Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 14

 

СВІТ СХОДУ: ТРАДИЦІЇ І НОВАЦІЇ

 

Фундаментальні загально-цивілізаційні характеристики східних культурно-історичних спільностей. Розвиток відносин між Заходом і Сходом. Японія: перемоги і поразки. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону і азійська криза 1997 — 1998 рр. Китай — сучасне втілення найстарішої цивілізації. Позиції Індії у сучасному світі. Мусульманський Схід: прагнення величі. Проблеми тропікоафриканської цивілізації.

У сучасному світі 85 % населення Землі належить до незахідних цивілізацій. Такі цивілізації регіонально-країнового рівня разом одержали умовну назву "Схід". Він являє собою суттєво іншу та більш складну просторово-часову структуру, ніж Захід. Якщо Європа наче переросла свої регіональні межі і вийшла далеко за свої кордони, то Азія й Північна Африка досі становлять систему регіонів, етносів і держав, які існують в кордонах старих локальних територій. Схід має набагато тривалішу історію, ніж Захід, бо саме тут на межі IV — III тис. до н. е. і пізніше виникли перші цивілізації стародавності — Єгипту, Месопотамії, Персії, Індії, Китаю та ін. Там і тоді закладалися "матричні особливості", "генокод", або фундаментальні загально-цивілізаційні характеристики, притаманні для Сходу й досі.

Народи Сходу здавна освоювали район в основному субтропічного клімату зі спекотним літом і м'якою зимою, яку й зимою важко назвати. Природно-кліматичні умови були набагато сприятливішими для життя людей, ніж на Заході. Відповідно потреби були меншими (не треба було дбати про те, щоб дотягти до наступного врожаю, будувати тепле житло, яке опалювалося більш ніж півроку, забезпечити теплий одяг і т. ін.). Ці потреби здебільшого можна було забезпечити продуктами сільськогосподарського і ремісничого виробництва, технології в яких не змінювалися тисячоліттями. На відміну від інтенсивної суспільно-виробничої технології, яка була основою Заходу, Схід стояв і стоїть на екстенсивній технології. Ведення ефективного сільського господарства можливе було завдяки освоєнню басейнів великих рік — Нілу, Тигру та Євфрату, Інду і Гангу, Хуанхе і Янцзи, інших — та створенню систем зрошування. Суспільства і держави складалися тут під впливом необхідності організації колективної праці великих мас працівників. Єдиним улаштовувачем громадських робіт виступала державна влада. їй же належала власність, що утворювало феномен "влада — власність".

Приватна власність як явище існувала і на Сході. Вона виникла там так само, як і речі, з нею пов'язані — гроші, товари, торгові відносини та інше, — навіть раніше, ніж це відбулося в античному світі — прообразі західного. Однак на Сході за умов панування влади — власності і абсолютного контролю апарату адміністрації над соціумом ця власність не мала жорстких правових гарантій. Прерогативи держави сягали й на майно її підданих. Існував довільний характер вилучення правителем коштів у безпосереднього виробника. Тобто не було гарантій справжньої приватної власності. А саме вона є однією з головних фундаментальних відмінностей західної цивілізації від незахідних. Неправильно було б вважати, що на Сході не було багатих людей. Але багатим міг бути лише представник влади починаючи з правителя. Це була норма, згідно з якою власність завжди є функцією влади, вторинною і залежною від неї. Якщо багатій втрачає своє становище у системі влади, він легко може позбутися майна, а то й голови. Це часто траплялося в будь-якій з країн Сходу. Якщо людина розбагатіла, не будучи причетною для влади, то їй заради виживання потрібно було виконати дві умови. По-перше, оточити себе великою кількістю клієнтів, які живуть за її рахунок і є певною гарантією її нормального існування. По-друге, не пропустити нагоди поділитися прибутками з представниками влади, які будь-якої миті могли змінити своє ставлення. Не гарантованість приватної власності в подальшому гальмувала розвиток капіталістичних відносин. Торговці, в руках яких накопичувалися кошти, не мали можливості вкладати їх у промисловість, банківську справу. Протягом тривалого часу була відсутня основна умова буржуазної підприємницької діяльності — безпека особи підприємця та його власності. Звичайно, верхівка — султани, паші, шахи, хани та інші — не жаліли грошей на розкіш палаців, утримування гаремів, челяді та війська. Проте все це були непродуктивні витрати. Вони не мали стосунку до первісного накопичення капіталу, без чого буржуазний розвиток дуже ускладнений.

Східні суспільства за колосальну роль, яку відігравала і відіграє в їх житті держава, називають статистськими. Їм притаманний виключно вертикальний характер зв'язків, замкнених у власні структури, на прошарок управляючої бюрократії, яка, у свою чергу, замикається на монарха — деспота. Його влада не обмежувалася ніким і нічим, освячувалася як така, що дана Богом. Незалежні від неї суспільні зв'язки не розвивалися. Суспільство становлять не громадяни, а піддані, тобто майже раби стосовно влади. Страх підданих перед всемогутністю влади поєднувався із безмежною вірою у її носіїв. Тому масові рухи на Сході ніколи не виступали проти системи влади, а лише проти порушення якоїсь встановленої норми. Людина Сходу знаходить таємницю буття у визнанні безумовної цінності влади як довільно виникаючого ієрархічно організованого співжиття людей, що відбиває дух Всесвіту. Тому владі слід підкорюватися без осягнення її сенсу та критики. Релігійно-філософське обґрунтування цього світобачення знайшло найяскравіший вияв у конфуціанстві, що ототожнювало державу з великою родиною, якою розумно керує батько — правитель та його слухняні сини — піддані чиновники.

Якщо людина на Заході розглядається як верхівка системи цінностей, то на Сході в ролі такої постає колектив у різних формах — від держави до родини. А людина — не особистість, а тільки член якоїсь спільноти, де люди пов'язані солідарними відносинами з домінуванням відносин "старший — молодший". Маса придушувала індивіда. На Сході були відсутні орієнтації на приватновласницькі, приватноправові, індивідуалістичні норми і цінності. Замість приватних прав тут панував єдиний Закон, обов'язковий для всіх. Походження всіх цих настанов йде від світобачення, зумовленого східними релігіями: людина "вмонтована" в жорстко впорядковану систему божественного Всесвіту і її призначення — виконувати світовий закон буття, співвідносити своє життя із загальними закономірностями. Таке уявлення зумовлювало фаталізм та інерційність життя і мислення. Віра у визначеність долі наперед породжувала пасивний споглядальний склад характеру. Дійсність сприймається не стільки через почуттєвий досвід, скільки крізь призму віри і містичного осягання. Головна цінність буття полягає не у реалізації прагматичних цілей, а у пошуку вищого ідеалу, одержанні вищого одкровення. З цього випливають затята зосередженість на духовному, інтровертивний (такий, що спрямований всередину) склад психіки. У східному світі немає людини — діяча, перетворювача у західному розумінні цього слова, особливо щодо природи, з якою існує гармонійна єдність. Рух життя здавався подібним до коловороту, наче дбайливе доглядання терас на схилі гори — східному, південному і так далі — слідом за сонцем. Тобто Схід не приймав лінійності від початку. На Заході було розуміння лінійності історичного розвитку: динамічний рух вгору, напружуючи всі сили. З цього потім сформувалася ідея прогресу як висхідна лінія розвитку до нових (що вважалося за особливу цінність) здобутків.

