Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 15

 

ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, ПЕРСПЕКТИВИ

 

Народження терміна і розробка концепції нового суспільства.. Європейська і американська моделі сучасного постіндустріалізму. Інформаційні революції в історії людства. "Альтернативні люди" духовного виробництва кінця XX — початку XXI ст. Хакерство: історія і типологія. Нова основа становища людини у суспільстві і соціального поділу. Покоління "X-Plorer Generation". Тенденція "замикання" постіндустріальних країн на міжнародній арені. Зміни політичної сфери в умовах постіндустріалізму.

У той самий час, коли М.С. Хрущов, звертаючись до розвинутого капіталізму від імені світового соціалізму, заявив: "Ми вас поховаємо", у Сполучених Штатах Америки в 1956 р. вперше чисельність "білих комірців" разом із працівниками сфери послуг перевищила чисельність промислових робітників — "синіх комірців". Це знаменувало початок періоду колосальних технологічних і соціальних змін у розвиткові людства, що проходить три основні стадії: доіндустріальну (аграрну), індустріальну і постіндустріальну. Коли стало зрозуміло, що американський капіталізм багато в чому відрізняється від капіталізму, який існував до Великої депресії 1929—1933 рр., народився термін "постіндустріальне суспільство". Вперше після Другої світової війни його вжив американець Д. Рісмен у 1958 р. Слідом за ним кілька суспільствознавців, серед яких можна назвати А. Турена, Д. Белла, З. Бжезинського, А. Тоффлера, Ж. Фурастьє, Й. Масуду й інших, дійшли висновку, що наприкінці 60-х років XX ст. суспільство в розвинутих країнах стало втрачати чимало важливих характеристик індустріального ладу і набувати нових ознак. Це дало підстави говорити про становлення якісно нового соціуму.

Нове суспільство у різних авторів одержало кілька варіантів назви. Крім більш відомого "постіндустріального" з'явилися терміни "інформаційне суспільство" (Й. Масуда, Японія), "технотронне суспільство" (З. Бжезинський, США), "наукове суспільство" (М. Понятовський, Франція), "суперіндустріальна цивілізація" і "третя хвиля" (А. Тоффлер, США) та інші.

Особливий внесок у розробку нової концепції був зроблений видатним американським соціологом Д. Беллом у його фундаментальній праці "Прийдешнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування", де було всебічно охарактеризовано риси соціуму, що народжувався. У центр концепції автор поставив інформаційний фактор, підкресливши при цьому: "Поняття "постіндустріальне суспільство"робить наголос на центральній ролі теоретичного знання як осі, навколо якої вибудовуються нова технологія, економічне зростання і нова стратифікація суспільства". І ще: "Зовсім очевидно, що постіндустріальне суспільство являє собою суспільство знання у двоякому сенсі: по-перше, джерелом інновацій в усе більшій мірі стають дослідження і розробки... по-друге, прогрес суспільства, вимірюваний зростаючою часткою ВНП і зростаючою частиною робочої сили, все більш однозначно визначається успіхами в області знань". Якщо в доіндустріальному суспільстві головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному — машинна техніка, то в постіндустріальному — це знання, інтелект. Метою тут є не кількість зроблених благ, але їхня якість, а ширше — якість життя. Інший відомий дослідник — А. Тоффлер — називає такі ознаки переходу до нового типу суспільства: поступовий перехід від традиційних викопних джерел енергії до нетрадиційних; заміна масового виробництва виробництвом товарів і послуг, чітко орієнтованих на споживача; заміна нуклеарної родини "багатоформною"; зсув в організації корпорацій до форм менш бюрократичних, більш спеціалізованих і орієнтованих на вирішення конкретних проблем; демасифікація засобів комунікацій, чому сприяє розвиток кабельного телебачення, супутникового зв'язку і т. ін.

На межі XX — XXI ст. з'явилася концепція формування суспільства нового типу як наступного щабля постіндустріального суспільства. Воно одержало назву "Knowledge society", "К-суспільство" або "суспільство, засноване на знаннях". Воно характеризується, крім технологічного, такими вимірами: соціальним, етнічним і політичним. Невід'ємними його компонентами стали нові міждисциплінарні знання, що генеруються науковими і соціальними інститутами, підготовка високоякісного людського капіталу, яку здійснює освіта, створення додаткових багатств економікою знань і формування на цій основі інтегрального вектора розвитку суспільства, зорієнтованого на підвищення якості і безпеки життя усіх його членів.

Разом з тим деякі дослідники вважають, що з методологічного погляду буде невірно вести мову про становлення в західних країнах постіндустріального суспільства. Саме це поняття є абстракцією дуже високого порядку. Реальне ж життя дає різні типи суспільств, що формуються на основі постіндустріального господарського укладу. Ще півтора десятка років тому, говорячи про основні центри інформаційного суспільства, що формується, аналітики називали США, Західну Європу і Японію. На початку XXI ст. перспективи Японії з погляду просування в цьому напрямку стали проблематичними. А розходження між Америкою і Європою виявляються все більш помітно. Тому можна вести мову про дві моделі сучасного постіндустріалізму — європейську й американську. Якщо поглянути на проблему з історичної позиції, то в Європі становлення індустріального суспільства йшло не менше чотирьохсот років, в Штатах — удвічі швидше. До промислової революції в Європі минули століття, що сформували її багату, специфічну культуру. В США індустріальне суспільство, як і сама суто американська культура, створювалися практично "з нуля". В Європі формування постіндустріальних тенденцій значною мірою було сприйнято в контексті "антиіндустріалізму". У Сполучених Штатах постіндустріалізм не означав нічого, крім соціального порядку, що наставав "після індустріалізму". Можливо, саме внаслідок цього досягнення обома регіонами постіндустріального рівня технологічного прогресу в середині 1970-х років мало різні наслідки. У США почалося економічне піднесення, що у 90-х роках вилилося в небачений бум з дуже високими темпами збільшення валового продукту і дуже низькими показниками безробіття. В Європі темпи економічного розвитку різко уповільнилися, а безробіття до 1997 р. стало подібним до стану справ періоду світової кризи 1929 — 1933 рр. Парадокс полягає в тому, що при більш вражаючих показниках у сфері науково-технічного й економічного потенціалу, американська модель є "менш постіндустріального", ніж європейська.

Останнє твердження можна аргументувати тим, що успіхи американської економіки в XX ст. ґрунтувалися багато в чому на розробці і виробництві стандартизованих споживчих і технологічних товарів: автомобілів, холодильників, телевізорів, пилососів та іншого. Пізніше комп'ютери й інша електроніка з'явилися й набули масового поширення насамперед у США. У XXI ст. американські підприємці зосередилися на створенні і випуску масової продукції, яка відповідає вимогам постіндустріалізму, наприклад, тиражуванні комп'ютерних програм й інших елементів інформаційного забезпечення. Зазначена обставина почасти пояснює те, що в сучасній Америці дотепер не виникло індивідуалізованого споживання. А позиції масової культури не тільки не послабшали, а й зміцнилися.

