Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Розділ 10

 

ЕКОНОМІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТРАНСФОРМАЦІЙ СУЧАСНОГО СВІТУ

 

Історія перетворень економічних укладів. Зміни капіталізму у XX — XXI ст. Соціалістичний варіант економіки. Посттоталітарні перетворення країн Східної і Центральної Європи. Становлення і розвиток ринків. Гроші: історичний нарис. "Нова економіка" — нова не тільки за назвою. Тенденції, єдність і суперечливість економічних процесів у сучасному світі.

Історія власне сучасного світу сягає корінням у той період, коли підприємці і підприємництво стали визначальним фактором суспільного розвитку, тобто стали визначати сенс змін суспільних відносин у людському суспільстві. Хронологічно це пов'язують з епохою Великих географічних відкриттів, які стимулювали підприємців і розвиток підприємництва. Також слід зазначити, що економіка завжди була багатоукладною. Такою вона залишиться і в майбутньому. Змінювалися і будуть змінюватися склад і співвідношення економічних укладів, які базуються на різних формах власності і передбачають відповідні форми розподілу та обміну.

Дрібнотоварний уклад, заснований на трудовій приватній власності, займав переважаючі позиції в містах середньовічної Європи. Основна маса товарів у середньовічних містах вироблялася ремісниками і продавалася дрібними торговцями. Поступово розвивався сектор платних послуг. Але зі становленням і розвитком капіталістичного укладу великі капіталістичні господарства відтіснили дрібнотоварний уклад. Торжество машинного виробництва разом із потоком дешевої продукції призвело до масового розорення дрібних товаровиробників. Ті змушені були йти на капіталістичні підприємства найманими робітниками або бродяжити і старцювати. Ніші для дрібнотоварного укладу збереглися в секторі послуг і в сільському господарстві. Деякою мірою до нього можна прирівняти діяльність людей вільних професій — адвокатів, письменників, художників та інших, які виступають насправді дрібними підприємцями, якщо, звичайно, не працюють лише для власного архіву.

Рабовласницький уклад зберігався у доіндустріальний період у вигляді релікта переважно у деяких країнах Сходу. Однак з відкриттям і колонізацією Америки він одержав несподіване відродження. Работоргівля набула масового характеру. У Сполучених Штатах рабство було скасовано тільки у 60-х роках XIX ст., тобто в період піднесення індустріального суспільства. Це було наслідком громадянської війни між північними і південними штатами (1861 — 1865 рр.). Звичайно, рабська праця могла зберігатися лише за умов плантаторського господарства і дешевизни рабів, тобто доти, доки вона виправдовувала себе. Але і на сучасному етапі виявилося досить значним поширення цього ганебного явища, яке набуло нових форм і великих масштабів.

Капіталістичний уклад у первісних формах (торговій, банківській) з'явився ще в надрах античного суспільства, хоча і не міг одержати там значного розвитку. З кінця ранньофеодального періоду ці елементи у вільних містах Європи відроджуються і зміцнюються, проте найзначнішим феноменом того періоду було зародження промислового капіталу — спочатку на мануфактурній основі. Таким чином створювалися передумови розширеного відтворення капіталу як самозростаючої вартості. Всесвітньо-історична універсальність і європейська унікальність суспільного розвитку у XVI ст. полягають у генезисі капіталістичного укладу в лоні феодального ладу. Остаточна перемога капіталістичного укладу над феодальним була досягнута у розвинутих країнах Європи на початку XIX ст. внаслідок промислової революції і низки буржуазних революцій. Капіталізм утвердився в більшості країн Європи, Північної Америки, втягнув у свою орбіту як колонії та напівколонії багато країн Азії, Африки, Латинської Америки.

Соціалістичний уклад мав місце в Радянському Союзі та деяких інших країнах Європи, Азії та Америки. Він протиставлявся капіталістичному укладу як справді загальнонародний, заснований на безкризовому зростанні та плановому веденні господарства. Однак історичний досвід останніх часів змусив змінити погляд на зміст, переваги і перспективи соціалістичного укладу. Формування соціалістичного укладу розпочалося після російської Жовтневої революції 1917р. Після неї соціально-економічний і політичний розвиток людства відбувався під знаком протистояння капіталістичної і соціалістичної систем.

Щодо економіки, то протистояння систем породило в економічній політиці капіталістичних країн дві головні тенденції: по-перше, демократичну, побудовану на стримуванні соціалізму, пошуках компромісу і водночас підвищенні реальної заробітної плати і соціального захисту трудящих; по-друге, тоталітарну, спрямовану на військове знищення соціалізму. Перша тенденція була притаманна для США, Великої Британії, Франції та інших буржуазно-демократичних країн Заходу, друга — для Італії, Японії і особливо Німеччини, де на початку 1930-х років переміг фашистський режим.

Перемога нацистів у Німеччині багато в чому була зумовлена світовою економічною кризою 1929 — 1933 рр. Криза розпочалася в Америці, куди після Першої світової війни перемістився центр глобальної капіталістичної економіки. Швидкий темп її розвитку призвів до того, що внутрішній платоспроможний попит не встигав за зростанням продуктивності, і результатом стало перевиробництво. 25 жовтня 1929 р. ("чорної п'ятниці") спричинилася небачена паніка на Нью-Йоркській біржі. Її причиною стало катастрофічне падіння курсу акцій, ціна яких була завищеною біржовими спекулянтами. Сума збитків дорівнювала 15 млрд. доларів. Так почалася світова економічна криза. Найбільше вона вразила Сполучені Штати: у 1932 р. порівняно з 1929 р. їхнє промислове виробництво впало майже наполовину і було відкинуте на 20 років назад. "Велика депресія" кінця 20-х — початку 30-х років тією чи іншою мірою вразила усі розвинуті капіталістичні країни. Вона продемонструвала вади "суто ринкового" капіталізму, який не підкорявся скільки-небудь відчутному державному контролю і регулюванню й менш за все турбувався про соціальні проблеми і можливі (смертельні для капіталізму) наслідки їх фактичного ігнорування.

Вихід з кризи повсюдно був пов'язаний із посиленням ролі держави у господарському житті буржуазних країн. У найзагальніших рисах її мета полягала у пожвавленні виробництва через ринок шляхом зростання платоспроможного попиту. Для цього необхідно було надати людям грошові кошти, забезпечивши будь-яким шляхом зайнятість. Цю проблему країни вирішували прямим державним втручанням в економіку. Однак методи були різними. У Німеччині це були пряме державне управління господарством і повна мілітаризація виробництва. Починаючи з 1934 р. нацистський режим спрямував усі зусилля на широкомасштабне проведення переозброєння. У вересні 1936 р. у зв'язку з початком виконання чотирирічного плану розвитку економіки під жорстким контролем Г. Герінга Німеччина перейшла до системи тотальної воєнної економіки. Все підкорялося основній меті — перетворити Німеччину в державу, яка сама себе забезпечує усім необхідним. Імпорт був суттєво скорочений, був введений жорсткий контроль за цінами і розміром заробітної плати. Різко обмежувалася свобода переходу німецьких працівників з одного місця роботи на інше. Під час воєнного будівництва в країні з'явилися мільйони нових робочих місць. Здійснюючи всебічні і всеохоплюючі заходи з уніфікації і централізації економічного життя, гітлерівському керівництву протягом короткого часу вдалося стабілізувати економіку і домогтися зростання промислового виробництва. За період з 1932 до 1937 р. безробіття скоротилося в б разів, промислове виробництво зросло на 102 %, а національний прибуток збільшився в 2 рази. Ліквідація безробіття і популістські обіцянки сприяли згуртуванню німецького народу навколо націонал — соціалістичної партії і стимулювали прискорену підготовку до Другої світової війни.

