ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 13

ІСТОРИЧНИЙ ПОСТУП ЗАХОДУ

Виникнення дихотомії "Захід — Схід". Обставини, які вплинули на формування своєрідності. Заходу: природно-кліматичні умови, спадщина античності і створені нею цінності. Переваги динамічного Заходу перед статичним Сходом з погляду синергетики. Причини історичного піднесення Європи на світовій арені. Розвиток північноамериканської культурно історичної спільноти. Латиноамериканська і російська цивілізації як проміжні цивілізації західної гілки. Суперечності і сучасна криза Заходу.

Використане в назві пропонованого розділу слово "Захід", так само як і слово "Схід", мають розглядатися не як позначення сторін світу, а як щось більше в загальнотеоретичному плані. По-перше, так прийнято позначати два типи, два шляхи історичного розвитку. По-друге — де дві великі культурно-історичні спільноти, кожна з яких містить у собі ряд співтовариств на основі загальних якісно відмінних характеристик, про які мова йтиме нижче.

До певного часу — приблизно VIII — VII ст. до н. е. — увесь світ розвивався немовби за єдиного моделлю. Частина його перебувала в стадії первісності, інша перейшла на більш високий рівень цивілізацій. Причому перші з них виникли на Сході. У зазначений час у ряді районів середземноморського регіону почали відбуватися зміни, що поклали початок дихотомії "Захід — Схід". Ці зміни можна вважати справжньою архаїчною соціальною революцією (або мутацією). У замкненій акваторії Середземного моря, де здавна розвивалося торгове судноплавство, що пов'язувало між собою народи, було закладено підвалини небаченого до тих часів соціально-економічного, політичного і культурного порядку, який вирізнявся невідомим доти динамізмом. Розвинені торгові зв'язки й активне мореплавство рано привели до значного поширення товарно-грошових відносин. На передній план вийшло орієнтоване на ринок приватне товарне виробництво. Набула розвитку приватна власність, що стала головною відмітною рисою як тодішньої античної цивілізації, так і наступних європейської і — ширшої — західної цивілізацій. На її основі виникла майнова нерівність, результатом якої стало розкладання раніше нерозчленованої громади і виникнення на її основі античного поліса — міста-держави. Основою існування останнього слугувало самоврядування, участь у якому була не тільки правом, а й обов'язком кожного повноправного громадянина. Тобто вже за часів античності були закладені чотири головних принципи суспільств західного типу, а саме: структуруючий характер приватновласницьких ринкових відносин; домінування товарного виробництва; відсутність централізованої влади; існування демократичного самоврядування громади, що згодом переросла у структуру, відому нині як "громадянське суспільство". З ним разом виникли й одержали розвиток характерні інститути, як-то: демократія, особисті права і свободи, повага гідності громадянина і самоповага особистості, а також умови для розвитку внутрішніх потенцій, індивідуальної енергії, ініціативи, заповзятливості і т. ін. Названі характеристики кардинально відрізнялися від того,що було традиційним для тодішніх і нинішніх цивілізацій Сходу і що усвідомлювалося спочатку давніми греками і римлянами, а потім європейцями, американцями та іншими представниками Заходу.

Захід — це унікальна міжконтинентальна історико-культурна спільність, яка сформувалася внаслідок європейської еміграції до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки та масової колонізації цих земель. Його ядром була і значною мірою залишається Європа. Це слово походить від грецького "Europe", а воно — від ассирійського "ереб", що перекладається як "захід". У Стародавній Греції так називалися території, що лежали на захід від Егейського моря, півострів Азійського континенту із невизначеними східними кордонами. Вперше це поняття1 було використано в контексті опису амбітних планів перського царя Ксеркса про завоювання землі "Європа", що опосередковано свідчило про її відстороненість від Азії і навіть ворожість до неї. Але й тодішні "європейці" — греки — також протиставляли себе персам. Виборовши перемогу в тривалих запеклих війнах з ними, елліни бачили головну причину у тому, що вони були "вільними", а ті — "підданими царя". Тобто вже тоді провідну роль відігравало самоусвідомлення у протиставленні і протистоянні з "іншими", східними спільнотами. В Середні віки поняття "європейці" вперше було використано щодо військ Карла Мартелла, які зупинили наступ арабів в історичній битві при Пуатьє у 732 р. Саме у протистоянні з арабо-мусульманським Сходом Європа усвідомлювала себе як спільність, яка відрізняється від решти світу.

Звичайно, релігійно-культурна домінанта є найбільш значною основою, яка відрізняє одну спільноту від іншої. Проте у своєрідності Заходу відіграли свою роль не тільки релігії, а й інші обставини. Серед них можна назвати особливості природно-кліматичних умов. Ядро локальної європейської цивілізації, яка потім переросла у міжрегіональну західну, формувалося у західній частині континенту. Це регіон, де більш-менш регулярні природні опади роблять непотрібним створення масштабних систем штучного зрошення ланів. Проте клімат має сезонний характер. Суворі природно-кліматичні обставини зумовлюють більші потреби людей у їжі, одязі, помешканні, опаленні, ніж у мешканців теплого Сходу. Це спонукає людей до більш напруженої праці і до накопичення запасів від одного періоду року до наступного — від врожаю до врожаю (на відміну від, наприклад, Єгипту, де збирають кілька врожаїв на рік). В основі європейської, а потім і західної цивілізації — інтенсивна суспільно-виробнича технологія, яка спрямована на підкорення сил природи людиною, на перетворення її відповідно до власних потреб, на оволодіння глибинними, сутнісними сторонами природи (енергією атома, наприклад). На це випливають природні умови, які висувають підвищені, жорсткіші вимоги до господарської діяльності людини. Вона характеризується граничним напруженням фізичних та інтелектуальних сил суспільства, вимагає доцільної організації усього трудового процесу, підвищеної уваги до виконання трудових дій, постійного удосконалення засобів праці, засобів і методів впливу на природу, безперервного розвитку наукових знань та використання їх у трудовому процесі. Тобто європейська, західна цивілізація має діяльний характер, що пізніше було підкріплено і розвинуто релігійними настановами.

Разом із тим, притаманне західній цивілізації ставлення до природи, яке значною мірою виступило основою її успішного розвитку, мало й негативні наслідки. Ще у VII — VIII ст. відбулася докорінна зміна у способах ведення сільського господарства. Зокрема, традиційну соху було витіснено плугом з вертикальним ножем, що забезпечувало глибоке орання. Образно кажучи, "тіло землі безжально різалося гострим ножем". В результаті вже на початку IX ст. формується експлуататорсько-антагоністичне ставлення до природи, відбуваються суттєві соціально-психологічні зрушення. Сучасні екологи звинувачують християнство у кризовому становищі довкілля. Адже за християнською вірою, людина є улюбленим творінням Господа, якому надано світ у розпорядження. Як казав герой роману

І. Тургенєва "Батьки і діти" Є. Базаров: "Природа — не храм, а майстерня, і людина в ній — працівник". До того ж на межі тисячоліть виявилася безперспективність прийнятої моделі розвитку економіки за рахунок виснаження ресурсів природи. Для сучасного Заходу характерне поширення екологічного мислення. Дехто звертається за мудрістю до Сходу, де завжди була орієнтація на гармонійне співіснування з природою. Проте сутність західного суспільства полягає в тому, що воно з природою не пов'язане у єдине гармонійне, нерозривне ціле, як у суспільствах східного типу.

