ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 11

 

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СОЦІОСФЕРИ

 

Демографічна революція і "демографічний вибух". Світова продовольча проблема. Історія зростання нерівності між країнами і всередині країн. Бідність. Соціальна сфера як найважливіший елемент життєдіяльності держави. Інтенсифікація міграційних процесів. Історично відомі види соціальних перетворень. Соціалістичні і капіталістичні варіанти розв'язання соціальних суперечностей. Зміни, які відбуваються на сучасному ринку праці. Криміногенна ситуація у світі. "Масове суспільство"— породження XX ст.

Світ людей протягом останніх століть зазнав істотних змін. Насамперед це стосується його чисельності. Протягом першого тисячоліття нашої ери вона становила приблизно 200 млн. осіб і практично не змінювалася. Приблизно з XV ст. — від рівня в 375 млн. — вона почала зростати стабільно і з постійним прискоренням. Час від середини XVIII ст. до кінця XXI ст. вчені назвали часом демографічної революції, а останню третину XX ст. — періодом "демографічного вибуху". З 1750 по 1900 р. населення більш ніж: подвоїлося. Після 1950 р. населення земної кулі зросло значно більше, ніж за всю попередню історію, — від появи перших людей розумних аж до 1900 р. Історія свідчить, що 4 млн. років пішло на те, щоб людство досягло чисельності в 2 млрд., 46 років — на наступні 2 млрд. і усього 22 роки — ще на два. Найбільше зростання мало місце в XX ст.: від 1,6 млрд. на початку — до 6,3 млрд. наприкінці, тобто майже вчетверо. 26 лютого 2006 р. було досягнуто рівня 6,5 млрд. У 2012 р. очікується 7 млрд., а у 2050 р. — 9 млрд. Кожної секунди на світ з'являється в середньому 4,4 особи, щохвилини — 261. Сьогодні щоденний чистий приріст населення становить 200 — 250 тис. осіб і приблизно 57 млн. на рік. Усього на планеті за всю історію народилося 106 млрд. осіб.

За даними департаменту народонаселення ООН у 2003 p., розподіл його по регіонах був таким: у Європі — 727 млн., у Північній і Південній Америках — 841 млн., в Африці — 818 млн., в Австралії й Океанії — 31 млн.. Більше, ніж на всіх континентах разом узятих, проживає людей в Азії, а саме приблизно 3 млрд. 720 млн.. У майбутньому приріст припаде на країни, що розвиваються. Найбільший очікується в Індії — 600 млн.. Ці мільйони, додавши до теперішніх 1 млрд. 80 млн. (на початок 2006 p.), дозволять їй обігнати теперішнього лідера — КНР, у якого нині населення обчислюється 1 млрд. 306 млн.. Незважаючи на те, що темпи приросту в країнах, що розвиваються, трохи знизилися (1,7% — у 1985 p., 1,3 % — у 2000 р. і приблизно 1 % — у 201 5 p.), саме в цих країнах загальна чисельність зростає значною мірою. Наприклад, населення Нігерії зросте зі 122 млн. до приблизно 339 млн., тобто його показники 2050 р. перевершать загальноафриканські 1950 р. Населення Пакистану збільшиться з 162,4 млн. до 357 млн. і обійде за чисельністю народонаселення США (третя за чисельністю населення держава з показником 295,7 млн. на початок 2006 р.). Невтішним є прогноз для Європи — 717 млн. до 2025 р., тобто зменшення на 10 млн., хоча цифра може змінитися за рахунок імміграції1. Якщо 50 років тому населення європейських країн становило 22 % від загальної чисельності землян, то в 2004 р. — 14, а в найближчі 50 років показник знизиться до 6,5 %.

Проблеми демографічні тісно пов'язані з однією із глобальних проблем — продовольчою. На рубежі тисячоліть третина населення світу страждає від недоїдання, а кожен десятий — від хронічного голоду. За даними Всесвітньої продовольчої програми ООН, у 2005 р. від голоду померло 6 млн. осіб. Переважна більшість голодуючих припадає на країни, що розвиваються. Проте їх населення має тенденцію до збільшення, незважаючи на обмеженість виробництва продовольчих ресурсів. У світі протягом XX ст. спостерігалася тенденція до збільшення кількості продуктів харчування на душу населення, що було зумовлено успіхами науково-технічного прогресу. Забезпечення зростаючого населення необхідним продовольством можливо тільки за допомогою збільшення його продуктивності, принаймні утричі. Це дуже проблематично через те, що збільшення виробництва значною мірою досягалося за рахунок заподіяння шкоди або навіть руйнування сільськогосподарських ресурсів. У результаті використання інтенсивних технологій відбувається виснаження ґрунтів, їх засолювання, вітрова ерозія. Прискореними темпами надає рівень ґрунтових вод, міліють ріки та інші водойми. До 2015 р. майже половина населення Землі (країни Африки, Середнього Сходу, Південної Азії і Північного Китаю) буде жити в умовах дефіцитного водного балансу.

Значний збиток навколишньому середовищу завдається, як відомо, індустріалізацією й урбанізацією. Під їхнім впливом протягом останніх двох століть відбулися істотні зрушення в раціоні харчування мільйонів людей, які стали городянами. Збільшення споживання продукції тваринництва одержало назву "м'ясної революції". Провідним у структурі аграрного сектору стало тваринництво. Та обставина, що зростаюча частина продукції рослинництва йде на годування худоби, а не на харчування людей, ще більше загострює світову продовольчу проблему. Іншим важливим наслідком "м'ясної революції" стало істотне посилення негативного впливу сільського господарства на довкілля, оскільки тваринництво спричиняє набагато згубніший вплив, ніж рільництво.

Нині у світі існують два кількісно приблизно рівні полюси в споживанні продовольства — хронічного голоду на одному полюсі і хронічного переїдання — на іншому. За офіційною статистикою, більше половини жителів СІП А страждають від надлишкової ваги. У 2006 р. американці на ласощі і подарунки до Дня святого Валентина витратили 13,7 млрд. дол. 13 млрд. доларів вистачило б, щоб забезпечити всіх нужденних продуктами харчування й основними медичними послугами, 9 млрд. — щоб забезпечити якісною водою і каналізацією. Тобто голод як світова проблема пов'язаний не з загальною нестачею продовольчих ресурсів у світі, а із способами їхнього розподілу.