Розвиток відносин між Заходом і Сходом можна порівняти з рухом маятника. Перше "відхилення" — виникнення і розквіт стародавніх східних цивілізацій. Друге — піднесення античного (західного) світу. Третє — античний світ зазнав орієнталізації (перетворення Олександра Македонського на типово східного деспота і проникнення східних елементів у його імперію, тиск варварів, східні риси Візантії), а потім його знищення народами, які прийшли зі Сходу, водночас тривалий час могутності і розкошів східних держав. Починаючи з XVI ст. і до середини XX ст. — потужний ривок Заходу, коли він не тільки випереджає у своєму розвиткові Схід, але майже підкорює його. Потім вектор світової історії знов починає повертати на Схід. П'ять століть відбувалася вестернізація світу, тобто поширення впливу Заходу. Деякі східні країни, такі як Китай та Японія, намагалися закритися від нього. Іншим це вдалося гірше — аж до втрати незалежності і перетворення на колонії, найбільшою з яких стала Індія. Проте західні експансіонізм і колоніалізм одним зі своїх наслідків мали "пробудження" Сходу, який над усе цінував традиції, стабільність. Треба було реагувати на ті зміни, які були ініційовані Заходом і під дією яких змінювався світ. Різні країни це робили по-різному.

Найуспішніше перебудуватися на західний зразок вдалося Японії. Ця країна має давню історію, яка йде від початку І тис. н. е. Тоді з південної частини Корейського півострову відбувалася інтенсивна міграція протояпонських племен за, яким вдалося протягом III — VII ст. значною мірою асимілювати місцеве населення — протоайнські племена та племена малайсько-полінезійського походження. Врешті-решт утворилося майже гомогенне населення. Вже тоді було закладено один з головних стереотипів світосприйняття японців, який простежується протягом усієї їх історії аж до наших часів — здатність до засвоєння навичок і знань, що надходять внаслідок контактів з іншими народами. Японський девіз "вакон йосай" означає: "взяти новітні знання, напрацьовані іноземцями, але не дозволити їм похитнути підвалини японського способу мислення". Країна розташована на 3900 островах (найбільші: Хонсю, Кюсю, Сікоку і Хоккайдо). Корисних копалин — майже ніяких, 75 % території — гори, не придатні не тільки для ведення сільського господарства, а й для життя. Щорічно відбувається до 1500 землетрусів1, постійним фактором яких були тайфуни, цунамі, сильні зливи та інші руйнівні примхи природи. Такі природно-кліматичні умови не могли не відбитися на формуванні менталітету, де головною рисою стає життєстійкість, боротьба за виживання з використанням всіх можливостей, а також економне ставлення до ресурсів. Недарма від самого початку сформувався один з визначальних технологічних і соціоекономічних векторів розвитку цієї цивілізації: перевага віддавалася трудомістким (а пізніше й інтелектомістким) технологіям перед матеріало- та енергомісткими.

Нестача землі, придатної для пасовиськ, а також багаті запаси морепродуктів визначили відсутність повноформатного тваринницького комплексу. Це мало наслідки не тільки для дієти японців, а й для історичного процесу взагалі, що можна проілюструвати, скажімо, прикладом впливу рибальства на особливості устрою суспільного життя. Рибальство, як і будь-який вид привласнювальної діяльності, значною мірою зазнає впливу фактора зрівнювання при розподілі здобичі. Збереження значної ролі рибальства (а також і зрівнювального фактора у розподілі) у господарському житті протягом усієї історії країни слугувало одним з обмежувачів надмірного майнового розшарування. А останнє, як відомо, є найпотужнішим джерелом соціальної напруги. Історія Японії знає дуже небагато селянських рухів і повстань, які не порівняти з тими, які відбувалися на Заході. Від IV — III ст. до н. е. в Японії починається вирощування поливного рису, що є основою її сільського господарства дотепер. Врожайність цієї культури вища, ніж інших відомих зернових культур, за винятком кукурудзи. Саме достатньо висока врожайність зумовила забезпечення постійного зростання населення. На початку XVII ст. — приблизно 25 млн., що в 4,3 рази перевищувало населення тогочасної Англії. Сучасне населення Японії становить приблизно 127 млн. осіб, що можна порівняти з населенням Росії (приблизно 143 млн. (на початок 2006 р.)), хоча площа останньої в 40 разів перевищує японську.

Поливне вирощування рису у стародавній Японії здійснювали стійкі землеробські общини. Відтоді формувався японський тип свідомості, де на чільному місці — модель "моє село". Характерні риси — колективізм, потреба в конформізмі, єдність дій. Тобто на першому місці — колектив, якому особа має підпорюватися, а її цінність визначається не її власними талантами, а належністю до шанованої спільноти. Японське прислів'я вчить: "Цвях, що стирчить, забивають". За цими словами криється та обставина, що японська система орієнтована на придушення індивідуалізму та духу змагальності. Це згуртовує колектив, проте позбавляє людей творчого імпульсу. Через кілька тисячоліть така ментальна настанова стала однією з причин сучасної системної кризи Японії. "Суспільство, яке звикло до того, що ніхто не може виявити індивідуальності, ніхто не може мобілізувати свої творчі сили, що краще за все слідувати правилам і нормам, створеним бюрократією за зразками минулого і за іноземними зразками, — таким є оптимально організоване індустріальне суспільство, такою є японська дійсність", — зазначив спеціальний радник уряду Японії Таїті Сакайя. Рух же передових країн відбувається в бік постіндустріального суспільства, де головною рушійною силою є творча особистість, творець нових технологічних принципів. Рисою японської цивілізації є відторгнення творців на рівні суспільної культури. Це закриває Японії шлях до новітнього щабля розвитку.

Коли у другій половині XIX століття Захід, де повним ходом йшла індустріалізація, насильницькі "відкрив" Японію після її двохсотрічної ізоляції від світу, перед нею постав вибір: або прийняти "виклик" і стати на шлях модернізації, або перетворитися на колонію чи напівколонію. Перед зовнішньою небезпекою з боку сильніших агресивних іноземних держав Японія змушена була стати на шлях модернізації "навздогін", яка передбачає сильну роль держави. З січня 1868 р. стався державний переворот, внаслідок якого було реставровано імператорську владу, а 6 квітня того ж року на зборах представників придворної аристократії, князів та самурайства імператор Мацухіто проголосив клятву, звернену до своїх предків. Імператор обіцяв створити представницький орган і вирішувати усі питання держави шляхом масового обговорення; зміцнити фінансову систему; поліпшити добробут народу; покласти край застарілим законам і шкідливим звичаям минулого; набувати знань у всьому світі. За цим дійсно почалося реформування країни, яке увійшло в історію під назвою "Освічене правління Мейдзі" (тронне ім'я імператора). Самі японці називають той період Мейдзі-ісін. Написання слова "ісін" складається з двох ієрогліфів: "підтримання" і "оновлення". Тобто і тоді, і пізніше оновлення відбувалося на тлі підтримання національних традицій ("взяти новітні знання і напращовання іноземців, але не дозволити їм похитнути основи японського способу мислення" — провідний японський принцип).

У найкоротший історичний термін — приблизно третину століття — Японія з невеликої, відсталої, периферійної країни перетворилася на державу, яка активно розвивала свою економіку, насамперед, промисловість і здійснювала експансіоністську політику щодо своїх сусідів — Кореї, Китаю, Росії. Вступивши у союзницькі відносини із Німеччиною та Італією, Японія під час Другої світової війни виявила надзвичайну агресивність на Тихоокеанському театрі військових дій. 7 грудня 1941 р. вона несподівано атакувала американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гавайських островах, тобто першою почала війну проти США. Одночасно її вояки висадилися на Малаккському півострові, захопили острови Уейк та Гуам, які тоді належали Сполученим Штатам. До середини 1942 р. японці захопили приблизно 7 млн. кв. км. території в Азії з населенням понад 400 млн. осіб. Народи Азії досі із жахом згадують жорстокість новітніх самураїв2. Проте з 1942 р. характер подій повернув на протилежне. Врешті-решт війна на Сході закінчилася капітуляцією Японії.