Взагалі, європейська цивілізація, якщо порівняти її з людиною, має екстравертивний характер, тобто такий, що спрямований назовні, людина активно цікавиться навколишнім світом, відкрита для спілкування з іншими. Здавна до майбутньої Європи надходили знання та навички інших народів: методи виплавки металів у закритих печах — від єгиптян, знання арки та система математичного виміру, кратного 60 — від вавилонян, знання в галузях хімії, астрономії, математики, медицини — від мусульманського світу та ін. Особливе значення для майбутньої Європи, усього західного світу мала спадщина античності. Стародавні Греція та Рим — це ще не європейська цивілізація. Європейська цивілізація склалася лише після того, як три найважливіші системоутворюючі процеси — християнізації, феодалізації та етнополітичної консолідації народів Європи — досягли певної зрілості, зародилася нова цивілізація, що протистояла арабо-мусульманській та більш віддаленим спільнотам. За початкову точку генезису європейської культурно-історичної спільності дослідниками береться час оформлення територіально-політичного ядра цивілізації — епоха Карла Великого (742 — 814 рр.). Це був франкський король, потім імператор з династії Каролінгів, чиї завоювання привели до утворення величезної імперії, яка охоплювала значну частину майбутніх Франції, Німеччини, Італії, а політика сприяла формуванню феодальних відносин і зміцненню позицій християнства у Західній Європі. Йому частково вдалося здійснити об'єднання, тому деякі історики вважають його "батьком Європи". Імперія Карла Великого розпалася незабаром після його смерті — у 843 р. І минуло ще кілька століть, поки за часів Ренесансу відродилися принципи античності, які потім стали провідними для Європи, для Заходу.

Окрім тих, про які йшлося вище, в античному світі було сформульовано дві провідні моральних максими. Перша формулювалася так: "Працюй — досягнеш успіху". В ранньому полісі праця розглядалася не тільки як шлях до успіху та шани. В ній вбачався своєрідний релігійний обов'язок: той, хто працює — богам до вподоби, нероба — осоружний. У цьому переконанні, що праця є богоугодною справою, можна побачити прообраз протестантської етики праці, яка значною мірою сприяла економічному піднесенню капіталістичного Заходу. Другою максимою було гасло: "Змагайся і прославишся". Така настанова була зумовлена "агоністичним" стилем життя античного поліса. В ньому панувала атмосфера змагальності, потяг людини до слави, відомості, успіху. У цьому прагненні індивіда до самоутвердження у змаганні з іншими закладена висока креативність, яка виявляла себе у різних сферах. Люди бажали розвинути свої здібності — фізичні, інтелектуальні, художні — такі, що можуть їх прославити. І це ставало нормою. Тих, хто цього не хотів, зневажали. Наприклад, греки про недолугу людину казали: "Він не вміє ані читати, ані плавати". Успіху сприяли, успіхом захоплювалися. Люди, з одного боку, намагалися докласти власних зусиль, аби його досягти, а, з іншого, поважали право іншого на успіх4. Наслідки такої настанови можна простежити на широкому колі явищ подальшого розвитку Європи і Заходу. Насамперед — це конкуренція як постійний фактор життя. Не беручись докладно аналізувати її, можна назвати дві крайні позиції. З одного боку — це постійне напруження і навіть виснаження сил та нервів у постійному доведенні своїх здібностей. З іншого — інтенсифікація і підвищення якості роботи особи, яка персонально за це відповідала.

Антропоцентризм, тобто переконання, що Людина є центром Всесвіту, а її інтереси і права — найвища цінність у системі цінностей, теж закладався за часів античності. "Людина є мірою усіх речей", — проголосив ще у V ст. до н. е. давньогрецький філософ Протагор. Християнство підтримало цей інтерес до людини. Однією з найважливіших цінностей на Заході вважається свобода. В суспільствах західного типу превалює спонтанна, проте раціоналістична воля індивідууму. Однак вона має обмеження. Насамперед, за свободу свого вибору людина має нести відповідальність перед Богом, людьми, власним сумлінням. Ще за часів Середньовіччя суспільна думка і релігійна практика наполегливо висували проблеми індивідуальної відповідальності. Постановою IV Латеранського собору від 1215 р. кожному віруючому було поставлено за неодмінний обов'язок щорічно сповідатися. Сповідь передбачає не тільки ритуал очищення від гріхів і прощення грішника духовним отцем. Вона також передбачає аналіз самим віруючим свого внутрішнього світу, вчинків та намірів. Самозаглиблення, саморефлексія впроваджувалися як важлива складова людської свідомості. Так, у XIII ст. німецький проповідник Бертольд Регенсбурзький, звертаючись до пастви, розвиває своєрідне вчення про людину. Він витлумачує на свій лад євангельську притчу про "таланти", вручені господарем своїм рабам, і каже: "Творець дарував людині п'ять "талантів"... — її "персону", посаду, тобто місце в суспільстві, багатство, час і любов до ближнього. За використання цих дарів людина наприкінці свого життя відповість Творцю".

Разом із тим свобода дій однієї людини має зважати на права та інтереси інших людей. За цим слідкує і державна, верховна влада. Проте європейці ніколи не ставилися до останньої з таким пієтетом, не сакралізували її, як це було на Сході, і протистояли спробам влади розпоряджатися життям та свободою більшості людей, не спираючись на закон. Справа в тому, що в історії людства відпрацьовано дві моделі соціальної регуляції. Перша має у своїй основі ієрархію, тобто владу. Освячена влада є джерелом права, тобто знаходиться поза правом і над ним. Друга модель соціальної регуляції своїм фундаментом має право. Воно розглядається як найвища соціальна цінність, має всезагальний характер, тобто поширюється на всіх. Усі соціальні групи та владні структури мусять існувати і досягати своїх цілей в рамках права. Історія Заходу була боротьбою права з ієрархією, яка закінчилася перемогою права. У Середньовіччі, а саме в XIII ст. до Європи повертаються норми римського права, цей фундаментальний соціальний регулятор набуває особливого значення. Соціальні інтереси забезпечуються шляхом боротьби за розширення прав, які відображені у законі. Культура Заходу просякнута юридичним духом, за яким не влада над законом, а закон над владою.

