу не дає зрозуміти просту істину: "Не кривдьте слабких, їх занадто багато". І вони по-різному можуть реагувати на нинішню несправедливість нерівності, що збільшується глобалізацією. В останні десятиліття чітко дали про себе знати два варіанти реакції: антиглобалізм і релігійний фундаменталізм.

Склад антиглобалістського руху є надзвичайно різнорідним. Не менш різні його оцінки. Найпоширенішою є думка, яка вважає антиглобалістів бешкетуючими елементами, які влаштовують дебоші під час самітів головних міжнародних акторів сучасності. Інша думка розглядає їх як нових "луддитів", які намагаються запобігти розвитку незворотних глобалізаційних процесів. Однак при цьому визнається, що антиглобалізм "як мінімум дав привід і стимули для пошуків дієвих альтернатив імперському глобалізму, який проповідується впливовими колами США, організаціями і структурами на кшталт МВФ, СОТ, ТНК". Третя думка головною в цьому русі вважає заздрість громадян і відсталих, і розвинених країн до представників еліти "інформаційного суспільства", що все більше відокремлюється від них. Разом із тим існують й інші оцінки.

Ідейно-політична система антиглобалізму дуже широко інтерпретується організаціями і групами, які беруть участь у ньому. Узагальнюючи, можна виділити два основних напрями. Перший — це повне неприйняття глобалізації як об'єктивного і закономірного етапу історії людства, явища, що прийшло з Заходу і пов'язаного з розвитком НТП капіталізму.

 

Другий — критика окремих тенденцій із процесах глобалізації, методів, використовуваних суб'єктами цих процесів, напрямків, що ними задаються. Якщо представників першого напряму доречно називати "антиглобалістами", то другого — "альтерглобалістами". Вони не заперечують об'єктивності інтеграції сучасного світу, однак не приймають негативних наслідків нинішньої моделі її здійснення. Вони виступають за альтернативну глобалізацію — іншу, ніж та, котру здійснюють центри наднаціональної фінансово-економічної влади. Рухи, близькі до першого напряму, більше представлені в країнах, що розвиваються, до другого — у розвинених. Понад 3/4 відповідних організацій виникли і знаходяться в державах саме такого типу. Типовий портрет активістів керівної ланки неурядових організацій, що становлять головну силу руху, виглядає так. Найчастіше це чоловіки (хоча частка жінок у русі постійно збільшується: у 1992 р. — 12,5 %, у 2000 р. — 28,7 %), які мають високий рівень освіти (2/3 закінчили університет, а 49,1% продовжили навчання і після одержання диплома), причому небідні. Країни, де вони проживають, займають верхні рядки в таблицях світових оглядів ціннісних орієнтацій за такими параметрами, як толерантність і альтруїзм (постматеріальні цінності).

Роком виникнення руху вважається 1996 р., коли на території мексиканського штату Чяпас, контрольованого повстанцями, відбулася перша всесвітня зустріч супротивників глобалізації, яка приносить вигоди ТНК і лиха — народам країн, що розвиваються. Свою "наочність" виступи супротивників глобалізації набули зі стотисячною маніфестацією в Сіетлі в 1999 р., що зірвала міністерську конференцію СОТ. Виступи антиглобалістів часто носять масовий характер. Наприклад, у заключній антивоєнній маніфестації у Флоренції в листопаді 2002 р. взяло участь майже півмільйона людей. Тоді ж там працював Європейський соціальний форум, у 400 семінарах якого взяли участь представники 500 різних організацій з більш ніж 100 країн. Ця статистика відбиває широкий соціальний і політико — ідеологічний склад руху. Від самого початку в ньому активну роль відіграють "зелені" різних країн і відтінків (від борців проти хижацького ставлення до природи, до пропагандистів "здорового харчування"). Від витоків руху в ньому бере участь "Вія кампесіка" — організація безземельного селянства, що виникла спочатку в Мексиці, а нині має філії в 60 країнах з чисельністю зареєстрованих членів, що перевищила 50 млн.. Важливу роль виконують організації, що домагаються реальних заходів допомоги відсталим країнам (наприклад, "Ювілей 2000" — за списання боргів найбідніших країн). Своє місце зайняли численні організації захисту громадянських прав (феміністські, молодіжні, боротьби проти расової дискримінації, захисту прав споживачів і т. ін. Однією з найвідоміших є правозахисна асоціація "Міжнародна амністія", яка налічує більше 1 млн. постійних членів і співчуваючих у 140 країнах). Треба також додати більш-менш політизовані течії й організації, переважно лівого спрямування (антивоєнні, антиавторитарні, анархістські, такі, що відстоюють права меншин, та інші). Все більшу участь у русі беруть профспілки. Новим компонентом став рух за Інтернет, "вільний від прав власності на програмне забезпечення". До речі, саме Інтернет значною мірою уможливив настільки масову участь різнорідних груп у русі, що демонструє значні здібності до самоорганізації. Парадокс полягає в тому, що сам Інтернет є одним із базових елементів глобалізації. Тепер же він використовується як засіб боротьби проти неї ж (точніше, проти сучасної її форми втілення). Маються на увазі не тільки широкі можливості комунікації учасників, але і комп'ютерні атаки на своїх супротивників.