Інші підходи здійснювалися у Сполучених Штатах з приходом до влади у 1932 р. президента Ф. Рузвельта, який запропонував раціональний план виведення країни з кризи, відомий під назвою "Новий курс". Основу його становило поєднання заходів, спрямованих на посилення державного регулювання економіки та певних реформ у соціальній сфері. Цей план передбачав: 1) "кодекси підприємницької честі" (усього 750 кодексів), які визначали обсяг виробництва, розподіл ринків збуту між підприємствами, рівень цін на товари; основною вимогою була заборона продавати товари нижче визначених ними рівнів; 2) встановлення максимальної тривалості робочого дня, мінімальної заробітної плати, укладання колективних договорів, право на створення профспілок, інші заходи, які мали забезпечити розв'язання проблеми зайнятості; 3) створення Адміністрації громадських робіт, організація у всіх штатах таборів, куди набиралася безробітна молодь у віці 20 — 25 років (асигнувалося 3,3 млрд. доларів на фінансування громадських робіт); 4) прийняття "закону про допомогу фермерам"; 5) урядова підтримка діяльності банків; 6) пільгові кредити торговим організаціям та ін. Запровадженням законів передбачалося домогтися повороту економіки до стабілізації. Головне значення "Нового курсу" полягало у тому, що був фактично покладений край ері панування стихії ринку і конкуренції, відбулося офіційне визнання права особи працівника бути суб'єктом економічних і всієї сукупності суспільних відносин. Почалася ера ринку, що регулюється і є соціально орієнтованим. "Новий курс" поклав початок перетворенню країни на соціально орієнтовану державу. Ця модель пізніше одержала назву "Держава загального благоденства". Було також "запущено" механізм "суспільства масового споживання", де попит стимулював виробництво. За часів реформ Ф. Рузвельта не революційним, а мирним шляхом почав зароджуватися посткапіталізм, або, як тепер він зветься, "цивілізована соціально орієнтована ринкова економіка". Формування цієї стратегії "нового капіталізму" відбувалося під впливом всебічного змагання із соціалізмом. Тобто епоха панування класичного капіталізму закінчилася разом із настанням Великої депресії, утвердженням фашизму в Європі і соціалізму в СРСР.

Після тріумфу Радянського Союзу у війні у світі стали поширюватися соціалістичні ілюзії. Ця обставина була однією з тих, що сприяли утвердженню націоналізації як головного засобу економічної політики на Заході. Вона була немов природним продовженням небувалої мілітаризації економіки під час війни, коли усім практично розпоряджалася держава. З іншого боку, вона вважалася найпростішим методом знайдення коштів для прискореної модернізації економіки.

 

Одержавлення господарства країн Заходу позитивно вплинуло на їх соціально-економічний розвиток у перше повоєнне двадцятиріччя. Однак зниження темпів економічного зростання і підвищення рівня інфляції із середини 1970-х років показали, що такий напрямок економічної політики підлягає заміні. Зміни курсу вимагала і науково-технічна революція, яка розгорнулася на той час і створила умови для кардинальної трансформації технологічної бази. Підвищення ефективності господарства передбачало новий підхід до управління виробництвом, у першу чергу, серйозне скорочення державного регулювання. Задля цього провідні капіталістичні країни у 1970 — 1980 рр. здійснили широку приватизацію — передачу права власності на капітал державних підприємств приватним особам або акціонерним товариствам. Функції держави зосередились головним чином у сфері регулювання фінансів і кредиту, податкової системи. В результаті приватизації зміцнився малий і середній бізнес. У більшості випадків повернення до приватної власності призвело до економічного зростання і підвищення добробуту людей. Звичайно, треба мати на увазі цілу низку факторів, зокрема тих, які пов'язані з новітніми тенденціями у науково-технологічній сфері, а також зі змінами у відносинах власності. Вже наприкінці минулого століття в економіці передових країн Заходу із соціально орієнтованими ринковими системами корпорації (акціонерні товариства) стали найбільш динамічними провідними організаціями. В США їх частка в загальному обсязі реалізації продукції становить 90 % . У цілому на Заході на корпоративну форму власності припадає 80 — 90 % реалізації продукції. Це говорить про масштаби соціалізації виробництва й економіки, а також про тенденції глобальної демократизації власності.

Таким чином, новітня історія економічного розвитку — це насамперед процес формування товарно-грошових, ринкових відносин. Сучасна соціально орієнтована ринкова економіка базується на економічній демократії та економічній самодіяльності населення, при всіх позитивах і негативах є моделлю з найвищим рівнем міжнародної конкурентоспроможності. В розвинутих країнах світу вона поєднується з державним регулюванням економіки, механізми якого забезпечують соціальну орієнтацію економічного розвитку.

Економіка соціалізму виникла на терені колишньої Російської імперії в результаті майже безкровного державного перевороту, який здійснила партія більшовиків у жовтні 1917 р. Не зустрівши суттєвого опору, вони перетворили державний переворот у соціальну революцію, яку було названо соціалістичною. В колишній Російській імперії було здійснено спробу створення розумно організованої суспільної організації, орієнтованої на побудову економіки соціально справедливого суспільства. Більшовики бачили джерело суспільної несправедливості у приватній власності і свободі підприємницької діяльності, які породжують експлуатацію людини людиною. Тому це треба було усунути шляхом пролетарської революції, що й було виконано. Проголосивши встановлення влади Рад, нові можновладці декретували ліквідацію поміщицького землеволодіння і зрівняльний розподіл поміщицької землі між селянами, розігнали вільно обрані народом Установчі збори (де не мали більшості), конфіскували капітали приватних банків, монополізували зовнішню торгівлю, націоналізували велику промисловість і транспорт, запровадили насильницьке вилучення частини продовольства у селян.

З осені 1918 р., коли опір радянській владі в країні набув серйозного характеру і спалахнула громадянська війна, більшовики встановили режим "воєнного комунізму", завдяки якому приватна власність була у місті ліквідована, а на солі — різко обмежена. "Воєнний комунізм" допоміг Радам централізувати невеликі ресурси і вибороти перемогу у громадянській війні (перемога передусім була зумовлена підтримкою з боку мас). Проте після війни цей режим, особливо продрозкладка, став головним гальмом економічного розвитку. Було запроваджено нову економічну політику (НЕП), метою якої стало скасування комуністичних підходів до економіки, повернення до товарно-грошових відносин, певних елементів капіталістичного виробництва, торгівлі. Продрозкладку замінили на продовольчий податок, що стало виробничим стимулом для відновлення селянських господарств, а також промисловості. Проте НЕП не міг швидко вирішити жагучу проблему модернізації країни.