У Європі було створено своєрідну систему конкурентних відносин, які перешкоджали формуванню згубної для прогресу монополії влади. Сформувалися відносно незалежні джерела сили: церква, міста, феодали, університети, гільдії та інше. Взагалі для європейської цивілізації від початку був характерним дуалізм світської і духовної влади. Ще у Новому Завіті було зазначено: "Богу — Богове, кесарю — кесареве". Диференціація світської і духовної влади посилювала конфліктність, яка відігравала величезну роль в історії Європи і Заходу. У свою чергу її посилювало і суперництво великої кількості європейських держав. І перше, і друге призводило до численних війн, які тривалий час виступали постійним чинником історії. Боротьба велася за загарбання і за незалежність, за права держав, територій, міст, конфесій. Все це постійно знижувало рівень централізації і монополії — політичної або духовної. Відповідно посилювався плюралізм. У цій плюралістичній системі потрібно було регулювати відносини на основі балансу прав і обов'язків. Права обмежувалися певними рамками і доповнювалися зобов'язаннями щодо інших учасників процесу — як до суперників ззовні, так і до підлеглих груп та індивідів. Протягом тривалого часу вироблялися механізми правової регуляції відносин. Це, звичайно, не могло виключити усіх протиріч і суперечностей.

На певному етапі розвитку європейцям довелося переглянути деякі свої настанови. Для їхньої цивілізації надзвичайне значення мало індивідуалістичне спрямування, незалежність та автономність індивіда. Це відбилося в існуванні такого поняття, як "privacy". Ані в українській, ані в російській мові точного перекладу цього слова немає, бо такого ніхто й уявити собі не міг. На Заході — це те, що належить тільки окремій особі, куди втручатися не можна. Це — право на індивідуальне відособлення, ізольованість. Проте сучасний Захід інакше дивиться на деякі речі. Дійсно, кожен має право на власний шлях до добробуту. Але власний добробут не можна підняти, віднімаючи одночасно шанс у інших. Конкуренція має бути серед найсильніших, а все суспільство разом повинно надати допомогу найслабшим. Це усвідомлення прийшло під час і після Великої депресії 1929 — 1933 рр. Час хижої конкуренції відійшов у минуле. Громадянська солідарність цементує суспільство. Досвід Європи минулого століття доводить, що тільки союз ринкового господарства, демократії та громадянської солідарності може зробити економіку і суспільство успішними протягом тривалого часу. В цілому ж життєздатність європейської цивілізації, її здатність до розширення зумовило також поєднання таких факторів: розділення інститутів влади і громадянського суспільства при автономії індивіда; баланс цих трьох сил, а також інтенція. Інтенція — це прагнення, спрямованість свідомості, волі і почуттів, яку висловлено в ідеї прогресу, невпинного вдосконалення людини і суспільства. Ідея прогресу1 є суто західною ідеєю, бо на Сході, з переконанням про коловорот усього у світі, ідея висхідного розвитку не могла з'явитися.

З погляду синергетики, динамічний Захід, виявилося, мав більше переваг перед статичним Сходом. Виходячи із вчення про самоорганізацію, слід підкреслити значення для кращого виживання системи принципів складності та відкритості. Стосовно складності доречно навести уривок з 2-го розділу "Історії цивілізації в Європі" відомого французького історика і політичного діяча XIX ст. Ф. Гізо: "Вдумуючись у цивілізації, які передували європейській, — чи то в Азії, чи деінде, — не виключаючи навіть Греції і Риму, — не можна не звернути уваги на єдність, яка панувала там... Зовсім інакше розвивалася цивілізація сучасної Європи. Залишаючи осторонь деталі, вдивіться в неї, згадайте все, що ви знаєте про неї, — вона відразу ж з'явиться перед вами багатоманітною, заплутаною, бурхливою... В почуттях ті ж протилежності, та ж різноманітність: вельми енергійне прагнення до незалежності поруч зі схильністю до підкорення; глибока відданість однієї людини іншій, і в той же час нестримна потреба виконати свою волю, відкинути будь-які утиски, жити одному, не турбуючись про інших. Одне слово, у відчуттях такі ж коливання, як і у самому суспільстві... У сучасній Європі різноманітність елементів суспільного устрою і неможливість їх взаємного знищення, були причиною тієї свободи, яка досягнута в теперішній час. Різні начала, не маючи можливості знищити одне одного, змушені були існувати спільно і примирилися шляхом компромісів..." За вченням синергетики, для адекватності системи навколишньому світові вона має бути відкритою. Схід мав схильність до "закритості" — прикладами можуть бути спроби самоізолюватися з боку Китаю та Японії.

Іншими прикладами закритості можна вважати підозріле ставлення до "мудрувань гяурів" (іноземців, не мусульман) в ісламських країнах, або суворий фаталізм, коли все визначено наперед і зумовлено "ходом речей". Жорстка кастова система Індії — явище того ж порядку. Захід продемонстрував прихильність до моделі "відкритого суспільства", особливо в новітній період. В такому суспільстві немає фатальної визначеності наперед, воно "спирається" на принцип невизначеності. Тобто в ньому історія — відкрита і негарантована. Разом із тим у "відкритому суспільстві" в ідеалі немає станових перегородок, існує висока соціальна мобільність, відсутні "видатні" колективні цінності, тобто панує принцип автономності інтелектуальної діяльності, де наявні принципи рівноцінності світових культур (визнано останнім часом), терпимості, вільної змагальності. Унікальний характер еволюції західної цивілізації також був зумовлений поєднанням елементів культурної самодостатності із невластивими більшості цивілізацій елементами культурної експансії.

Європейська цивілізація виникла набагато пізніше незахідних цивілізацій, що існували на той час. Тисячу років вона значно від них відставала, однак в епоху Відродження Європа виходить на передові рубежі і незабаром стає лідером світового розвитку. Чимало дослідників намагалися пояснити причини такої світової зміни. До початку Нового часу Схід залишався найбільш багатою і населеною частиною світу. У 1500 р. там проживало близько 288 млн. осіб, або 68 % усього населення Землі. Аж до промислової революції в Європі на країни Сходу припадало не менше 77 % світового промислового (мануфактурно-ремісничого) виробництва. Тут були найбільш родючі ґрунти, що давали порівняно високі врожаї. У 1500 р. з 31 найбільшого міста світу з населенням понад 100 тис. осіб, 25 знаходилися на Сході і тільки 4 — у Європі. Європейських мандрівників, які побували на Сході, вражали великі східні міста з розкішшю правителів, великою кількістю базарів і вишуканістю товарів. Практично до початку XIX ст. країни Сходу експортували на Захід споживчі товари й іншу готову продукцію, серед якої особливо цінувалися медикаменти, прянощі, тканини, посуд, чай і т. ін. Порівняно зі Сходом Європа виглядала бідною і відсталою частиною світу. У 1500 р. в католицьких країнах Заходу проживало близько 68 млн. осіб, що становило 16 % населення Землі. На цю людність припадало близько 18 % світового промислового виробництва, що в розрахунку на душу населення було менше, ніж на Сході. Недоїдання і бідність були долею переважної більшості європейського населення. Виняток становили Італія й Іспанія. Вони перебували на рівні, що наближався до рівня багатих східних держав.