Європейці, навпаки, в міру зростання матеріального добробуту усе більше зосереджуються на диверсифікованості споживання і формуванні нового способу життя, підвищуючи не стільки його рівень, скільки якість. Як помітив найбільш відомий російський дослідник постіндустріалізму В. Іноземцев, "...якщо для купівлі продуктів у магазині потрібна лише одна десята чи одна двадцята щомісячного прибутку, то "життя для заробляння" закінчується. Починається життя заради життя. Для одних це життя заради знання і змісту. Для інших — заради символів. Для одних — заради відмінності сьогоднішнього себе від себе вчорашнього. Для інших — заради відмінності себе від інших". У процесі постіндустріалізації такий мотив до праці, як висока заробітна плата, зсунувся з першого — другого місця, які він займав ще три — чотири десятиліття тому, на п'яте — сьоме серед інших мотивів до праці. На перші ж позиції в мотиваційній ієрархії вийшли зміст праці, можливість самореалізації, перспективи професійного і соціального зростання, психологічний клімат у фірмі та інші. Зрозуміло, навіть у високорозвинених країнах для десятків мільйонів людей праця залишається головним засобом до існування. Але, з іншого боку, все більше людей вважають, що праця — це не тільки можливість заробити на шматок хліба, нехай навіть з маслом. Більшість респондентів під час соціологічних опитувань відповідають, що робота сприяє самореалізації і приносить насолоду, дає змогу використовувати свої навички і знання. В одержанні задоволення від праці європейці вбачають елемент "мистецтва жити" (l'art de vivre). Сьогодні європейці більш орієнтовані на саморозвиток.

При тому, що ВНП на душу населення в Сполучених Штатах дуже високий, навряд чи можна сказати, що якість життя там перевершує європейські показники. Так, більше 40 % американців хворіють на ожиріння — проти 6 % у країнах ЄС; 78 % ніколи не виїжджали а межі своєї країни — проти 12 % у ЄС; 95 % громадян США не володіють жодною іноземною мовою — проти 31 % у ЄС. Європейці мають також вищу культуру споживання, у якій на першому місці цінуються індивідуальний вибір і якомога вища якість споживаного. Як приклад достатньо порівняти американські пункти швидкого харчування "Макдональдс" і французькі ресторанчики, відвідувані так само-часто. Тобто, з погляду характеристик "класичної моделі" постіндустріалізму, а саме — розвитку особистості, а також її потреб, європейці вже сьогодні демонструють переваги перед американцями. Виходячи з еволюційної логіки, можливо, саме європейська модель постіндустріального розвитку виявиться більш успішною. Поки ж більш успішна, особливо у сфері інформаційної індустрії, Америка.

Якщо в доіндустріальному суспільстві головними інститутами були сільське господарство, церква й армія, в індустріальному суспільстві провідним інститутом є промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, то в постіндустріальному суспільстві основним інститутом є наука, що виробляє інформацію. Не дарма постіндустріальне суспільство ще називають "інформаційним". Інформаційне суспільство — це форма економічної та соціальної організації, за якої одержання, зберігання, обробка, поширення та використання інформації і знань, а також зростаючі технічні можливості комунікації відіграють вирішальну роль. Інформація, знання цінувалися за всіх часів, однак ступінь їхнього впливу на суспільство був різним.

В історії людства відбувалось кілька інформаційних революцій1. Першою став винахід писемності. Вона з'явилася у Шумері (Месопотамія) близько 3000 р. до н. е., у середині II тис. до н. е. незалежно склалася в Китаї, трохи пізніше — в інших суспільствах. Друга інформаційна революція відбулася в результаті винаходу рукописної книги, спочатку в Китаї, імовірно, близько 1300 р. до н. е., у VI ст. до н. е. вона з'явилася в Греції, коли афінський тиран Пісістрат розпорядився записати у книгу поеми Гомера, які до того передавалися усно. Третя інформаційна революція відбулася після 1450 — 1455 рр., коли

І. Гутенберг винайшов друкарський прес і складальний шрифт. Хоча друкарська справа вперше виникла ще в VIII ст. у Китаї, до широкого використання, тим більше за межами Піднебесної, не дійшло. Винахід же І. Гутенберга досить швидко розповсюдився в Європі, а потім і в інших регіонах. До середини XV ст., коли книги переписувалися від руки, вони були дуже дорогі і досить рідкісні. Дозволити собі їх придбання могли тільки багаті й освічені люди. Однак, коли в 1522 р. була надрукована німецька Біблія Мартіна Лютера, ціна її була настільки невисокою, що купити її могла навіть бідна селянська родина. Наслідки були колосальними. Друкарство зробило можливою протестантську Реформацію, а отже, й усе, що за нею відбулося. Важливо підкреслити, що друкарський верстат приніс за собою масове виробництво і стандартизацію процесу обробки інформації, що проклало, у свою чергу, шлях промисловій революції. Революція у друці вплинула на зміни в системі освіти, а також на появу і розвиток соціальних груп людей, які професійно працювали з інформацією. Початковий період сучасної інформаційної революції відносять до 1970-х років, коли почалася доба комп'ютеризації, що з'єдналася з постіндустріалізмом.

Комп'ютеризація становить складну комбінацію факторів. Цікавим є відображення в ній нового бачення ролі людини в сучасному світі. Як ілюстрацію можна навести історію створення першого персонального комп'ютера, названого "Еппл" ("Яблуко"). У 1976 р. у Сан-Хосе (Каліфорнія) його зібрали у себе в гаражі два інженери, Є. Джобс і С. Возняк. їхня праця, що принесла епохальний винахід, була типовим зразком нового — постіндустріального — ставлення до життя і роботи, коли та виступає насамперед як самовираження людини, як її прагнення до творчої самореалізації, часто здійснюваної у формі гри. Саме для гри створювали свій "Еппл" американські інженери. У їхніх долях відбилося багато особливостей часу, у якому вони жили. Так, С. Джобс був відрахований з коледжу і відправився в Індію "у пошуках осяяння". Він перестав їсти м'ясо і, вж6 будучи відомим у світі бізнесу, благоговів перед Сходом. На початку діяльності "Еппл" респектабельних ділових партнерів шокували довге волосся і сандалії С. Джобса. У нього — аскетичні манери, наприклад, звичка спати на підлозі. Але розкіш життя він бачить в іншому — у можливості "створювати різні речі". Той факт, що вдвох з напарником вони дуже швидко вивели "Еппл" на вершини бізнесу, швидше зумовлювався прагненням до самореалізації, ніж звичайним бажанням розбагатіти. Те ж прагнення спонукало С. Возняка залишити "Еппл", щоб заснувати нову венчурну фірму.

Обох американців можна охарактеризувати як "альтернативних людей" духовного виробництва кінця XX — початку XXI ст., у закордонній соціології — скорочено ADON (Alternative — альтернативний, Disintegrating — дезінтегруючий, Originating — той, що створює, Nobleman — шляхетна людина). Професор Ю. Васильчук так пише про новий тип особистості: "ADON вже сам — фахівець, професіонал, який заперечує і переробляє реалії, який активно втілює вимоги світової науки, що швидко розвивається, світової культури, людина, яка безупинно ризикує власними коштами, своєю долею і навіть ім'ям. Часто він багатий і влаштований. Що він шукає? Навіщо він замість розваг віддає себе справі? Пристрасть до збагачення? Боротьба за владу? Звичайно, коли така людина ще тільки ставала на ноги, вона вчилася, щоб командувати і робити гроші. Але потім поступово логіка самого життя, переходу її діяльності з матеріальної в ігрову, віртуальну, духовну сферу змінює її цільову функцію. Нею стає інновація як самоціль, як мрія і пригода, як сенс існування"1. Такі особистості і є головною "рушійною силою" розвитку постіндустріального суспільства, а їхні інновації знаходять використання у найрізноманітніших сферах.