І знову країна взялася за модернізацію. Було скасовано конституцію Мейдзі, яка утверджувала несучасну абсолютну монархію. За конституцією 1947 р. монархія стала конституційною, влада імператора обмежувалася статусом "символу єдності нації". Нової якості набував найвищий орган влади — парламент. Декларувалися демократичні права та свободи. У нових політичних умовах, які створювали відносну стабільність політичного становища в країні, дуже швидко було не тільки відбудовано зруйноване, а й досягнуто швидкого економічного зростання. Результатом цього став вихід країни у 1968 р. на друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва. Основними важелями, які здійснили "японське диво", були державні інвестиції, режим протекціонізму для національних виробників, приховане дотування експорту, безпрецедентно висока норма накопичення та колосальний імпорт новітніх наукових розробок і технологій. До цього додалися особливості японського національного характеру, зокрема соціальна дисциплінованість, висока культура праці, "економічний патріотизм" тощо. Проте у 90-х рр. минулого століття все виразніше стали виявлятися кризові ознаки. Зокрема, понад п'ятнадцять років щорічне зростання внутрішнього валового продукту становить лише 1— 2 % , що є дуже незначним, якщо порівнювати з колишніми темпами у 9 — 10 % самої країни, а також швидкістю, яка спостерігається у сусідньому Китаї — 10 — 12 % на рік. Внутрішній борг перевищує 130 % обсягу японського ВВП, що є одним із найбільших показників серед розвинених країн. Показники безробіття дорівнюють тим, що були після закінчення війни. За індексом конкурентоспроможності у 1991 р. відбулося переміщення з першого місця на вісімнадцяте. Погіршення показників економіки і традиційно висока роль держави призвели до посилення корупції: 23-тє місце у світовому рейтингу. Якщо раніше "хворою людиною Азії" вважався Китай, то зараз він — лідер в Азії, а "хворою людиною" стала Японія, попри усі свої досягнення. "Японське економічне диво" зазнало краху.

Причини цього численні. На перше місце західні аналітики ставлять особливості японського економічного устрою, який характеризують як "некапіталістичну ринкову економіку". Не дивлячись на те, що в країні домінує приватна власність і приватні корпорації, ділова практика керується набором неписаних правил і зобов'язань, які є заплутаними і незрозумілими для сторонніх. Відсутній інститут незалежної фірми: акціонерні компанії пов'язані між собою і з банками на підставі перехресного володіння акціями. Групові відносини створюють міжфірмове середовище, яке є непроникним для сторонніх, особливо для іноземців. Фірми культивують і консервують довготривалі партнерські відносини. Ринок не працює як механізм життєздатних фірм, оскільки панує державний патерналізм. Неодноразово на високому дипломатичному рівні Японії дорікали за порушення вільної конкуренції і економічну закритість. Але у відповідь — звинувачення у замаху на незалежність суверенної держави. Західних бізнесменів дратують не тільки всілякі протекціоністські обмеження, а й дзенбуддійська манера уникати остаточної визначеності: ніколи не казати "так" або "ні".

Найголовніша причина полягає у тому, що стратегія прискореної "модернізації навздогін" вже вичерпала себе. Вона виявила успішність за умов індустріального суспільства, проте не підходить для постіндустріального, для конкуренції за умов глобалізації. Зробивши ставку на запозичення в інших, Японія фактично не має своїх мегатехнологій і її позиції в галузі фундаментальних наук дуже слабкі, вона неспроможна здійснювати фундаментальні прориви або висувати нові концепти. Як вже зазначалося у розділі, присвяченому освіті, система виховання і навчання не готує людей, здатних до самостійної творчої діяльності. Протягом десятиріч японцям набивали голови знаннями — детальними з вузького фаху і дуже обмеженими з інших сфер — проте не вчили мислити, оскільки "на це є майстер". У результаті склалося суспільство "знаючих", але не "думаючих". А постіндустріальне суспільство на такій основі розвинутися не може. Його основою має бути велика кількість творчо мислячих особистостей. Чи можливо перетворити японців в індивідуалістів, а тим більше в інтелектуалів? Дуже непросто відповісти на це питання, адже для цього треба міняти всю систему соціальних цінностей, інакше кажучи, замінити свідомість усієї нації. Модернізація, яку здійснювала Японія, була поєднанням західних новацій із власними цивілізаційними основами, тобто модернізація не торкалась соціальних цінностей, а отже, була "поверховою". Це й виявилось у неспроможності зреагувати на сутнісні зміні переходу до інформаційного суспільства.

Однією з цінностей, яка становить основу незахідних цивілізацій, є комунальність, або общинність (модель "моє село"), з усіма наслідками, що випливають з цього. Відданість людини спільноті передбачає піклування спільноти про людину. Так, у Японії відсутній звичайний для капіталістичних країн ринок робочої сили. По-перше, існує звичай, коли людина наймається на роботу на все життя — стає "членом великої родини", яка буде про неї дбати. По-друге, морально дискомфортним вважається байдикування. Тому люди мають бути працевлаштовані, їх заробітна плата залежить від посади, яка зумовлюється не особистими здібностями, а вислугою років. А славнозвісні японське працелюбство і ретельність все далі стають міфами. Вже на вересень 1991 р. ця країна за продуктивністю праці на одного робітника серед провідних розвинених країн стояла нижче Швеції. Посилилася тенденція до збільшення зайвого і некорисного. Буквально, якщо в Америці автомобіль, який виробляють двоє, продає один, то в Японії авто, яке робить одна людина, продають двоє. Із поглибленням кризи тримати на робочому місці непотрібних людей і сплачувати їм чималу зарплату стає все складніше. Японія славиться своєю соціальною політикою, яка передбачає чимало напрямків її реалізації. А виконувати їх стає дедалі складніше, особливо зі значним по-старішанням населення. Японські керівники намагаються вивести країну з кризи. Але реформи йдуть важко, оскільки вони зачіпають сильні групові інтереси. Багато хто волів би зберегти статус-кво через побоювання ризику і сподівання на повернення колишніх гарних часів (одна з рис східної свідомості).

Японські успіхи не тільки насторожували Захід, але й надихали Схід, зокрема країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Раніше більшість із них перебувала під пануванням західних колонізаторів. У процесі деколонізації вони стали на шлях незалежного розвитку і модернізації. Шляхи були різними і успіхи теж. Деякі держави рушили шляхом соціалістичного розвитку, інші — капіталістичного. Серед останніх особливо цікавими стали досягнення невеликих країн, які не тільки вийшли з історичного небуття, а перетворилися на "нові індустріальні країни" і увійшли до групи лідерів. Протягом тривалого часу ці країни, наслідуючи досвід Японії, вміло використовували передові технології, запозичені у країн Заходу. Вони успішно стимулювали запровадження досягнень науки і техніки приватним бізнесом, водночас скуповуючи за кордоном патенти і ліцензії, запрошуючи іноземних фахівців. Щоправда, ці країни продемонстрували різну динаміку і за рівнем досягнень розділилися на дві групи. Нові індустріальні країни першого покоління (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) виявилися успішнішими і на сьогодні досягли основних стандартів західних економік, перейшли до розряду розвинених індустріальних країн світу. У закордонній літературі їх називають "драконами АТР". Друге покоління — Малайзія, Індонезія, Таїланд і Філіппіни — рухались трохи повільніше, хоча здобуті результати дали підставу назвати їх країнами -"тиграми".

Колена з цих країн починала модернізацію у різний час (так, Південна Корея почала модернізацію у 1950-х роках, Тайвань — у 60-х), проте всі вони мали подібні стартові позиції. Зокрема, кожна на старті мала валовий національний продукт на душу населення не більше, ніж 300 доларів на рік. Відповідно виробництво у цих країнах виявлялося відносно дешевим, проте, як потенційні ринки збуту, вони не викликали зацікавленості. Поступово у цих країнах склалася модель капіталістичної модернізації, характеристику якої можна звести до таких політичних, економічних та духовних основних рис.