Історичний ривок Європи показав, що свою головну роль відіграли не чисельність населення, розміри території і ресурсів, а фактори нематеріального характеру, що забезпечили динамізм одних і відставання інших. Не стільки Схід розвивався повільно, оскільки темпи його зростання були досить високі, скільки Захід йшов вперед з випереджаючою швидкістю. Схід рухався звичним шляхом, не виявляючи бажання вийти за межі століттями устояного екстенсивного типу відтворення. Захід же освоював інтенсивні методи, поступово перетворюючись із наздоганяючого на лідера в економіці, а також у сфері науки і техніки. Швидкий технічний розвиток, зокрема, і піднесення Заходу в цілому, також зумовлені таласократією, або "морською могутністю", тобто ставкою на активний розвиток мореплавства і торгівлі. Якщо цивілізації Стародавнього Сходу, такі як єгипетська, месопотамська, китайська, індійська, були "річковими" цивілізаціями, то починаючи з античності, Захід виступає спочатку як кілька "морських" цивілізацій, "внутрішніми морями" для них стали спочатку Егейське і Середземне моря, а потім Атлантичний океан. Причому одним океаном європейці не обмежилися. Морська цивілізація — це торгова цивілізація, що вимагає сміливості і ризику, що виховує енергійних людей. Як фактори виховання можна додати активний — петровський — духовний тип, на який орієнтувалося західне християнство, дух індивідуалізму, особливості нуклеарної родини й інше.

Сам капіталізм можна розглядати як результат змін, що відбулися в Європі на рубежі Нового часу. Англійські дослідники Д. Норт і Р. Томас у своїй книзі "Піднесення Заходу" відзначали, що науково-технічні інновації, ринкові структури, освіта, нагромадження капіталу і т. п. були не причиною підйому, а самим підйомом, його проявом у різних сферах економічного і соціального життя. Тобто капіталізм був одним з результатів прогресу Заходу, розкриттям у сфері економіки тих його потенцій, що містилися в його соціальних і духовних цінностях.

Протягом п'яти століть Європа творила своє "чудо" і визначала хід світової історії. Вона стала "хартлендом" — "серцевиною землі" у більшій — західній цивілізації. Життєвий простір західноєвропейської цивілізації знайшов продовження на інших континентах. На нових землях продовжувалися і трансформувалися європейські лінії розвитку. Особливого значення набули дві з них: Західна Європа — Північна Америка й Іберійський півострів — Латинська Америка. Зберігаючи європейські корені, кожна з цих спільнот розвивалася незалежно від Європи і створила якісно іншу систему, яку можна розглядати як локальну цивілізацію. При значній ролі кожної з них у сучасному світі, значимість північноамериканської культурно-історичної спільності важко переоцінити.

Сучасна територія США була заселена десь між 40 та 15 тис. років тому. Поступово утворилося багато племен, які пізніше були названі індіанськими. Іспанці прибули до Флориди у 1513 р., до Нью-Мексико — у 1540 р. Французи почали освоєння долини Міссісіпі у 1673 р. Росіяни досягли Аляски у 1741 р. (у 1867 р. продали її США). З усіх колоністів найбільший успіх мали британці. У 1607 р. Джеймстаун став першим постійним британським поселенням у Північній Америці та основою Вірджинської колонії. У 1732 р. було засновано 13-ту колонію — Джорджію. Коли британці вижили французів з Північної Америки у 1783 р., вони запровадили низку заходів, які колоністи вважали особливо одіозними: були заборонені поселення на захід від Аппалачів, встановлені норми оподаткування колоній та ін. Ці фіскальні заходи та загально експлуататорська меркантилістська політика Британії дратували колоністів. Наразі треба взяти до уваги деякі обставини. По-перше, стосовно особливостей характеру колоністів. Як правило, переселенцями були люди молоді2, які прагнули до самостійності, які не належали до європейської еліти, проте були здатні до самовираження у господарській, політичній та іншій діяльності. Тобто це були життєздатні сили Європи, які не знайшли можливостей для самореалізації на Батьківщині. По-друге, ці сили за океаном зіткнулися з тим, чому вже був час зійти з історичної арени. Як писав у своїй книзі "Розвиток цивілізації в Америці" М. Лернер: "Це було протистояння вільного підприємництва і меркантилізму1, економічної свободи і камералізму, індивідуалізму й ієрархічних порядків, природних прав і монархії, народного патріотизму і монархічних режимів, соціальної мобільності і кастової жорсткості, духу першопроходців і спроб зберегти status quo". Прагнення звільнитися від пут аристократичної системи привело до революційних подій, відомих як Війна за незалежність 1775 — 1783 pp. 4 липня 1776 р. було проголошено Декларацію незалежності. В ній записано, що джерелом "справедливої влади уряду може бути тільки загальна згода керованих". Тобто на 13 років раніше, ніж у головному документі Великої французької революції — Декларації прав людини і громадянина, народ був визнаний джерелом будь-якого суверенітету.

Мешканці північноамериканських колоній ще у середині XVIII ст. були відданими патріотами Британської імперії. Однак перед останньою третиною століття у колоніях вже були наявні певні суттєві фактори, необхідні для формування американської нації із специфічною для неї національною свідомістю. Це спільність економічних інтересів колоністів, які протистояли економічним інтересам метрополії; спільність території, яка була колонізована вже понад півтора століття; спільність мови (англійська, яка пізніше набула американської специфіки); деякі елементи соціально-психологічної та духовної спільності американців. Війна за незалежність остаточно утвердила ці нові форми. Колишні колоністи перестали вважати себе підданими Британської коропи і почали усвідомлювати своє існування як представників нової нації.

У Європі національна свідомість культивувалася і підтримувалася королями, кліром, сеньйорами, магістратом. У XVIII — XIX ст. до них приєдналися підприємці, торговці та банкіри.

Всі вони висловлювали свою відданість нації, яка уособлювалася в образах монарха і церкви, а також національних символах і традиціях. Щодо американської свідомості, то вона була творенням самого народу: фермерів, рибалок і мисливців, правників невеликих міст, сільських вчителів та інших. Вона не була нав'язана іноземними завойовниками або монархом і не спиралася на офіційну церкву або владу правлячого класу. Разом із тим в неї були й є свої національні символи, міфи, традиції, прихильності та згадки про минуле, що вшановуються громадянами. Хоч американці, більшість яких була вихідцями з Європи, успадкували також європейські традиції.

Президент Дж. Кеннеді назвав американців "нацією емігрантів", що відповідає дійсності. Спочатку це були переселенці з Британських островів — англійці, шотландці, ірландці. З XVIII ст. до них активно стали приєднуватися емігранти з інших європейських держав, насамперед, з Німеччини та протестантських районів Франції. У XVII — першій половині XVIII ст. сюди було завезено значну кількість негрів — рабів з Африки. У два наступні сторіччя до переселенських потоків додалися латиноамериканський та азійський. Міграція триває, і майже не залишилося в світі країн, звідки б не їхали за "американською мрією". Люди везли із собою те, що мали: майно, гроші, знання і навички. Переселення за океан, як правило, означало відрив від рідних коренів, які живили духовну традицію. На новому місці багато чого з культурного багажу переселенців залишалося непотрібним, а інколи й ускладнювало процес адаптації. Люди намагалися якнайшвидше стати "американцями на всі 100 %". А це, звичайно, призводило до відмови від багатьох проявів культурної різноманітності.