Історія сучасного світу — це історія зростання нерівності між державами й усередині держав. За рівнем прибутків різні цивілізації на піку своєї могутності мало чим відрізнялися одна від одної: багатство Риму в І ст., Китаю в XI ст. й Індії в XVII ст. в минулому зіставні з багатствами Європи в переддень промислової революції. За деякими оцінками, прибуток на душу населення в Західній Європі у XVIII ст. не більше ніж на 30 % перевищував аналогічний показник в Індії, Африці чи Китаї тих часів. Однак трохи більше ніж: за сторіччя відбулася вражаюча зміна: до 1870 р. прибуток на душу населення в індустріальній Європі став у 11 разів вищим, ніж у найбідніших країнах світу. Протягом наступних ста років це співвідношення виросло майже у п'ять разів і досягло 50 до 1995 р. На початок XXI ст. воно вже становило 72 рази. Нерівномірність у розподілі світового прибутку погіршилася зі зміною структури зростання ВВП і населення. З початком промислової революції і до 1913 р. населення найшвидше зростало у країнах з найбільшим зростанням виробництва. Навпаки, після 1913 р. найбільшим стало зростання населення у найбідніших країнах. Це — одна з причин того, що міжкрайіновий розрив наприкінці XX ст. виявився набагато більшим, ніж на його початку. Науковці ілюструють "розгул нерівності" такими статистичними даними: на межі другого і третього тисячоліть на одну п'яту частку населення, яка мешкає у найбільш багатих країнах, припадало понад 80 % світового ВВП, а над одну п'яту найбідніших — 1 % ; перші володіли 82 % світового експортного ринку, другі — 1 %; перші одержували 68 % прямих іноземних інвестицій, другі — тільки 1 %; перші мали 74 % всіх телефонних ліній світу і 93,3 % світової кількості користувачів Інтернету, другі — відповідно 1,5 і 0,2 %. Колосальний соціально-економічний розрив між цими групами країн стає наочнішим, якщо порівняти прибутки окремих багатих людей планети з прибутками цілих країн. Сукупні статки 200 найзаможніших людей планети наприкінці минулого століття перевищували один трильйон доларів і були більшими за сукупний прибуток 41 % населення землі. Менше 1 % цього прибутку міг би забезпечити навчання всіх дітей світу у початкових школах (на це потрібно 7 — 8 млрд. доларів). Капітал трьох американських найбагатших мільярдерів — співвласників фірми "Майкрософт" Б. Гейтса і П. Аллена, а також фінансиста У. Баффіта — перевищує валовий національний продукт найменш розвинутих країн з населенням 600 млн. чоловік. Буквально: три мільярдери спроможні прогодувати увесь світ.

Прогрес людства, що найбільш яскраво виявився протягом останніх століть, не зміг перебороти такої глобальної проблеми, як бідність. Бідність була за всіх часів. Масова бідність (пауперизм) виникла в суспільстві, коли виявилася очевидна нерівність у розподілі багатств. Причини були найрізноманітніші. Раніше головними з них були: неврожаї, стихійні лиха, епідемії, війни. Пауперизм набував часом масових масштабів. За часів Юлія Цезаря, після закінчення війни з Помпеєм, у 45 р. до н. е., у Римі п'ята частина населення — більше 300 тис. — були незаможними і жили за рахунок одержуваних від уряду хліба і м'яса. У середньовіччі майже всі кріпаки були надзвичайно бідні, постійно перебуваючи на мела голодної смерті. В наш час бідність перетворилася в глобальну проблему. З млрд. людей — майже половина всього населення — живуть менш ніж на 2 долари в день (рівень, визначений ООН як поріг бідності). З них 1,3 млрд. — менш ніж на 1 долар. Причому з кінця 1980-х років у посткомуністичних країнах Європи і Середньої Азії, що знаходяться на етапі переходу до ринкової економіки, кількість людей, що живуть менш ніж на 1 дол. у день, до теперішнього часу зросла більш ніж у 20 разів. Чисельність бідних неухильно збільшується: до 2015 р. на межі виживання може опинитися 1,9 млрд. — третина тих, хто живе на Землі. Тобто це люди, які практично повністю виключені з глобального процесу розвитку.

Бідність — це не тільки мізерний рівень доходів. ООН визначає такі основні прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) вилучення із суспільного життя. Розширене визначення поняття "бідність" включає також безсилля перед обставинами, відсутність права голосу, відчуття беззахисності і страху. Із психологічного погляду бідного робить бідним не тільки рівень його доходів, але й усвідомлення того, що в нього немає того, що є в інших. З'являються заздрість, злість і ненависть. Науково-технічний прогрес і глобалізація загострили протиріччя. Раніше континенти були ізольовані один від одного, обміну інформації практично не відбувалося. Африканці жили злиденно і вважали, що це нормально. У нову епоху люди у знедолених країнах побачили, як живе населення багатих країн, і звична норма перестала бути такою. Вони хочуть споживати так, як це робиться у заможних країнах, проте працювати так, як працюють там, не можуть. Незадоволеність наявною нерівністю приховує величезну небезпеку, що вже виявляється у зростанні масштабів тероризму і не тільки.

Було б недоречно вважати наявність "мільярда злиденності" наслідком глобалізації, експлуатації слаборозвинених країн транснаціональними корпораціями, пограбування їх природних ресурсів "золотим мільярдом". Сучасний капітал і цим не гребує, але основним джерелом його прибутків виступають "нова економіка", високі технології, інформатика, фінансові операції, локалізовані у розвиненій частині світу. Причина злиденності полягає насамперед у відмежованості цієї частини світу від сучасних процесів, егоїстична незацікавленість капіталу і розвинених держав в економічній діяльності в зазначених регіонах.

Бідність притаманна не тільки країнам, що розвиваються. Вона існує й у розвинутих країнах, однак маскується середньостатистичними даними, що свідчать про загальний добробут і досягнення. Наприкінці XX ст. частка бідних становила: у США — 14 %, у Канаді — 7, Австралії — 6,7, Швеції — 4,3, Німеччині — 2,8, Голландії — 3,4, Франції — 4,5, Великій Британії — 5,2 % . За даними ООН, кожна восьма людина в цих країнах страждає від тієї чи іншої форми бідності: тривалого безробіття, тривалості життя, меншої за 60 років, прибутку, нижчого від національного рівня бідності, недостатньої освіти, що не дозволяє їй на рівних конкурувати в суспільстві. Від бідності насамперед потерпають безробітні, значна частина молоді і жінок, неповні і великі родини, люди похилого віку, інваліди, представники етнічних меншин, мігранти. Розвинені країни іноді називають "суспільствами двох третин", тобто в них дві третини їх населення є благополучними, а одна третина — ні. Для того щоб локалізувати можливий вихід негативної енергії з цього середовища, діє система різноманітних соціальних програм. Це дає змогу поліпшити загальну картину соціальної сфери в тій чи іншій країні.

Соціальна сфера — це один із найважливіших елементів життєдіяльності будь-якої держави. Результати її розвитку є найточнішими показниками рівня, досягнутого нею на шляху соціального прогресу, а також основою оцінки діяльності того чи іншого уряду. Головним показником здійснених перетворень має бути якість життя населення країни. Зіставляючи рівень соціального розвитку різних країн, ООН розробила так званий коефіцієнт гуманітарного розвитку — показник, що враховує: реальну купівельну спроможність населення, стан народної освіти, охорони здоров'я, тривалість життя, рівень розвитку демократії, становище жінок, старих і дітей у суспільстві. У сучасному світі актуальним стало питання соціальної захищеності людини, що включає широкий комплекс аспектів, які належать до цивільних, політичних, соціально-економічних, культурних та інших прав і свобод людини. Це одержало назву "людський вимір". Буквально: якою мірою громадянин тієї чи іншої держави користується всіма правами і свободами в суспільстві, причому мається на увазі не тільки формальна фіксація їх у конституціях та інших документах, а й реальне втілення на практиці.