З іншого боку, виникає питання: чи можна віднести до типу ADON сучасних хакерів, оточених ореолом геніальності, обраності і настільки привабливих для молоді? Термін "хакер" (hacker) означає користувача, який вдається до дій, спрямованих на несанкціоноване використання програмного забезпечення. Спочатку під словом "хакор" розуміли "людину, яка робить меблі сокирою", тобто таку, яка характеризується нестандартною дією, оригінальним пошуком, творчим подоланням обмежень. Стосовно інформаційних технологій термін "хак" (hack) означав оригінальний хід у програмуванні або використанні програмного забезпечення, в результаті якого комп'ютер давав змогу здійснювати операції, раніше не передбачені або такі, що вважалися неможливими. Тих, хто міг зробити подібне, стали називати "хакерами", а тих користувачів, хто не міг і не прагнув до дослідження системи, — "ламерами" (англійське слово "lamer" означає неповноцінну людину, убогого, каліку). Ставлення до "хакерів" не може бути однозначним. Воно залежить від кута зору, історичного періоду, типології й інших обставин. У середовищі інтелектуалів, пов'язаних з інформаційними технологіями, "хакерство" розглядається як історичний і соціокультурний феномен з власними ознаками на різних етапах свого розвитку. А таких етапів дослідники виділяють чотири.

Перший етап охоплює час 60-х — кінця 70-х років минулого століття, коли хакерський рух не мав деструктивного характеру (нанесення збитку або досягнення корисливих цілей), а сповідував творчий новаторський підхід у дослідженні меж систем, їхніх потенційних можливостей. Багато хто з тодішніх хакерів, серед яких були студенти і професори провідних університетів і науково-дослідних центрів Сполучених Штатів, вважали себе першопрохідцями, які створюють нове суспільство, засноване на цінностях глобального кіберпростору. Хакери тих часів виступали за вільний і необмежений доступ до будь-якої інформації, повний демократизм, що припускав заперечення всіх і всіляких авторитетів, децентралізованість, відкидання будь-якої дискримінації при оцінці людини (значення мали тільки результати її діяльності), віра в прекрасний новий віртуальний світ. Тобто багато в чому це було захоплююче заняття, схоже на гру. І ще можна побачити чимало рис постмодернізму, що дав про себе знати також і у цій сфері.

Другий етап — кінець 70-х — початок 80-х років — характеризувався переходом від новаторських досліджень до несанкціонованого вторгнення в чужі системи, підвищенням агресивності, використанням знання з метою протесту, видалення або зміни важливих даних, поширення комп'ютерних вірусів тощо. З'явився новий термін — "кракер" ("cracker" з англійської перекладається як "зломник"). Цей термін позначав людину, яка вивчала систему з метою її злому для того, щоб викрасти інформацію або написати руйнівне програмне забезпечення. На відміну від попереднього періоду, у співтоваристві хакерів вже виділяються різні підгрупи: "жартівники", "фракери", "зломщики — професіонали", "вандали", які мають різні ідеологічні й психологічні установки.

На третьому етапі, що охоплює 80 — 90-ті роки XX ст., виявляється прагнення до створення організованих структур, а також зрощування хакерської субкультури з кримінальним світом. Ця тенденція набуває розвитку на четвертому етапі — кінець 1990-х років — початок XXI ст., коли має місце інституалізація хакерів, тобто створення великих об'єднань, союзів, фірм, що можуть співробітничати не тільки з державними, комерційними, але і кримінальними і тіньовими структурами. Зростає небезпека взаємодії хакерів з мафіозними структурами і терористичними організаціями. Разом з тим має місце активна пропаганда цінностей і принципів хакерської субкультури через засоби масової інформації. Цікаво зазначити, що тип поведінки хакера певною мірою залежить від національної належності. Не вдаючись у подробиці, підкреслимо все те ж розходження між американською і європейською моделями постіндустріального / інформаційного суспільства, про яке йшлося вище, в конкретному його прояві. Більшість американських хакерів становлять підлітки, які вивчили кілька прийомів роботи з найпростішими програмами і займаються зміною головних сторінок сайтів "заради тренування". Європейські ж хакери більш схильні вчитися самостійно, розробляти унікальні методики злому і виявлення "дір" у програмному забезпеченні. Європейці частіше зламують сайти на знак протесту проти чого-небудь чи ж на захист прав людини.

У цілому, сучасне хакерство найчастіше є комп'ютерною злочинністю. В умовах глобалізації, розвитку Інтернету, зростання масштабів електронної комерційної і фінансової діяльності, а також активізації терористичних організацій світове співтовариство намагається боротися проти нового лиха. У 2001 р. 30 країн підписали "Конвенцію про кіберзлочини". Цей документ встановлює загальні для держав, які його підписали, методи боротьби з порушниками закону в Мережі. Конвенція конкретизує кримінальні й цивільно-правові санкції за хакерство, порушення авторських прав і дитячу порнографію. У Сполучених Штатах Америки кіберзлочини прирівняні до тероризму з аналогічними суворими покараннями. Однак, незважаючи на це, хакери продовжують свої ризиковані ігри, оскільки для багатьох із них в тому — суть існування, а розуміння законослухняності, моралі, етики для багатьох із них не мають значення.

У 1990-х роках з'явилося нове явище, що одержало назву "кросмодерн." — розрив між надзвичайною технологічною складністю продукту і низьким інтелектуальним рівнем його споживача. У світі комп'ютерів це було пов'язано з тим, що на початку 90-х років відбулася заміна операційної системи DOS на систему Windows. Система DOS керувалася вербальними сигналами: користувач друкував команди. Від людини за комп'ютером була потрібна, крім усього іншого, стандартна шкільна грамотність — вміння писати без помилок. Система Windows вважається "user friendly" — "дружньою для користувача": вона "спілкується" з ним за допомогою "іконок" (піктограм). Тим самим звичайна і доти обов'язкова грамотність була почасти девальвована. Це призвело до того, що зараз серед активних користувачів Інтернету чимало "темних" людей. Вони елементарно безграмотні, у політичних відносинах сповідують погромні цінності, а в розвагах віддають перевагу відвідуванням порносайтів і різним комп'ютерним іграм. Навряд чи їх можна віднести до творчих особистостей, у своєму прагненні до самореалізації створюючих інноваційні продукти. Тобто — все ж та сама "людина — маса", яка використовує комп'ютер у дуже обмежених рамках, що не сприяє її особистісному розвитку. Такий індивід, може, і споживає якусь інформацію (наприклад, рахунок футбольного матчу або плітки про життя зірок шоу — бізнесу), але не здатний до перетворення корисної інформації в знання і застосування його на практиці. А найчастіше в нього взагалі немає потреби в постійному самовдосконаленні, придбанні нових, дійсно необхідних знань.