Арсенал засобів боротьби анти/альтерглобалістів дуже широкий. У ньому також використовуються маніфестації, демонстрації, марші протесту, пікетування, бойкоти, газетні викриття та інші акції. Часом використовуються звернення до офіційного правосуддя. Показовим прикладом може служити спільна ініціатива американської профспілки швейників і декількох правозахисних організацій США. Вони домоглися порушення судового процесу проти 18 ТНК, що розмістили свої підприємства на Маріанських островах у західній частині Тихого океану. Ця територія є протекторатом Сполучених Штатів. Тому американському федеральному суду довелося прийняти позови, у яких найбільші будинки мод ("Донна Каран", "Дж. Кр'ю" та інші) обвинувачувалися у порушенні законів, що забороняють примусову працю, перевищення рівня понаднормових годин роботи і т. ін. Були також висунуті обвинувачення в поширенні хибної реклами (на ярликах продукції вказувалося, що вона "зроблена на підприємствах, вільних від потогінних систем"), що також карається законом. Рішення суду зачіпали інтереси 30 тис. працівників швейних фабрик. В основному це були жінки з Китаю, Філіппін і Бангладеш, які перебували у становищі напівкріпачок. Після винесення вироків фірми були змушені піти на компенсаційні виплати і моніторинг умов праці на своїх підприємствах. Правозахисники-альтерглобалісти також висловили намір провести процеси проти магазинів, які займаються збутом швейної продукції, виробленої з порушеннями трудового законодавства. У розвинутих країнах до подібних речей ставляться дуже серйозно. Британський дослідник Р. Коув констатував: "Корпорації, що завдають шкоду навколишньому середовищу, що погано поводяться зі своїми працівниками, що вступають у змову з військовими диктатурами, стикаються у своїй повсякденній діяльності зі зростаючими труднощами... Для все більшого числа компаній ризик втрати репутації здається не менш вагомим, ніж ризик пожежі або іншої фізичної катастрофи".