На нинішньому етапі розвитку світове співтовариство добре усвідомило пріоритетність соціальних проблем, що знайшло своє вираження в діяльності міжнародних організацій, зокрема ООН. На Всесвітній зустрічі на вищому рівні у Копенгагені 1995 р., яку вона провела, були визначені пріоритети в галузі соціального розвитку, яких мають дотримуватися у своїй політиці всі держави. Серед них: зобов'язання поставити потреби людини в центр процесу розвитку; досягнути необхідної рівноваги між економічною ефективністю і соціальною справедливістю в межах орієнтованого на зростання справедливого і сталого процесу розвитку, згідно з національними пріоритетами; виробити новаторське рішення проблеми взаємозв'язку соціальної ролі держави й реакції ринку на соціальні потреби; розвивати програми соціального забезпечення і підвищувати рівень освіти та професійної підготовки для всіх; забезпечити надання соціальної допомоги тим верствам населення, які перебувають у скрутному становищі, та ін. Держава має проводити компетентну політику у цій царині, бо її значення у сучасних умовах суттєво зростає. Особливо це стосується пострадянських держав. Тепер зовнішня небезпека значно зменшилася. Однак загострилися кризові явища всередині деяких країн, особливо у соціальній сфері. Найбільшою проблемою для держави стає відсутність належної соціальної безпеки громадян, що може призвести до соціальних ексцесів. Тобто соціальна безпека виступає як найважливіша складова загальнонаціональної безпеки.

Починаючи з 1960-х років під егідою ООН досліджується коефіцієнт життєстійкості різних народів світу. При цьому враховується більше десяти параметрів, таких як середня тривалість життя в тій чи іншій країні, якість продуктів, дитяча смертність, поширення генетичних відхилень, відсоток державних витрат на соціальні й екологічні програми, концентрація підприємств важкої промисловості на одиницю території та ін. Цей коефіцієнт визначається за п'ятибальною шкалою. Однак жодна країна "п'ятірки" не одержала. Оцінку "чотири" одержали Швеція, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Більшість промислово розвинутих країн Західної Європи, США і Японія одержали оцінку "З". Держави СНД здобули коефіцієнт "1,4". "1" — нижня межа, яка, на думку експертів ООН, свідчить про те, що нація з такою оцінкою агонізує і приречена на вимирання.

Зрозуміло, що далеко не всі представники таких націй згодні з невтішною перспективою. У пошуках кращої долі вони мігрують в інші, більш благополучні країни. До інтенсифікації міграційних процесів нині ведуть перенаселеність у бідних регіонах, політична нестабільність і конфліктність, заснована на інших факторах, глобалізація ринків праці та ін. На початку XXI ст. легальні і нелегальні мігранти становлять понад 15 % населення в більш ніж 50 країнах. З % населення планети, тобто більше 175 млн. осіб, проживали в країнах, що не були їх батьківщиною. З них 60 % мешкало в розвинених країнах. Європа прийняла 56 млн., Азія — 50 млн., Північна Америка — 41 млн. переселенців. їхня кількість буде зростати, призводячи до посилення соціальної і політичної напруженості в країнах, що приймають, а також до зміни етнокультурного вигляду останніх, оскільки народжуваність у родинах мігрантів набагато вища, ніж у родинах корінних жителів.

З іншого боку, нинішня міграція в розвинуті країни має характер "міграції, що заміщає", оскільки крім падіння рівня народжуваності, загального постаріння населення, існують проблеми з робочою силою. З одного боку, необхідні працівники в матеріальному виробництві і сфері послуг, де праця часто є важкою, непрестижною, не потребує високої кваліфікації. Сюди спрямовується потік некваліфікованої і дешевої робочої сили зі слаборозвинених країн. З іншого боку, та сама "нова економіка", що вимагає значного інтелектуального ресурсу, не завжди і не скрізь може одержати його, спираючись тільки на кадри корінного населення. Тому другий потік міграції одержав назву "відплив мізків і талантів". Відомо, що могутній науковий потенціал США багато в чому створений вихідцями з інших країн, яким були забезпечені кращі умови для роботи і життя у Штатах. Розвинуті країни мають спеціальні програми залучення інтелектуалів, підкріплені значними фінансовими ресурсами. Так, ФРН оголосила про готовність прийняти на постійне проживання 2 млн. програмістів. Приваблювання фахівців, які одержали якісну освіту в інших країнах, дає дуже відчутний економічний ефект не тільки в результаті реалізації їхнього творчого потенціалу, але насамперед того, що не було витрачено великих коштів на їхню підготовку країною — реципієнтом.

Разом із тим протягом останніх десяти — п'ятнадцяти років наростають проблеми надлишкової міграції, а також "надлишкової демократії". Яскравим проявом названих тенденцій стали події осені 2005 р. у Франції і деяких інших європейських країнах, коли протягом досить тривалого часу мали місце масові хуліганські акції представників так званого "полікультурного населення". У деяких європейських країнах (Данії, Італії, Нідерландах, Німеччині, Великій Британії) уряди шукають шляхів створення ефективних механізмів запобігання зайвій чисельності іммігрантів, особливо нелегальних. Так, А. Меркель, яка стала в 2005 р. канцлером Німеччини, відразу заявила, що імміграцію будуть обмежувати шляхом згортання соціальних пільг. Тобто перед країнами, що приймають, виникла проблема пошуку концептуального балансу між цінностями демократії й інстинктом безпеки.

 

Декотрі діячі пропонують вирішувати питання кардинально: шляхом допомоги слаборозвиненим країнам у подоланні їхніх соціальних хвороб. Ця пропозиція час від часу висловлюється на різних міжнародних форумах, що проходять на різних рівнях. Боротьба з бідністю була проголошена як важливе завдання міжнародного співтовариства ще після розпаду колоніальної системи. Однак резолюція ООН про виділення 0,7 % ВВП на економічну допомогу країнам, що розвиваються (на 2003 р. 0,7 % сукупного ВВП розвинених країн Заходу становили приблизно 125 млрд. дол. на рік), так і не була виконана. З одного боку, уряди багатьох країн "золотого мільярда" з великим небажанням асигнують гроші на ці цілі. З іншого боку, уряди багатьох бідних країн не можуть досягти належного ефекту використання допомоги, яка надходить. Показовим є приклад Нігерії, що не одержувала допомогу від міжнародних фондів. У результаті ця держава змушена була здійснити структурну перебудову свого господарства і нині є лідером серед африканських країн, що розвиваються. Ті країни, яким більше допомагали, таких стимулів не мали, а одержувані кошти часто розкрадалися й осідали на банківських рахунках правлячої верхівки. Тому нова позиція Світового банку така: допомога має бути дозованою, здебільшого зводитися до технічної, до навчання, до створення мільйонів робочих місць у перспективних галузях економіки і т. ін. Чи можна це здійснити і як швидко дуже непросте питання. Позитивна відповідь на нього передбачає здійснення великих суспільних перетворень, без яких дійсна модернізація таких країн неможлива.