Ще і ще раз підкреслимо, що головна особливість постіндустріального суспільства — центральна роль знань і, відповідно, їхніх носіїв. Знання не віддільне від людини, від її свідомості. Новою основою положення людини в суспільстві, її соціального статусу, а також соціальної стратифікації є вже не те, що людина має — владу, землю або капітал, а те, що вона може, те, чи здатна вона перетворювати доступну їй інформацію у власне знання і використовувати його. Усі численні фактори соціальної сили, влади, на думку А. Тоффлера, можна звести до трьох основних: насильства, багатства і знання. Так, держава від свого виникнення і до нинішніх часів незмінно ґрунтується або безпосередньо на насильстві, або на погрозі насильства. В будь-якому суспільстві, включаючи сучасне, керування людьми здійснюється через багатство як дуже важливе джерело соціальної сили і влади. Політичні діячі для керування суспільством завжди використовували знання, інформацію, у тому числі перетворену в пропаганду. У наш час мова йде про зміну співвідношення джерел влади в суспільстві на користь знання. Суть якісного зрушення не стільки в абсолютному чи відносному зростанні значення останнього за рахунок інших джерел влади, скільки в тому, що знання стає безпосереднім джерелом і сили, і багатства, і влади.

Широко відомі твердження "Хто має інформацію, той має владу" і "Інформація — найбільш демократичне джерело влади", оскільки усі мають до неї доступ (Чи всі? Дійсно мають доступ? До якої інформації?). З іншого боку, інформація є найменш демократичним фактором виробництва, тому що доступ до неї аж ніяк не означає володіння нею. Інформація, крім всіх інших своїх якостей, має властивість вибірковості: не кожна людина може не те що розпорядитися, але навіть зрозуміти ті чи інші повідомлення (фінансовий звіт банку або хімічні формули поєднання інгредієнтів косметичного крему). Специфічні здібності людини, її світовідчуття, психологічні характеристики, здатність до узагальнень, пам'ять, тобто те, що називають інтелектом (а він і є формою існування інформації і знань), виступають головним фактором, що лімітує можливості прилучення до цих ресурсів. Плюс, зрозуміло, освіта у найширшому розумінні цього слова — від професіоналізму до загального рівня культури. Тому значимі знання зосереджені у відносно вузькому колі людей, які у постіндустріальному суспільстві формують новий панівний клас. У західній соціології він одержав назву "knowledge-class", у перекладі з англійської буквально: "знання — клас", або, краще сказати: "клас інтелектуалів".

У 70-ті роки XX ст. закордонні соціологи почали активно розробляти проблематику, пов'язану з появою нового соціального феномену, що відбивало зростання його ролі в суспільному житті. Саме із середини 70-х років експансія інформаційної економіки викликала вибухове підвищення попиту на тих працівників, які, володіючи розвиненим інтелектом і гарною освітою, були здатні трансформувати одержувану інформацію в нові знання і використовувати їх у виробничому процесі. "Клас інтелектуалів" стали найчастіше визначати як соціальну спільноту людей, яка втілює в собі знання й інформацію про виробничі процеси і механізми суспільного прогресу в цілому. При цьому підкреслювалося, що головним об'єктом власності, який дозволяє цьому класу займати домінуючі позиції в суспільстві, є не земля і капітал, а інформація і знання, якими володіють конкретні люди.

Найбільш очевидною ознакою цього класу є високі стандарти освіти, прийняті в цьому середовищі. Важливо мати на увазі те, що статус працівника в постіндустріальному суспільстві і його приналежність до "класу інтелектуалів" визначаються не стільки власне освітнім рівнем, скільки тим, якою мірою на той або інший момент він перевершує аналогічний показник середнього працівника. Так, у 60 — 70-х роках минулого століття випускники коледжів вважалися висококваліфікованими фахівцями і їхні прибутки зростали набагато швидше, ніж у випускників шкіл. Однак уже з кінця 1980-х років почалася нова хвиля конкуренції на ринку праці. Стали більше цінуватися власники докторських та інших вчених ступенів, носії унікальних знань про певні виробничі процеси і технології. Тобто власники дипломів коледжів перетворилися на звичайних працівників, а їхні прибутки стали стійко знижуватися. З 1987 по 1993 р. середня погодинна зарплата випускника чотирирічного ВНЗ знизилася в США майже на 2 %, тоді як бакалаври збільшили свої прибутки в середньому на 30 %, а докторський ступінь сприяв збільшенню прибутків удвічі. Через те, що головна відмінність "класу інтелектуалів" полягає в істотному перевищенні їхнього освітнього рівня над тим, що притаманний більшості сукупної робочої сили, цей клас буде залишатися в меншості, і його границі ніколи не зможуть розширитися до масштабів суспільства в цілому.

Особливістю "класу інтелектуалів" є їхня незалежність і від "буржуа", і від "пролетаріату". По-перше, вони можуть здобувати необхідні їм засоби виробництва (комп'ютер, факс, мобільний телефон і т. п.) в особисту власність. По-друге, їм немає необхідності експлуатувати інші соціальні групи для утвердження власної ролі в соціальній структурі. Доступність інформаційної техніки і технологій приводить до того, що все більше інтелектуальних працівників одержує можливість індивідуального виробництва інформаційних продуктів. У результаті вони поставляють на ринок не свою робочу силу, а готовий продукт своєї інтелектуальної діяльності, що найчастіше високо оцінюється. Ознаками цього класу є також затребуваність його представників у різних структурних елементах соціальної ієрархії, а також виняткова мобільність. Останню слід розуміти дуже широко: від готовності відносно легко поміняти місце роботи, здатності створювати інтелектуальний продукт буквально в літаку з ноутбуком, до того, що істотний динамізм здобуває та сфера діяльності, якою вони займаються.

За умов, коли технологічний прогрес уможливив створення найуспішніше працюючих корпорацій за наявності стартового капіталу усього в кілька доларів, швидкими темпами почали розвиватися компанії, орієнтовані на використання високих технологій та інтелектуальний потенціал їхніх засновників, ("Microsoft" Б. Гейтса — тому яскравий приклад). Сьогодні 15 з 20 найбагатших людей США очолюють компанії, що виникли протягом останніх 20 років. 13 з 20 не одержали ні цента спадщини, а самі створили і розвинули свій бізнес. На початку кар'єри в них в активі були лише хороша освіта, оригінальне мислення і неймовірна наполегливість. Період, що почався із середини 1970-х років, характеризувався різким зростанням доходів представників "класу інтелектуалів". Створюючи унікальний продукт, що є основою господарського прогресу і дуже високо оцінюється в умовах ринкової економіки, працівники інформаційного сектору забезпечили собі найвищий рівень добробуту. Вже до середини 1990-х років більше 80 % американців, які мали статки понад 1 млн. дол., досягли подібного результату самі, а не одержали його в спадщину. З 1 % найзаможніших громадян Сполучених Штатів у 1999 р. лише кожний двадцять п'ятий жив на відсотки з вкладеного капіталу. Інші працювали на посадах менеджерів великих компаній, у юриспруденції, науці, культурі й т. ін. Нині з мільйона найбільш багатих американців понад 40 % — це люди творчих професій, лікарі, вчені й адвокати, інші 60 % — наймані менеджери великих компаній, 2/3 яких — бакалаври або доктори наук. При досягнутому рівні добробуту в представників "класу інтелектуалів" і їхніх дітей все більшого значення набувають постматеріальні цінності. Дуже показовий приклад Б. Гейтса. Він одержує міжнародні нагороди за добродійність, що виражається десятками і сотнями мільйонів доларів пожертвувань. Розташовані в його будинку монітори постійно демонструють шедеври світового живопису з передавальних камер, встановлених у залах найбільших картинних галерей. Оголошено, що його діти не успадкують весь капітал, а одержать небагато "на життя" для того, щоб самостійно його будувати. Однак неодмінною умовою такого "будівництва" є одержання хорошої освіти.