Насамперед основою була політична стабільність, яку забезпечували правоавторитарні режими (так званий "авторитаризм розвитку"). Вони були більш або менш жорсткими, але політологи характеризували їх як "керовану демократію". В обмеженому вигляді допускалися партійно-політичний плюралізм, неурядова передвиборча агітація, парламентські дискусії. Проте реальна влада залишалася у силових структур і адміністративної верхівки. Вони завжди були напоготові застосувати різні інструменти проти опозиції, яка могла "вийти з берегів": від законів про боротьбу з підривною діяльністю до спеціальних підрозділів для приборкання вуличних безладів.

У господарській сфері запроваджувалися системи "змішаної" економіки, орієнтованої на експорт на відміну від курсу на задоволення потреб за рахунок імпорту, як це мало місце, наприклад в Індії. Причому слід підкреслити, що за мету було поставлено збільшення випуску готової продукції, яку бажає закордонний покупець. В той же час інші країни, що розвивалися, продовжували покладатися на експорт сировини і не докладали майже ніяких зусиль у переорієнтації своїх економік. У країнах, пізніше названих "драконами" і "тиграми", шукалися оптимальні комбінації ринкових свобод з державним регулюванням. Держава ніколи не залишала поза своєю увагою підтримку вітчизняних виробників. Якщо на рівні урядів за економічну політику відповідали технократи, які одержали освіту на Заході, то у приватному секторі тон задавали ділки китайського походження, успіхи яких зумовлювалися не тільки власними якостями, але й опікуванням чиновних покровителів. Поширеною стала практика створювання розгалужених регіональних партнерських мереж, які базувалися на кланових та міжкланових відносинах.

В ідеологічному плані характерним був офіційний націоналізм, недружній до будь-яких проявів "лівизни". Велике сприяння надавалося розвиткові освіти, здобуванню знань з усього світу. Але разом із тим всіляко підтримувалися власні духовні і соціальні цінності1. Вони дали свої результати, зокрема у продуктивній праці, а також у такій справі, як накопичення необхідних для модернізації ресурсів. Це було віддзеркаленням риси східного менталітету: більше коштів спрямовувати на накопичення, ніж на споживання.

Протягом кількох перших десятиріч розвитку жорстко регулювалося особисте споживання і рівень життя, зокрема через обмеження на вивіз капіталів за кордон, ввезення предметі в розкоші іноземного виробництва та ін. Це робилося заради спрямування наявних ресурсів на розвиток власної індустрії. Великі низько-відсоткові капітали спрямовувались на інвестування у промисловість і комерцію. І тільки тоді, коли економічний злет дійсно відбувся, система почала змінюватися. Зростання споживання, закордонні закупки, капіталовкладення у нові галузі — все це дозволило внутрішньому попиту відігравати все більшу роль у розвиткові країн. За таких умов можна було очікувати скорочення загальної частки національних заощаджень, проте в нових індустріальних країнах зберігається її високий рівень. До цього додалися масові іноземні інвестиції. Так, за період з 1985 до 1992 р. вони зросли в З рази в Сінгапурі, в 4,5 — у Південній Кореї, у 9 — у Малайзії, від 12 до 15 разів — у Таїланді, а в Індонезії — у 16 разів (переважна частина їх була японського походження). Результатом сукупності зазначених факторів стали високі темпи економічного зростання, які протягом 1970 — 80-х років були найбільшими у світі. Так, вони становили 7—8 % у Таїланді та Індонезії, 8,1 % — у Малайзії, 9,4 — 9,5 % — у Гонконгу, Південній Кореї та Сінгапурі, 10,2% — на Тайвані. Згідно зі статистикою, регіон Східної Азії, внесок якого у світовий ВНП становив у 1960 р. не більше 4 %, збільшив його до 25 % у 1991 р. і здатен був довести його до 30 % у 2000 р. Були навіть припущення про 57 % у 2050 р.

Однак криза 1997 — 1998 рр., яка увійшла в історію під назвою "азійської", поховала ці сподівання. Це була дуже сильна і руйнівна криза, яка вразила не тільки країни цього регіону, але й вплинула на стан справ у інших державах. Стосовно причин, які призвели до неї, існує багато пояснень, які можуть здаватися більш-менш вірогідними, але, може, у врахуванні їх поєднання і полягає відповідь. Виходячи з високих теоретичних засад, можна припустити, що саме у цій кризі виявилася обмеженість і неадекватність переходу до постіндустріалізму моделі наздоганяючої модернізації, яка спирається на запозичення форм без трансформації у системі цінностей. Як і в Японії у цих країнах створено патерналістський напівкапіталізм, який об'єктивно побудований за напівтрадиціоналістськими лекалами. Протягом більш ніж трьох десятиліть накопичувалися соціальні протиріччя і політико — економічні дисбаланси, які мали про себе заявити. Так, висока норма заощаджень означає, що успіхи виробництва базувалися на недоспоживанні населення. При цьому розвиток промисловості базувався на залученні до виробництва все більшої кількості людей. Наприклад, у Сінгапурі у період з 1966 до 1990 р. частка зайнятих у промисловості у загальній чисельності активного населення зросла з 27 до 51 %, у Південній Кореї — приблизно за той же період цей показник зріс з 22 до 48 %, аналогічні цифри зростання можна навести із статистики інших нових індустріальних країн. Разом із тим середня тривалість робочого часу в названих країнах набагато перевищувала показники західних країн. Так, у Південній Кореї і на Тайвані у першій половині 1990-х років вона досягала майже 2,5 тис. годин на рік, тоді як у більшості європейських країн вона законодавчо обмежена 1,5 тис. годин. Значно відрізняється і рівень оплати праці. Для промислового робітника в Малайзії вона становила не більш ніж 15 доларів на день, а у Німеччині працівник подібної кваліфікації мав на той період до 25 доларів за годину. Великі інвестиції значною мірою підпадали під державне керівництво, яке не було вільним від помилок. Зокрема, левова частка всіх кредитних ресурсів спрямовувалася у кілька найбільших промислово-фінансових корпорацій, рентабельність яких була дуже незначною (так, у 1998 р. при обсязі продажу у 32 млрд. дол. прибуток корпорації "Самсунг" становив тільки 439 млн. дол.).

Можна було б продовжувати наводити приклади дисбалансів та суперечностей. Однак до них додається ще одне — геополітичне, пов'язане з побоюваннями Заходу перед зростаючою силою Сходу. Деякі аналітики говорять про те, що у 1997 — 1998 pp. транснаціональний спекулятивний капітал — з благословення міжнародних фінансових інститутів і США — не просто обвалив економіку відразу кількох країн, але й намагався послабити позиції великої регіональної спільноти на світовій арені. Так це чи ні, але за умов глобалізації економіка коленої країни, а тим більше такої, яка побудована за дуже своєрідними моделями, є дуже вразливою до змін, що відбуваються у світі.

До середини 2000-х років у більшості країн АТР наслідки тієї кризи здаються подоланими, про що свідчать макроекономічні показники. Однак глибинні протиріччя залишаються, і невідомо, як саме вони дадуть про себе знати пізніше, і як їх спробують вгамувати. Одним із варіантів є об'єднання з більш сильним сусідом. Таким сусідом є сучасний Китай. Міжнародні спостерігачі вказують на те, що існують ознаки формування "Великого Китаю" або Китайського спільного ринку, до якого увійдуть КНР, Тайвань, Сянган (Гонконг), Аомень (Макао), Сінгапур. Між ними складаються і міцніють виробничо-економічні зв'язки, вони йдуть шляхом тісної інтеграції. За своїми макроекономічними показниками це геополітичне об'єднання вже зараз значно випереджає Німеччину, Францію, Італію і Велику Британію разом взятих. Тобто в результаті певних економічних і політичних процесів у АТР склалася принципово нова геополітична ситуація. Визначальна роль тепер не Японії, а Китаю.