Наприкінці 1920-х років СРСР міг піти шляхом еволюційним — розвитку і збагачення вільного селянського господарства й поступового накопичення (плюс надходження від західних концесій) коштів для інвестицій у промисловість. Іншим був шлях революційний — нового закріпачення селянства через колективізацію, державного пограбування колективних господарств і одержання за рахунок цього промислових інвестицій. Перший шлях не був би болісним для народу, проте потребував часу (темпи — 2 — 4 % щорічного зростання), другий — був сповнений мук, але швидкий (15 — 20 %). Більшовицьке керівництво віддало перевагу другому, бажаючи вікову відсталість від Заходу подолати протягом 5 — 10 років. Головним прагненням було негайно створити сучасну військову промисловість і таким чином збільшити політичну вагу СРСР, ввести його до складу найвпливовіших держав світу. Втіленню у життя цієї стратегічної лінії слугували п'ятирічні народногосподарські плани. Особливо трагічними для людей були перші дві п'ятирічки (1928 — 1932 і 1933 — 1937 рр.), коли селянство СРСР знов було закріпачено у колгоспах, а голодомори забрали мільйони життів. За рахунок власного народу шляхом найжорстокішої його експлуатації було здійснено прискорену індустріалізацію країни. У другій половині 1930-х років приватна власність була ліквідована. За "приватновласницькі настрої" можна було позбутися свободи і навіть життя. СРСР проголосив себе першою країною, де переміг соціалізм. У цілому перші дві п'ятирічки перетворили СРСР на другу у світі і першу в Європі індустріальну державу, яка обігнала за загальним обсягом промислової продукції Німеччину, Велику Британію і Францію.

Головна особливість радянського соціалістичного господарства полягала у тотальній мілітаризації, повному підкоренні економіки країни випуску озброєнь і утриманню величезної армії. За деякими підрахунками на такі цілі працювало до 90 % радянської економіки. Тобто військово-промисловий комплекс "висмоктував" майже всі соки з радянського народного господарства. Споживання, житло, освіта, охорона здоров'я, культура користувалися тим, що залишалося від військових витрат. У народній свідомості ідеологічні служби влади намагалися представити перманентність дефіциту товарів як народну жертву заради оборони країни від ворогів. Ідея постійної зовнішньої небезпеки підтримувалася протягом усіх років існування СРСР. Тотальна мілітаризація народного господарства незаперечно відіграла значну роль у війні 1941 — 1945 рр. Але водночас вона стала одним з головних факторів краху радянського соціалізму: мілітарне перенапруження післявоєнної гонки озброєні, вичерпало майже всі ресурси. Також відіграли свою ролі, доведена до абсолюту концентрація власності, жорстка система централізованого, адміністративного за суттю регламентування суспільних відносин, які призвели до абсурдної ситуації. Виробництво перестало реагувати на кон'юнктуру ринку, виник дефіцит внутрішнього споживацького ринку товарів і послуг. Склалася система диктату товаровиробника стосовно споживача товарів. Товаровиробник — держава — власник — втратив здатність реагувати на досягнення науково-технічного прогресу, прирікаючи економіку на невідворотну кризу.

На початку 1980-х років різке прискорене створення світової економіки нового типу, в якій задає тон незрівнянно потужніша і технічно розвинена протилежна система, висунули перед СРСР надзвичайно складну дилему. Або визнати утопічність ідеї світової революції, перемоги соціалізму над капіталізмом і, фактично визнавши свою ідейно-політичну поразку, поступово відходити від конфронтації, згортати мілітаризацію, входити у русло світового розвитку, у світову економіку, змінюючи правила гри для початку хоча б в економіці. Бути вкрай виснаженими гонкою озброєнь, неефективною закритою економікою з кінцевими трагічними наслідками. Про перший варіант тоді і мови не йшло, радянський лад намагалися зміцнити за допомогою суто тоталітарних методів. Зі зміною керівництва у середині 1980-х років (на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Генеральним секретарем було обрано М. С. Горбачова) починаються певні зміни, які одержали назву "перебудова" і мали на меті покращити соціалізм іншими методами — за рахунок допущення певних економічних елементів капіталізму. Але, як показав історичний досвід, тоталітарну систему неможливо "перебудувати". Спроби це зробити призводять до її краху.

У 1989 — 1990 рр. світова соціалістична система, заснована на принципах тоталітаризму, розпалася. Після "оксамитових революцій" країни Центральної і Східної Європи відмовилися від "реального соціалізму радянського зразка" і почали нову сторінку своєї історії — створення демократичної суспільної системи з універсальною ліберальною соціально орієнтованою моделлю сучасної ринкової економіки. Вони мали за мету змінити саму суспільну систему, трансформувати усі колишні інститути в інтересах формування дійсно ефективної і конкурентоспроможної економіки, а також серйозного підвищення життєвого рівня людей. Економічні реформи в цих країнах повсюдно охоплювали лібералізацію цін; відмову від виробництва багатьох товарів і послуг, які не користувалися ринковим попитом; усунення держави з величезної частини економіки; масову приватизацію; налагодження тісних економічних відносин із західними партнерами, вступ до ЄС.

 

У здійсненні змін були і залишаються значні труднощі і проблеми. На початковому етапі повсюдно мали місце зниження обсягів виробництва, падіння життєвого рівня населення, що супроводжувалося болісною інфляцією. Помітно зросло безробіття (приблизно 14 % від чисельності працездатних громадян), посилилася соціальна диференціація населення. В деяких країнах ще досі не розв'язані проблеми банкрутств, закриття нерентабельних підприємств, розробки чіткої державної промислової політики, закріплення сучасної міцної фінансової системи. Ринкові реформи у всіх країнах відбувалися важко, але особливо там, де була висока частка військової економіки і великих підприємств важкої індустрії, які слабко пристосовані до функціонування за ринкових умов. Труднощі виявляються насамперед у зростанні соціальних проблем, у зниженні життєвого рівня, у руйнуванні колишньої соціальної системи (освіта, охорона здоров'я, відпочинок, забезпечення житлом та ін.), добробут якої багато в чому залежав від благополуччя великих державних підприємств і цілих галузей. З іншого боку, роздержавлення, приватизація є живильним середовищем для криміналізації економіки, усього життя. Все це викликає значне невдоволення у суспільстві. Але усі перелічені складності можна подолати, про що свідчить світовий досвід. Головне полягає в іншому: більшість країн Центральної і Східної Європи вже вийшли з історичного глухого кута і встали на шлях економічного, соціального і суспільного розвитку. Більшості пострадянських країн зробити це ще не вдалося.

Суть полягає у тому, що розвинені країни впевнено переходять до якісно нової економіки XXI ст., ширше — до постіндустріального або інформаційного суспільства, а у пострадянських державах досі не завершений останній цикл розвитку індустріального суспільства і панує глибока всеосяжна криза. До того ж критичним є питання про те, чи насправді в цих країнах йдуть трансформації і чи їх масштаби і темпи є прийнятними? Готової відповіді на це питання немає. Її може дати лише держава, яка сама проходить стадію трансформації і є єдиною структурою, здатною прискорити трансформаційні процеси. Історичний досвід показує: чим пізніше країна стає на шлях модернізації, тим більшою має бути роль держави. Від застосованих державою форм і методів вирішення проблем трансформації буде залежати успіх перетворень. Тобто у трансформації посткомуністичної економіки роль держави є суттєвою.

Для економіки епохи Модерніті надзвичайно важливе значення має феномен ринку. Ринок у примітивному вигляді зародився ще за часів неоліту (IX — III тис. до н. е.). Він досяг певних висот внутрішньодержавного і міжнародного обміну, грошового господарства та їх правового регулювання в античному суспільстві, особливо в пізній Римській імперії. На стадії генезису феодалізму ринок був відкинутий назад порівняно з рівнем, який був досягнутий у попередній період. Однак у ранньофеодальний час він в основному відновив свої позиції. Поступово розширюються його географічні кордони — він охоплює практично всю Європу, більшу частину Азії, Північну Америку. Виникають нові торгові центри — вільні міста, їх союзи. Ці досягнення були набагато перевершені передіндустріальним суспільством. Виникли товарні біржі і торгові компанії, мережа банків. Міжнародна торгівля (особливо з Америкою та Індією) сприяла надходженню капіталів, яке здійснювалося переважено у торгівлі, відкрила шлях для його проникнення у виробництво, створення капіталістичних мануфактур. Однак "рідною домівкою" для народженого капіталу залишалася сфера обігу. Таке становище зберігалося до промислової революції, до того моменту, коли капіталізм привласнив собі індустріальне виробництво, що стало джерелом великих прибутків.