Невідомо, як побудують своє життя в майбутньому молодші Гейтси, однак можна припустити, що в сьогоденні вони належать до покоління, яке одержало назву "X-Plorer Generation", на формування якого вплинули тенденції інформаційного суспільства і глобалізації. Саме це покоління активно впливає на розвиток глобальної молодіжної культури. Назва стала відображенням постійного прагнення молодих до відкриття нового, до дослідження світу. В характеристиках представників "Х-РІоrer Generation" можна знайти чимало типових рис, що характеризують "клас інтелектуалів". Насамперед — це можливість самостійно будувати своє життя відповідно до своїх переконань і бажань. Чим більше можливостей для самореалізації і творчості в молодих людей, тим більша їхня влада. Найпоширенішими інструментами влади для них стали освіта та доступ до інформації і технологій. Це дає змогу вирости професійно і досягти більш високого соціального статусу ("класу інтелектуалів"). Наступною характерною рисою є відкритість до одержання інформації, бажання знати, що відбувається у світі і зі світом. Молоді люди цього типу хочуть відкрити нові можливості, апробувати нові ідеї, одержати новий досвід. В умовах колосального збільшення потоків інформації вони звертають увагу тільки на потрібні їм у даний момент повідомлення і відразу забувають про непотрібні. З одного боку, за допомогою інформаційних баз і цифрових комунікацій, можна легко знайти необхідні дані. Однак, з іншого, виникає проблема здатності оцінювати інформацію з урахуванням можливості перетворення її в знання.

Одним із критично важливих питань для сучасного покоління молоді є питання "Що таке добре, а що таке погано?", пошуки розуміння добра і зла, орієнтація на постматеріальні цінності. Причому готові відповіді відкидаються, осягання ведеться самостійно. Ідеалізм не зник, хоча він вже інший, ніж був на початку і навіть в середині минулого століття. Ідеалізується сила особистості. Це знаходить висвітлення в переконаності у тому, що кожна людина може змінити своє життя і життя свого оточення. Представників "X-Plorer Generation" відрізняють оптимізм і прагматизм, а також почуття необхідності зробити свій внесок у життя, причому якомога швидше. Досконалості бажано досягти в якій-небудь одній галузі, а не намагатися зробити потроху в різних сферах. Разом з тим сучасну молодь характеризує мобільність, що багато в чому визначає її ставлення до речей, місць, людей і до себе. Символи мобільності — мобільні телефони, портативні комп'ютери тощо. Мобільність попередніх поколінь обмежували мовні бар'єри, чекання бути забезпеченими роботою на все життя і страх взаємодії з незнайомими культурами. Ці настрої не характерні для молодих з нового покоління: вони знають англійську мову, цікавляться іншими культурами, а перехід з фірми у фірму розглядають як перспективу нових можливостей і навіть одержання нових вражень.

Звичайно, розглянуте покоління не є однорідною масою. Воно швидше становить величезну безліч індивідуальностей. Разом з тим соціологи вважають за можливе виділити кілька відмінних груп. Першу вони назвали "трендсеттерами" (trendsetter, у перекладі з англійської буквально "той, хто задає напрямок, тренд"), які створюють нові напрямки, тенденції, стилі. їхня частка становить 8 % . Наступна група названа "бджолами" (20 %) — їх відрізняють допитливість і легкість, з якими вони сприймають нові віяння і поспішають ними скористатися. Крім того, саме вони забезпечують поширення нових ідей і цінностей. 50 % становлять "послідовники" — основний потік, що не дуже швидко сприймає нові тенденції, сприймає швидше локальну культуру, ніж глобальну. Найбільш ригідною, тобто негнучкою, серед молоді є група "важко розгойдуваних" (20 %) — вони повільно приймають новації і повільно вливаються в глобальну молодіжну культуру. Ще залишилися 2 % — "сновидці", які не приймають нових напрямків і тенденцій, не формують нововведень і мають свій дуже своєрідний погляд на життя.

До покоління "X-Plorer Generation" належать представники обох статей. Однак помітна "розмитість" відмінностей між ними. Дівчата нерідко виявляють ознаки маскулінізації, а юнаки — фемінізації. Причому йдеться не стільки про фізичні дані, скільки про психологічні особливості і стереотипи поведінки. Зокрема, багато юних жінок не вважають своїм головним життєвим призначенням народження дітей і обслуговування членів своєї родини, а прагнуть до самореалізації у професії. Тим більше, що за умов постіндустріального суспільства до того існують визначені передумови. Зокрема, впровадження нових технологій витісняє грубу фізичну працю. Процес праці полегшується і стає більш доступний для жінок. Жінки краще працюють з інформацією й у системі "людина — людина", що дуже важливо в нових умовах. Відомо, що в постіндустріальному суспільстві значно розширюється третинний сектор — сфера інформації й обслуговування. В інформаційному суспільстві збільшується потреба в більш освіченій робочій силі. У більшості розвинутих країн жінки або не поступаються, або перевершують за рівнем освіти чоловіків. Такий стан справ спостерігається також в Україні і Росії. Загальною тенденцією є зростання частки жінок у трудових ресурсах. А однією з ознак настання постіндустріального суспільства є фемінізація суспільного виробництва. Жінки, які мають необхідні ресурси для доступу і використання інформаційних і комп'ютерних технологій, одержують значні вигоди в багатьох відношеннях. Однак у сучасному світі жінки значно менше, ніж чоловіки, можуть цим скористатися. Справа не тільки в наявності приєднаного до Інтернету комп'ютера. Численні невидимі перешкоди обмежують участь жінок в інформаційному суспільстві. Здатність жінок використовувати інформацію і знання залежить від таких факторів, як рівень письменності і освіти, географічне місцезнаходження (Північ чи Південь, місто чи село), належність до тієї чи іншої соціальної групи. Жінкам у будь-якому віці складніше одержувати освіту через панування визначених суспільно-поведінкових стереотипів, які на перше місце ставлять ведення домогосподарства і турботу про родину. В багатьох країнах освіта дівчат вважається справою менш важливою, ніж освіта хлопчиків. У результаті дві третини всіх неписьменних світу становлять жінки. Навіть у розвинутих країнах, при всьому прогресі, демократизації, досягненнях у боротьбі за рівність прав тендерні переваги не на користь жінок. А в країнах, де за наречену прийнято платити калим, за дівчину з вищою освітою він буде істотно меншим, ніж за ту, у якої взагалі немає ніякої освіти. Про співвідношення рівнів жіночої освіти і народжуваності мова йшла вище. А значне збільшення чисельності бідного населення на планеті є загрозою існуванню всього людства.