Нині Китай є сучасним втіленням найстарішої з людських цивілізацій, які вижили. На межі III і II тис. до н. е. в басейні ріки Хуанхе виникли перші протодержавні утворення, найдавніші міста — держави з'являються у II тисячолітті до н. е. Давньокитайський етнос склався на початку І тисячоліття до н. е. на Середньо-китайській рівнині. Зараз на терені КНР мешкають 56 різних національностей та народностей, проте понад 92 % населення — китайці. Китайська цивілізація здавна здійснювала суттєві цивілізаційні впливи у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Достатньо згадати приклад Японії, яка запозичила звідси технологію рисосіяння, ієрогліфи, розкрій одягу, планування першої своєї столиці (Нара була зведена як повторення містобудування Чаньаня) та багато іншого.

Здавна китайці їхали за моря і океани, утворюючи численні діаспори по різних країнах світу. В наш час ця тенденція тільки посилюється. Китайці, які живуть і працюють за межами історичної батьківщини, не втрачають з нею зв'язок. Таких людей називають "хуацяо" — в перекладі "міст на китайський берег". Більшість сучасних інвестувань у китайську економіку з-за кордону надходить саме від них. Сучасне керівництво країни знов висунуло стародавнє гасло: "Нехай бджоли повертаються з медом до свого вулика!" У цьому заклику, що порівнює людей із бджолами, можна знайти кілька суто східних цивілізаційних рис, а саме: відданість своїй спільноті, колективізм, працелюбність, дисциплінованість, здатність до самозречення, а також ототожнення з природою. Вони існували протягом тисячоліть китайської історії, яка була втіленням у життя аграрної східно-деспотичної матриці — з традиціями жорстоких імператорів (від першого Цинь Шихуанді, який правив у III ст. до н. е., і до Мао Цзедуна — "червоного імператора" XX ст.) і покірливості народу.

Хоча, як вже зазначалося, у давнину Китай являв одну з наймогутніших країн, яка мала значне населення, ресурси, досягнення в галузі наукових знань і технологій, проте він не став світовим гегемоном. Навпаки, намагався закритися від світу "варварів". Для того було споруджено славетну Велику китайську стіну. З цією ж метою китайські правителі намагалися проводити політику ізоляціонізму. Однак країна не змогла протистояти напору агресивніших держав, як із Заходу, так і зі Сходу, які перетворили його на свою напівколонію. Народні маси повставали проти визисків, які чинили іноземці, та кожного разу ці виступи жорстоко придушувалися. Так, у 1899 р. спалахнуло повстання проти "заморських дияволів", у придушенні якого брали участь 11 держав, серед яких були Німеччина, Японія, Велика Британія, Росія та інші. У 1901 р. китайський уряд був змушений підписати з ними "Заключну угоду", за якою брав на себе зобов'язання протягом 35 років сплачувати величезну контрибуцію, надав їм право тримати на своїй території військові частини, привілеї в економічній сфері тощо.

За умов протидії колонізаторам та розвитку певних елементів капіталізму від початку XX ст. відбувався процес зростання національної самосвідомості, до якої входило розуміння необхідності змін, модернізації. Модернізаційні процеси вилилися спочатку у поваленні закляклої у традиціоналізмі системи маньчжурського імператорського правління, потім у спробах реформ Китайської Республіки з боку національної партії Гоміндан, у повоєнних "великому стрибку" та " культурній революції", яку здійснювали комуністи під керівництвом Мао Цзедуна. Особливо тяжкі наслідки були у маоїстської політики. Тільки за період 1966 — 1976 рр., за офіційною статистикою, загинуло 100 млн. громадян. Причому в знищенні "ворогів народу", тобто тих, хто або не підтримував політику КПК, або був "підозрілого походження", або викликав чимось гнів "відданих революціонерів", мали брати участь всі. "Ворога" треба було не тільки знищити, а й взяти участь у поїданні його плоті. Того, хто відмовлявся ковтати людське м'ясо, могли самого вбити, бо це було свідченням недостатньої лояльності.

Соціалізм в Азії, в Китаї зокрема, набув ще більш "довершених " форм, ніж на Заході. Справа не тільки у чисельності жертв соціалізму, а у його тотальності. Мао Цзедуну, а також Кім Ір Сену у Північній Кореї та Пол Поту у Кампучії1 вдалося досягти у повному розумінні слова абсолютного контролю над суспільством, побудувати соціалізм за моделлю, змальованою у романі Дж. Оруела "1984". Було створено суспільство тотального соціалізму, де переслідували людей не тільки за те, що вони начебто були "ворогами народу", а і за недостатність комуністичної істерії. Можливо, у тріумфі соціалістичних ідей мала значення і східна концепція особистості, а саме відсутність її суверенітету, інтегрованість людини в державу, безумовний примат усіх структур, що стоять вище — родини, виробничого осередку, партії, держави. Соціалізм радянського зразка теж виступав за примат вищих структур, особливо партії і держави. Важливе значення мали і конфуціанські традиції, які століттями виховували дух китайців. Як зазначає відомий сінолог Л. Васильєв: "Аналіз конфуціанської традиції з її ідеологічною орієнтацією на створення суспільства гармонії і впорядкованої держави, на патерналізм і високу шану до авторитету правителя, з високим рівнем соціальної дисципліни і значущості внутрішньо міцних соціальних корпорацій показує, наскільки близькими були між собою за багатьма основними параметрами конфуціанство і марксистський соціалізм сталінського зразка. Це не могло не відіграти своєї ролі..."

Після смерті Мао на III Пленумі ЦК КПК одинадцятого скликання було оголошено курс на побудову "соціалізму з китайською специфікою". Як характеризувати лад, який вже утвердився у наш час у КНР, єдиної думки немає. Офіційно оголошено: якість — країна ринкового соціалізму. У соціалістичній якості ця держава згадується навіть в документах про вступ до Світової організації торгівлі, до якої вона приєдналася у 2001 р. Проте чимало аналітиків характеризують модель, якої додержуються китайські керівники, починаючи з "батька реформ" Ден Сяопіна, конфуціанським капіталізмом. Ця модель одержала втілення спочатку у китайських сусідів, зокрема, в Японії та в тих нових індустріальних країнах, де був сильний вплив цього вчення. Виявилося, що конфуціанство є також зручною основою і для капіталістичної модернізації. І знову пояснення в працях Л. Васильєва: "Традиційні конфуціанські чесноти — прагнення до самовдосконалення і змагальності у боротьбі за постійне покращання життя тут, на землі, згуртованість соціальної корпорації, яка побудована на патерналістських основах і пов'язує її членів жорсткими, непорушними взаємними зобов'язаннями, які усвідомлюються всіма, а також витривалість і високий рівень кваліфікації китайського або корейського трударя — виявилися чудовою базою для процвітання в умовах ринку". Проте у східній традиції вирішено питання про роль держави в економіці. В Китаї це афористично сформульовано так: "ринок управляє підприємствами, держава управляє ринком".

Багатоукладна економіка КНР три десятиріччя розвивається високими і стабільними темпами: у 1976 — 1990 рр. темпи зростання китайської економіки випереджали решту світу вдвічі, у 1991 — 2002 рр. — більш ніж вчетверо. Країна стала другою після США за загальним обсягом виробництва, вона є також другим товаровиробником світу. її продукція займає "більшу частину прилавка" майже повсюдно, включаючи Україну. Вже зараз Китай — у першій десятці найсильніших країн світу, йому пророкують лідерство у новому тисячолітті. Колись З. Бжезинський висловив думку: аби країна досягла рівня держави першого рангу, їй необхідно мати на руках чотири "козирі": ефективне національне керівництво, політичну стабільність, дисциплінованих громадян, високий рівень нагромаджень. Все це у КНР є.