З'явилася і поступово міцнішала тенденція до спрощення, яку пізніше було підтримано у суспільстві масового виробництва з його масовою культурою. Одним із свідчень цьому може бути зростання споживання американцями найбільш уніфікованих і примітивних товарів, втіленням яких вважається продукція компанії "Мак Дональдс". Протягом останніх 30 років кількість ресторанів і барів усіх категорій у розрахунку на 100 тис. осіб населення у СІІІА скоротилася майже на 15 % , а частка точок fast-food досягла 40 % усіх закладів громадського харчування. При цьому понад 15 % всієї їжі та напоїв споживається в автомобілях, а ще приблизно 20 % — "на ходу". Наведені дані свідчать окрім усього про відсутність розвинутої культури споживання, що призводить до далекосяжних наслідків, зокрема проблем зі здоров'ям.

Можна припустити, що спрощення в багатьох аспектах життя є основою єдності нації та її ідентичності. Базою такої ідентичності американців може вважатися, з одного боку, здавна притаманна їм орієнтація на досягнення виключно матеріального успіху, а з іншого, — культурна та етнонаціональна різнорідність. Етнічно, національно, культурно різнорідне суспільство консолідується на основі принципу економічної свободи. А матеріальний добробут є основним соціально значущим показником соціальної цінності і корисності людини. Лише відносно невелика група американців, які мають високі статки і прагнення до розширення свого світогляду, активно залучається протягом останніх десятиріч до досягнень світової культури. Більшість споживає продукцію маскульту, що експортується і до інших країн світу. Реакція з боку останніх вельми різниться.

В Європі крім культурного протекціонізму все відчутніше дає про себе знати тенденція до заперечення масової культури, особливо американського виробництва. Статки, досягнуті рутинною працею, вже не ваблять європейців. Для них все більше сенсу і значення набуває те, що соціологи називають "суб'єктивним добробутом". Його формуванню сприяють можливість творчої самореалізації, низький рівень соціальної нерівності, повага і дотримання прав людини. Спостерігачі вважають, що у Європі може початися, а дехто каже, що вже почався процес деструкції суспільства масового споживання, де на перше місце виходять постматеріалістичні орієнтири і споживання не "масового", а "унікального". Європейці не хочуть бути схожими на американців. Вони орієнтуються на дещо інші цінності, мають відмінні від американських культуру, стиль життя, очікування. Проте це не є фактором, здатним розколоти західну цивілізацію на два ворожих табори.

Західну Європу й Америку можна розглядати як "близьких родичок". Це, по суті, дві гілки однієї лінії розвитку. Вони взаємопов'язані і взаємодіють через партнерство — суперництво. Великий американський експеримент у всіх галузях — політичній, економічній, соціальній, культурній — і досягнуті результати не можуть не впливати на світ у цілому і на Європу зокрема. Деякі напрацьовані елементи запозичуються, під впливом інших відбуваються трансформації, інші виступають як "виклик" і стимул до самовдосконалення. Одним із прикладів можна вважати запровадження в системі освіти європейських країн Болонської системи, яка є своєрідною відповіддю на пріоритетність США в галузі науки і новітніх технологій. Це є віддзеркаленням тієї обставини, що Америка залишається зразком динамічного розвитку, в той час як Європа потерпає від свого відставання, бо втратила дух новаторства, який був їй притаманний раніше. Однією з причин є її "по — старішання" не тільки у загальноісторичному плані, а й у демографічному. Все менше молоді, все вище рівень соціального забезпечення. Якщо хтось хоче більшого — їде до США — "країни необмежених можливостей" реалізувати свої таланти, якщо діяти енергійно.

Так думають не тільки в європейських країнах. Як вже зазначалося, останніми десятиріччями посилилися міграційні потоки з Латинської Америки. Деякі дослідники розглядають її як одну з гілок західної цивілізації. Дехто вважає її за самостійну цивілізацію. Поняття "Латинська Америка" було введено в обіг французькими географами і політичними діячами в середині XIX ст., підкреслюючи, що цю Америку творила католицька Європа. Південноамериканські володіння Іспанії і Португалії покликані були стати свого роду "кисневою подушкою" для феодальних режимів, що "дряхліли". Грандіозні державні "підприємства" католицької Європи, золотий час якої залишився позаду, були спрямовані швидше у минуле, ніж у майбутнє. Надалі це виявилося у значному відставанні від Північної Америки.

Коли наприкінці XV ст. посланці Європи досягли берегів Америки, це виглядало так, наче вони ступили на нову планету, настільки все тут відрізнялося від звичного для них. Вражені мандрівники назвали відкриті землі "Новим Світом". Він являв собою унікальну історичну лабораторію, де процес розвитку відбувався в цілому самостійно, починаючи від епохи пізнього палеоліту (30 — 20 тис. років тому) — від часу заселення континенту з Північно-Східної Азії через Берингову протоку й Аляску1. Пізніше додався фактор заселення з островів Тихого океану. До того часу, як іспанські кораблі з'явилися біля східного узбережжя Нового Світу, цей континент був заселений великою кількістю племен: припускають, що приблизно 10 млн. осіб мешкало у Північній Америці і 80 млн. — у Центральній і Південній Америці. Більшість були мисливцями, збирачами, примітивними землеробами. Але були серед первісного моря і острови високих цивілізацій. Найбільш розвиненими були цивілізації майя, ацтеків, інків та інші. Край їх існуванню був покладений конкістадорами.

Європейці проголошували: "Завоювання робляться на благо тих, кого завойовують", тобто не для завоювань і пограбувань, а для того, щоб нести варварам Великий Хрест. Оскільки місцеві жителі намагалися продовжувати вклонятися своїм богам, було проголошено гасло: "Палками заженемо індіанців на небеса". Для того, аби "невірні" потрапили на небо, їх спалювали, роблячи "велике добро для їхніх душ", або просто вбивали, не втрачаючи час і хмиз. Індіанців примушували тяжко працювати на нових господарів. Лютували невідомі доти на Американському континенті хвороби, занесені з Європи: чума, віспа, вітряна віспа та інші. Смертність була колосальною. За період з 1532 до 1605 р. населення центральних районів Мексики скоротилося на 94 %: від 16 млн. 800 тис. до 1 млн. 75 тис. У цілому у перші 100 років свого панування лише в Мексиці європейці знищили понад 20 млн. осіб. Замість знищеного населення іспанці пригнали до Америки 11,5 млн. африканців, аби ті працювали на плантаціях. В результаті у складі цієї великої культурно-історичної спільноти співіснують кілька расових субцивілізацій: індіансько-метисна, африкано-мулатська та іберійсько-європейська, кожна з яких певною мірою своїми суспільно-культурними традиціями та тенденціями, цінностями й інститутами вплинула на загальний поступ.