Можна було б припустити, що розвиток інформаційного суспільства, поширення інформації і знань приведе до усунення гострих проблем, особливо соціальних. Насправді відбувається протилежне: ставши головним ресурсом нового суспільства, знання поляризували соціум за раніше невідомими лініями. З'явилася нова нерівність між людьми і між країнами. Аналітики стали говорити про феномен "розколотої цивілізації", лінії розлому якої проходять як між країнами відсталими і розвинутими, так і усередині останніх. Починаючи з 1960-х років у розвинених країнах стала наростати соціальна поляризація. Формуються два полюси соціального протистояння. Відбувається те, що соціологи назвали "розшаруванням за ознакою освіти". З одного боку, це вищий клас — "клас інтелектуалів". З іншого боку, це нижчий клас нового суспільства — представники робочих професій або некваліфіковані іммігранти, які не мають хорошої освіти і не вважають її цінністю. Вони зайняті в матеріальному виробництві, обслуговуванні або ж є тимчасовими чи постійними безробітними.

Названі полюси є центрами тяжіння для тих, хто ще нещодавно входив у середній клас — опору індустріального суспільства. Відбувається розмивання цього класу, а з ним і всього "суспільства загального благоденства". "Суспільство двох третин" швидко перетворюється в "суспільство половини" з тенденцією до збільшення частки "нижчого класу" ("underclass"). Прогрес науки і техніки ще сильніше підкреслив нерівність між людьми. Доступ до Інтернету став своєрідною розділювальною лінією між освіченими й неписьменними, заможними і бідними, чоловіками і жінками, молодими і літніми, городянами і сільськими мешканцями. Природа цієї нерівності і причини її поглиблення також обумовлені розходженнями людей за рівнем їхніх здібностей і талантів, отже, за можливостями досягнення успіхів у сфері виробництва, що базується на засвоєнні і використанні нових знань. В історії різних країн і народів не раз лунали заклики до забезпечення вільного розвитку здібностей кожної людини. І от парадокс: досягнута, здавалося б, в умовах постіндустріального суспільства свобода розвитку особистості не веде до рівності.

Серйозні дослідники звертають увагу на те, що соціальний конфлікт, який назріває в надрах сучасних постіндустріальних суспільств, має більш небезпечний характер, ніж традиційний для індустріального суспільства конфлікт між буржуазією і пролетаріатом. Якщо буржуазія не може існувати без пролетаріату, що дає змогу йому боротися за свої права і домагатися поліпшення свого становища, то сучасна інтелектуальна еліта не потребує безпосередньо рутинної праці традиційно зайнятих. Вона робить і реалізує новації без їхньої допомоги, і, звичайно, без експлуатації їхньої праці. Якщо раніше нижчий клас розглядався як пригноблений, то сьогодні його називають "відчуженим класом", оскільки він вже не експлуатується, а лише спостерігає (якщо спостерігає) за успіхами інтелектуалів. Останні утворюють нову аристократію — меритократію. В природі меритократії закладена оцінка особистості на основі врахування її досягнень до інтелекту і її інтелекту до коефіцієнта розумового розвитку. Це перемога "принципу досягнення" над "принципом прописаності", тобто здобуття місця в суспільстві за допомогою спадщини або зв'язків. Можливості входження в новий вищий клас обмежені особистими здібностями, дорожнечею освіти і тим, що коли людина усвідомлює себе недостатньо освіченою, оптимальний період для одержання сучасної освіти вже згаяно. Меритократична поляризація суспільства є більш жорсткою, ніж класова, оскільки якості, що дають змогу людині ввійти до "класу інтелектуалів", не можуть бути дані як привілей. Потенційно визначені, вони формуються протягом десятиліть її свідомого життя. Тобто не соціальний статус є умовою належності людини до еліти постіндустріального суспільства, а вона сама формує в собі якості, що роблять її членом цієї еліти. "Удосконалюючи свої здібності й особисті якості, представники нового "вищого суспільства" одержують високі прибутки як побіжний результат своєї діяльності.

З іншого боку, у постіндустріальному суспільстві чимало людей, які не володіють ані знаннями, необхідними у високотехнологічних виробництвах, ані можливостями до освіти, ані особливими здібностями. Вони виявляються або у становищі "працюючої бідноти (working poor)", або нижчого "пригніченого" класу ("underclass"). Сюди входять ті соціальні групи, представники яких не можуть знайти собі адекватного застосування в умовах експансії високотехнологічного виробництва. Тобто це не тільки найбільш знедолені прошарки суспільства, але й всі ті, хто знаходиться за межею бідності й ті, хто одержує прибуток нижче половини прибутку середньостатистичного індустріального робітника, зайнятого повний робочий день. До цієї категорії нині належить не менше третини населення постіндустріальних країн. Існуючий середній клас поступово розмивається: значна його частина в результаті зниження рівня доходів спускається по "сходах добробуту" все нижче і нижче. Значно менше його представників піднімається до рівня нової еліти, яка має тенденцію "замикання" у самій собі. Люди, що володіють порівнянним інтелектуальним потенціалом, прагнуть до консолідації і відокремлення як цілісна спільність.

Та ж тенденція "замикання" прослідковується на міжнародній арені, коли постіндустріальні держави все більше відособлюються від інших країн. Як ілюстрацію можна взяти статистичні дані щодо спрямованості торгових та інвестиційних потоків. У 1953 р. розвинені держави спрямовували до країн того ж рівня розвитку 38 % загального обсягу свого експорту, у 1963 р. — 49 %, у 1973 р. — 54, у 1990 р. — 76 %. У другій половині 1990-х років склалася стійка ситуація, коли тільки 5 % торгових потоків, що починаються на території однієї з 29 держав — членів Організації економічного співробітництва і розвитку1, виходять за межі цієї групи країн. У той же час постіндустріальні країни імпортують з індустріальних країн, що розвиваються товарів, і послуг на суму, що не перевищує 1,2 % їх сумарного ВНП. Аналогічна картина і з інвестиційними потоками. Більше 90 % всіх іноземних інвестицій у США здійснюється компаніями семи країн: Великої Британії, Японії, Канади, Франції, Німеччини, Швейцарії і Нідерландів. У свою чергу більше 60 % всіх американських капіталовкладень йдуть у ці ж держави.

Якщо раніше розвинутим індустріальним країнам для своїх масово вироблених промислових товарів потрібні були ринки збуту і сировинні ресурси відсталих країн, то тепер картина докорінно змінилася. Постіндустріальні країни виробляють і експортують інформацію й знання, можуть реалізовувати їх у великих масштабах, не витрачаючи на це зростаючої кількості праці і матеріалів. Якщо ж брати зростання обсягів промислового виробництва у постіндустріальних країнах, то з початку 1990-х років воно супроводжується зниженням кількості спожитих ресурсів. Після 1973 — 1981 рр., коли ціни на нафту зросли в 15 разів, ці країни різко підвищили ефективність використання енергії і сировини. У найближчі 30 років потреби країн — учасниць ОЕСР у природних ресурсах у розрахунку на 100 доларів виробленого національного прибутку повинні знизитися в 10 разів — до 31 кг. порівняно з 300 кг. у 1996 р. У зв'язку з цим скоротилося ввезення сировини, а країни, що розвиваються, протягом минулих років ще більше відстали.