Сама по собі модернізація є одним із відомих з історії видів соціальних перетворень. Серед них російський соціолог Г.І. Козирєв називає також функціональні зміни, реформи, революції, трансформації, кризи.

Функціональні зміни в соціальних системах мають адаптивний характер. Це своєрідні "поточні ремонти", що проводяться для підтримки системи в "робочому стані". В їхнє завдання не входять радикальні реформи, що передбачають якісні структурні перетворення. їх мета — пристосування до зміни умов і внутрішніх потреб соціальної системи. Можна сказати, що деякі функціональні зміни мають місце в поточній соціальній політиці того чи іншого уряду.

Реформи в соціальних системах — перетворення, перебудова якої-небудь сфери громадського життя або всієї соціальної системи. Реформи припускають поступовість, як правило, здійснюються "згори" за допомогою законодавчих актів і спрямовані на вдосконалення наявної системи, без її якісних змін. Наприклад, реформи Петра І кардинально змінили систему державного управління Росією, однак основи самодержавства залишили незмінними. Реформи, проведені швидко і радикально, можуть вийти з-під контролю їх ініціаторів і набути несподіваного для них характеру. Так, спроба реформувати соціалізм, що почалася в СРСР у 1985 р. і одержала назву "перебудова", незабаром вийшла з-під контролю партійно-державного керівництва і стала одним із факторів розвалу Радянського Союзу.

Реформи звичайно передбачають еволюційні трансформації, а не радикальні зміни в соціальній структурі і ціннісних орієнтаціях. Прикладом поступовості у проведенні реформ є сучасний Китай, керівництво якого взяло такий курс у 1978 р. і продовжує його здійснення донині. Було відкинуто модель "шокової терапії", що мала місце в деяких постсоціалістичних країнах Європи. "Батько реформ" Ден Сяопін охарактеризував модель перетворень у дусі старих китайських традицій: "Переходимо річку, намацуючи каміння". У результаті послідовного і неквапливого реформування КНР за роки, що минули, перетворилася у соціальну систему, яка стабільно розвивається. Країна демонструє високі темпи щорічного приросту обсягів виробництва і значно підвищення рівня життя населення, що активно підтримує розпочаті перетворення.

Соціальні революції. Революція — це швидкі фундаментальні соціально-економічні і політичні зміни, здійснювані, як правило, насильницьким шляхом. Соціальна революція — це переворот знизу, що змітає правлячу еліту, не здатну керувати суспільством. У результаті створюється нова політична і соціальна структура, нові політичні, економічні і соціальні відносини, формуються нові цінності і моделі поведінки людей. Широкомасштабні революції, як правило, призводять до громадянських війн і знищення великої кількості людей. Так було під час революції, що почалася у Франції в 1789 р., війни між Північчю і Півднем США у 1861 р., Жовтневої революції у Росії 1917 р. Крім того, результат революції непередбачуваний: у більшості вони не закінчуються тим, про що мріяли революціонери. Тому багато хто вважає революцію катастрофою для країни і народу. Разом з тим варто звернути увагу на феномен зворотних змін, що мають місце після революцій. Він полягає у тому, що соціальна структура, соціальні інститути і культура суспільства мають значну інерцію, в якій виражається його здатність до самозбереження, і свою логіку розвитку. Надмірний революційний радикалізм згодом змушений відступити під тиском колишніх соціальних інститутів, традиційної культури і здорового глузду. Так, після перемоги Жовтневої революції 1917 р. в Росії більшовики прагнули зруйнувати чимало звичних соціальних інститутів і традицій колишньої Російської імперії — від військових звань до святкування Нового року. Однак надалі нова влада змушена була повернути багато чого із зруйнованого. А сам Радянський Союз став новою імперією з новим "самодержцем" на чолі, з новими "кріпаками — общинниками" в особі колгоспників, з новою ідеологією, дуже схожою на релігію, і т. ін. Була поставлена мета знищити капіталізм, однак через 74 роки до нього і повернулися.

Соціальна модернізація — прогресивні соціальні зміни, в результаті яких соціальна система (підсистема) покращує параметри свого функціонування. Прикладом може служити процес перетворення традиційного суспільства в індустріальне. З історії відомо, що є три типи модернізації. Піонерська модернізація притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладання значних коштів у науково-технічні розробки. Це дає змогу створити найефективніші економічні механізми, найраціональніші технології, найпродуктивнішу техніку. Це так чи інакше також впливає на соціосферу. Органічна модернізація практикується країнами, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона є наслідком природного розвитку капіталу. Її характерною рисою є оволодіння технологіями та економічними механізмами, які виробили модернізатори — піонери. Ці новинки органічно вписуються у структуру національної економіки, яка внаслідок своєї еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння та використання. Модернізація навздогін теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для такого типу модернізації є не дозрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик сусідніх економічно більш розвинутих держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені державі — аутсайдеру. Модернізації в Росії — від Петра І, Сталіна і до В. Путіна — були модернізаціями третього типу.

Соціальна трансформація — це перетворення в суспільстві в результаті визначених соціальних змін, як цілеспрямованих, так і хаотичних.

Соціальна криза — найбільш гостра форма соціального протиріччя, пов'язана з порушенням соціальної стабільності. Є перехідним станом соціальної системи, що може розвиватися як у позитивному, так і негативному напрямку, тому припускає радикальні зміни для вирішення проблеми, що виникли.

Питання про фактори, що викликають ті чи інші соціальні зміни, є надзвичайно складним. Це відбилося у багатьох поглядах і трактуваннях. Серед відомих дослідників можна назвати О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, М. Вебера, А. Тойнбі, П. Сорокіна, Т. Парсонса, І. Валлерстайна, Ю. Яковця та ін. Підсумовуючи висловлювані ідеї, можна дійти висновку, що соціальні зміни є надзвичайно різноманітними. Тому і причини, що їх породжують, також різноманітні: прогрес у науці, техніці і технологіях; розвиток виробництва і зростання продуктивних сил; ускладнення структури суспільства і його диференціація; постійно зростаючі потреби людей і конфлікти за різні ресурси між соціальними верствами населення. Свій вилив мають навколишнє природне і соціальне середовище. Усю розмаїтість причин можна умовно поділити на внутрішні — що виникають у результаті функціонування самої соціальної системи, і зовнішні — в результаті взаємодії соціальної системи із зовнішнім середовищем. Соціальна система існує і розвивається доти, доки вона здатна долати свої внутрішні суперечності і відповідати на "виклики" ззовні.