Разом із тим вона не позбавлена своїх проблем. Серед них називають нерівномірність темпів та рівня соціально-економічного розвитку різних регіонів (розрив у рівні життя шанхайців і мешканців західних провінцій — 15 разів); сучасний сектор економіки ледь досягає чверті загального обсягу усієї китайської продукції (науково-технічний прогрес частково блокується низькими показниками "людського капіталу", бо досі неписьменність має масовий характер); швидко старішає населення за умов відсутності сучасної системи соціального забезпечення; гостро стоять проблеми безробіття та міграції (кількість сезонно мігруючих працівників перевищує 100 млн. осіб); значний тиск демографічного фактора на екосистему, за умов не відпрацьованості державних програм і навіть законодавства з питань охорони довкілля; загострюється сировинна, паливна проблеми та ін.

Можна лише здогадуватися, як саме втілиться в життя передбачення Наполеона Бонапарта, який казав: "Коли Китай прокинеться, світ затремтить".

 

Не відомо, чи затремтить його найближча сусідка — Індія. По-перше, припускають, що через деякий час чисельність її населення буде більшою, ніж китайського. По-друге, ця держава має ядерну зброю. По-третє, в неї в цілому дуже "спокійний характер", що закладено релігіями на цивілізаційній "матриці". Історію на Індійському півострові починає Хараппська цивілізація, яка існувала у ХХV/ХХІІІ—ХVIII/ХVІІ ст. до н. е. Інколи її ще називають Індською. Вона занепала, проте залишила по собі слід у духовності індійців. Кілька обставин, а саме: занепад відпрацьованої державної машини харажського періоду; невідворотні за таких умов господарський занепад і тяжкі нестачі, лиха; розчарування у колишніх культах, які не допомогли відвернути негараздів, та системних цінностей; панування прийшлих, іноетнічних племен, які почали проникнення на півострів з кінця II тисячоліття до н. е. — відбилися на характерній для всієї наступної індійської філософії песимістичній оцінці людського буття у світі. Потім додалися релігійні виливи, особливо індуїзму та буддизму.

Індуїстсько-буддійська традиція вбачала основний сенс існування людини в її релігійно-детермінованій індивідуальній поведінці. Кожен — творець свого щастя. Вища мета життя полягає у звільненні від матеріального світу і злитті з Верховним Абсолютом. Досягнення цього залежить по-перше, від особистої карми, тобто суми добрих і злих вчинків протягом кількох перероджень, що визначає колесо сансари — конкретні форми вічного переродження яшвих істот. По-друге, від індивідуальних зусиль коленого. Дуже важливою є дхарма — обов'язок людини, її статус, права і зобов'язання. Шанувалася не активна діяльність, а віддалення від світу. Важливе значення має принцип ахімси, тобто не насильства. Не можна заподіяти шкоду будь-якій живій істоті, бо вважається, що те створіння може бути твоїм родичем після чергового кармічного переродження. Уявлення водночас вгамовували заздрощі до тих, чиє життя здавалося кращим, заможнішим, і слугувало стимулом до самовдосконалення. За цим вченням виходило, що даремно скаржитися на свій стан: його заслужено всіма попередніми вчинками. Покращуючи карму, можна стати у новому переродженні іншим. Тобто для східної свідомості характерне інтровертивне ставлення до життя з пріоритетністю споглядання і духовності. У цивілізаційній "матриці" Індії можна знайти вияви інших характерних рис Сходу. Зокрема, це традиційний аграрний характер культурно-історичної спільності, провідна роль общини, а також замкненість та ієрархічність, репрезентована кастовою системою.

Протягом всієї історії на півострів відбувалися навали багатьох завойовників. Індоарійські племена, тюрки, моголи осідали тут і асимілювалися місцевим населенням. Однак ситуація докорінно змінилася з появою європейців. У 1498 р. Васко да Гама проклав до Індії шлях морем. Після нього протягом усього XVI ст. монополію на торгівлю з нею утримували португальці. У XVII ст. тут з'явилися голландці, французи і англійці. У середині наступного століття британці витіснили своїх конкурентів і запанували на Індостані, зовсім не збираючись асимілюватися. Почалася справжня колонізація півострова.

Поява в країні великих англійських підприємств стимулювала також розвиток національного капіталізму, хоча він поступався масштабами англійському і був здебільшого зосереджений в галузях легкої і переробної промисловості. Всупереч суб'єктивним вподобанням і цілям британської колоніальної влади встановлення регулярних контактів з Європою, розвиток зв'язку, створення навчальних закладів європейського типу, знайомство передових індійців з ідеями і рухами, які вирували у європейських країнах, сприяло зростанню тих сил в Індії, які мали визволити її від колоніального гноблення. У 1885 р. було створено першу загально-індійську політичну партію національної буржуазії та націоналістично налаштованих ліберальних поміщиків — Індійський національний конгрес.

На початку 1920-х років загальновизнаним лідером національного руху в цілому та ІНК зокрема став Мохандас Карамчанд Ганді, якого потім назвали Махатмою (у перекладі "Велика душа"). Це була людина, яка своєю діяльністю сприяла появі трьох основних рухів XX ст.: проти расизму, колоніалізму та насильства1. Як інструмент політичної боротьби, Ганді використав принцип "не чинити опір злу насильством" і розробив методику масових ненасильницьких дій — "сатьяграху" ("наполегливість в істині"). Він пропагував невизнання панування іноземних поневолювачів та досягнення незалежності Індії шляхом не співробітництва з колоніальною владою. Форма релігійно-моральної проповіді, з якою Ганді звертався до народу, зробила його ідеї зрозумілими для мільйонів неписьменних співвітчизників. їх лідер намагався згуртувати у боротьбі за свободу країни всі верстви і політичні сили суспільства. За умов глибокої релігійної і кастової роз'єднаності індійського суспільства важливе місце в ідеології і політиці Ганді посідала єдність індуїстів і мусульман, національних і кастових груп. Це він назвав недоторканих "чамар" — тобто "діти Бога" і удочерив дівчинку з цієї касти.

Об'єднана ідеями гандизму національно-визвольна боротьба привела до того, що британці змушені були піти із своєї найбільшої колонії. Однак вони розділили її на дві частини — Індію і Пакистан ("Держава чистих", тобто мусульман). Опівночі 15 серпня 1947 р. голова першого індійського уряду Джавахарлал Неру підняв триколор — національний прапор країни над історичним Червоним Фортом у Делі. Країна вступила на шлях незалежного розвитку.

На цьому шляху вона зазнала труднощів найрізноманітнішого характеру. Вони долалися з різною мірою успішності при тому, що роль держави, у традиціях Сходу, завжди була значною. Середньорічне зростання ВВП у 1980 — 1990 рр. становило 5,8 % , у 1995—2000 рр. — 6,5 % . Показник 2003 р. перевищив 8 %. Тобто динаміка суттєва, проте відносно перспектив економічного розвитку позиції експертів дуже розходяться. Серед усіх країн світу Індія посідає перше місце за бідністю: 36 % від населення, яке перевищує мільярд. Це приблизно стільки, скільки складає все населення США і Росії разом. В Індії існує програма ліквідації злиденності, за якою на 2012 р. вона має бути не більше ніж 5 %. Проте існують сумніви щодо її реальності. Досвід же світової історії свідчить про те, що забезпеченню сталості економічного розвитку країни сприяє опора на внутрішній ринок.