Протестуючи проти глобалізації в її нинішньому вигляді, альтерглобалісти прихильні до традиційної гуманітарної системи цінностей, заснованій на гуманістичних ідеалах, уявленнях про необхідність солідарності і прагненні до справедливості. Однак саме у цих піднесених мотивах руху криється найбільш серйозна суперечність боротьби за подолання нерівності між розвиненими і нерозвиненими країнами, обумовлене внутрішньою суперечливістю "модернізації, яка підштовхується". "При найкращих намірах проголошувані на Півночі гасла захисту прав жителів — і особливо трудящих Півдня — можуть часом істотно розходитися з першочерговими інтересами останніх, — визнають керівники Глобального альянсу — міжнародної організації, що займається таким захистом. — Скажімо, кампанія проти надексплуатації тубільної робочої сили швидше спонукає фірму згорнути виробництво, ніж змусить її змінити свою практику; навіть якщо трудящі цього підприємства хочуть поліпшити своє становище, це буде означати для них втрату роботи, якої вони страшенно потребують. Дійсно, як показують проведені дослідження, пріоритети жертв потогінних систем не завжди збігаються з вимогами північних демонстрантів". У реальному житті виникає безліч питань, на які дуже не просто дати однозначну відповідь. Наприклад: чи повинна родина бідняків у якому-небудь африканському місті вмирати з голоду, втративши заробіток своєї дванадцятирічної дитини в результаті протестів європейських демонстрантів проти експлуатації дитячої праці? Або: хто може вимагати від жителів тубільного села не вирубувати ліс, якщо продаж дров або заготівля деревини є для них єдиним джерелом прибутку? Спираючись на розуміння західного раціоналізму, можна легко перейти межу, що відокремлює благі наміри від логіки колонізаторів, які вважали, що "несуть цивілізацію дикунам".

Іншим варіантом реакції на глобалізацію є активізація релігійного фундаменталізму, а також націоналізму. У цих течіях відбивається прагнення людей зберегти ідентичність, протидіяти руйнуванню своєї віри, традицій, культури з боку агресивного проникнення чужих віянь. За умов, коли руйнується звичний світ, об'єднання навколо первинних джерел ідентичності, якими є приналежність до певної віри й етнічної групи, допомагає деяким людям знайти ґрунт під ногами. Інші люди використовують ці настрої з метою утвердження і зміцнення своєї влади. Як вже говорилося, першим масовим виступом проти глобалізації прийнято вважати демонстрації в Сіетлі. Однак вони тільки показали, що боротьба проти негативів глобалізації поширилася на зону "золотого мільярда".

Насправді першим могутнім антиглобалістським рухом можна вважати "ісламську революцію" в Ірані кінця 70-х років минулого століття. Як уже згадувалося, вона стала відповіддю на "білу революцію", яку намагався здійснити шахський режим. Ті заходи, що проводилися, власне кажучи, були варіантом модернізації країни на західний манер. Деякі з них привели до позитивних результатів (підвищення рівня освіти, поява нових галузей промисловості і т. ін.). Однак набагато істотнішою була втрата, заподіяна традиційним формам існування мільйонів людей. їхнє обурення було використано ісламськими муллами. Вплив останніх підривався "білою революцією" в усіх аспектах. В економічному — відбиралися землі, у політичному — світська влада намагалася послабити релігійний контроль, у юридичному — право могло бути відокремлене від шаріату, в ідеологічному — модернізація могла підірвати доти незаперечну духовну владу над паствою. Під орудою Хомейні шах був вигнаний із країни, усі нововведення прокляті й відкинуті. Іран був проголошений ісламською республікою і відкинутий на десятиліття назад. Однак згодом, пройшовши через війну з Іраком, країна прийшла в стан спокою1. Традиції були відновлені.

Цього не можна сказати про стан справ в Іраку, куди була спрямована американська агресія, погано прикрита необхідністю "позбавити диктатора Саддама Хусейна зброї масового знищення". Зброю не знайшли. Диктатора віддали під суд. Однак нав'язати місцевому населенню свої порядки окупантам не вдається. В історії траплялося не раз, що модернізаторами різного характеру не враховувався такий фактор, як масова свідомість, що історично склалася. А вона визначає побутове і суспільне поводження мільйонів людей. Вона є надзвичайно складною структурою, що характеризується багатошаровістю і значною інерційністю. Цього не враховують і американці. Політики і вояки не усвідомлюють, якою сильною є протидія ісламського світу спробам його вестернізувати. Ісламський фундаменталізм та ісламістський радикалізм, що часто набуває терористичних форм, будуть тільки наростати, яку б силу Америка не використовувала проти них. У сучасному радикальному ісламістському русі деякі аналітики вбачають рух за глобалізацію під прапорами ісламу.