Чи можна латиноамериканську цивілізацію без застережень віднести до Заходу? З одного боку, з не — Заходом її ріднять історична належність до ареалу владної (владно-релігійної) інтеграції; відбиток, залишений на цивілізаційному коді колоніальним буттям; сотні років вирішальної ролі держави (головного інтегратора, регулятора і генератора розвитку); панування авторитарної культури; дуже висока частка патронажно-клієнтних відносин та ін. З іншого боку, ця цивілізація має генетичну і культурну спорідненість із західною цивілізацією. Серед характерних рис слід відзначити спільність "високої культури", "офіційної релігії", мови (мов), порівняно ранні суверенність, капіталістичний і "імітуючий" політичний розвиток. Можна додати до цього кілька хвиль європейської імміграції і прямий культурно-ідеологічний вплив. Тобто латиноамериканську цивілізацію можна характеризувати як "проміжну" між Заходом і не — Заходом. У XIX — XX ст. вона переживала процес відносно швидкого розвитку. На середину XX ст. цивілізаційно-історична фрагментарність і структурна неузгодженість еволюції її спільнот значно перевершували відповідні параметри розвитку західної цивілізації XVIII — XIX ст., не кажучи вже про цивілізації Сходу. Така ситуація, яка свідчила про незрілість латиноамериканського цивілізаційного процесу, водночас свідчила про відкритість цієї цивілізації, про набуття здатності до "співіснування у багатоманітності".

Звідси — все нові спроби реалізувати "перевагу відсталості", які мали місце у XX ст. Мексиканський мислитель X. Васконселос висловився стосовно перспективи Латинської Америки так: "Ми з більшою легкістю, ніж представники інших культур, сприймаємо чужинців. Внаслідок цього наша цивілізація з усіма її дефектами може бути обрана історією як знаряддя творення... людини нового типу".

Починаючи з 1929 р. накочували і змінювали одна одну хвилі криз, що супроводжувалися достатньо швидким економічним зростанням, індустріалізацією та урбанізацією регіону. Водночас йшов пошук шляхів подолання відсталості та економічної і соціальної модернізації. Особливо успішним був період 1948/1950 — 1982 рр., коли Латинська Америка перетворилася зі "світового закутка" на один з центрів світового історичного розвитку. Світовий економічний бум 1950-х років викликав прибутковий попит на нафту, мінерали, лісоматеріали, яловичину, каву. Іноземні інвестиції у промисловість, сільське господарство та інфраструктуру допомагали регіону впевнено просуватися вперед. За 30 років після 1945 р. виробництво сталі там зросло у 20 разів, а виробництво електроенергії, металів і машинного устаткування — більш, ніж вдесятеро. Реальний валовий внутрішній продукт на душу населення щорічно збільшувався в середньому на 2,8 % у 1960-х, а у 1970-х — на 3,4 % . Але у 80-х роках зростання уповільнилося і виявилися інші негативні тенденції. Вони свідчили про те, що Латинська Америка не зорієнтувалася у нових умовах посилення глобалізаційних процесів. Так, замість того, щоб спонукати своїх промисловців до освоєння закордонних ринків і стимулювати економіку шляхом орієнтації її на випуск експортної продукції, уряди латиноамериканських країн проводили політику витіснення імпортних товарів і намагалися захистити своїх виробників від конкуренції з іноземцями. Якщо створити металургійну промисловість було для країн Латинської Америки порівняно просто, освоїти такі високотехнологічні галузі, як виробництво комп'ютерів, аерокосмічної техніки, фармацевтичної продукції виявилося набагато складнішою справою. Через це більшість країн залежить від імпорту промислових товарів, а експорт, в основному, як і раніше, складається з сировини: нафти, кави, фруктів, соєвих бобів тощо. Нечіткою була фінансова політика зі зростаючим сподіванням на іноземні позики. Уряди витрачали багато коштів не тільки на інфраструктуру і освіту, а й на державні підприємства, громіздкі бюрократичні апарати і непомірно роздуті збройні сили. Величезні кошти спрямовувалися не у виробничі інвестиції, а марно витрачалися на поточні внутрішні потреби або безслідно зникали на приватних рахунках у закордонних банках. У результаті чимало держав перетворилися на найбільших боржників світу1 (Бразилія, Мексика, Аргентина та ін.), які інколи неспроможні сплатити навіть проценти за свої борги.

Після "втраченого десятиріччя" з 1991 р. почалася лавина подібних неоліберальних реформ, які усували перешкоди на шляху впливу глобалізації і спрямовували її процеси у русло ринково-фундаменталістського варіанта реалізації. Спочатку порівняно швидко відбувався вихід з "ями" попереднього десятиріччя. Однак знову з часом рух уповільнився, став накопичуватися потенціал суперечностей і нестабільності. Початок XXI ст. був пов'язаний для цього регіону з тяжкими потрясіннями, які засвідчили: кризу в регіоні не подолано. На початку нового тисячоліття спостерігається уповільненість економічного розвитку (порівняно з іншими регіонами, зокрема з Південно-Східною Азією); нестабільність цього розвитку і нерівномірність розподілу його плодів. Зростає соціальна поляризація, безвідповідальність еліти та їх відірваність від національних мас, масова еміграція. Окрім боргової кабали Латинська Америка має ще низку гострих проблем. Насамперед — це нелегальне виробництво і розповсюдження світом наркотиків та діяльність наркомафії, а також фактор тероризму. Актуальною проблемою стала охорона довкілля. Спеціальної охорони потребують колись нездоланні ліси басейну Амазонки — "легені планети". Хоча у 90-х роках минулого століття в багатьох латиноамериканських країнах були прийняті національні програми і створені спеціальні органи з охорони навколишнього середовища, проблема дуже серйозна і потребує об'єднаних зусиль світового співтовариства.

Новітня історія незаперечно свідчить про те, що елементи "хаосу", які виявилися на межі тисячоліть у тій "бреші", яка виникла між індустріальною і постіндустріальною еволюцією, стали долею насамперед тих країн (і регіонів), які характеризуються найбільшою інерцією і водночас незавершеним ще циклом індустріального розвитку. Це стосується тих суспільств, які з тих чи інших причин "забуксували" перед "структурним бар'єром" розвитку — переходом до інформатизації, "суспільства знань", глобалізації. Як з'ясувалося, у 1970 — 1990 рр. окрім Латинської Америки в такому становищі опинився Радянський Союз. Його територія, за винятком прибалтійських, кавказьких та середньоазіатських республік, а також частково України, збігається з ще однією цивілізацією, яку відносять до західної цивілізаційної гілки, але неповністю, бо вона теж має проміжний характер, як і латиноамериканська.