Справжнє торжество ринку настало в індустріальну епоху, коли капітал у повному обсязі охопив сферу виробництва, особливо промислового, перетворив його на базі наукових технологій і вимог стрімко зростаючого ринку. Провідне місце посів промисловий капітал, потіснивши торговий і банківський, а наприкінці XIX ст. злився з ними, ставши фінансовим капіталом. Ринкові відносини пронизали все суспільство, залишивши вузьку нішу для сімейного господарства. Головним товаром стала робоча сила людини, вільна від феодальних кайданів і від власних засобів виробництва. Ринок подолав вузькі локальні рамки, став великим інтегратором спочатку національного, а потім всесвітнього господарства.

Вихідною формою ринку є обмін товарами, їх купівля — продаж, торгівля. Спочатку вона розвивалася у найпростішому вигляді: ремісник або селянин продавав виготовлений ним товар вдома. Пізніше з'являється посередник між виробником і споживачем — купець, який скуповував товари і продавав їх на ринку, беручи на себе витрати і ризик транспортування та реалізації товарів (розбійні напади на купців та їх вантажі були, є, й, мабуть, будуть — піратство, пограбування на сучасних магістралях або через комп'ютерні мережі). Для зручності покупців відкривалися постійні пункти продажу товарів — крамниці. Значним явищем середньовічної Європи стало відродження ярмарків, однак з XVII ст. вони почали поступатися місцем оптовій торгівлі. Найвищою формою розвитку торгівлі стали біржі, на яких торгували великими партіями однорідних товарів, не привозячи їх до місця продажу. Біржі почали виникати на початку XV ст. На біржах торговці, частіше їх посередники — біржові маклери, здійснювали товарні і вексельні операції, страхові оборудки.

Торгівля велася заради одержання торгового прибутку, вирівнювання його в середній прибуток, визначала і формувала структуру попиту і через неї — структуру виробництва швидко реагувала на зміни попиту. Таким чином, за допомогою торгівлі здійснювалося саморегулювання ринкової економіки. Відомий французький історик Ф. Бродель писав: "Ринок, яким ніхто не управляє, є рушійним механізмом всієї економіки. Зростання Європи і навіть усього світу було наче піднесенням ринкової економіки, що невпинно розширювала свою сферу, охоплюючи своїм раціональним порядком все більше і більше людей, все більше і більше близьких і віддалених торгових операцій, що все разом вело до досягнення єдності світу. Обмін породжував разом пропозицію і попит, орієнтуючи виробництво, впливаючи на спеціалізацію великих економічних регіонів, які заради свого виживання були пов'язані необхідним їм обміном. А диригує у справах між покупцями і продавцями ціна. Ринок, що саморегулюється, підкорює, раціоналізує економіку — такою була головним чином історія економічного зростання".

Періодичне переповнення каналів обігу, що закінчувалося неможливістю реалізувати товарну масу і знищенням частини товарів, стало неодмінною ознакою регулярних економічних криз. Торгові війни між державами часто передували справжнім війнам. Все це так. Але ніякого досконалішого методу обігу мільйонів видів товарів, вироблених десятками мільйонів товаровиробників і потрібних сотням мільйонів покупців, людство ще не вигадало і навряд чи винайде у найближчому майбутньому. Спроба замінити ринковий обмін планомірним централізованим розподілом продуктів, до якого вдалися у деяких соціалістичних країнах, виявилася набагато гіршою і неефективною. Врешті-решт ця система була відкинута економічною практикою.

 

Найважливішою передумовою для ефективного функціонування ринку є наявність стабільного засобу обігу — грошей. У період генезису феодалізму та на його ранніх стадіях обмін товарів обслуговували різноманітні грошові системи. В їх основі були дорогоцінні метали, що виконували притаманні грошам функції — міри вартості, засобу обігу, сплати, накопичення, світових грошей. Розширення міжнародної торгівлі вимагало збільшення кількості міняльних контор і надання їм функцій банків. Найбільшим потрясінням для європейських грошових систем став масовий приплив золота і срібла з Америки, що викликало знецінення грошового металу і зростання цін у XVI ст. у 6 разів. Постійна нестача грошей для ведення війн та задоволення потреб королівських дворів і скарбниці викликала фальсифікацію грошей державою, запровадження паперових грошей. Було винайдено вексель, потім з'явилися акції, облігації. Виник особливий різновид ринку — ринок цінних паперів. Операціями з ними займалися банки, біржі, потім утворилися фондові біржі. Але справжнього розмаху фондовий ринок набув у XIX ст. після створення акціонерних компаній, що випускали акції.

Золотим часом американського фондового ринку стали 20-ті роки минулого століття. Однак біржовий крах 1929 р., який розпочався на Нью-йоркській фондовій біржі, показав, наскільки можуть бути ненадійними віртуальні капітали. На початку 1950-х років США сконцентрували в себе 2/3 світового золотого запасу. З усіх світових валют тільки долар обіцяли конвертувати в золото за твердим курсом. В усіх інших країнах після Другої світової війни лютувала інфляція — явище, практично не відоме у XIX ст. Рекордсменом всіх часів і народів залишається Угорщина 1946 р, де в обігу була купюра у міліард біліонів (15 нулів), а зростання цін становило 1020. Заробітну плату видавали двічі на день, аби працівник міг встигнути що-небудь купити за отримані гроші.

Стабільним залишався лише долар. Але пізніше долару перестали сліпо вірити — країни накопичили доларових запасів більше, ніж було у Сполучених Штатів золота. Тобто зникла теоретична можливість обміняти усі доларові авуари на золото. Світова фінансова система втратила єдину опору: не стало еталона грошей. Щодо золота, то наприкінці 1950-х років Велика Британія, незважаючи на тиск світового співтовариства, почала вільну торгівлю ним на біржі. Золото втратило стабільну ціну, що трималася з 1934 р., і перетворилося на звичайний товар. У 1960-х роках західноєвропейські валюти та американський долар пережили кілька девальвацій. Провідні країни світу збиралися на нескінченні міжнародні конференції, однак так і не знайшли виходу. Як результат — у 1971 р. США відмовилися від забезпечення долара золотом, а на початку 70-х років курси фунта, єни, долара та інших валют стали "плаваючими". Останніми у 1974 р. відмовилися від фіксованих курсів Франція, Німеччина та країни Бенілюксу. Так склалася сучасна світова система курсоутворення валют. Нові незалежні держави, які виникли на початку 1990-х років, серед них і Україна, спробували формувати курс адміністративним шляхом. На підтримку національних грошей йшли іноземні кредити. Однак життя показало необхідність враховувати діючі у світі тенденції. Від адміністративно встановленого курсу швидко відмовилися і влилися у загальносвітову систему. В ній сила національної валюти напряму залежить від стабільності національної економіки, а також інших численних внутрішніх і зовнішніх чинників.