У західній літературі давно вже вживається термін "інформаційно-технологічний неоколоніалізм". Він виражається в різних формах: у тенденції до зниження світових цін на сировину, у переведенні середньо-технологічних, а також "брудних" виробництв із розвинутих країн до периферійних, при тому, що за собою залишають "хай-тек", у тому, що відсталі країни самі не в змозі виробляти високотехнологічний продукт і ефективно використовувати інформаційно-комп'ютерні можливості. Крім того, у постіндустріальному суспільстві високоприбутковим може бути дрібносерійне виробництво, надання вузькоспеціалізованих послуг. Тобто масове виробництво стандартизованої продукції відходить на другий план і немає необхідності піклуватися про розширення ринків збуту. Якщо раніше розвинені країни могли допомагати відстаючим здійснювати індустріальну модернізацію у власних інтересах, то тепер такої зацікавленості в них немає. Якщо якась допомога надається, навряд чи в ній превалюють філантропічні міркування, швидше воєнно-стратегічні і політичні.

На світанку постіндустріалізму сфера політична так само, як і інші сфери людської діяльності, зазнає істотних змін, які ще важко у всій повноті побачити і проаналізувати. З часом колишні очікування суспільствознавців виявляються ілюзорними. Проте все яскравіше виявляються непередбачені проблеми. Так, на початку 1970-х років досить поширеними були сподівання на те, що за допомогою новітніх інформаційних технологій у недалекому майбутньому вдасться усунути недоліки демократичного процесу і сприяти розвитку процесів глобальної демократизації. Деякі політики переконані в цьому дотепер. Наприклад, прем'єр-міністр Великої Британії у 1997 — 2007 рр. Т. Блер заявив не дуже давно: "Я переконаний, що інформаційна революція може вдихнути нове життя в нашу демократію".

Дійсно, розвиток Інтернету впливає на сучасний політичний процес. Насамперед він сприяє збільшенню відкритості і прозорості діяльності політичних інститутів. У Мережі з'явилася і продовжує з'являтися велика кількість сайтів різних державних органів, партійних структур, міжнародних неурядових організацій, що містять різну інформацію. Ця інформація може істотно розширити політичну поінформованість користувачів Інтернету, а також дати їм можливість висловити свою думку з того чи іншого питання. Однак парадокс полягає в тому, що не так вже багато людей користуються наданими можливостями. По-перше, частка активних користувачів Інтернету в різних країнах істотно відрізняється й значно поступається чисельності тих, хто використовує традиційні канали одержання інформації (телебачення, радіо, газети). По-друге, навіть серед тих, хто не уявляє себе без Мережі, дуже невелика група справді цікавиться політикою.

Реальність показує безпідставність очікувань тих, хто вважає, що інформаційна революція приведе до виникнення "нового, кращого, більш демократичного" політичного життя. Нові технічні можливості самі по собі не перетворюють пасивних громадян у політично свідомих і активних. Насправді загальною тенденцією в постіндустріальних країнах є охолодження суспільного інтересу до політичного процесу як такого. Одна з причин — втрата віри у здатність існуючої політичної системи адекватно реагувати на суспільні потреби. Але в цьому випадку складність ситуації пояснюється тими змінами, що відбуваються в соціальній структурі суспільств під впливом постіндустріалізму. З одного боку, суспільство стає все більш фрагментованим, хоча розлом проходить між "класом інтелектуалів" і всіма іншими. Цими іншими довгий час опікувалася "держава благоденства", вони від неї були залежні і підгримували її. Однак інформаційна економіка привела до того, що людина, до якої б соціальної групи вона не належала, почуває себе все незалежнішою від сформованої політичної системи. Її досягнення сприймаються як даність. Громадяни втрачають політичну активність: у західних країнах усе менше людей приходять на виборчі дільниці й усе більше утруднюються згадати прізвище свого президента. Оскільки їхній рівень матеріального добробуту від цього не залежить. Втрачаючи матеріалістичні елементи мотивації (про нову мотивацію в постіндустріальному суспільстві говорилося вище), люди стають все менш керованими тими традиційними методами, які має в розпорядженні сучасна держава. Відмовившись від прямого насильства, демократичні режими вже зараз у деяких випадках не можуть протистояти негативним наслідкам самореалізації своїх громадян, не обмежених міркуваннями матеріального порядку. Поки суспільство було об'єднане зрозумілими для всіх економічними інтересами, демократична система була цілком ефективною. А результати дії держави були ясними і передбачуваними. У новій ситуації колишні важелі керування можуть виявитися недієвими.

Розвиток Інтернету, здавалося б, відповідає демократичному духу часу, оскільки дає людині величезні можливості доступу до безмежних обсягів інформації. Людина перестає бути об'єктом маніпуляцій з боку ЗМІ, а перетворюється в самостійний суб'єкт добору тієї інформації, що їй цікава і потрібна. І в цьому криється джерело багатьох інших проблем. Насамперед навіть в інформаційному суспільстві політика повинна спиратися на підтримку мас. Тому влада, якою б моральною вона не була, змушена маніпулювати суспільною свідомістю, створюючи міфи і спотворюючи реальну картину світу. У постіндустріальному столітті індивідуалізм здобуває нові якості, що стало основою виникнення концепцій "неоіндивідуалізму" та "індивідуалізованого суспільства". Як вважає англійський політолог З. Бауман, масовим суб'єктом інформаційно інтегрованого світового співтовариства є особистісно-автономний і індивідуально незалежний інтернет-користувач. Завдяки мережевим зв'язкам, що інформаційно задовольняють його, він втрачає інтерес до традиційних політико — інформаційних інститутів (влади, партій, структур громадянського суспільства, засобів масової інформації) і будь-яких ідеологій. Занурюючись у кібер-простір, людина усе більше відривається від реального соціального життя. Відбираючи ті повідомлення, які відповідають її поглядам, вона закривається від різноманіття альтернативних думок. Як зазначає американський соціолог П. Лівайн, у тих випадках, коли дискутують люди, які дотримуються різних думок, вони в остаточному підсумку рухаються до компромісу й іноді досягають консенсусу. Однак дискусія між ідеологічно близькими людьми призводить до того, що, залишаючись у рамках цієї ідеології, їхні погляди стають екстремістськими. І це — ще одна гостра проблема для традиційної держави, породжена розвитком нових інформаційних технологій. Інтернет перетворився на важливий інструмент політичної мобілізації однодумців, які можуть виступати як за демократичні, так і за інші цілі. Сьогодні кіберпростір став середовищем існування великої кількості різних екстремістських груп. За допомогою новітніх інформаційних технологій вони, незважаючи на географічну віддаленість, легко встановлюють контакти і координують свої дії, що нерідко закінчуються тими чи іншими ексцесами. Спектр організацій — надзвичайно широкий: від ісламістських терористів до антиглобалістів, різноманітність їхніх методів діяльності — ще більша. Тепер навіть окремий індивід може відігравати важливу роль у світовій політиці і, самостійно або об'єднавшись з іншими індивідами, кидати виклик наймогутнішим державам світу. Можна згадати, наприклад, спекулянта і філантропа Дж. Сороса, який призвів до девальвації британський фунт стерлінгів, або таку міжнародну неурядову організацію, як "Міжнародна амністія". Подібні актори ускладнюють завдання політики завдяки своєму потенціалу й у результаті своїх втручань. Масштабність проблем, що виникають у зв'язку з цим у традиційних держав, особливо демократичних, навіть важко уявити. Однак і вони для рішення своїх проблем використовують новітні технології.