Мова йде про православну, або російську, цивілізацію. її проміжний характер визначається, по-перше, цивілізаційно-географічно і, по-друге, з огляду на цивілізаційну динаміку. Якщо брати у ширшому розумінні, то православна цивілізація відокремлена від західноєвропейської лінією, яка проходить вздовж теперішнього кордону Росії з Фінляндією і державами Балтії, відокремлює католицькі райони Західної України і Західної Білорусі від православних областей. Далі ця лінія йде на захід, відсікаючи Трансільванію від решти Румунії, на Балканах вона практично збігається з кордоном між Хорватією і Сербією (тобто з історичною межею між Габсбурзькою і Османською імперіями). Якщо брати у більш вузькому сенсі, то російська цивілізація у своїх кордонах в цілому збігається з кордонами Російської імперії.

Стародавня Русь, яка дала витоки історії у майбутньому трьох народів — російського, українського і білоруського, була частиною середньовічної Європи, яка втягувалася у смугу глибокої модернізації — початку формування сучасної європейської цивілізації. Однак XIII ст. внесло значні корективи у долю давньоруських земель. Вони опинилися під тиском західної (католицької) і східної (татаро-монгольської) експансій.

Все це призвело до розпаду цілісності і визначило принаймні три лінії розвитку. Західні і південно-західні землі (Київ, Мінськ Вітебськ та інші) протягом тривалого часу входили до складу Литовської держави, а потім Польсько-Литовської, яка була периферією Європи. В рамках цієї суспільної системи давньоруські землі відносно швидко витіснили татаро-монгольських завойовників, розвивалися за умов панування європейської традиції. Тут відбувалося формування українського і білоруського народів. Новгородська, а також Псковська республіка, яка відокремилася від неї у XIV ст., уникнувши руйнування і зберігаючи незалежність протягом понад чотирьох століть (XI — XV ст.), можна вважати, була частиною Європи, аналогом містам — республікам Ганзейського союзу, Італії. Північно-східні землі (Владимир, Ростов, Рязань та інші) зазнали масштабного руйнування під час татаро-монгольської навали і потрапили у залежність від Золотої Орди. Вони опинилися у духовній, культурній і політичній ізоляції від Європи, від християнського світу. Розвиток у цих землях тривалий час знаходився під сильним східним виливом. Треба зазначити, що термін "східний" наразі об'єднує комплекс впливів і контактів: візантійський, мусульманський, класичного Сходу (особливо Китаю, елементи культури якого привнесли у Східну Європу завойовники). Основні особливості російського народу і російського менталітету (що є дуже важливим для характеру цивілізації) сформувалися в епоху Московської деряеави, яка виникла в умовах татаро-монгольської залежності і потужного східного впливу. Сам російський народ з'явився у XIII ст. і веде свій початок від Московського князівства, що виникло на окраїні Суздальської землі. Після розпаду Київської Русі відбувалося становлення російського етносу на територіях Волго-Окського межиріччя. У процесі освоєння Суздальської землі і далі північнослов'янські племена (зокрема, ільменські словени та в'ятичі) асимілювали угро-фінські племена, що й дало початок російському народові. Нині часто можна почути ототожнення Київської Русі з Росією. Проте ще у XIX ст. відомий російський історик В. Ключевський визнавав, що населення цих двох районів складалося з двох окремих етнічних груп і що властивості тих двох районів значно відрізнялися.

Інший російський мислитель — філософ і письменник XIX ст. П. Чаадаев у своєму першому "Філософічному листі" писав: "Мы не принадлежим ни к Западу, ни к Востоку, и в нас нет традиций ни того, ни другого... Стоя между двумя главными частями мира, Востоком и Западом, упираясь одним локтем в Китай, другим в Германию, мы бы должны были сочетать в себе две великие основы духовной природы -— воображение и разум и объединить в своем просвещении исторические судьбы всего земного шара. Не эту роль предоставило нам Провидение. Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли... Мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого, мы исказили... В крови у нас есть что-то такое, что отвергает всякий настоящий прогресс"2. Відома сучасна письменниця Т. Толстая висловилася так: "Судьба России: Европа и Азия в одном лице, ни то ни се, и то, и другое".

Розвиваючись на перехресті Заходу і Сходу, Росія відчула дуже сильний вплив з боку останнього. Особливе значення мав "азіатський спосіб виробництва", коли не існувало приватної власності, насамперед на землю, а мала місце система "влада власність". Земля була власністю того, хто стояв на верхівці піраміди влади. Вона надавалася у володіння за службу знаті, а дворяни передавали частину її у користування сільським общинам. За це общинники виконували різні повинності і податі. Серед наслідків такої системи — індиферентне ставлення до свободи і до самого життя особи, що для Росії трансформувалося у кріпацтво і самодержавство. У Західній Європі політика, економіка, релігія, мистецтво розвивалися як відносно самостійні сфери суспільного життя. Поряд з цим швидкий розпад общини вплинув на розвиток соціальної активності. За умов незахищеності і особистої свободи людина мала влаштовуватися сама на свій страх і ризик. Це накладало на цивілізацію Заходу своєрідний відбиток. Там підкреслювалася і підкреслюється цінність особистості, її автономність щодо державної влади. В Росії, на відміну від Європи, від Заходу, особистісне начало не стало самостійним фактором, що визначав історичний розвиток. Разом із тим у суспільстві, обмеженому традиційною самодержавною владою, постійно накопичувалася надмірна енергія, яка, досягнувши "критичної маси" могла порушити рівновагу. Досягти стабільності можна було на новому рівні, пройшовши певну трансформацію, в якій неабияка роль належала державі.

Проміжний характер російської цивілізації також можна визначити, виходячи з аналізу її цивілізаційної динаміки. Усі цивілізації, які існували й існують досі, за типом відтворення можна умовно розділити на три типи. Перший — статичний тип відтворення орієнтується на підтримку своїх цінностей і соціальних відносин у як тільки можливо незмінному вигляді (це — цивілізації Сходу). Другий — динамічний, інтенсивний — спрямований на постійне змінювання, на розгортання своїх можливостей, найповніше їх розкриття (це — західна цивілізація). Третій тип — проміжна цивілізація — вже відійшла від традиційного суспільства, але не прийшла до нетрадиційного. Вона стала на шлях модернізації, кардинальних зрушень. Однак суспільство не може йти цим шляхом. Росія вже у XVIII ст. вступила на шлях проміжної цивілізації. Московська держава, скута релігійною регламентацією життя і корпоративною структурою, розвивалася повільно і могла перетворитися на здобич сильніших, динамічніших країн. Наприкінці XVII ст. у Європі існувала думка, що її перспектива — перетворення на колонію Швеції. Для того щоб зберегти незалежність і забезпечити гідне місце країни порівняно з європейськими державами, які вирвалися вперед, Московії потрібна була модернізація, тобто радикальна трансформація. Вона здійснювалася за типом "модернізація навздогін". У трьохсотрічному періоді реконструкції російського суспільства можна виокремити п'ять етапів або п'ять самостійних варіантів модернізації:

— перший етап — петровська модернізація — здійснена Петром І на початку XVIII ст. домінанта модернізації зберігала свою актуальність до середини XIX ст.;

— другий етап — модернізація другої половини XIX ст., здійснена Олександром II;

— третій етап — модернізація початку XX ст., яку прийнято називати столипінською (на честь П. Столипіна — міністра внутрішніх справ і голови Ради міністрів тодішньої Російської імперії);

— четвертий етап — сталінська ("соціалістична") модернізація;

— п'ятий етап — сучасна модернізація, яку розпочав перший президент Росії Б. Єльцин.