Серед останніх найголовнішим на початку XXI ст. є суперництво між доларом і євро, від якого буде залежати дуже багато. Це не просто конкуренція двох валют, а протистояння Америки решті світу. На сьогодні єдина європейська валюта становить для США більшу небезпеку, ніж будь-що інше, включаючи й тероризм, бо загрожує їхній монополії на валютному ринку. Коли з'явилася реальна альтернатива долару у вигляді єдиної європейської валюти, до неї потяглося багато країн. Про переведення своїх резервів у євро відразу ж проголосив Китай, демонстративну заяву про відмову одержувати зиск від нафти у доларах зробив Саддам Хусейн. Потім євро зацікавилися найбільші корпорації і центробанки, а пізніше черга дійшла до простих смертних. Євро підтримують усі невдоволені або ображені Сполученими Штатами. Логіка така: краще працювати на Європу, ніж на пихатих нахабних американців. Крім того, нині за межами Сполучених Штатів перебуває в обігу у півтора рази більше доларів, ніж на внутрішньому американському ринку. Якщо усі теперішні великі власники "імпортних" доларів захочуть їх здати з метою наступного придбання євро, американська грошова піраміда дуже захитається. Страшенний надлишок доларової маси, яка надходитиме з усіх сторін, призведе до різкого знецінювання американської валюти, що сильно вдарить по економіці. В результаті усіх цих катаклізмів Америка стане такою ж, як усі, — рівною серед рівних. Кожний долар доведеться тоді не друкувати, а заробляти, а могутність треба буде доводити. І серед аргументів на першому місці будуть мілітарні.

Таким чином, логіка еволюції ринку призвела до його розділення: товарний ринок доповнився грошовим ринком, фондовим ринком (ринком цінних паперів). Можна додати два специфічних ринки: ринок праці (точніше, робочої сили) і ринок природних ресурсів, а точніше — власності на них, яка продається і закладається за допомогою іпотечних банків. Взаємодія цих ринків сформувала складну, суперечливу, динамічну економічну картину сучасного суспільства. Але ця картина буде неповною, якщо не брати до уваги такі феномени, як "нова економіка" та глобалізація.

Однією з провідних рис сучасного світу стала поява "нової економіки". Це поняття значною мірою пов'язане із розповсюдженням комп'ютерів та Інтернету. Воно виникло в середині 1990-х років, коли на ринок вийшли перші інтернет-компанії (Yahoo!, AOL та інші) і значного поширення набув бізнес в Інтернеті. Для багатьох "нова економіка" стала асоціюватися саме з ним. Але це не зовсім так. Хоча Інтернету належить пріоритетна роль, "нова економіка" не зводиться тільки до його використання. В наш час під впливом інформаційних технологій виникає економіка, у якій найважливішим активом є не матеріальні ресурси — товари, сировина, робоча сила, устаткування, а дещо, до чого доторкнутися не можна, — інтелект, інформація, знання. Поруч з економікою індустріального світу, прогрес якої базується на виробництві матеріальної продукції і досягається в основному за рахунок нарощування за допомогою машин і механізмів, мускульної сили людини, все чіткіше формується постіндустріальна економіка, у якій безпрецедентного значення набуває розумова сила людини і технології, що забезпечують її багаторазове зростання. Тобто відбувається зсув від економіки, що базується на виробництві товарів матеріального характеру, до економіки, заснованій на виробництві і застосуванні знань. Наслідком цього зсуву виявляється народження світу, де люди працюють розумово, а не фізично, комунікаційні технології створюють глобальну конкуренцію, нововведення важливіші від масового виробництва, інвестиції вкладаються швидше у нові концепції або засоби їх створення, ніж у нові машини. Вартість тієї чи іншої компанії дедалі менше визначається "відчутними" цінностями — будинками, машинами, технікою. Її ціну все більше формують "нематеріальні ресурси" — ідеї, кваліфікований персонал, стратегічні об'єднання ключових процесів з обробки інформації. Найбагатша людина у світі, починаючи з 1997 р., — не султан Брунею, а американський підприємець Б. Гейтс. У нього немає родовищ нафти, але він контролює наукові знання та їх технологічне втілення, чим користується увесь світ.

Основою "нової економіки" поступово стають не основні фонди, а людський капітал, за рахунок якого одержується вже дві третини світового ВВП. Дедалі частіше найголовнішим є критичне число творчих особистостей, від наявності або відсутності яких залежить доля підприємства. Робочі місця все частіше переносяться додому, ближче до робочого столу, виробництво дробиться, аби врахувати дуже камерний попит. Тепер вже не гіганти, як раніше, а промислові пігмеї роблять найбільш карколомний бізнес: невеликі фірми дають вчетверо більше новинок, ніж компанії -"середнячки", і у 24 рази більше, ніж гіганти. Захоплення гігантоманією закінчилося.

У "новій економіці" Інтернет став своєрідною всесвітньою торговою платформою, завдяки якій відпадає потреба у посередниках. Через це її називають "вбивцею посередників". Найсуттєвішою у цих умовах є поява і розвиток моделей онлайнової торгівлі: В2В (business-to-business — взаємодія суб'єктів господарювання або компаній одна з одною) і В2С (bisiness-to-customer — взаємодія компанії з кінцевим споживачем). Якщо наприкінці XX ст. глобальна торгівля В2В становила 400 млн. доларів, то у 2003 р. вона зросла до 4 трлн доларів. Загальносвітовий обіг онлайнової торгівлі у 2004 р. перевищив суму у 6,8 трлн доларів. "Нова економіка" вперше створює умови для практично досконалої конкуренції, оскільки формує достатність інформації, необмежену кількість покупців і продавців, зводить до нуля операційні витрати і ліквідує усі бар'єри для нових учасників ринку. При цьому Інтернет забезпечує більшу прозорість, тому фахівці образно називають це явище "оголеною економікою". Зараз у всіх галузях виникають біржі В2В для забезпечення більш ефективного ринку обміну товарами між покупцями і продавцями. Таким чином, "нова економіка" створює нові небачені можливості, але разом із тим загострює існуючі протиріччя сучасного світу.

Інформаційні технології приносять колосальні прибутки (прибутки ці часто привласнюються майже без витрат і зусиль, за рахунок спекулятивних операцій, зокрема на фондовому ринку). Внаслідок цього вони ніби й не мають потреби у галузях — союзниках. Це знецінює і гальмує модернізацію традиційних галузей на базі технологічних новацій насамперед у США. Результатом розриву, який відчужує традиційну економіку від "нової", стає не тільки затримка розвитку багатьох важливих виробництв, але й багаторічне паразитування галузей високих технологій на фінансових ресурсах традиційних галузей. Небачений злет "нової економіки" багато в чому був пов'язаний з нагнітанням очікувань за допомогою застосування технологій формування свідомості. Відбулося "надвиробництво очікувань", що стало першим проявом кризи "інформаційного перевиробництва". Наслідком ажіотажного спекулятивного тріумфу інформаційних технологій стало прискорення перенакопичення капіталу у самій інформаційній сфері, що не могло не призвести до кризових явищ на фондовому ринку Сполучених Штатів. У квітні 2000 р. стався крах ринку акцій високотехнологічних компаній. Болісне коректування американського фондового ринку, яке розпочалося тоді, знаменувало кризу "нової економіки". Це викликало зростаючу стурбованість світового економічного співтовариства, бо зачеплено було розвинені економіки світу, усю світову економіку.