Як показує світова історія, долю того чи іншого суспільства формує його спроможність або неспроможність керувати технологією, особливо стратегічними технологіями. Використовуючи міць держави, вона може почати прискорений процес технологічної модернізації, здатної за кілька років змінити економіку, підвищити військову силу і соціальний добробут (приклад нових індустріальних країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону). Однак існує й протилежний варіант, коли суспільство може придушити розвиток технології. Так відбулося в СРСР, де, зокрема, генетика з кібернетикою були оголошені "продажними дівками імперіалізму". Якщо ж говорити ширше, так радянський лад у здійсненні індустріальної модернізації вичерпав можливості сформованого економічного і соціального механізмів. Але йому не вдалося створити нові механізми, необхідні для переходу до постіндустріального суспільства. Це було в принципі неможливо. Основні характеристики системи: державна власність на засоби виробництва, безринкова економіка, монопольна політична влада партійно-чиновницької номенклатури, юридично узаконена, тобто закріплена в Конституції, вічна влада однієї партії. Усі ці характеристики перетворилися в гальма, що не тільки визначило істотне відставання від Заходу, але і повну нежиттєздатність самої системи. Однією з "несучих конструкцій" радянського ладу була монополія влади на інформацію, що не сумісно з її плюралізмом, вільним обігом і свободою доступу до неї — необхідними умовами інформаційного суспільства.

Не можна заперечувати того, що в Радянському Союзі велике значення надавалося розвиткові науки. Однак кращі наукові сили і практично всі ресурси країни спрямовувалися на обслуговування військово-промислового комплексу, що ніяк не можна було вважати економічно рентабельним. Потреби населення фінансувалися за залишковим принципом. "Підривним елементом" для тоталітарного суспільства вважався ринок, тому все, що пов'язано з ним, природно, діяти не могло. Десятиліттями влада створювала "нову людину". Всупереч її перевагам, що проголошувалися, насправді "радянська людина" зовсім не відповідала тому типу особистості, яка могла б сприяти становленню постіндустріального суспільства. Комуністична система розвалилася в результаті взаємодії дуже багатьох причин. Серед них була і неспроможність вписатися в реалії нового світу.

Основою переходу на новий етап розвитку була не стільки економіка, технології або високий відсоток охвату населення системою освіти. Головне — це зміна самої людини, знаходження нею нової мотивації, що дає змогу визначити діяльність постіндустріального типу, за Д. Беллом, як "гру між людьми".

Яка "гра між людьми" могла бути в суспільстві, де все, "від виховання дітей до виробництва сталі", відбувалося під "мудрим керівництвом" комуністичної партії і під "пильним контролем компетентних органів"? Гра припускає не тільки дотримання визначених правил, але, головне — свободу вибору, творчість, можливість діяти на свій страх і ризик. Результат гри команди залежить від умілих дій кожного окремого гравця. Однак в умовах постіндустріалізму головну роль виконують одинаки, озброєні новітніми технологіями і унікальними знаннями, які вони можуть творчо застосувати без зважання на "думку вищестоящих товаришів", які найчастіше становили "ідеологічно витриману" посередність. Все це, звичайно, докорінно розходилося з нормами і правилами радянського ладу. Все це дуже не збігається з нормами і правилами, що лежать в основі існування деяких суспільств, навіть якщо вони на сьогоднішній день домоглися значних успіхів у справі модернізації. Мова йде про Японію й інші нові індустріальні країни, які опинилися перед проблемами входження в постіндустріальне суспільство. Новітня історія показує, що постіндустріальне суспільство не можна побудувати. Єдиним шляхом його становлення є еволюційний розвиток на основі максимальної реалізації особистісного потенціалу людей, які досягли високого рівня матеріального добробуту.

Людство, точніше певна його частина, тільки почало перехід на новий рівень свого розвитку. Навіть у найбільш розвинених країнах, таких як Сполучені Штати, ФРН, Швеція та інших, суспільство ще дуже далеке від того, щоб повною мірою стати постіндустріальним. У цих країнах і в наші дні мільйони людей зайняті простою працею і зазнають капіталістичної експлуатації. Навіть у найпередовіших державах чимало людей елементарно або функціонально неписьменні, що унеможливлює їхнє успішне життя в "суспільстві знань". Продовжують існувати старі відносини і старі технології, що перешкоджає постіндустріалізації. Постіндустріальні тенденції дуже повільно поширюються як усередині окремих країн, так і у світі в цілому. Головною причиною є "замикання": постіндустріальне господарство, досягши визначеного рівня, розвивається далі, не перетворюючи при цьому весь суспільний організм, а формуючи відносно нейтральний в економічному і соціальному плані сектор. Воно все меншою мірою прагне до взаємодії з іншими елементами суспільного цілого й інших регіонів Землі. І в цьому аналітики вбачають корінь основних соціальних проблем XXI ст. Більшість із них буде пов'язано з інкорпоруванням постіндустріальної економіки в суспільство, що ще не стало інформаційним ні в межах розвинутих держав, ні в масштабах планети.

 

Література

 

Бауман З. Индивидуализированное общество: Пер. с англ. — М., 2002.

Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования: Пер. с англ. — М., 1999.

Вайнштейн Г. Информационная революция и демократия: ожидания, реальность, перспективы // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2003. — № 7, 8.

Васильчук Ю. Постиндустриальная экономика и развитие человека // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1997. — № 9, 10.

Доброхотов РА. Политика в информационном обществе // Коми. — 2004. — № 3.

Евтух А. Информационная эпоха и актуальные проблемы экономики // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 4.

Иноземцев В.Л. "Класс интеллектуалов" в постиндустриальном обществе // Социологические исследования. — 2000. — №6.

Иноземцев В.Л. Классовый аспект бедности в постиндустриальных обществах // Социологические исследования. — 2000. — № 8.

Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. — М., 2000.

Колодюк А. Проблематика переходу до інформаційного суспільства // Політичний менеджмент. — 2004. — № 6.

Лях В. Постіндустріальне суспільство як нова парадигма соціального розвитку: проблема і перспективи // Ґенеза. — 1994. — № 1.

Маруховський О. Переваги і вади інформаційного суспільства // Політичний менеджмент. — 2005. — № 1.

Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М., 1999.

Примо Н. Тендерные проблемы в информационном обществе. — СПб., 2004.

Тоффлер А. Третя хвиля: Пер. з англ. — К., 2000.

Хорос В. Г. Постиндустриальный мир — проект и реальность // Восток. — 1998. — № 1.