Від часів Петра І й надалі спроби модернізації йшли дуже важко, з великим напруженням сил і втратами, а потім з'ясовувалося, що в результаті відбувалося певне "повернення до старого". Новації частіше приймалися і поширювалися для утвердження старих структур і цінностей. Тобто модернізації проводилися в основному на рівні засобів при ігноруванні необхідного зрушення у цінностях. Виявляє себе феномен російського "дводумства" (рос. — "двоемыслие"), про яке А. Хлопін зазначає: "... Історико-культурний дериват тієї двоїстості, що робила наше (російське. — Т. О.) суспільство вкрай нестійким, змушувала постійно прагнути до якихось нових форм життя, які завжди шукалися народом через інверсію, тобто позаду, у поверненні до минулого". Багато особливостей розвитку Росії підтверджують, що вона є проміжною цивілізацією, тобто перехідною від традиційної статичної до нетрадиційної динамічної цивілізації, яка виявилася нездатною завершити цей перехід. Ця нездатність пов'язана з розколом. Проміжна цивілізація є конфліктною, оскільки в ній постійно відбувається зіткнення між обома типами цивілізацій. Раз у раз робляться спроби побудувати форми переходу між ними, примирити, згладити глибокі суперечності між протилежними цінностями, нормами, ідеалами, притаманними традиційному і нетрадиційному суспільствам. Час від часу відбуваються загострення цих протиріч, що викликає кризи, які загрожують самому існуванню країни. Один за одним відбуваються болісні "прориви" до нетрадиційної цивілізації, та вони не завершуються остаточним успіхом і містять у собі більше чи менше "відкочування" назад. Останнім часом аналітики все більше звертають увагу на те, що на території сучасної Росії зростає глобальна конкуренція між основними цивілізаціями. Це виявляється у фінансово-економічній експансії Заходу, релігійній — ісламу і етнічній — деяких колишніх союзних республік і Китаю. Ця експансія набирає силу і врешті-решт створює загрозу "розриву" країни.

Звичайно, суперечності і кризи притаманні всім цивілізаціям, і західній теж. Сучасна криза є наслідком розвитку самої західної цивілізації, виявом її внутрішніх суперечностей. Разом із тим вона є результатом тих змін, які відбуваються у світі. Серед основних суперечностей можна виокремити кілька. Насамперед, це суперечність розвитку економічної системи: чим більше зростали масштаби і ускладнювалася структура капіталістичного індустріального виробництва у країнах Заходу і чим більше до нього втягувалися інші країни і регіони світу, тим виразніше проступала суперечність між динамікою його розвитку і мірою його керованості. Ця суперечність час від часу дає про себе знати через кризи перевиробництва. Існує група суперечностей, пов'язаних із соціальним розвитком. Захід, проголошуючи відданість принципам рівності і справедливості, створив реальність гострих соціальних контрастів. Звичайно, вони послабилися в середині розвинених країн, проте посилилися у глобальному масштабі. А це вже тепер дає про себе знати зростанням міграційних потоків, тероризмом, зростанням міжнародної напруженості тощо. Західна демократія також не позбавлена суперечностей у своїй реалізації. В самих західних країнах це виявляється у розриві між свободою і відповідальністю, особливо з боку деяких політичних діячів та партій. На міжнародній арені прагнення "нести демократію недемократичним суспільствам" навряд чи може розглядатися як насправді демократичне.

Захід дав світові багато в галузі розвитку знань, техніки і технологій, в розвитку економіки і політики, культури. Проте його історія — це також історія війн, колоніальних загарбань, тоталітарних експериментів аж до фашизму, а також порушень встановлених ним самим міжнародних норм та відносин. Загрозою для західної цивілізації є від'ємні демографічні показники. Небезпекою, джерелом виникнення і посилення якої виступає спосіб життєдіяльності Заходу, є екологічна криза. Розвиток науки і техніки, якому присвятили себе кращі мислителі цієї цивілізації, не тільки поставив людство на межу загибелі. Він також підточив духовні цінності, з якими більшість людей пов'язувала сенс свого буття. Це — дуже складне питання про ерозію основних цінностей західної цивілізації, зокрема, про цінність прогресу у західному його розумінні. Подібний настрій відобразився в словах духовного голови тибетських буддистів Далай-лами XIV: "У поступальному розвиткові західного суспільства, очевидно, є якісь серйозні вади, і якщо ми вчасно не захистимося від негативних сторін прогресу, то вони можуть мати катастрофічні наслідки для майбутнього усього людства". Парадокс полягає. в тому, що Захід у своєму розвиткові досяг небачених висот, ні п поки що є переможцем в історичному змаганні. Разом із тим він знаходиться у кризі, світ кидає йому численні виклики і адекватних відповідей поки що немає.

Література

Зорко Ю. А. От европейской идеи к единой Европе. — М., 2003.

Виландт Г. Латинская Америка: сегодняшний день и перспективы // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 2.

Гавриков Д. Европейский Союз как территория противоречий // Мировая экономика и междунар. отношения. —

— — № 12.

Глобальные вызовы и Европа / Под ред. Т. Кондратьевой, М. Новоженовой. — М., 2003.

Загладин Н.В. США: общество, власть, политика. — М., 2001.

Заглавин Н. Глобальное информационное общество и Россия // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005.

— №7.

Ерасов Б. Цивилизации. Универсалии и самобытность. — М., 2002.

Зарин В. А. Запад и Восток в мировой истории XIV — XIX вв. — М., 1991.

Иноземцев В., Кузнецова Е. В. поисках идентичности: европейская социокультурная парадигма // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — № 6.

Копійка В. В. Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу. — К., 2002.

Кувалдин В. Европа и США: два лика одной цивилизации // Европейский альманах. История. Традиции. Культура. — М., 1992.

Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людського суспільства: Пер. з англ. — К., 2002.

Мельянцев В. А. Восток и Запад во втором тысячелетии: уровни, темпы и факторы экономического развития // Восток. — 1991. — № 6.

Орлов Б. Европа с человеческим лицом // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 12.

Рашковский Е. Европа: внутренний облик и глобально-историческая динамика // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 12.

Согрин В. В. США в XX в.: тенденции и итоги общественно- исторического развития // США — Канада. — 1999. — № 9.

Сорос Дж. Мыльный пузырь американского превосходства: Пер. с англ. — М., 2004.

Уткин А. И. США — ЕС: два полюса, два взгляда // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2005. — № 7.

Try to solve the new Formula Cube! It works exactly like a Rubik's Cube but it is only $2, from China. Learn to solve it with the tutorial on rubiksplace.com or use the solver to calculate the solution in a few steps. (Please subscribe for a membership to stop adding promotional messages to the documents)



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.