На певному етапі розвитку індустріального суспільства і капіталізм, і соціалізм висунули свої варіанти розв'язання внутрішніх суперечностей і відповіді на "виклики" ззовні, що виходили від обох сторін. Закінчення Другої світової війни асоціювалося для більшості людей незалежно від національності з початком переходу до більш справедливого і досконалого суспільства. Не рахуватися з цими настроями було неможливо. В комуністичному таборі на тлі відбудовчих настроїв та сподівань на пом'якшення режиму репресії продовжувалися, а сили виснажувалися на гонку озброєнь. Тоталітарне суспільство продовжувало функціонувати, підкорюючи інтереси окремих людей інтересам держави, підтримуючи мінімальний рівень виживання задля нарощування її могутності. Задля збереження стабільності системи проводилася політика нівелювання прибутків, штучного збереження примітивного рівня життя через хронічний дефіцит внутрішнього споживчого ринку товарів і послуг. Дефіцит був зумовлений не тільки наслідками руйнацій війн, переважанням витрат на військово-промисловий комплекс і "братські" держави й партії. Він був необхідною умовою збереження системи влади, яка базувалася на суперцентралізації, яка тримала у своїх руках і перерозподіляла всі ресурси. їй було зручніше маніпулювати людьми, які нічого не мали і повністю від неї залежали. У свій час В. І. Ленін висловився з цього приводу дуже відверто: "Державна монополія на хліб і загальна трудова повинність — це буде страшніше, ніж гільйотина". Через кілька років після закінчення війни було скасовано карткову систему розподілу продовольчих і промислових товарів. У вільному продажу почали з'являтися товари. Проте завжди було дуже складно придбати найнеобхідніше. А якість продукції легкої і харчової промисловості була вкрай низькою.

У соціальному плані проводилась лінія на поступове знищення класових відмінностей. Це було проголошено за перспективну мету комуністичного суспільства. Проте і на етапі "реального соціалізму" "єдиний радянський народ" не був надто диференційованим. За винятком партійно-державної номенклатури, яка користувалася певними привілеями, проте не дуже їх демонструвала, рівень життя загалу був приблизно однаковим — таким, що лише підтримував працездатність "трудящих". Разом із тим в Радянському Союзі, інших соціалістичних країнах не було проблеми безробіття1. Безплатними були медичне обслуговування і освіта, включаючи вищу. За державний кошт будувалося житло, хоча його було вкрай недостатньо. Наприкінці існування СРСР керівництвом комуністичної партії було висунуто завдання розв'язати продовольчу проблему до 1985 р., а до 2000 р. надати кожній радянській родині окрему квартиру або будинок. Жодна з цих програм не була реалізована, а проблеми загострювалися. На початку 1990-х років ситуація із забезпеченням продовольством стала такою гострою, що з-за кордону почала прибувати так звана гуманітарна допомога, яку розподіляли між радянськими людьми.

За часів Л. І. Брежнєва, які увійшли до історії під назвою "застій", система нівелювання прибутків і способу життя почала руйнуватися. Соціальна стабільність радянського суспільства не витримала випробування майновою нерівністю. Рівність і соціальна справедливість, "турбота про людину праці" перетворилися на декларації. В народі посилювалася невдоволеність принципом зрівнялівки в оцінці індивідуальних здібностей людини, які у вартісному плані є далеко не рівноцінними. Пропагандистські заклики до самопожертви заради кращих майбутніх поколінь сприймалися негативно. Всупереч суворим заборонам люди виявляли цікавість до цінностей Заходу, серед яких — здобутки у соціальній сфері.

У розвинених країнах Заходу на той час зміцнила свої позиції "держава всезагального благоденства" (англ. welfare state). Вона характеризується досягненням високого рівня життя, який базується на масовому споживанні і соціальному захисті. Автором концепції вважають Дж. Гелбрейта, хоча провідні ідеї були втілені ще у "Новому курсі" Ф.Д. Рузвельта. Після закінчення Другої світової війни правлячі кола капіталістичних країн звернули особливу увагу на соціальні питання. Показовою у цьому плані була програма "Справедливий курс", висунута у 1948 р. американським президентом Г. Труменом. Вона передбачала: підвищення мінімуму заробітної плати до 75 центів на годину; розширення системи соціального забезпечення; запровадження медичного страхування; будівництво дешевого житла за рахунок федеральних коштів для сімей з низькими прибутками; забезпечення сталого прибутку фермерів; обмеження расової дискримінації і т. ін. Не всі накреслені заходи були втілені у життя, однак прогрес у соціальній сфері став помітним. Подібні заходи проводилися і в інших країнах. Так, у Великій Британії уряд К. Еттлі запровадив програму "Обличчям до майбутнього", де передбачався широкий набір заходів у соціальній сфері, подібних до тих, які містилися у програмі "Справедливий курс". Зокрема, починаючи з 1948 р. у Великій Британії почала діяти національна служба охорони здоров'я, яка забезпечувала населення безкоштовним, але водночас якісним обслуговуванням. У цілому запроваджені заходи демонстрували, що за допомогою державного регулювання було створено достатньо надійні "вбудовані стабілізатори", які дали змогу знайти рішення найгостріших проблем, пов'язаних з реконверсією і відбудовою зруйнованого війною. Саме активна регулююча діяльність держави відвернула вихід того конфліктного потенціалу, який існував у суспільстві, з-під контролю і забезпечила достатньо швидке подолання тих труднощів, з якими тоді зустрілося західне суспільство.

Головним завданням практично всіх урядів вважалося забезпечення стабільного економічного зростання. Економіка розвинутих країн переживала бум. Середньорічні темпи збільшення промислової продукції зросли з 3,9 % у період між двома світовими війнами до 5,7 % у 60-ті роки. Обсяг промислового виробництва західних країн зріс до початку 1970-х років у 4,5 рази порівняно з 1948 р. Логіка історії вимагала "перелити" матеріальний надлишок, що утворився, на навколишній світ, зокрема і на відсталі країни. Проте Захід рушив шляхом розширення платоспроможного попиту в індустріальних країнах. У межах Заходу було створено суспільство достатку. Бурхливий економічний розвиток дозволив суттєво покращити якість життя. Вона зумовлювалася збільшенням зайнятості населення і підвищенням заробітків, різноманітними соціальними програмами, розвитком системи освіти і охорони здоров'я, перетвореннями у сфері побуту, зростанням обсягів якісної, різноманітної і доступної продукції масового споживання.

Колись чеснотами, які підтримувалися християнством, особливо протестантизмом, були ощадливість, бережливість, неприйняття надмірного марнотратства, вміння задовольнятися необхідним. Засновники фірм і підприємств складали свої капітали і вкладали їх у бізнес, відмовляючи собі у найнеобхіднішому. Люди були не готові поглинати небачені обсяги споживчих благ. Саме тому в 60-х роках XX ст. у західному суспільстві почали активно розвиватися і насаджуватися гедоністичні стереотипи форсованого споживання, в результаті чого врешті-решт виник новий соціокультурний стандарт: масове споживання. У 60-х роках минулого століття на життєвих прапорах мільйонів з'явилося гасло "Задовольни свої бажання!" Найрізноманітніша продукція, яка масово випускалася, асортимент якої блискавично змінювався, прагнула задовольнити будь-які смаки і потреби, навіть створені штучно. Саме тоді утвердилося "суспільство масового споживання".