Дуже проблематичним виглядає перехід Індії до постіндустріальної фази розвитку. Новітні досягнення індійських науковців та інженерів вражають. Так, у 1998 р. власними силами було виготовлено суперкомп'ютер "Парам-10000", який здатний виконувати трильйон математичних операцій за секунду. Цей комп'ютер наче "катапультував" Індію до лав елітних країн, які здатні випускати подібну техніку. Але з іншого боку, існує величезний масив некваліфікованого неписьменного населення, що не дає змоги республіці використовувати багато чого з моделей розвинених країн. Це є одним із прикладів дії цивілізаційної спадщини, коли представники вищих каст мали і мають змогу опановувати скарби культури, а представники нижчих каст і недоторканні часто не мають у своєму родоводі жодного, хто мав би хоч яку-небудь освіту, або відсутність потреби у впровадженні нових ресурсозберігаючих технологій, оскільки вкрай низькою є вартість ручної праці і необхідно забезпечувати населення роботою. Від'їзд на роботу за кордон десятків тисяч найбільш кваліфікованих фахівців може вже у найближчий час викликати суттєве послаблення Індії у сфері високих технологій, а у перспективі призвести до різкого погіршення культурної динаміки. У сфері зовнішньої політики Індія традиційно намагалася додержуватися нейтралітету, але у 1998 р. вона здійснила випробування ядерної зброї, чим порушила рівновагу в колі держав, які мали її до того. З іншого боку, небезпека у цьому регіоні посилюється через наявність атомної зброї у найбільш запеклого індійського конкурента — Пакистану.

Від самого початку пакистанська влада розглядає Індію як свого основного стратегічного супротивника. Хоча Пакистан має економічний, територіальний та демографічний потенціал набагато менший, але він є достатньо могутнього державою. До того ж він знаходиться на стику з мусульманським регіоном, звідти він здатен одержувати додаткові економічні і військові засоби посилення своїх позицій проти Індії. Ця зона конфліктів знаходиться на великій дузі лінії так званого цивілізаційного "розлому", яка проходить від ісламських країн Африки (Африканський ріг) через Середню Азію колишнього СРСР і далі аж до Індонезії і Малайзії. Понад п'ять десятків країн сучасного світу належать до мусульманського Сходу або цивілізаційної спільноти, сутність якої визначає іслам. Про цю релігію і настрої її адептів йшлося в кількох попередніх розділах. Наразі підкреслимо, що наприкінці XX — на початку XXI ст. вона значно активізувалася, що висуває перед світовим товариством чимало складних проблем. У свою чергу, ісламський Схід не може дати адекватну відповідь на ті трансформації, які відбуваються нині. На відміну від розвинених країн Східної Азії, які вибірково сприймають глобальні перетворення і використовують їх, пристосовуючи до своєї цивілізаційної специфіки, чимало режимів у ісламських країнах войовничо виступають проти цих перетворень. Не кажучи про те, щоб пристосуватися до умов XXI ст., більшість арабо-мусульманського світу мас складнощі з пристосування до умов, XIX ст. з його секуляризмом, демократією, вільною економікою, транснаціональними індустріальними і комерційними зв'язками, соціальними змінами й інтелектуальним вільнодумством. І якщо потрібен приклад того, як важливо враховувати цивілізаційні традиції у намаганні пояснити ставлення суспільства до перетворень, то ним може бути світ ісламу.

Так само, як у випадку з Китаєм, протягом тривалого часу (аж до XVI ст.) ісламський світ займав провідні позиції у математиці, картографії, медицині та багатьох інших галузях. Бібліотеки, університети та обсерваторії вже існували там в ті часи, коли у Європі вони були поодинокі, а у Японії та Америці їх не було зовсім. Але потім наука, яка орієнтувалася на концепцію коловороту, "злякалася" лінійності пізнання. Велика наукова спадщина та її досягнення були принесені в жертву традиціоналістській ідеї. Можливо те, що іслам замкнувся в собі, почав відставати від Заходу, було його реакцією на піднесення квітучої експансіоністської Європи (хоча історія ісламу сама сповнена завойовницьких походів заради "віри"). Мусульманське духовенство намагалося відгородити свою общину від зв'язків з іновірцями. Наприклад, ставилися і ставляться перешкоди засвоєнню мусульманами досягнень Заходу. Із ранньої історії прикладом може бути книгодрукування. На Заході його було винайдено і впроваджено у користування у середині XV ст. німцем І. Гутенбергом. Мусульманами воно було засвоєно на 300 років пізніше. Окрім небезпеки швидкого і неконтрольованого поширення інформації, книгодрукування віднімало великі прибутки переписувачів книг, які працювали під опікуванням релігійних служителів. Пояснення ж висувалися дуже екзотичні. Наприклад, не можна наносити друкарську фарбу на шрифт ісламських текстів щітками, бо ті зроблені із щетини "брудного створіння" — свині. Або не можна заради технології друкування розривати "священне тіло" арабської в'язі, якою писалися тексти, що були зрозумілими усім мусульманам, у якій би країні вони не жили. Із новітньої історії прикладом може бути заборона кінематографа і телебачення в Ірані після перемоги ісламської революції у 1979 р.

Історія цієї країни у XX ст. може бути яскравою ілюстрацією протистояння традиції і модернізації в ісламській країні. В Ірані у 1925 р. до влади прийшов Резахан, який започаткував нову династію Пехлеві. Новий шах здійснив низку реформ, які мали допомогти країні подолати відсталість і зміцнити незалежність1. Ці реформи обіймали майже всі сфери життя — від промисловості до одягу. У 1941 р. по його смерті трон переходить до його сина — Мухаммада Реза, який продовжив лінію на зміни. Проте його перетворення виявилися занадто радикальними, особливо для селянства, з його традиційними настановами і стереотипами звичного мислення, вихованими ортодоксальним шиїтським духовенством. Ставка на розвиток капіталістичних методів господарювання виявилася неприйнятною для більшості. Старі методи господарювання руйнувалися швидше, ніж формувалися і давали позитивні результати нові. Багато виробників перетворювалося на злидарів, які не могли вписатися в реформи, пристосуватися до обставин, що змінювалися. Реформи підтримки не знайшли. Рух проти них та їхнього ініціатора — шаха був очолений шиїтським духовенством, яке вбачало у нововведеннях передусім відступництво від ісламу та капітуляцію перед ворожим західно-капіталістичним способом існування. Шах здійснював "білу революцію", тобто радикальні перетворення капіталістичного типу і прискорену модернізацію країни згори, зусиллями влади і за рахунок рішучих реформ. Його новації підкріплювалися нафтовими доларами. В принципі подібні заходи часто давали позитивні результати, як це відбулося в кількох нафтовидобувних мусульманських країнах, які зараз живуть у достатку на основі цього. Проте в тих країнах перетворення не були настільки радикальними. А в Ірані позиції ісламу дуже сильні, їх можна характеризувати як фундаменталістські. Там "біла революція" могла дуже послабити їх, насамперед через секуляризацію земель, що належали церкві. Аятола Хомейні не тільки кинув відвертий виклик шаху і підбурив проти нього народ, але й зміг очолити ісламську революцію. Шаха вигнали з країни. 1 квітня 1979 р. було проголошено Ісламську Республіку Іран, де найвища влада належить духовенству.

Звичайно, сучасний ісламський світ складається з багатьох різноманітних країн, проте у них багато спільних рис. Насамперед іслам просякає усі сфери буття. Тільки Туреччина оголосила віру особистою справою громадянина. Лише в ній закони шаріату не виступають головним регулятором всюди, включаючи економіку. Так само більш "вестернізованим" вважається сучасний Єгипет. Проте останнім часом навіть у цих країнах посилюється ісламський фундаменталізм. Грандіозна американська спроба вестернізувати і модернізувати Ірак, яка розпочалася навесні 2003 р., принесла посилення опору, який набув характеру партизанської війни з використанням терористичних методів.