Аналітики передбачають два варіанти еволюції глобалізації. Перший варіант — збереження і посилення негативних тенденцій глобалізації: домінування позицій розвинутих країн на чолі із США, нав'язування їхніх стандартів усьому світу, ігнорування інтересів слаборозвинених країн, поглиблення прірви між "золотим" і "злиденним" мільярдами, загострення демографічної й екологічної ситуації у світі. Другий варіант — надання глобалізації демократичного і регульованого характеру, що припускає врахування інтересів як усього світового співтовариства, так і окремих країн і народів. Такий варіант виключає диктат і нав'язування волі сильних, припускає обмеження дії стихійних ринкових сил там, де вони можуть мати руйнівні соціально-економічні й екологічні наслідки. Він також припускає енергійні узгоджені зусилля задля подолання слабкого розвитку, бідності й убогості.

Однак у цій справі існує велика кількість складних проблем. Однією з них є наслідки впровадження західних стандартів у країнах, що розвиваються. Прикладом може бути використання тут досягнень сучасної медицини. З одного боку, це дало змогу різко скоротити смертність, особливо дитячу. З іншого — призвело до демографічного вибуху, різкого збільшення чисельності населення, що, у свою чергу, загострило проблеми безробіття і забезпечення продовольством. Заклики розвинених країн до введення контролю над народжуваністю були взяті в багнети більшістю лідерів держав, що розвиваються, оскільки це суперечить сформованим традиціям. Особливо необхідно підкреслити екологічні наслідки поширення західних стандартів споживання на інші країни.

У сучасному світі проблеми глобалізації й екології виявилися тісно переплетеними. Глобалізаційні процеси посилюють порушення рівноваги природних і суспільних систем, здатних призвести до вичерпання біоресурсного потенціалу планети. Зрозуміло, сучасна екологічна криза стала результатом дії багатьох факторів. Вона також була одним з проявів кризи індустріального суспільства, розвиток якого багато в чому здійснювався за рахунок зростаючих навантажень на природу. Під впливом господарської діяльності людини утворилися стабільні негативні тенденції в зміні навколишнього середовища. Відбувається деградація земель: збільшення ерозії (24 — 25 млрд. т. на рік), зниження родючості, нагромадження забруднень, перетворення земель на пустелі (до початку нового століття посушливі землі становили близько 40 % суходолу). Скорочуються площі лісів зі швидкістю 13 млн. га на рік (відновлення лісів становить лише одну десяту зведеного). Відбувається виснаження озонового шару на 1—2 % у рік, збільшуються площі озонових дір. Швидко скорочується біорізномантність. Швидкість зникнення біологічних видів у 100 разів вища, ніж будь-коли в минулому Землі. Зростає споживання біологічної продукції людиною: у середині передостаннього десятиліття XX ст. було спожито 40 % продукції суходолу, 25 % глобальної. До 2030 р. споживання зросте до 80—85 % продукції суходолу і до 50 — 60 % глобальної. Посилюється тенденція стихійних лих і техногенних аварій зі щорічним збільшенням їх кількості на 5 — 7%, збитків — на 5 — 10, кількості жертв — на 6 — 12 %У зв'язку з забрудненням довкілля і руйнуванням екологічної ніші людини погіршується якість життя, зростає захворюваність (у тому числі генетичні відхилення). В країнах, що розвиваються, висока захворюваність і дитяча смертність є результатом нестачі продовольства і медичних послуг. В усьому світі, у тому числі в країнах "золотого мільярда", — збільшення числа генетичних, онкологічних, алергійних і психічних захворювань, зниження імунного статусу, пандемія СНІДу. В результаті поширення суперекотоксикантів наростають порушення ендокринної системи людини, що погіршують роботу мозку й інших життєво важливих органів і систем людини, а також її репродуктивну здатність. Людське неблагополуччя в сучасному світі (економічне, соціальне, культурне, екологічне) призводить до патогенних мутацій, спадкових захворювань, тобто до змін генома. Розпад генома є глобальною загрозою, що по-різному виявляється в різних країнах, однак рівно небезпечною для всіх. Наростання названих і неназваних проблем, загрожуючи самому існуванню людства, відіграє істотну роль у посиленні взаємозалежності всіх країн і народів. Ці проблеми глобалізуються і більш-менш задовільне їх вирішення залежить від спільних зусиль усього світового співтовариства, що, у свою чергу, також виступає як прояв глобалізації.