Технологія масового випуску дешевої і зручної, якісної і прибуткової продукції для кінцевого споживача сприяла розвиткові всієї економіки. Разом із тим створювалися нові матеріальні умови, необхідні для формування добробуту родини працівника. Підприємці, зайняті у цій сфері, були зацікавлені у масовому платоспроможному клієнті, у системі високих заробітків. Таким чином формувався активний працівник, а також динамічні ринки збуту продукції. Аби зробити їх ще динамічнішими, активно використовуються реклама і мода.

 

Парадоксально, але насправді мода з її форсуванням є витонченим механізмом, спрямованим на руйнування матеріальних цінностей. Її активне використання забезпечує супершвидке моральне застарівання продукції, яку споживач ладен викинути на смітник заради придбання нового — модного товару. Водночас мода стала потужною індустрією. Це відбулося на межі XIX — XX ст. У цей час і одяг, і модні віяння вступили у період демократизації. До того мода була привілеєм виключно вищих верств населення. Практично до самого кінця позаминулого століття існувало безліч як гласних, так і негласних законів, які визначали, що кому дозволено носити. Перше спрощення костюма принесла Велика французька революція. Вона не тільки зруйнувала монархічні підвалини, але й помпезність жіночих і чоловічих костюмів. Після цього процес демократизації одягу став поступово посилюватися. У XX ст. технічні і технологічні новації привели до прискореного розвитку виробництва в цілому і одягу зокрема. Мода стає на потік. Сучасна модна індустрія, за статистичними даними, приносить до бюджетів розвинутих європейських країн від 20 до 30 % прибутку, формуючи приблизно 25 % ВВП, що можна порівнювати з прибутками інших, "більш серйозних" галузей економіки. В основі таких масштабних показників — надзвичайна сила дії моди на свідомість і поведінку людей. В основі поняття "мода" лежить принцип наслідування якомусь взірцеві, який встановився у суспільстві. В наш час мода є символом престижу, сильним стимулом до самовдосконалення, а також своєрідним мірилом соціальних цінностей. Можливість наслідувати моді є певною мірою показником соціального успіху. А за це можна віддати багато.

Мода є дуже динамічного, а динамічність, мобільність стали цінним надбанням розвитку соціосфери розвинених країн. Мобільність зумовлена, з одного боку, новим рівнем соціального розвитку людини. Працівник якісно нового типу кваліфікації готовий до швидких змін умов праці і вимог до неї, здатен швидко перенавчатися і змінювати сферу діяльності залежно від ринкових умов. У цьому виявляється професійна мобільність. Така людина є вільною від пут політичної, місцевої або національної обмеженості, тобто територіально мобільна. Цьому сприяють нові можливості, надані розвитком засобів транспорту і комунікацій. Розірвано тісний зв'язок працюючих на певному підприємстві з безпосередньо оточуючим його районом, усунено рабську залежність від стану справ на підприємстві і настроїв його власника, гігантськи розширено ареал життєдіяльності людини. Найважливішими факторами, які зумовили ці зміни, стали масова автомобілізація населення розвинутих країн, телефонізація і комп'ютеризація. Індивідуальне авто мало неабияке значення для формування рухливого і активного населення, вільного громадянина — власника, який не звик до тупих черг, злиденних заробітків, низьких потреб. У США вже у 1930-х роках випуск електротоварів зростає більш ніж у 90 разів, а автомашин — у 600 разів. Коли цей процес у 50 — 60-х роках XX ст. охопив увесь капіталістичний світ, сформувалося зовсім інше суспільство. Врешті-решт "автомобільна цивілізація" продемонструвала свою величезну перевагу над "трамвайно-залізничною цивілізацією" як системою обмеження мобільності та ініціативи людей, їх свободи, самостійності і відповідальності у прийнятті рішень.

У суспільстві "автомобільної цивілізації" рішення доводиться приймати у різних сферах і дуже часто в непростих умовах якісно ускладнених контактів, усіх соціальних відносин. Людині треба впевнено орієнтуватися у кредитних, податкових, правових питаннях, у забезпеченні необхідної медичної допомоги, страхування, здобуття освіти і кваліфікації своєї і своїх дітей, у взаєминах з колегами, адміністрацією на роботі тощо. Тобто важливе значення має соціальна мобільність і здатність входити в контакт і працювати з різними людьми і у різноманітних ситуаціях. Без цих якостей — професійної, територіальної і соціальної мобільності — навіть кваліфікований працівник є простою робочою силою. Фактично він "напівкріпак" свого підприємства або установи і буде триматися за нього, навіть коли йому не сплачують зароблених грошей. Той, хто характеризується усіма трьома видами мобільності, належить до складної робочої сили. Саме вона користується підвищеним попитом на сучасному ринку праці.

Протягом XIX — XX ст. ринок праці в країнах Західної Європи, США і Японії формувався під впливом процесів, пов'язаних з підйомом індустріального суспільства, а потім виникненням і зміцненням постіндустріального суспільства. Одним із результатів науково-технічного прогресу стало небувале зростання ефективності суспільної праці. З іншого боку, на новий рівень піднялися вимоги до освіти і професійно-кваліфікаційного складу працівників. Протягом зазначеного періоду відбувалися істотні зміни і на ринку робочої сили. Насамперед — у галузевому її складі. Остаточне утвердження в другому десятилітті минулого століття промисловості як головного фактора економічного прогресу сприяло істотному збільшенню промислової зайнятості. Вона зростала насамперед за рахунок відпливу працівників із сільського господарства. Однак обробна промисловість зберігала позиції лідера тільки до початку 1950-х років. Потім на перше місце вийшла сфера послуг. Останні тридцять років у переважній більшості промислово розвинутих країн спостерігається зменшення частки зайнятих у промисловому виробництві й абсолютне скорочення їхньої чисельності. Однак це не означає непотрібності цієї галузі господарства для економіки. Розвиток промисловості в цілому є визначальним для високої продуктивності й ефективності усього господарства. А частина послуг виступає наче продовженням промислового виробництва, наприклад, виробництва й обслуговування автомобілів. Протягом усього минулого століття скорочувалася чисельність працівників в аграрному секторі. У 1920 р. у США, Німеччині й Канаді їх частка становила від чверті до половини всіх зайнятих. У Франції, Італії і Японії чисельність аграріїв була домінуючою. З 1971 по 2000 р. у сімох найбільш розвинених країнах частка сільськогосподарської зайнятості скоротилася з 8,1 до 3,5 % . Особливістю періоду після закінчення Другої світової війни є неухильне зростання значення сфери послуг і чисельності зайнятих в ній. Вже на рубежі 1970-х років остання досягла половини всіх працюючих. До початку XXI ст. — 65 % , а в деяких країнах і більше: у Канаді — 73,9, у США — 73,7 %.

 

Протягом XX ст. істотно змінилося співвідношення приватних і державних джерел фінансування зайнятості. На початку століття зайнятість, яку фінансувала держава, була невеликою (військовослужбовці і державні чиновники). Вона значно збільшилася в 60 — 70-ті роки у зв'язку з розширенням соціальної функції держави, процесами націоналізації деяких галузей і т. д. Однак у наступні роки стійкою стала тенденція до її скорочення на користь приватних підприємств. Якщо в першій половині століття випереджальними темпами збільшувалася зайнятість "синіх комірців" — промислового пролетаріату, то у другій половині століття швидкими темпами зростає зайнятість "білих комірців" — менеджерів, фахівців і техніків. У наш час у США частка останніх становить 60 %, у європейських країнах — близько 50 % .