"Гарячою точкою планети" є Близький Схід, де особлива запеклість — у арабо-ізраїльському конфлікті. Серед багатьох причин його виникнення і продовження варто підкреслити значення Єрусалиму. Арабською мовою він зветься Аль-Кудс — "священний" і є третім із священних міст після Мекки та Медини, місцем, де знаходяться дві великі мечеті — Масджид аль-Акса ("Віддалена") та Куббат ас-сахра ("Склепіння скелі"), які глибоко шануються. Обидві мечеті пов'язані з переказом про нічні мандри Мухаммеда із Мекки в палестинську землю, під час яких пророк був піднесений на небо для зустрічі з Аллахом. Зараз ці святі місця знаходяться в руках ізраїльтян, яких мусульмани вважають за найзліших ворогів своєї віри. Ізраїль для них є представником і форпостом Заходу, насамперед США. Американців звинувачують у тому, що за їх сприяння євреї захопили Святу землю. Майже одностайно всі мусульмани світу вбачають у цьому трагедію і ганьбу своєї віри. А злочинцями називають Ізраїль та Сполучені Штати. Це є найважливішим аргументом необхідності боротьби проти США зокрема, і Заходу в цілому, оскільки ті позбавили мусульман гідного місця в світі. Оскільки вони вважають, що тільки їх віра є істинною, то панувати мають вони — "вибрані". Проте тон у світі задають "невірні", і в цьому полягає страшне приниження. Якщо спробувати виявити глибинні причини напруження, можна сказати, що це побоювання того, що можуть бути зруйновані підвалини традиційної цивілізації цивілізацією, яка має зовсім іншу динаміку історичного розвитку. Мусульманська цивілізація є від початку свого існування дотепер цивілізацією канону, тобто незмінної норми. Захід же був завжди націлений на змінювання, самовдосконалення, відкидання того, що, як йому здавалося, віджило свій час. Для свідомості західної людини більшу цінність має майбутнє, трохи меншу — сучасність, а стародавність стоїть на третьому місці.

Це дуже відрізняється від послідовності у свідомості традиційної африканської людини, яка вважає, що найбільшу цінність має минуле, а майбутнє не таке вже важливе. Африканський континент, як відомо, розділяється на два великі цивілізаційні регіони: на північ від Сахари — арабо-мусульманський ареал, на південь — тропікоафриканська цивілізація, до складу якої входить 45 держав з населенням, що наприкінці XX ст. перевищувало 450 млн. і має тенденцію до дуже швидкого зростання.

На час знищення колоніалізму — кінець 1950 — 1960 рр. — субсахарська Африка являла собою величезний архаїчний і традиціоналістський анклав у світі, де панувала індустріально-модерністська парадигма суспільного розвитку. Молоді африканські країни намагалися швидко увійти в цей світ прогресу. Головну роль, як прийнято на не — Заході, мала відігравати держава. Взявши владу до своїх рук, африканці могли б створювати промисловість, розбудовувати міста, розвивати інфраструктуру, залучаючи іноземні інвестиції. Бум світової торгівлі і попиту на сировину у ті роки тільки зміцнював цей оптимізм. У зовнішньополітичній сфері африканські держави набували зростаючого значення в ООН та інших міжнародних організаціях.

Проте десятиліття незалежності не принесли континенту ані демократії, ані процвітання, а лише ще більше поглибили економічну, політичну та соціальну кризи. їх проявами є економічний занепад, колосальна зовнішня заборгованість, міждержавне і міжетнічне протистояння, яке часто переростає у криваві війни, відсутність внутрішньої стабільності, вкрай низький життєвий рівень майже всього населення та інше. Загальна картина ускладнювалася тією обставиною, що на африканський континент, як і на весь тодішній "третій світ", було перенесено протистояння двох супердержав, кожна з яких намагалася на чужому прикладі довести зверхність власної суспільної системи. Кожна з них нав'язувала свої політичні інститути, які були неорганічними для місцевих умов. Тут складно переплелися різні типи економічних відносин — від общинно-патріархальних до капіталістичних і соціалістичних. Слабка соціально-класова диференціація суспільства, соціальна структура якого обіймає залишки общинно-племенних і навіть родових відносин. В політичній системі нині панують різні види влади: авторитарно-військово-диктаторські2, однопартійні, багатопартійні, демократичні, монархічні та інші. У сфері духовного ідеологічного життя спостерігається велика різноманітність: від традиційних африканських культур та вірувань до мусульманської та християнської релігії, соціалістичних і буржуазних ідей.

Дуже великі проблеми пов'язані з впливом глобалізаційних процесів на цю спільноту. Справа в тому, що сучасний етап глобалізації визначається в основному потребами постіндустріальних країн і цінностями постмодернізму. А тропікоафриканська цивілізація ще не пройшла навіть індустріально-модерністського етану розвитку. У свою чергу глобалізація втягує різноманітні людські спільноти у загальносвітовий розвиток. Водночас, будучи формою активної експансії постіндустріального світу, вона ставить під загрозу життя суспільств світової периферії. За таких умов збереження архаїчної цивілізації субсахарської Африки могло б бути можливим лише шляхом ізоляції, переривання усіх зв'язків із зовнішнім середовищем. Та це в епоху глобалізації неможливо. На межі тисячоліть глобалізація та інші світові процеси породили системну кризу в Африці, яка загрожує не тільки Чорному континенту, а й усім іншим через колосальний вибух соціального обурення, який може там статися. "Пара з киплячого казана" поки що виходить масованою еміграцією з бідних країн Африки, Сходу до розвинених країн. Деякі дослідники вже попереджають про можливість "зворотної етнічної колонізації" Заходу з боку Сходу. На користь цього наводяться статистичні дані стосовно демографічних змін. Інші спостерігачі говорять про глобальну тенденцію реорієнталізації світу. Треті досліджують феномен "Нового Сходу", який набирає сил на нинішньому етапі. Одне слово, Схід у сучасному світі перетворюється на головну проблему, навіть комплекс проблем, в основному таких, що складно розв'язати, для усього людства. Колишні чудові ідеї стосовно "діалогу культур", на жаль, сьогодні не виправдовують себе. Сувора реальність — протистояння Заходу і Сходу.

 

Література

 

Белокреницкий В.Я. Восток на рубеже веков: некоторые итоги и перспективы развития // Восток. — 2001. — № 5.

Васильев Л. С. Восток в XX веке // Мир в XX веке. — М., 2001.

Васильев Л. Исламский экстремизм как выражение кризиса мусульманской цивилизации // Азия и Африка сегодня. — 2003. — № 5.

Делюсин Л. П. Китай: полвека — две эпохи. — М., 2001. Лебедева Э. Тропикоафриканская цивилизация в современном мире // Мировая экономика и междунар. отношения. —

           — М- 4.

Леонтьева В. Япония: закат "экономического чуда" // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 3.

Льюис Б. Что не так? Путь запада и Ближний Восток: прогресс и традиционализм: Пер. с англ. — М., 2003.

Мирский Г. Исламская цивилизация в глобализирующемся мире // Мировая экономика и международные отношения. — 2004. — № 6.

Михеев В. Китай: угрозы, риски, вызовы развитию // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — №5.

Попов В. Исламский фактор в мировой политике // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 1.

Рашковский Е. "Восточное" в глобальном // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 1.

Рябченко Н. Исторический опыт народов Востока и глобальная цивилизация // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 11.

Саватеев Л. Мифы глобализации и национально-культурная реальность Африки // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 12.

Салицкий А. Китайская цивилизация в современном мире // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2003. — №8.

Сумский В. Юго-Восточная Азия в холодной войне и глобализирующемся мире // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 4.

Ткаченко А. Проблемы модернизации арабского мира // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 4.

Цветов П. Глобализация и Восток // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 12.

Юрлов Ф. Индия в мировой политике // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 4, 5.