Оцінюючи ситуацію, яка склалася на початку XXI ст., вітчизняний академік Ю. Пахомов зазначає, що приблизно три чверті компаній фактично борсаються в інформаційному хаосі, страждаючи від цього. Зростання, яке йде за рахунок інформаційної складової, — це інколи марне зростання, не зорієнтоване ані на матеріальну капіталізацію, ані на реальну окупність інновацій. Водночас воно ґрунтується на масових очікуваннях. Під ці очікування віддачі від інформаційних технологій відбувається подальше нагнітання грошової маси у вигляді всесвітнього кредитування. США мають 72 % ринку інформаційних послуг, проте з віддачею справа набагато гірша. Тобто "нова економіка" потерпає від ажіотажно-спекулятивного її використання. А це відбивається на інших галузях і країнах.

В економічних процесах розвитку сучасного світу можна прослідкувати певні тенденції, єдність і суперечливість. Однією з провідних тенденцій розвитку світової економіки є нерівномірність. Вона притаманна усій історії людства, наочно простежується у соціально-економічній динаміці країн Заходу і Сходу. У доіндустріальну епоху країни Сходу (Китай, Індія, Єгипет та ін.) розвивалися випереджальними темпами, і в результаті задовго до промислової революції на Заході виявили ознаки переходу до екстенсивно-інтенсивної моделі зростання (за тодішніми мірками). Як результат, вони досягли приблизно двократної, а Китай троєкратної переваги у рівнях економічного розвитку порівняно із Заходом. Лише у XVI ст. країнам Заходу вдалося наздогнати Схід. Потім почалося прогресуюче відставання Сходу. Лише після Другої світової війни деякі країни Сходу, здійснюючи "модернізацію навздогін", продемонстрували вражаючі темпи економічного зростання. Проте на межі тисячоліть виявилося, що ресурс такого типу модернізації обмежений лише рівнем індустріальної цивілізації і не є достатнім для успішного існування у постіндустріальному суспільстві.

Нерівномірність розвитку може бути проілюстрована і на прикладі змін структури економіки, факторів виробництва і функціонуючого капіталу. Зміни у галузевій структурі виявилися у переході лідерства у ній від галузей сільського господарства до галузей оброблювальної промисловості і будівництва. При цьому скорочувалася частка видобувної промисловості як результат зменшення матеріалоємності суспільного виробництва. Щодо обробної промисловості, то спочатку її частка збільшувалася, потім стабілізувалася, а з 70 — 80-х років XX ст. почала скорочуватися. Натомість відбувалося зростання частки сфери послуг, яка нині домінує. Цей процес одержав назву сервісизації економічної структури. В більшості розвинених країн Заходу у сфері послуг сьогодні зайнято 60 — 70 % економічно активного населення, а в таких країнах як США, Японія, ФРН ці показники демонструють тенденцію до зростання. Вже нині частка послуг в США становить 75 % ВВП. Що стосується структури факторів виробництва, то за умов інтенсивного науково-технічного прогресу значення інформаційних факторів закономірно і форсовано підвищується.

Ще однією тенденцією економіки сучасного світу є прискорення розвитку. Вона реалізується у двох формах: загальній і окремій. Загальна притаманна усьому історичному розвитку людства, окрема є наслідком феномену спрямування шляху. Перша може бути проілюстрованою даними про темпи економічного зростання. Наприклад, якщо у 1900 — 1950 рр. середньорічний темп приросту становив 1,9 %, то у 1950 — 2000 рр. — 4 %. В абсолютних розмірах світовий ВВП у XX ст. зріс у 19 разів проти 15 разів у XIX ст. і 3 разів у XVIII ст. Водночас значно збільшилося і населення планети, причому найбільший приріст припав знов-таки на XX ст.: приріст населення був більшим, ніж у XIX ст., у 6,6 рази. Але загальне зростання виробництва значно перевищувало зростання населення, що забезпечило майже 5-разове зростання середньодушового ВВП світу протягом XX ст. В історичній перспективі перевищення зростання виробництва над зростанням населення є дуже важливим. Це явище з початком промислової революції в Англії стає все чіткішим. Таким чином, протягом останніх 250 років людство уникло "пастки Мальтуса", за пророцтвом якого "зростання виробництва буде ледь встигати за зростанням населення, а то й відставати від нього, прирікаючи людей на існування, хіба що достатнє для виживання".

Провідною тенденцією також є ускладнення структури економіки. Економічний прогрес супроводжується зростаючим ускладненням структурних параметрів економіки, механізмів економічного зростання, обіймаючи не просто збільшення кількості їх компонентів, але й зміну якісних параметрів останніх, а також ускладнення умов і систем їх взаємодії. В основі цих процесів — науково-технічний прогрес, про який можна скласти думку за даними про прискорення інформаційних процесів. За підрахунками, обсяг знань, інформації подвоювався за такі відрізки часу: перше подвоєння зайняло 1650 років — з початку нової ери і до середини XVII ст., друге — 350 років (з середини XVII ст. і до 1900 р.); третє — 50 (з 1900 до 1950 р.); четверте — 20 (з 1950 до 1970 р.); п'яте — 12 років (з 1970 і до 1982 р.). У 1983—1992 рр. обсяг знань, інформації зріс ще у 2,6 рази. З початку XXI ст. таке подвоєння відбувається протягом двох років із тенденцією до скорочення цього терміну.

НТП супроводжувався не тільки значним зростанням масштабів господарства, але й інтенсивною диверсифікацією його галузевої структури і структури відтворення, подальшим розвитком суспільного і міжнародного поділу праці, процесів спеціалізації і кооперування. Ще більша структурна ускладненість пов'язана із процесами глобалізації у сучасну епоху. Проте суттєвим фактором структурної ускладненості виступає не тільки система міжнародного поділу праці, а й системи суспільного її поділу в рамках національних економік, які в ході економічного і технологічного розвитку помітно диверсифікуються і поглиблюються. Поряд з міжгалузевим поділом праці набуває подальшого розвитку внутрішньогалузева спеціалізація у сфері виробництва не тільки кінцевої продукції, а й деталей, вузлів, комплектуючих деталей. Зростаюча структурна ускладненість має своїм наслідком загальне ускладнення і всієї системи економічного менеджменту.

Окрім зазначених факторів у другій половині XX ст. сформувалися нові обмежувачі глобального характеру, здатні суттєво модифікувати економічний розвиток. До їх числа відносять: ресурсний фактор, стан довкілля, демографічну ситуацію, протиріччя науково-технічного прогресу.

Ресурсний обмежувач має об'єктивний характер, оскільки він зумовлений кінечністю природних ресурсів. їх запаси при теперішньому стані техніки і технологій здатні забезпечити потреби в межах від 40 до 350 років (залежно від виду природних копалин). Наявних світових ресурсів явно недостатньо для розв'язання однієї з головних глобальних проблем — нівелювання рівнів світового економічного розвитку, маючи на увазі ліквідацію розриву між більшою частиною країн, що розвиваються, і середньосвітовими показниками (якщо виходити з моделей індустріальної цивілізації). Для того, аби досягти цю мету, необхідно збільшити масштаби економіки на периферії світового господарства в 11 разів. Ще більш жорсткий обмежувач пов'язаний з довкіллям. Стан навколишнього середовища свідчить, що у другій половині XX ст. ситуація у цій сфері стала кризовою, а масштаби забруднення зростають. Глобальні втрати від нього оцінюються у 3 — 5 % світового ВВП. Ця загроза конче потребує переключення більшої частини наявних світових ресурсів на екологічні цілі. Це може суттєво уповільнити економічне зростання.