Аж до початку 1960-х років типовою була зайнятість у вигляді робочого місця з повним робочим днем на основі постійного трудового контракту. В наступні роки з'явилися нові форми зайнятості — робочі місця з неповним робочим днем і тимчасова зайнятість. Гнучкий підхід до розміру і структури зайнятості є однією із складових сучасної організації праці. Характерною стає робота за короткостроковими контрактами або взагалі без таких, робота без будь-яких обумовлених гарантій, але лише до "чергового повідомлення". Трудове життя сповнюється невизначеністю. Невизначеність стала тенденцією у встановленні рівня оплати праці. Визначення нових ставок заробітної плати почало залежати не від умов колективних угод, підписаних іншими підприємствами галузі, як колись, а від фінансового становища конкретної компанії. Одночасно істотно посилилася диференціація в оплаті роботи працівників різної кваліфікації. Змінилися і конкретні форми оплати. Відмінна риса нових систем — зниження частки базисної, постійної частини заробітку при одночасному збільшенні її "плаваючого" компонента. Його розмір залежить від підсумків роботи конкретного співробітника і фірми в цілому, а також від інших обставин. Намітилася тенденція до ослаблення традиційних відносин між роботодавцями і працівниками. Більшість роботодавців все менше відчувають відповідальність за гарантії зайнятості і прибутків своїх службовців. Хоча останнім часом у реальному секторі економіки деяких країн з'являються так звані "соціально відповідальні підприємці". Водночас працівники з високими шансами на працевлаштування не пов'язують свою професійну долю з одним підприємством, а реалізують себе з максимальною вигодою на різних фірмах, мало піклуючись про престиж однієї з них.

Один з дослідників сучасного стану сфери праці Р. Райч поділяє людей, зайнятих у наш час економічною діяльністю, на чотири категорії. До першої він відносить "символічних маніпуляторів", тобто людей, які придумують ідеї і способи перетворення їх у щось корисне і таке, що користується попитом. До другої — тих, хто зайнятий у відтворенні робочої сили (працівники сфери освіти або функціонери "держави загального благоденства"). До третьої категорії входять люди, зайняті у сфері "особистих послуг", там, де потрібен персональний контакт з одержувачами послуг. Це насамперед торговці тими чи іншими товарами і творці попиту на них. До четвертої групи належать люди, яких Р. Райч визначає як "рутинних працівників", прив'язаних до складального конвеєра або ж на більш сучасних підприємствах - до комп'ютерних мереж і електронних автоматизованих пристроїв. Від них не вимагаються особливі навички або ж мистецтво спілкування з клієнтами. їх легко замінити, і тому їхнє становище є найбільш уразливе.

Протягом минулого століття періоди надзвичайно високого безробіття чергувалися з періодами, коли гостро стояла проблема дефіциту робочої сили. Різко збільшувалося безробіття в роки Великої депресії 1929 — 1933 рр., у перші роки після закінчення Другої світової війни. "Золотий час" на ринках західних країн тривав з початку 50-х до кризи 1973 р. Тоді нестача робочих рук стимулювала широке використання праці мігрантів. Однак у наступні тридцять років безробіття знову набуло характеру тяжкої соціальної хвороби, що не знає ефективних методів "лікування". На тлі загального уповільнення економічного поступу різко зросла пропозиція робочих рук з боку молоді і жінок, а також зростаючої кількості мігрантів.

Проблема зайнятості може збільшитися в майбутньому. Аналітики підрахували, що при глобалізації світу в нинішньому столітті вистачить 20 % зайнятих, а інші 80 % залишаться зайвими, без роботи і засобів до існування. Вони повинні будуть задовольнятися лише тіттітейментом. У результаті виникнуть колосальні проблеми криміногенного і теророгенного характеру. Як висловився один з учасників дискусії про глобалізацію в Сан-Франциско, дилема буде така: "Або ти їси ленч, або на ленч їдять тебе". Тобто проблема зайнятості — це величезна кримінологічна проблема, пов'язана зі зростанням тероризму і злочинності.

Попри всі істотні розбіжності у рівні злочинності в різних країнах, першою і визначальною тенденцією в сучасному світі є її значне зростання. За останню чверть століття злочинність у світі в розрахунку на чисельність населення зросла приблизно в 5 разів. Нині щорічно у світі реєструється до 500 млн. злочинів. У розрахунку на 6 млрд. населення Землі — це 8000 діянь на 100 тисяч жителів. Реальна злочинність щонайменше удвічі вища. А в багатьох країнах — вчетверо, а то й уп'ятеро. Найвищий рівень злочинності і відносно високі темпи її зростання реєструються в найбагатших розвинутих демократичних країнах. Як показує історія, найнижча злочинність — у країнах з тоталітарними (фашистськими, релігійно-фундаменталістськими, комуністичними й іншими авторитарними) режимами, але такий "ефективний" контроль насправді є нічим іншим, як державним тероризмом. Чисельність жертв його зловживань перекриває низькі показники кримінальної злочинності. З іншого боку, має місце тенденція до відставання соціально-правового контролю за злочинністю. Боротьба зі злочинністю є лише відповіддю на її виклик, причому не завжди ефективною. Ця проблема ускладнюється глобалізацією, ослабленням національних урядів, посиленням боротьби за існування та іншими факторами.

Сучасну криміногенну ситуацію погіршує те, що відбувається процес звикання населення, особливо молоді, до злочинності. Два десятки років тому кількість замовних вбивств, кривавих акцій масового терору, захоплень заручників, багатомільйонних шахрайств і грандіозної корупції шокувала б — сьогодні про неї повідомляють постійно і вона сприймається як даність. Поряд з цим на екранах суцільний кримінал, цікавий глядачам. Виникає небезпека продовження ланцюжка "звикання — інтерес — допущення — схвалення — модель поведінки". Як і багато століть тому, головною мотивацією криміналу виступає користь та інша особиста вигода. Надії кращих представників людства на те, що прогрес, заснований на економічному розвитку, прийде до загального пом'якшення звичаїв, не виправдалися. Кримінологи вважають оптимальним твердий соціально-правовий демократичний контроль над злочинністю, заснований на законах, прийнятих демократичним шляхом, і реалізований при суворому дотриманні прав людини.

Права людини є однією з головних цінностей у системі, визнаній західним суспільством. Для підтримки складного механізму функціонування соціальної системи потрібна певна система норм і цінностей. Вони забезпечують свідому й активну участь населення в необхідних видах життєдіяльності, виконанні різноманітних ролей і забезпечують згоду між різними прошарками та групами. У соціалістичному і буржуазному суспільствах були свої системи, де в чому відмінні, але де в чому схожі. Схожість була у вірі в прогрес (хоча кожне мало своє розуміння його); у повазі до науки і технології (які мали забезпечити перемогу в протистоянні двох систем); в універсалізмі, тобто поширенні своїх цінностей на інші спільноти і переконання вищості своєї системи над іншими, що могло бути руйнівним для них (приклад руйнувань у доколумбовій Америці кінця XV — XVI ст. або в Афганістані останньої третини XX ст.). Проте стосовно інших цінностей, притаманних західному суспільству, соціалістичне ставлення було зі знаком "мінус". Йдеться про такі феномени, як індивідуалізм, приватна власність, влада закону, яка забезпечує додержання прав і свобод громадян, споживацтво та ін.