Глобалізація — це об'єктивний фактор еволюції сучасного світу. Як і будь-яке інше явище, вона супроводжується як позитивними, так і негативними впливами на життєдіяльність населення окремих країн і регіонів. Кожне суспільство і соціальна група запозичує із загальнолюдського досвіду тільки ті форми життя, які вони спроможні освоїти в межах своїх можливостей. З іншого боку, реакцією на глобалізацію є прагнення співтовариств і окремих особистостей до збереження власної ідентичності. Поєднання потреб глобального економічного розвитку з місцевим політичним і соціокультурним антуражем одержало назву "глокалізації". Це поняття означає зв'язок, єдність глобальних і локальних тенденцій розвитку2. Глобалізація з її упором на наднаціональне викликає відповідну реакцію самоутвердження на рівні громад і регіонів. Відповідно до своїх можливостей вони намагаються "осідлати" глобалізацію, повернути її собі на користь. Її не можна ігнорувати або заперечувати.

Повне заперечення глобалізації як об'єктивного явища не виправдане, оскільки призведе до втрати часу і можливостей. Світова економіка "винагороджує" переможців, які спромоглися оснаститися необхідними засобами одержання вигод за нових умов, і карає переможених, які не встигли або не побажали пристосуватися до цих умов. Глобальна торгівля та інвестиції здатні вагомо сприяти економічному розвиткові. При тому, звичайно, успіхи та невдачі країни насамперед залежать від її власної робочої сили, власних інвестицій та якості державного управління. Органічне входження до світового простору потребує значних активів, насамперед інтелекту, фінансів, розвинутої системи комунікацій, інформаційного забезпечення, передових технологій. Надійне становище у сучасному світі може забезпечити тільки інноваційний тип розвитку. Врахування зазначених обставин є дуже актуальним для тих країн, які нещодавно стали на шлях ринкової економіки, зокрема для України, бо тенденції сучасного світу її не минають. Економічна ізоляція для України, як і для будь-якої іншої держави, неминуче загрожує втратою темпів економічного розвитку, технологічною стагнацією і поширенням бідності.

 

 

Література

 

Анилионис Г. Л., Зотова H.H. Глобальный мир: единый и разделенный. Эволюция теорий глобализации. — М., 2005.

Бек У. Что такое глобализация?: Пер. с англ. — М., 2001.

Братилов О. В., Горский Ю. М., Делягин М. Г., Коваленко A. A. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. — М., 2000.

Бузгалин A. B. Альтерглобализм как феномен современного мира // Полис. — 2003. — № 2.

Видоевич З. Глобализация: хаотизация и конфликты в современном мире // Социологические исследования. — 2005. — № 4.

Воронов І. О. Глобалізація і політика: реалії і перспективи соціальних трансформацій. -— К., 2004.

Галкин А. А. Глобализация и политические потрясения XXI века // Полис. — 2005. — № 4.

Гелд Д. Глобалізація. — К., 2004.

Грани глобализации. Трудные вопросы современного развития. — М., 2003.

Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М., 2003.

Лютое А. А. Антиглобалистское движение в конце 1990-х — начале 2000-х годов // США — Канада: Экономика. Политика. Культура. — 2005. — № 3.

Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації: Пер. зфр. — К., 2005.

Многоликая глобализация / Под ред. П. Л. Бергера и С. П. Хантингтона: Пер. с англ. — М., 2004.

Сакович В. Антиглобалізм: стан і перспективи // Політичний менеджмент. — 2005. — № 1.

Соціально-економічна трансформація суспільства в умовах глобалізації. — Запоріжжя, 2003.

Стиглиц Дж. Глобализация: тревожные тенденции. — М., 2003.

Удовик С. Л. Глобализация: семиотические подходы. — М.; К., 2002.

Фридман Я. Глобализация: развитые и развивающиеся страны. — М., 2000.