Особливого значення набув демографічний фактор. Демографічний вибух у другій половині XX ст. змінився фазою демографічного переходу, однак темпи зростання чисельності людства залишаються високими. На перспективу прогнозується її збільшення з 6,5 млрд. осіб на початку XXI ст. до 10 — 11 млрд. наприкінці. Граничний параметр чисельності населення планети не повинен перевищувати 6,5 — 7 млрд. осіб. Тобто людство впритул наблизилося до цих позначок. У перспективі — серйозне загострення проблеми і жорсткіші підходи у політиці демографічного регулювання, так само як і регулювання у сфері екології.

Суттєві суперечності і обмежувачі сформувалися у розвиткові науки. У зв'язку з цим звертають на себе увагу три обставини. Перша полягає у тому, що завершилося експоненціальне збільшення зайнятих у науці. Друга показує, що водночас обсяг вимог до науки, які висуваються економікою і всіма іншими сферами суспільного життя, не тільки не скоротився або стабілізувався, а, навпаки — помітно зростає. Таким чином, вже тепер позначився розрив між цими вимогами і можливостями їх задоволення. Третя акцентує: якщо подібне протиріччя у галузях матеріального виробництва може бути зняте на основі підвищення продуктивності праці, то у науці через її специфіку як сфери творчої діяльності такий метод виключений. До цього слід додати вкрай нерівномірне територіальне розміщення сучасного наукового потенціалу і домінуюче положення невеликої групи високорозвинених держав на чолі із США. Це, у свою чергу, не може не відбитися на процесах структурної модернізації економіки інших регіонів. Виходячи із зазначених обставин, деякі аналітики вважають, що у XXI ст. слід очікувати зміни моделі розвитку, насамперед загального уповільнення економічного зростання.

Особливе значення для розуміння сучасного світу має усвідомлення циклічності його економічного розвитку і закону економічної рівноваги. У своїй національній економічній стратегії соціалістичні країни ігнорували об'єктивний характер динамічної циклічності і динамічної збалансованості економіки. На Заході навпаки і в теорії, і на практиці закон економічної рівноваги поступово став визнаватись як один з найважливіших законів ринкової економіки. Характерним є те, що і після колапсу СРСР посткомуністичні країни, задекларувавши перехід до ринкової або соціально орієнтованої ринкової системи у своїх економічних стратегіях, не приділяють достатньої уваги принципам динамічної рівноваги в процесах економічного розвитку. В економічній політиці і практиці майже усіх пострадянських країн вкрай недостатня увага приділяється збалансуванню виробництва, обміну, розподілу і споживанню. Сучасна економічна теорія стверджує, що головним епіцентром динамічної рівноваги в ринковій економіці є задоволення потреб людини, а основою механізму ринкової рівноваги є рівновага між платоспроможним попитом населення і пропозицією. І пропозиція, і попит розглядаються тепер не лише з точки зору рамок обмеженого національного ринку, а й у глобальному плані. Економічна рівновага, як і економічний розвиток, мають об'єктивну циклічну природу. Економічний розвиток — це циклічний рух від рівноваги, яка поступово складається, до поступового порушення її і формування нової рівноваги на вищому рівні, рівноваги нової якості. Оскільки циклічні трансформації динамічного економічного розвитку є неминучими, необхідно виробити системи заходів щодо застосування антициклічної політики держав і міждержавних об'єднань. У країнах Заходу великого поширення набула система державного антициклічного регулювання економіки та стратегічне антициклічне планування на рівні промислових корпорацій.

Циклічні трансформації економічного розвитку є багатоструктурними. Вони включають малі цикли (3 — 4 роки); середні економічні цикли (7 — 11 років); великі цикли (довгі економічні хвилі) періодичністю 50 — 60 років. Історичний досвід показує, що базисними циклами, тобто такими, які найбільшою мірою впливають на розвиток економічних процесів, є так звані середні промислові цикли. Це цикли періодичністю приблизно в 12 років, що проходять в галузях промисловості. Ознакою цих циклів є те, що по суті вони є світовими трансформаціями. Так, фактично починаючи з першої половини XIX ст. всі промислові кризи були світовими.

У розвитку економіки також простежуються великі цикли тривалістю у 50 — 60 років. Колений з них складається з двох періодів по 25 — 30 років: піднесення економічної динаміки та її зниження. В рамках двофазної моделі було виокремлено чотири цикли, про які була наявна відповідна інформація: 1790 — 1844 рр.; 1844 — 1896 рр.; 1896 — 1940 рр.; 1945 — 2005 рр. В останньому циклі фаза піднесення тривала з кінця війни до першої половини 1970-х років, а потім почалася фаза зниження — з 1975 року до середини першого десятиріччя XXI ст.

Згідно з теорією довгих економічних циклів (довгих економічних хвиль) М. Кондратьєва, вони зумовлені лише внутрішніми факторами економічного розвитку і зростання. їх основу становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Воно здійснюється двома шляхами: еволюційним — вдосконалення існуючої техніки і технології; революційним — через інтенсивну матеріалізацію нових відкриттів і нових наукових знань. Саме загальносвітові технологічні революції стають локомотивом продуктивних сил. Вони забезпечують стрибки в інтелектуальному розвитку людини як головної продуктивної сили в зростанні ефективності праці і виробництва. Разом із тим природа довгих циклічних трансформацій не обмежується лише циклічністю технічно-технологічних коливань. Вона обіймає всі зміни в організаційно-економічній структурі суспільства: зміну економічних систем, форм власності, ступеня інтеграції економіки певної країни в світову економіку, вплив глобальних економічних трансформацій. Сучасна науково-технічна революція відкрила шлях новій хвилі довготривалих економічних трансформацій, яка продовжується і тепер. Вона збігається з розвитком транснаціональної економічної системи і з початком переходу до глобального постіндустріального суспільства.

Теорія довгих хвиль також дає змогу виявити взаємозалежність між зміною базисних технологій і закономірностями розвитку економічної системи. Як показує історія XIX — XX ст., цикли технологічної трансформації збігаються з циклами організаційно-економічної трансформації. Так, першому технологічному циклу (до кризи 1873 р.) відповідала система домонополістичного підприємництва, основана на механізмах вільної ринкової конкуренції. Другий технологічний цикл (до кризи 1929 р.) ознаменувався системою монополістичного підприємництва з механізмами монополістичного регулювання ринку. Третій довгій технологічній хвилі (до кризи 1974 — 1975 рр.) відповідає державно-монополістична економічна система з механізмами регулювання економіки. Четвертий цикл — нова довга хвиля технологічного способу виробництва (почалася з другої половини 1970-х років) знаменується якісно новим розвитком економічної системи — системи транснаціональної економіки. Початок цього циклу збігається з початком науково-технічної революції, в основі якої є електроніка, комп'ютеризація, автоматизація, інформатизація, біотехнологія і біоінженерія.

У циклічній динаміці є своя логіка. Криза породжує кризу, пожвавлення посилює пожвавлення. У фазі кризи різкий спад в одних галузях (насамперед у реалізації кінцевого продукту) викликає ланцюгову реакцію обвалу спочатку в суміжних, а потім і у віддалених галузях. Це породжує психологічний шок в економіці, кризові очікування, які посилюють спад. Навпаки, коли критичну точку падіння виробництва пройдено, і відбувається збільшення попиту на новий кінцевий, а внаслідок цього і на проміжний продукт, починається ланцюгова реакція пожвавлення. Поступово посилюється діловий оптимізм, власники капіталу поспішають вкласти його у проекти, які обіцяють зростаючі прибутки, заповнити ринкові ніші, які утворилися. Це продовжується доти, доки не настає насичення і перенасичення ринку, перенапруження кредитної системи, зростання внутрішнього і зовнішнього боргу, що врешті-решт призводить до нової кризи.