Однак жодна система цінностей не перешкодила виникненню так званого масового суспільства — породження XX ст. Його дослідженню присвячено чимало праць. Одним з перших на нього звернув дослідницьку увагу X. Ортега-і-Гассет у роботі "Повстання мас" (1930 р.). Він писав про те, що, на відміну від минулих часів, коли маси знаходилися біля "задників суспільної сцени", тепер вони на авансцені історії. Маса захоплює не тільки більше простору, а й більше суспільних функцій. Середній рівень життя у XX ст. піднявся порівняно з минулим, а спектр людських можливостей небачено зріс. Однак відбулося загальне нівелювання, вирівнювання прав, культури, класів, статей. X. Ортега-і-Гассет вводить поняття "людина-маса", — це середня людина, посередність, яка почувається "як усі" і нав'язує всім своє право на посередність. Сучасний світ висуває складні завдання, але "масова людина" прагне усунутися від їхнього вирішення і легко йде на те, щоб перекласти їх на когось іншого, поступившись своїми правами і свободами. Одним із наслідків стало встановлення тоталітарних режимів фашистського і радянського зразків. Усі вони були варіантами "масового суспільства".

Проте "масове суспільство" утвердилося й у демократичному світі. Це було зумовлено розвитком масового виробництва і масового споживання, які призвели до стандартизації предметів споживання. У другій половині XX ст. процес стандартизації поширився на всі сфери життя, у тому числі і на культуру (маскульт), смаки, звички, спосіб мислення з перевагою однакових стереотипів. У "масовому суспільстві" відбувається усереднення способу життя безлічі людей, незалежно від добробуту, професії, рівня освіти. Величезну роль у цьому плані відіграють засоби масової інформації: універсальна публіка споживає однакову інформацію. Одночасно виникають і специфічні масові способи соціальної діяльності. "Масове суспільство" тісно пов'язане з масовою демократією, загальним виборчим правом, а це у свою чергу тісно пов'язало інформацію і демократію. Інформація стала товаром, одержуваним з інших рук — ЗМІ. Вони мають величезну владу в маніпулюванні масовою свідомістю. "Людині — масі" важко зрозуміти всю складність сучасного життя, і вона вибудовує своє життя за усередненою моделлю, підганяючи її під поширені шаблони. Найбільше до цього сприйнятлива молодь.

Молодь як нова соціальна категорія вийшла на історичну арену з 1950 — 1960-х років. Раніше такого окремого контингенту зі своїми специфічними характеристиками і запитами не виділяли. Діти дуже рано починали брати участь у трудових процесах. Так, в Англії XVIII ст. у родині ремісника зазвичай дитину, як тільки вона піднімалася на ніжки, ставили в чан з мокрою необробленою вовною — пральних машин не було, а діти вважалися дармовою робочою силою. У середині XX ст. країни Заходу вступають у смугу економічного підйому. Зріс матеріальний добробут батьків, відпала необхідність раннього залучення підростаючого покоління до трудового процесу. Більш тривалим став період одержання освіти (спочатку 10 — 12, а потім до 18 — 20 років), тобто з'явився часовий лаг — розрив, період між дитинством і дійсним дорослим життям. Молодій людині необхідно знайти себе, своє місце в житті, сповненому складностей і швидких змін. Буття сучасної молоді значно відрізняється від того, яким жили її батьки, на чий досвід часто не можна спертися. Однак молодь хоче швидше стати дорослою за правами, але не за обов'язками і відповідальністю. Звідси — різні форми ескапізму1 — втечі від реального життя. Одною з найнебезпечніших і найпоширеніших його форм є наркоманія, що забирає тисячі молодих життів. Статистика свідчить, що третина нинішніх п'ятнадцятирічних до пенсії не доживе.

XX ст. назване століттям зростаючого довголіття. У ХVIІ ст. середня тривалість життя у світі дорівнювала 33,5 рокам; у 1871 — 1881 рр. — 37; у середині XX ст. — 46, а до 2050 р. вона досягне 76 років. У глобальному масштабі число людей похилого віку щорічно зростає на 2 %, тобто швидше, ніж чисельність населення в цілому. Особливо значний її приріст — у розвинених країнах. У тих, що розвиваються, велику частку в населенні становлять діти і молодь. Нині вони були б більшістю й у разі, якщо уявити все людство у вигляді населеного пункту, в якому проживає сотня мешканців. У процентному співвідношенні 57 будуть азіатами, 21 — європейцями, 14 — північними чи південними американцями і 8 — африканцями. При цьому у 80 не буде гідних житлових умов, 70 виявляться неписьменними, 50 — голодними і тільки 1 буде мати вищу освіту. В Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948 р., записано: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїх достоїнствах і правах... Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, необхідний для підтримки здоров'я і добробуту її самої і її родини". У наш час очевидно, що рівність у правах і можливостях для більшості жителів Землі залишається нездійсненною мрією.

 

 

Література

 

Бауман З. Возвышение и упадок труда // Социологические исследования. — 2004. — № 5.

Васильчук Ю. Л. Эпоха НТР: новые основы массового производства и общества // Полис. — 1996. — № 2.

Василъчук Ю. А. Социальное развитие человека в XX веке // Общественные науки и современность. — 2001. — № 1.

Вишневская Н. Рынок рабочей силы в ретроспективе XX столетия // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 9.

Дмитриев A. B. Конфликтогенность миграции: глобальный аспект // Социологические исследования. — 2004. — № 10.

Ерасов Б. С. Социальная культурология: В 2 ч. — М., 1994.

Западная Европа перед вызовом иммиграции / Г. Кондратьева, Т. Мацонашвили (сост.). — М., 2005.

Капица С. П. Глобальная демографическая революция и будущее человечества // Новая и новейшая история. — 2004. — №4.

Ковалев Е. Глобальная продовольственная проблема // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 10.

Крисаченко В. Динаміка населення: популяційні, етнічні та глобальні виміри. — К., 2005.

Крохмаль Н. В. Історичні форми саморегуляції соціального процесу. — К.; Запоріжжя, 2004.

Лунеев В. В. Организованная преступность, уголовный терроризм в условиях глобализации // Социологические исследования. — 2002. — № 5.

Москвин Л. Б. Новые социальные измерения в современном мире // Общественные науки и современность. — 1999. — № 3.

Румянцева Е. Бедность как глобальная проблема // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2003. — № 2.

Хевеши М. Л. Массовое общество в XX веке // Социологические исследования. — 2001. — № 7.

Шишков Ю. Уровень бедности в современном мире // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2006. — № 1.