Періодичні кризи необхідні будь-якій економічній системі, як необхідне періодичне прибирання квартири, у якій ми живемо. Кризи прокладають шлях новому технологічному укладу, змітаючи усе зайве і застаріле. Звичайно, соціальні наслідки криз — безробіття, зниження заробітної плати, інших прибутків і життєвого рівня — дуже болючі. Однак тут не може бути місця фаталізму. Суспільство повинне бути готовим до сплати певних видів соціальної допомоги найбільш нужденним і до організації адекватної системи перепідготовки робочої сили.

Світова економіка розвивається як єдність протилежностей, що борються: підприємця і найманого працівника; монополії і суспільства, зацікавленого у наявності конкурентного середовища; міжнародних монополій і національних економічних інтересів; метрополій і колоній; старих колоніальних держав і молодих держав, які швидко розвивалися і вимагали "свого місця під сонцем" та ін. Людство постало перед необхідністю пошуку засобів вирішення проблем, які виникали у зв'язку з протиріччями в економічних інтересах зазначених сторін. Окрім того у складі сучасного глобального світового господарства наявні розвинені країни, країни перехідної економіки і країни, що розвиваються. В той час, коли більшість країн розвинутої ринкової економіки перейшла до постіндустріального етапу розвитку і активно формує структури інформаційної економіки, дві інші групи країн знаходяться відповідно на етапі індустріальному і доіндустріальному. Це дуже ускладнює і ще довгий час буде ускладнювати стикування економічних і народногосподарських структур цих груп країн, буде гальмом процесів міжнародної виробничої та економічної інтеграції. Більш небезпечним є те, що у відсталих країнах продовжується довготривала системна економічна криза, трансформаційні процеси загрозливо затрималися на багато років, зростає їх відносне і абсолютне відставання в економічному поступі. Цей потенціал загроз може призвести до глобальної економічної війни за виживання і розвиток.

У глобальному економічному процесі поступово формується нова велика загроза для всіх країн, які відстали у своєму економічному розвитку. Вона все більше виявляється у відносинах економічної асиметрії і деформації взаємозалежності найбільш розвинутих і менш розвинутих країн. Взаємозалежність трансформується таким чином, що менш розвинуті країни, завдяки нераціональній структурній трансформації, стають більш залежними від багатих країн, а багаті країн поступово позбавляються ресурсної, сировинної залежності від менш розвинутих (бо в них зростає частка "нової економіки", у якій ця залежність падає). Це стає загрозою глобальної дезінтеграції. Посилюється диференціація країн за рівнем соціально-економічного розвитку, темпами і масштабами структурної перебудови. Так, наприклад, Азіатсько-Тихоокеанський регіон йшов дуже швидко, ставши на шлях раціональної модернізації національних економічних структур з переходом від трудомістких, ресурсномістких і капіталомістких до наукомістких галузей. Ряд країн Європейського регіону, в тому числі Україна, втрачають міжнародну конкурентоспроможність. "Велика сімка", країни ЄС посилюють свої панівні позиції у світовому господарстві як у відносному, так і в абсолютному розумінні.

Сучасні суперечності розвитку світового господарства охопили всі його структури — соціально-економічну, регіональну, функціональну, галузеву, технологічну, відтворювальну. Йдеться про довготривалу кризу світового господарства і про загальноприйнятій напрямки виходу з неї, до складу яких належать: демілітаризація і реконверсія національних економік; реструктуризація господарства країн; стратегічна зосередженість зусиль на вирішенні невідкладних глобальних проблем — енергетичної, сировинної, продовольчої, екологічної, інформаційної.

Об'єктивні закономірності розвитку сучасного світового господарства вимагають узгодження національних економічних інтересів, підвищення рівня глобальної інтеграції економіки. Інституціональна структура сучасного світового ринкового господарства, як і національні економіки, не можлива без активного використання державного регулювання. Наразі воно набуває міждержавного характеру. Сучасна система міждержавних економічних інститутів обіймає вертикальні (функціональні) і горизонтальні (територіальні) міждержавні структури. До перших можна віднести Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, ГАТТ (Генеральну угоду з тарифів і торгівлі), Світову організацію торгівлі, комісії і комітети ООН із соціально-економічних та екологічних питань та інші організації. Економічні проблеми стали предметом регулярних обговорень на самітах керівників розвинутих держав, на світових економічних форумах.

Ці структури були створені в різний час для розв'язання конкретних завдань. Деякі з них мають розпорядчі, другі — рекомендаційні, треті — лише дорадчі функції. На жаль, практично найбільш значущі функціональні структури (МВФ, МБРР, СОТ) не є універсальними, що репрезентують інтереси усього світового співтовариства. Вони перебувають під визначальним впливом "сильних світу цього", часом керуються концепціями, які не віддзеркалюють умови і потреби багатьох країн, і тому в теперішньому їхньому вигляді не можуть давати відповіді на головні виклики глобалізації. Регіональні економічні об'єднання, головні з яких — Європейський Союз, Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, Асоціація держав Південно-Східної Азії, Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво — також виникли в різний час на основі угод між країнами і відбивають різний ступінь регіональної економічної співпраці. В деяких випадках — це договори про наміри, в інших — координація торгово-митної політики, в третіх — реальні кроки до економічної інтеграції. Проте сувора реальність наших днів свідчить про посилення на глобальному рівні суперечностей і кризовості, зростання взаємозалежності людства. Це потребує далекоглядності і відповідальності з боку тих акторів міжнародної арени, від діяльності яких багато що залежить.

 

Література

Астанов К. Стратегия развития в постиндустриальной экономике // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2006. — № 2.

Болотин Б. Мировая экономика за 100 лет // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 9.

Бринкли А. Наследие "Нового курса Франклина Рузвельта// США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 1999. — № 8.

Вайнштейн Н.Г. От новых технологий к "новой экономике"// Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — № 10.

Динкевич А. Закономерности экономического развития (проблемы методологии) // Экономист. — 2001. — № 11.

Капитализм как проблема теоретической социологии ("круглый стол") // Социс. — 1998. — № 2.

Кива А. В. После социализма: некоторые закономерности переходного периода // Общественные науки и современность. — 1997. — № 2.

Костюк В. Н. Специфика экономики, основанной на знаниях // Общественные науки и современность. — 2004. — № 4.

Лановик Б. Д. Економічна історія: Курс лекцій. — К., 2006.

Максимова М. Проблемы стабильности мировой экономики: тенденции и противоречия // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 2.

Микульский К. Постсоциалистическое общество: варианты развития // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 12.

Мировая экономика в XX веке: потрясающие достижения и серьезные проблемы (Глава V доклада МВФ "Обзор мировой экономики". Май 2000 г.) // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 1.

Некипелов А. Д. Очерки по экономике посткоммунизма. — М., 1996.

Роузфильд С. Сравнительная экономика стран мира: культура, богатство и власть в XXI веке. — М., 2004.

 

Світова економіка: Підручник /A.C. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. — К., 2000.

Скорое Г. Капитализму XXI века предстоит решать труднейшие задачи // Мировая экономика и между нар. отношения. — 2003. — № 2.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М., 1998.

Філіпенко A. C. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посіб. — К., 2000.